Микола Міхновський: апостол самостійності

19 лютого 1900 р. громадськість Полтави відзначала чергові Шевченківські роковини. Відбулися б вони, як завжди, якби на трибуну не вийшов імпозантний чоловік з охайно підстриженими вусами, піднятими трохи вгору, і з гострою борідкою. Зовні в ньому не було нічого традиційно українського, але коли промовець заговорив, зал завмер.

Микола Міхновський

«Не може бути ніякої боротьби українського народу в рамках існуючої Російської імперії,— заявив він.— Лише цілковите відокремлення України і створення могутньої держави від Карпат і до Кавказу необхідне нашій нації. Українцям не потрібна автономія з ласки Москви, а також федерація у складі Росії, їм потрібна повна незалежність. Україна має матеріальні й духовні сили бути самостійною. Україна для українців!»

Через кілька днів, 26 лютого, вже в Харкові той самий оратор, місцевий адвокат Микола Міхновський, виголосив промову приблизно такого ж змісту. І знову для присутніх вона була наче грім серед ясного неба…

Народився Микола Іванович Міхновський 1873 р. в родині священнослужителя с. Турівка Прилуцького повіту, що на Чернігівщині. Закінчивши там гімназію, продовжив навчання на юридичному факультеті Київського університету св. Володимира. М. Міхновський не лише вивчав право, а й став активним діячем міської патріотичної організації, її члени проповідували необхідність вільного розвитку української культури й не торкалися політичних питань. Юнак одразу ж зрозумів, що йому не по дорозі з цими патріотами, бо він хотів бачити Україну самостійною державою.

1891 р. група молодих націоналістів створила Товариство тарасівців. Ця організація, ідеологом якої був М. Міхновський, боролася як проти українофілів, що виступали за здійснення культурної революції в межах царської Росії, так і проти революціонерів, котрі висунули фантастичну ідею всесвітнього соціалізму та всеросійської революції, внаслідок чого, на їхню думку, свободу отримали б усі поневолені імперією народи, зокрема український.

Братство тарасівців, Харків 1891

Організація майже не приховувала своєї діяльності й невдовзі була заборонена властями. Однак сам факт її заборони й пропаганда самостійницьких ідей привернули до українського націоналізму чимало молодих патріотично настроєних людей. Багато з них увійшли до заснованої наприкінці 1899 р. в Харкові Революційної української партії (РУП).

У 1898 р. в житті М. Міхновського сталася особиста трагедія, яка багато в чому справила вплив на його світогляд. Працюючи після закінчення університету в одній з адвокатських контор, він закохався в дружину свого начальника. Наступного року разом з нею утік до Харкова і хотів одружитися. Але його батько, який був не лише палким українцем, а й вірним священнослужителем, рішуче виступив проти такого шлюбу (до того ж майбутня наречена була неукраїнкою). Міхновський так і не одружився. А після цього все частіше говорив про «чужинців», рішуче виступав проти змішаних шлюбів.

Основні ідеї своїх промов на Шевченківських урочистостях 1900 р. в Полтаві та Харкові М. Міхновський виклав у брошурі «Самостійна Україна». Вона була першим виданням РУП, котре газета «Искра» назвала «дико шовіністичною брошурою».

Через якийсь час РУП відмежувалася від ідей М. Міхновського. 1902 р. група його прихильників відкололася від РУП і заснувала Українську народну партію (УНП). М. Міхновський розробив для неї 10 заповідей і видав їх 1903 р. у Львові.

«Єдина й неподільна від Карпат і до Кавказу самостійна, вільна Українська Демократична Республіка — це національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.

Усі люди — твої брати, але москалі, ляхи та жиди — вороги нашого народу, доки вони панують над нами й визискують нас.

Україна для українців. Отже, проганяй звідусіль з України чужинців-гнобителів.

Усюди й завжди вживай українську мову. Нехай ані дружина твоя, ані діти не дають поганити твоєї господи чужинцям-гнобителям.

Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде твоєму народові й тобі.

Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

Не стань ренегатом-відступником.

Не обдирай власного народу, працюючи на ворогів України.

Допомагай своєму землякові поперед усіх.

Не бери собі дружину з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами нашого народу, бо це додає їм сили й відваги; не підтримуй гнобителів наших, бо зрадником станеш».

