Феномен Мономаха:християнина,гуманіста і державника

У чому полягає для нас заповіт Володимира Мономаха, дивовижного правителя-інтелектуала (випадок, не такий вже унікальний для часів Давньої України-Русі — згадаймо хоча б діда Мономаха, Ярослава Мудрого, та й батька нашого героя, князя Всеволода, який знав п’ять або шість мов і весь свій вільний час віддавав книжкам — проте рідкісний в наш люмпенізований час!), водночас і полководця, і державного діяча (причому доволі майстерного і досвідченого), і видатного мислителя, і письменника?

Що важливого для нас, хто живе у другому десятилітті ХХІ століття, можуть нести його життя, його твори, думки, вчинки, сумніви, внутрішня боротьба із собою? Чому, зрештою, саме його можна назвати (в духовному, світоглядному та й політичному сенсах) «нашою людиною» в ХІІ столітті? Поміркуємо разом, читачу, замислимося над тими деталями, подробицями, нюансами, що вони, власне, тільки й роблять історичний процес конкретною, живою, хай і далекою субстанцією, а не сухою заідеологізованою схемою.

 Зробивши такий екскурс в Мономахову добу, ми побачимо, як внутрішньо моральна людина, неминуче обмежена усталеними нормами, пересудами, забобонами, злочинами своєї доби, все ж таки, попри все, прагне протистояти, в міру своїх можливостей (а в Мономаха, коли він досяг найвищої влади, цих можливостей стало більше), жорстокостям, підступам, зрадам, вбивствам, грабунку, що панували довкола...

Ось із цього питання: що зробив Мономах, коли, нарешті, у віці 60 років досяг омріяної мети — став Великим Князем Київським навесні 1113 року, очоливши величезну й тоді ще єдину (хоч процеси дезінтеграції були ще наявні) Давньоукраїнську державу, і, як, власне, він це зробив — ми почнемо нашу бесіду.

Справді, життя Мономаха (1053 — 1125), князя Ростовсько-Суздальського (1066 — 1067), було бурхливе — в ті землі, котрі згодом стали колискою майбутньої Московської держави та великоросійської наці, а тоді «тягнули» до Переяслава, де, власне, й народився Володимир, князі посилали своїх наймолодших дітей-підлітків, що дуже чітко вказує на статус цих земель. Так само і Мономах. Вже на схилі років відрядить до Ростова і Суздаля, щоб навчався керувати державою, свого наймолодшого сина, 15-річного Юрія, прозваного пізніше Долгоруким, князя Смоленського (1070 — 1072, 1077 — 1078), князя Володимира-Волинського (1072 — 1076), князя Чернігівського (1076 — 1077, 1078 — 1094), князя Переяславського (1094 — 1113) і, нарешті, Великого Князя Київського (1113 — 1125) — ці події гідні десятків повістей і романів, не лише статей. Йому довелося замолоду збагнути, як влада кружить людині голову, як князі, захмелівши від влади, уявляють себе всемогутніми, мало не безсмертними, як вони, проливаючи братню кров, кличуть на допомогу війська половців, поляків, угрів, чехів, візантійців, віддаючи при цьому на поталу, вогонь і грабунок власні ж землі (молодому Мономаху довелося брати участь у двох таких міжусобних братовбивчих війнах, зокрема 1067 та 1077 року, коли був спалений Мінськ, і враження ці він не забув до смерті). Він рано зрозумів, що є в світі зло, протистояти якому можна тільки мечем, силою (але завжди вірив, що не можна губити жодну людську душу — ані праву, ані навіть винну, і був щирим, коли писав про це у «Повчанні» — проте як політик мусив підкорятися суворій необхідності та лити кров!). Він звик з дитячих років робити все сам, наскільки це взагалі можливо, і в управлінні державою, і в господарських справах, «лінощі — бо всім гріхам причина: що людина вміє, те забуде, а чого не вміє, тому не навчиться» (це з «Повчання, 900 років тому!). А головне, що дізнався впродовж довгого життя Великий князь і чого навчав дітей: «Понад усе — гордині не майте ні в серці, ні в розумі, але скажемо: «Смертні ми, сьогодні живи, а завтра — в домовині; це все, що ти нам дав, Боже, не наше, а твоє, доручене нам тобою на мало днів. І (в землі) не ховайте скарбів своїх, то нам великий гріх». Зіставимо ці слова 65-річного Мономаха (з «Повчання»), вже глави держави, київського Великого князя, з показним «християнством» наших сьогоднішніх можновладців, що воно приховує їхню необмежену жадібність... 

