"Спартан": доля дочки сотенного УПА

Тема долі дітей повстанців УПА є однією з найменш досліджених сторінок історії українського визвольного руху. Вона охоплює безліч драматичних людських історій, сповнених болю, втрат, але й незламної волі до життя. Діти підпільників не могли залишатися осторонь боротьби: вони ставали її свідками, а часто – і жертвами.

Репресивна радянська машина не гребувала жодними методами для знищення УПА, і діти ставали заручниками цієї жорстокої боротьби. Вони використовувалися як інструмент шантажу для змушення повстанців до співпраці, забиралися у дитячі будинки, їхні родини піддавалися жорстоким переслідуванням. Деякі діти, народжені у підпіллі, ніколи не знали своїх батьків, інші ж виростали з відчуттям загубленого дитинства, сповненого страху й поневірянь.

Попри всі випробування, діти повстанців символізували продовження боротьби та надію на майбутнє. Дехто з них, змужнівши, приєднувався до визвольного руху, інші – усе життя несли в серці біль і пам’ять про загиблих рідних.

Через це дружини підпільників із малолітніми дітьми здебільшого жили напівлегально, у далеких родичів, односельців, або й цілком чужих людей.

Траплялося й так, що дітей залишали домовленим опікунам, а дружини теж переходили у підпілля. В разі загибелі обох батьків вихованням сиріт займалися родичі або цілком чужі люди.

Бувало, що доводилося віддавати немовлята на виховання зовсім чужим людям, аби малюк мав шанси вижити. Ці діти могли ніколи так і не дізнатися, хто їхні батьки, або, кому пощастило, опікуни десятиліттями переховували батьківські фото чи записки, аж поки не можна було показати дитині.

Щось подібне сталося з долею доньки поручника УПА, командира повстанської сотні ім.Колодзінського - Михайла Москалюка “Спартана”.

Михайло Москалюк народився 8 вересня 1921 року в селі Іванівці - тепер Коломийської громади, Івано-Франківської області. До ОУН приєднався 1939-го. Тоді ж виїхав з України, щоб уникнути польських репресій. Під час німецько-радянської війни вступив до українського батальйону вермахту "Нахтіґаль". Став свідком проголошення Акту відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 року. Після розгону активних учасників проголошення вступив до 201-го батальйону охоронної поліції, згодом покинув його.

1943 року Москалюк став підстаршиною куреня УНС "Чорні Чорти", а за рік очолив сотню УПА ВД 59 ім. Михайла Колодзінського, що складалася з близько 250 бійців. Саме тоді взяв символічний псевдонім "Спартан".

Його сотня активно діяла на Коломийщині та була однією з найбоєздатніших у районі.

Дружиною "Спартана" була внучка колишнього пароха с. Княждвір отця Майковського Ольга Бойчук, вчителька. У лютому 1948 року Михайло з дружиною Ольгою прийшов у Княждвір до своєї двоюрідної сестри Ганни Слободян і з тривогою та занепокоєнням сказав Ганні, що Ольга, яка на той час була вже у підпіллі, — вагітна.

Радилися з Ганною, як бути. І вирішили, що Ганна буде імітувати вагітність, щоби після пологів Ольги можна було “легалізувати” дитину.

У серпні 1948 року у домі Дмитра Слободяна в Коломиї Ольга народила дівчинку, яку вирішили назвати Оксаною. Батько наказав партизанському лікареві зробити надріз на сідничці дитини: «Щоб не загубилась у цьому жорстокому світі»

Через тиждень після пологів Ольги, Ганну Слободян з новонародженою привезли фірою до Княждвора. В половині серпня дитину таємно охрестив прадід новонародженої отець Майковський.

Дівчинці дали ім’я Оксана. У тих неймовірно складних умовах у батьків жевріла надія що доля їхньої донечки складеться щасливо - що виживе малеча у жорстоких умовах криївок, що вдасться "легалізуватися" .Та доля готувала свої тогочасні випробування…

Знайшлася якась чорна зрадницька душа, яка донесла енкаведистам, що Оксанка - дочка "Спартана". Ворог вхопився за цю інформацію, розуміючи що це один з єдиних шляхів дістатися до невловимого сотенного.

Був січень 1949 року, емгебісти приїхали до Княждвора і забрали Ганну з дитиною до Товмачика, де тоді стояв гарнізон. Туди ж привезли і Ганниного чоловіка Миколу Слободяна, сестру Ольги Орисю і їх матір Ксенію Майковську.

Через три дні всі вони опинились у коломийській в’язниці. Від всіх вимагали зізнання,що маленька дівчинка є донькою “Спартана”. Ганна твердо стояла на тому, що немовля є її дитиною. Ще до народження дитини, Ганна декілька місяців ходила по селі з під’язаним животом, для правдоподібності майбутньої легалізації легенди.

Після допитів, що не дали емгебістам бажаних результатів, була розроблена операція, що розігралася червонопагонниками в наступні дні.

Ганну з дитиною посадили в машину і під конвоєм везли до Станіслава (з 1962 року Івано-Франківськ). Другою машиною, також під конвоєм везли Миколу Слободяна та Ксенію Майковську. Була вечірня пора і в районі с.Лоєва, що біля Надвірної, стався збройний напад на автомобіль з бранцями, в результаті короткотривалої перестрілки і метушні, Миколу і Ксенію “відбили партизани”, зав’язали очі, повели до “бункера”. Перша машина з Ганною та немовлям проскочила “засідку”.