Ці заповіді були звернені до третьої генерації української інтелігенції, яка, на думку М. Міхновського, мала заснувати нову, самостійну Україну. Бо, за його теорією, перше покоління української інтелігенції служило Польщі, а друге — Росії.

Микола Міхновський (другий ряд, перший праворуч) серед прибічників у Харков

Українська народна партія для поширення ідей свого лідера видавала у Львові журнал «Самостійна Україна». І хоч життя виносило на порядок денний чимало важливих питань — соціальне, робітниче, селянське,— діячі УНП вважали, що вирішувати їх можна буде лише після національно-політичного визволення України.

М. Міхновський ніколи не відступав від своїх ідеалів 30 серпня 1903 р. з нагоди відкриття у Полтаві пам'ятника І. Котляревському в театрі відбулися урочистості, на яких виступали представники різних регіонів України. Тексти привітань промовці мали виголошувати російською мовою, крім представника Галичини. Коли настала черга М. Міхновського, який репрезентував Харків, він вийшов на сцену й заявив:

— «Ми на своїй землі не маємо права виступати рідною мовою. А що текст привітання від харківських громадян, який мені доручено оголосити, написаний українською, я не можу зачитати його».Читайте нас на https://www.facebook.com/naskryzhalyah

Міхновський вийняв з прикрашеної вензелями папки аркушик паперу й поклав його до кишені, а папку передав міському голові під шквал оплесків. В. Тригубов зніяковів. Урочистості, по суті, було зірвано.

М. Міхновський і члени УНП засуджували приєднання України до Росії, вважаючи цей акт початком «московського рабства». Тож 1904 р., коли відзначалося 250-річчя возз'єднання України з Росією, вони вирішили висадити в повітря пам'ятники царям та їхнім прислужникам у Києві, Харкові й Одесі. Однак той, кому доручалося виконати цю акцію в Києві та Одесі, несподівано наклав на себе руки. В Харкові ж не було царських монументів, тому члени УНП мали намір знищити пам'ятник О.Пушкіну, вважаючи його співцем «єдиної і неділимої» Росії. Хоч вибух і пролунав, пам'ятник залишився неушкодженим. Наступного дня в місті | з'явилися прокламації, які намагалися виправдати цей нікому не потрібний акт вандалізму.

Після проголошення свобод царським маніфестом від 17 жовтня 1905 р. М. Міхновський бере участь у підготовці низки періодичних видань, зокрема україномовної газети «Хлібороб» — у Лубнах, а також «Запорожець» — у Катеринославі та «Сніп» і «Слобожанщина» — в Харкові. Восени 1905 р. журнал «Самостійна Україна», що знову почав виходити у Львові, опублікував його проект конституції суверенної України, до якої мали увійти всі українські етнічні землі. Проект передбачав народовладдя, націоналізацію землі. Держава повинна була викуповувати її в українців і конфісковувати у чужинців. Цей «Основний закон самостійної України», як називала його сучасники, так і залишився на папері.

Невдовзі М. Міхновський, переглянувши деякі свої погляди, зрозумів, що держава будується не лише інтелігентами, а й масами людей, які створюють матеріальні цінності. Він частіше виступав зі своїми ідеями перед трудівниками Слобожанщини й Донбасу.

Коли вибухнула 1-ша світова війна, його призвали до армії. Якийсь час перебував на Північному фронті, а напередодні революційних подій 1917 р. перейшов як юрист у розпорядження Київського військового окружного суду.

Повалення самодержавства М. Міхновський сприйняв як реальний шанс для створення суверенної і незалежної України. Буваючи в казармах серед солдатів-українців, він закликав їх берегти народне добро, не допускати анархії в армії, формувати дисципліновані, боєздатні частини. Його заходами було створено Товариство полуботківців. А в червні 1917 р. М. Міхновський розробив план проголошення державної самостійності України.

Цим планом передбачалося, що 2-й Український полк ім. П. Полуботка захопить у Києві владу й передасть її Центральній Раді. Остання буде змушена під тиском зброї проголосити самостійну Українську державу, видворивши за її межі всіх представників Тимчасового уряду. Але ці лівацькі наміри М. Міхновського, його суперництво з С. Петлюрою за вплив на військо, небажання українських соціалістів чинити опір всеросійській революції, яка була метою їхньої боротьби, призводять до конфлікту з Центральною Радою. Вона виставляє проти полуботківців добре озброєне військо й зриває наміри М. Міхновського здійснити переворот в Україні. Щоб запобігти братовбивству, частини, які підтримували його, залишають Київ, а потім вирушають на фронт.

