Граф Войнаровський:забутий лицар-мазепинець

«Андрій Войнаровський — учасник змови гетьмана І.Мазепи, його племінник. Після розгрому шведських загарбників у Полтавській битві в 1709 році втік за кордон. Намагався спровокувати цілий ряд іноземних держав на інтервенцію проти Росії. Арештований в Гамбурзі і виданий російському урядові, був засланий в Якутськ».

Саме так, у 1988 році представлений не коронований гетьман України, полковник Андрій Войнаровський у другому виданні Українського Радянського Енциклопедичного Словника. Це більшовицька проросійська трактовка нашої української історії.

Відомо, що Андрій Войнаровський був сином рідної сестри І.Мазепи, але про його батька і дитинство точних свідчень майже немає. Знаємо тільки, що бездітний гетьман побачив у племіннику хист, оголосив його спадкоємцем і послав вчитися до Німеччини наукам і мовам іноземним. Об’їздивши всю Європу, він повернувся додому, збагатив свій розум пізнанням людей і багатьох речей. В 1705 році  Войнаровський був посланий на царську службу. Мазепа доручив його тоді особливому покровительству графа Головкіна; а в 1707  році ми вже зустрічаємо його отаманом п’ятитисячного загону, посланого Мазепою під Люблін для підсилення  Меншикова, звідки і повернувся він восени того ж року.

Карла XII

Учасник таємних замислів свого дядька, Войнаровський у вирішальну хвилину входження Карла XII в Україну відправився до Меншикова, щоб вибачити зволікання гетьмана і заслонити його поведінку. Але Меншиков вже був розчарований; сумніви про зраду Мазепи перетворювалися на ймовірність, а ймовірність схилялась до вірогідності — слова Войнаровського залишалися марними. Бачучи, що кожна година примножує небезпеку його становища і не приносить ніякої користі, Войнаровський таємно поїхав до війська. Мазепа ще вдавав, що сердиться на племінника і, щоб здихатися обтяжливого наглядача полковника Протасова, упросив його виклопотати особисто у Меншикова прощення Войнаровському за те, що той поїхав не попрощавшись. Протасов піддався на обман і залишив гетьмана, який ні­би вже соборувався і збирався помирати. Явний перехід Мазепи і приєднання частини козацького війська до Карла XII сталося за цим негайно, і з цього часу доля Войнаровського була неподільна з його вінценосним родичем, якого в Росії, а дехто і в Україні ще досі вважають зрадником і який не раз посилав свого племінника з Бендер до хана кримського і турецького двору, щоб відновити їх супротив Росії.

Станіслав Ліщинський нарік Войнаровського коронним воєводою Царства Польського, а Карл дав йому чин полковника шведських військ і по смерті Мазепи призначив гетьманом обох сторін Дніпра. 

  

Однак Войнаровський  не маючи підтримки зсередини і зовні, втратив блискучу і вірну надію бути гетьманом всієї України, адже благі наміри дядька і його друзів, що закликали його в спадкоємці цього достоїнства без реальних кроків, спонукали його відхилити від себе безземельне гетьманство, на яке вони його осудили, самі перебуваючи у статусі втікачів. А тому він був змушений навіть йти на відкупну, додаючи Орлику 3000 червоних до імені гетьмана та заплатити кошовому 200 червінців за те, щоб схилити козаків на цей вибір. Успадкувавши після дядька чималу кількість грошей і дорогоцінного каміння,  Войнаровський   приїхав з Турції і став дуже розкішно жити у Відні, в Бреславлі і Гамбурзі. Його освіченість і багатство ввели його в саме блискуче коло дворів німецьких, а його спритність, люб’язність дали нагоду знайомства  з славною графинею Кенігсмарк, коханкою супротивника його короля Августа, матір’ю графа Моріса де Сакс. Разом з тим, як щастя тішило Войнаровського забавами і дарунками, так і доля готувала для нього свої  капризи.

Маючи намір відвідати Швецію для отримання від Карла позичених ним у Мазепи 240000 талерів, він приїхав в 1706 році в Гамбург, де і був схоплений на вулиці магістратом по вимозі російського резидента Беттахера. Царю Петру мало було спаленого і вирізаного Батурина.

Це так «Він з варварством боровся варварством», — писав про російського самодержця Петра І вождь вже більшовицького варварства Ленін.