Причому це писала людина, яка звідала в житті все, все бачила: і десятки битв, де Мономах брав меч й спис, бився сам (з половцями, чехами, поляками, в молоді роки — з іншими князями Русі). Князь був завзятим мисливцем: «А от що я в Чернігові робив: коней диких своїми руками у пущах в’язав, по десять і двадцять живих коней, окрім того, по долинах їздячи, ловив своїми руками тих же диких коней. Два тури піднімали мене на рогах разом із конем, олень мене бив і два лосі, один ногами топтав, а другий рогами бив, вепр мені на бедрі меч відняв, ведмідь мені біля коліна пітник укусив, лютий звір стрибнув мені на бедра і коня разом зі мною звалив. І Бог неушкодженим мене зберіг. І з коня багато падав, голову собі двічі розбивав, і руки і ноги собі вередив, в юності своїй вередив, не жалів життя свого, не щадив голови своєї» («Повчання»). І це писав тонкий (якщо треба — дуже хитрий!) політик, який мав властивість, неоціненну для державного діяча — колосальне терпіння!

«Зоряний час» для Мономаха настав, як вже згадувалося, навесні 1113 року, на 61-му році його життя. Раптово помер його двоюрідний брат, Великий князь Київський Святополк Ізяславич, правитель слабкий і лукавий, завжди нестійкий, ухильний, коли йшлося про допомогу іншим князям або про дотримання клятви, проте жорсткий, непоступливий у тих речах, що торкалися його особистих інтересів... 

Причому Мономах прийшов до влади (точніше, був персонально запрошений до влади) в Києві в особливих, екстремальних умовах — треба було рятувати станову, феодальну державу й майно заможних людей. Бо одразу після смерті Святополка розпочалося Велике повстання 1113 року. Розповімо про це докладніше.

Справа в тому, що за потурання попереднього Великого князя в Києві надзвичайно зміцнилася система лихварства, спекуляції та здирництва, коли за гроші, позичені в борг, брали величезні, непідйомні для людей «різи» (відсотки), що, по суті, уярмлювало, економічно закабаляло небагатих киян, особливо ремісників. Покровителями цієї системи були сам Святополк Ізяславич та наближений до нього тисяцький Путята Вишатич, інші заможні бояри, купці, родичі Святополка, найвищі дружинники. І ось, коли 16 квітня 1113 року, за десять днів після свята Пасхи, було оголошено про раптову смерть Великого князя, київський натовп «вийшов із берегів». По-перше, неясно булло, хто мав успадкувати великокнязівський київський стіл. Безперечно, найбільш популярним і шанованим серед усіх князів був Володимир Мономах. Але, згідно з «листвицею Ярославовою» (тобто із заповіданим Ярославом Мудрим легітимним порядком передачі влади), Мономах був не аж таким очевидним спадкоємцем — претендували на Київський стіл іще й син Святополка, Ярослав, а також онуки Ярослава Мудрого — Олег і Давид Святославович.