На Румунський фронт потрапляє й М. Міхновський, пригнічений тим, що в найсприятливіший момент історії самі ж українці перешкодили йому реалізувати мрію свого життя — створити незалежну Україну.

Невдовзі фронт остаточно розвалився, й М. Міхновський повернувся на Прилуччину.

Події в Україні розгорталися з калейдоскопічною швидкістю. Наприкінці квітня 1918 р. Центральну Раду змінив Уряд гетьмана П. Скоропадського. Прикутого ревматизмом До ліжка М. Міхновського привезли на автомобілі до столиці й запропонували високу посаду — міністра внутрішніх справ. Але він відмовився, бо, як зазначали його близькі друзі, прагнув не посад і чинів, а незалежності України. Згодом так само відмовився від посади «бунчужного товариша», тобто радника гетьмана.

Мітинг з нагоди 3-го військового з'їзду у Києві. Міхновський — серед керівників

Під час громадянської війни М. Міхновський кілька разів опинявся на території, контрольованій більшовиками. В Кременчуці його заарештували, але невдовзі відпустили під нагляд ЧК. У травні 1919 р. спалахнуло повстання Н. Григор'єва, колишнього комбрига Червоної армії, який свого часу звільнив М. Міхновського з-під опіки чекістів і відправив на Херсонщину. Тепер отаман запропонував йому роботу в своєму штабі, але він відмовився.

Таким чином, Міхновський потрапив до Новоросійська, звідки хотів емігрувати за кордон. Але командування Добровольчої армії, чи то випадково, чи то навмисне, не видало йому необхідних документів.

Діставшись Кубані, М. Міхновський до 1924 р. працював в українській учительській семінарії в станиці Полтавській. Хоч жив він серед нащадків колишніх українських козаків, але мріяв повернутися в Україну. (За іншими даними, хотів емігрувати з СРСР). На початку 1924 р. приїхав до Києва.

При цьому від самого повернення перебував під наглядом ГПУ. Його кілька разів викликали на конфіденційні бесіди. Сергій Єфремов писав у «Щоденниках», як у середині квітня Миколу Міхновського «було арештовано на вулиці, продержано добу й випущено». Побував він у ГПУ і в день смерті. А вранці 4 травня 1924-го Миколу Міхновського знайшли повішеним на яблуні у садку в садибі Володимира Шемета.

«Сумно тягся невеликий похоронний похід від Олександрівської лікарні… Тяжко було до болю серця, що Миколу Міхновського ховає незначна кількість близьких йому людей. На похоронах було всього 11-12 осіб. Поховали Міхновського на старому Байковому цвинтарі, праворуч, у самому куті, де стояло п’ять-шість могилок самогубців… Місце було просторе, Київ звідти видно було, як на долоні», – згадував Юрій Павелко.

У кишені покійного знайшли передсмертну записку, що вказує на самогубство. «Смерть Міхновського викликала догадки серед близьких йому людей. Вказують на щось загадкове, що трапилося з ним і довело до самогубства, – записав 7 травня 1924-го Сергій Єфремов. – Переказують його натяки на те, що ми, мовляв, обплутані з усіх боків, що йому нема виходу, що навіть утопитися він не може, не те що втекти, щоб не пошкодити близьким, коли б пропав безвісти. Дехто думає, що його обплутали під час арешту, вимагали з його щось таке, чого він знести не міг. Все може бути…»

Але Федір Турченко у монографії «Микола Міхновський: життя і слово» писав: «Для чекістів було важливіше скомпрометувати відомого і небезпечного діяча національно-визвольного руху, послідовного самостійника, що відмовляється від співпраці з ними. Інсценоване самогубство могло стати у нагоді цим задумам якнайкраще. Така версія має право на існування, адже жодних доказів самогубства М. Міхновського у радянській пресі не було наведено, а серед тих, хто бачив ту саму яблуневу гілку, на якій висів Міхновський, побутувало переконання, що під час «самогубства» вона просто не витримала б огрядного Міхновського».