Однак, внаслідок протесту віденського двору, на правах нейтралітету, відправлення Войнаровського з Гамбургу продовжувалось довго і лише власна рішучість його сприяла видданню владі росіян.

Він був представлений царю в день іменин імператриці, і її заступництво врятувало його від страти. Не волів цар зробити з нього також і великомученика. Войнаровський був висланий з усією родиною в Якутськ, де і закінчив життя своє в 1740 році. Російський історик Міллер, який вивчав Сибір, бачив його у Якутську.

Ось як російський поет-декабрист К. Рилєєв у поемі «Войнаровський» в 1823 році змальовує саме цю зустріч з російським вченим Міллером в дрімучому сибірському лісі на засланні:

В какое ж Миллер
удивленье
Был незнакомцем
приведен,-
И кто бы не был
поражен:
Стран европейских
просвещенье
В лесах сибирских
встретил он!

У цій поемі Рилєєва гетьман Мазепа, як і його небіж Войнаровський — борці проти тиранії Петра І. У поемі прославлений тираноборець, який виступає за національну і громадянську свободу проти самовладдя. «Збуджувати доблесть співгромадян подвигами предків» головна мета поезії Рилєєва. І серед інших ціла плеяда великих українців, які надихали російського поета і які зображені ним у поемах «Войнаровський», «Наливайко», «Палій», «Б. Хмельницький», «Гайдамак».

Таким було життя Андрія Войнаровського і вдача його вбачається у справах. Він був відважним, бо Мазепа не ввірив би йому багаточисельний загін людей незалежних і в яких одні тільки особисті достоїнства могли скріплювали владу; красномовний, про що доводять доручення від Карла XII і Мазепи; рішучий і непохильний, як це видно з суперечки його з Меншиковим; накінець ловкий і ввічливий, бо марнославство не нарекло б його у Відні графом, коли б люб’язний цей лицар не мав тонкощів світських, одним словом, Войнаровський належить до числа небагатьох історичних постатей, яких самодержець Петро I «вшанував» іменем небезпечних воргів.

Без сумніву, Войнаровський, обдарований сильним характером, якому доля надала випадок розкритися в таку славну епоху, належить до числа цікавих особистостей XVIII століття, рівно достойної історії і літератури. Саме тому не може залишатися перекрученою доля Андрія Войнаровського, як в українській історії так і літературі, адже вона попередила всі вимисли цього романтика.

І головне, все це необхідно для того, щоб не бути нам на тих історичних скрижалях «Іванами безрідними, родаків не пам«ятаючими».

Адже знову ж таки все це наша, на жаль, ще не написана історія українського народу, з якої ми не маємо права вилучити, забути хоча б одного її достойника, навіть якщо він комусь  не до вподоби, чи був на іншому боці, чи мав свої переконання. Саме це і досі є каменем спотикання не тільки для українських істориків, але і політиків. Все це слугує також підвалинами розбрату, ксенофобії серед українства і в першу чергу тих політиканів, які роздмуховуючи історичні жарини протистояння віковічної боротьби українського народу за свободу і незалежність на тлі нинішньої політичної, економічної кризи, намагаються заробити собі дивіденди перед черговими виборами, все більше заганяючи в глухий кут не тільки проблему написання  історії України, але і єднання українського суспільства. Чи не тому одні можновладці в Україні дають звання Героїв України, інші через суди їх відміняють. Чи не тому пам’ятник українському гетьману  Пилипу Орлику з нагоди 300-ї річниці Конституції встановлено нині в Крістіанстаді (Швеція), а не в Україні.

Цей перелік можна продовжити, на жаль, при таких підходах, наші керманичі роблять усе, щоб українська історія залишилася каменем спотикання для нащадків. А тому пам’ятаймо і шануймо історію, її уроки, тільки так у нас буде спільне майбутнє. І можливе воно за обставин, коли ми навчимося поважати одне одного, поважати право кожного на власне бачення історії, минулого, сучасного і майбутнього. Шукаймо порозуміння, не робімо на пам’яті політики, яка спрямована на пошук того, що нас роз’єднує.  Ми всі, нині сущі, маємо почути клич і наших великих пращурів і потомства.   

    Іван Мазепа:право на шаблю

Тільки за таких обставин наша історія і література, енциклопедичні довідники зможуть правдиво тлумачити українських достойників всіх часів і епох.

Василь Слободяник