Проте події розвивалися дуже швидко і певною мірою сплутали політичним «гравцям» (дуже модне серед сучасних журналістів слово, тільки ось політика — не карти!) їхні плани. З ранку 17 квітня йшла нарада в маєтку Путяти, «кипів» і старий київський палац Всеволода, покійного батька Мономаха, де збиралися його прихильники. І в той же самий час, зранку 17 квітня, грізно загомонів Поділ. Там запущено було чутку, що Путята таємно зноситься з сином Святополка, щоби передати йому владу, що він міцно захищає інтереси лихварів та багатих євреїв, що саме за його указом був спалений Поділ два роки тому. Натовп вибухнув — і то вибухнув страшно. Сотні, тисячі людей із сокирами, косами, вилами, каменюками, палицями в руках з вигуками «Йдемо на Путятин двір!», «Спалити двори лихварів!», «Геть усі кабали!», «В Печери, Печери йдемо!» пішли з Подолу нагору, до князівського палацу. Розлючений натовп заполонив усі вулиці на Старокиївській горі, увірвався у старе «місто Ярослава», почав громити двори заможних людей. Двір Путяти був узятий з боєм одним із перших. Багаті купці й лихварі «біжали врозтіч», євреї сховались у синагозі й зачинилися там, приготувавшись до тривалої облоги й молячись своєму Богові, їхні двори були пограбовані, усе майно поділене. У «Літописі руському» за 17 квітня 1113 року є такий запис: «Кияни вчинили раду і послали послів до Володимира Всеволодовича (Мономаха. — І.С.) в Переяславль, говорячи: «Піди, княже, на стіл отчий і дідній». Це почувши, Володимир вельми тужив, але не пішов, горюючи за братом (вичікував? Чи мав він план, як врятувати ситуацію? — І.С.). Кияни тим часом розграбували двір Путяти Вишатича, тисяцького, і пішли на жидів, і розграбували їх. І послали знову кияни послів до Володимира, говорячи: «Піди, будуть не Путятин двір, ні соцьких, але й жидів грабувати, а далі й підуть на ятрівку твою (тобто на вдову Святополка. — І.С.) і на бояр, і на монастирі. І будеш ти одвіт мати, княже, якщо ото монастирі розграбують». Отож, це почувши, Володимир пішов у Київ».

Отже, 20 квітня 1113 року Мономах під’їхав із дружиною до Києва. Тоді це була одна-єдина людина в Україні-Русі, яка могла «втихомирити» повстання (саме втихомирити, а не потопити в крові, не придушити — новий Великий князь Київський чудово розумів, що насильство не є виходом). Як блискучий, видатний політик він усвідомлював, що кращий (може, єдиний) вихід — це «розколоти» ремісничу голоту, «розщепити» бунтівну київську чернь, пішовши на певні поступки тогочасній «опозиції» (в ХІХ та ХХ століттях цю політичну технологію майстерно демонстрували Бісмарк, Рузвельт, де Голль, частково Муссоліні та Ленін). Що, власне, вчинив Мономах? Одразу після урочистого вступу до Києва (а його супроводжував чималенький загін воїнів — це теж був чіткий знак усім неспокійним) по місту вже ходили чутки, що Великий князь буде благодійником, а не карателем, — ці чутки поширював сам новий володар, бо чудово розумів, що не на один день, не на один рік хоче керувати Руссю з палацу на Старокиївській горі, й тому починати варто не з репресій, не з війни, а з миру й злагоди; так само розумів він, що саме працею смердів, холопів, ремісників повниться скарбниця, тому саме з прагматичних міркувань ладен був послабити відсоткове («різове») ярмо, хоч як син свого стану і своєї доби «бунт черні» відкидав як замах на «Богом заведений» порядок.

Конкретно Мономах, зачинившись на декілька днів у заміському палаці в Берестові разом із ближніми боярами, тисяцькими, старшими дружинниками, вченими ченцями, розробив новий «Статут Володимира Всеволодовича», де встановлювалося, що якщо людина, котра взяла гроші в борг, двічі сплатила свої відсотки («різи»), то була зобов’язана повернути і всю суму боргу, але якщо вона сплатила три «різи», тобто вже повернула у півтора разу більше, ніж взяла, то борг її, за новим князівським законом, скасовувався. А надалі великі «різи», здирництво суттєво обмежувалися (точніше унормовувалися). Лихвар мав право брати різи третинами (Мономах подбав, щоб цей порядок було практично здійснено). Якщо він брав відсотки двічі (дві третини позиченої суми), то мав право ще й на повернення позиченої суми. Якщо ж лихвар брав відсотки тричі (тобто сто відсотків позиченої суми), то втрачав право на повернення позиченої суми. Принаймні це випливає з тексту «Статуту».

Таємниця бібліотеки Ярослава Мудрого

Мономах 12 років посідав київський великокнязівський стіл. Що цікаво відзначити? Упродовж цих років зберігалася державна єдність Давньої Русі (князі Смоленські, Новгородські, Чернігівські, Ростово-Суздальські та інші, переважна більшість із яких була прямими нащадками або підлеглими родичами Великого князя Київського, за першим його наказом відряджали своє військо туди, куди вказував Мономах). Бунтівні міста (як-то Володимир-Волинський або Полоцьк) Великий князь не «брав на щит», не знищував, не штурмував — він обкладав їх зусібіч, перерізав шляхи постачання і вимагав, щоб непокірні удільні князі вийшли (без зброї) назустріч його війську, покаялися б і дали клятву надалі бути покірними йому як Великому князю (так і робили!). Мономах підготував низку указів, спрямованих на полегшення становища і міських, і сільських «низів» (бо саме на відповідному компромісі тримався державний порядок). Так, і «закупи», і «рядовичі» (найбідніші категорії селян), якщо вони двічі сплатили «різи» своєму володареві за взятий борг, не повинні були втретє відпрацьовували на його землі те, що йому завинили. Це було не «смердолюбство» — просто тверезий розрахунок.

Великий цінитель книг і книжкової культури, Великий Князь створив (близько 1117 року) своє безсмертне повчання, взявши за зразок західноєвропейські та грецькі рукописи «Батьківське повчання» та «Слово якогось батька до сина свого» з багатющої бібліотеки своєї дружини Гіти. Ось цими словами з «Повчання» ми й завершимо розповідь про історичну постать, яку цілком можна вважати «нашою людиною» в ХІІ столітті: «На посадників, ні на бирічів не оглядався, сам робив, що було потрібно, весь наряд (порядок. — І.С.), і в домі своєму робив так само... А ще і бідного смерда, і вбогу удовицю не давав сильним ображати, і церковний порядок і службу сам пильнував. Тож не осуджуйте мене, діти мої чи хто інший, коли прочитає це: бо не хвалю себе, ні відваги своєї, а хвалю Бога і прославляю милість його, що мене, грішного і мізерного, стільки літ оберігав від того смертного часу, і не лінивим створив мене, бідного, а на всі діла людські потрібним».

Ігор Сюндюков

Ще в ХІІ столітті харизматичний київський  князь Володимир Мономах  уклав перший звід правил - "ПОВЧАННЯ ДІТЯМ". Збереглось "Повчання" в Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» у кількох неповних частинах.

Ото ж, кілька порад молодим батькам від київського князя, батька 11 дітей :

1. Ухиляйся від зла, твори добро, шукай миру і проганяй зло.

2. Май страх Божий в серці своєму.

3. Милостиню подавай щедру, бо то початок всякого добра.

4. Їжа і питво має бути без шуму великого.

5. При старших мовчи.

6. Мудрих слухай.

7. Старшим корися.

8. З рівними і меншими в любові будь.

9. Розмовляй без лукавства, а розумій багато.

10. Не лютися словом.

11. Не хули мовою.

12. Мало смійся.

13. Соромся старших.

14. Захищай слабших.

15. Гордині не май ні в серці, ні в розумі.

16. Старших шануй, як батька, а молодших - як братів.

17. У домі своєму не лінуйся, а все помічай, щоб не насміхалися гості ні з дому твого, ні з обіду твого.

18. Брехні остерігайся, і п'янства, і блуду, бо в них  гине душа і тіло.

19. А найбільше шануй гостя, звідки б він не прийшов: бо він мимоходом прославить тебе по всіх краях або добрим, або злим.

20. Хворого відвідай, покійного проведи, бо всі ми смертні.
21. І людини не минай, не привітавши, доброго слова не сказавши.

22. Не забувай того доброго, що вмієш, а чого не вмієш, тому навчайтеся, як батько мій, дома сидячи, вивчив п'ять мов. 

23. Не лінуйся, лінь - мати всьому : що уміє, те забуде, а чого не вміє, того не навчається.

Володимир Великий: від байстрюка до імператора