Так вони опинилися у підступній чекістській “бочці”. Видаючи себе за службу безпеки повстанців, емгебісти дізналися від Ксенії Майковської та Миколи Слободяна, що Оксана - дочка “Спартана“.

Ганна Слободян зрозумівши що таємницю розкрито, стверджувала, що їй принесла дитину якась невідома жінка, наказала доглядати її і про все мовчати. Через чотири дні Ганну відпустили додому, а Оксанку забрала жінка у білому халаті. Подальша доля доньки Спартана була невідома до 1990-их.

Ксенії Майківській присудили 10 років, Миколі Слободяну -25 років концтаборів. Військовим трибуналом військ МВС Станіславської області 30.04.1949 засуджений на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах із конфіскацією майна. Реабілітований 15.06.1992

Ганна Слободян змушена була переховуватись і від совітів, і від повстанців, оскільки помітила, що за нею стежать якісь невідомі. У записці, яку отримала від "Спартана", було повідомлення із застереженням, що підпільник “Олесь” здався, став зрадником і провокатором, а ті, що її переслідують -з групи “Олеся”.

Ганна Москалюк

Сестра “Спартана” Ганна Москалюк (6.08.1926-1986) . Особливою нарадою при МДБ СРСР 12.03.1949 засуджена на 10 років позбавлення волі. Реабілітована 07.06.1993. Після відбуття покарання повернулась і померла вдома. Кілька разів писала в КДБ, щоб Оксану Москалюк віддали їй на виховання, але відповіді не отримала. Повернулися додому і паралізований Микола Слободян та майже цілком незряча мати “Спартанової” дружини Ксенія Майковська. Обоє невдовзі померли.

Подружжя Слободянів після повернення з заслання

Так радянська система хотіла затерти сліди існування доньки повстанського командира, як і пам’ять про нього та весь повстанський рух.

Довгий час вважалось, що сліди життя Оксани Москалюк загубились назавжди, але Оксана знайшлася…

Як у далекому сні, бачить себе ця жінка серед багатьох дітей у будинку для сиріт містечка Єзупіль, куди її привезли зі станіславської тюрми. Цей інтернат був розформований у 1951 році, а його вихованців порозвозили по всій радянській імперії. Окремим дітям поталанило, бо їх забрали у сім`ї добрі люди. Оксанці скупе сирітське життя усміхнулося чи не найбільше.

Дочка "Спартана"Оксана з прийомними батьками

Її удочерили переселенці з Ярослава Анна та Володимир Гольці. Володимир Гольц (1899-1988), колишній офіцер УГА, закінчив високу школу у Відні, був в’язнем Берези Картузької, знав кілька іноземних мов, які викладав у Станіславському медичному інституті та медучилищі.

В оселі Гольців за філіжанкою кави часто сходилися галицькі інтелігенти. Велися задушевні розмови на різноманітні теми. Вразлива, емоційна, допитлива дівчинка уважно прислухалася до розмов дорослих і паростки українства падали на життєдайний грунт.

Закінчивши школу, а потім музичне училище, Оксана час від часу відвідувала установи КДБ: у 1963-му році зате, що необережно заступилася за політв’язня, викладача історії Станіславського педінституту Валентина Мороза.

В 1968 році була звільнена з роботи в Городенківському музучилищі, бо стверджувала, що на майдані Шевченка мав би стояти пам’ятник саме йому, а не Леніну. Аж через вісім років їй вдалося влаштуватися на роботу в Єзуполі викладачкою музики. Саме там розпочиналося її сирітське життя. Згодом Оксана закінчила музично-педагогічний факультет Івано-Франківського педінституту і викладала курс скрипки в музучилищі. З початку відродження Української держави займалася громасько-політичною роботою в обласному центрі.

Оксана добре зналася з педагогом, і керівником пошукових робіт зниклих дітей Любомиром Захаріясевичем. Саме він і знайшов справжніх батьків Оксани – сотенного УПА Михайла Москалюка “Спартана” та Ольгу Бойчук, які героїчно полягли за волю України в Іванівцях, що на Коломийщині, 2 лютого 1950 року. Можуть виникнути сумніви, чи це саме та дівчика, яку колись охрестили у Княждворі, чи не закралася тут фатальна помилка?

Виявилось, що ні. Підтвердженням була разюча схожість з батьком і звичайно маленький шрам від невеличкого розрізу, залишений у далекому 1948 році батьками немоляти, щоб вона не загубилася у тому жорстокому світі.

Постановою Івано-Франківського міського суду від 27 грудня 2002 р. встановлено, що Голець Оксана Володимирівна є донькою Москалюка Михайла Юрійовича, 1921 р. н., уродженця с. Іванівці Коломийського району та Бойчук Ольги Іванівни, 1921 р. н., уродженки с. Княждвора Коломийського району.

Така доля повстанської доньки. Найгірше напевно те, що навіть помолитися на могилі своїх героїчних батьків вона не змогла. Закопані енкаведистами їхні тіла у тодішньому районному центрі Ланчин, біля річки Прут, паводок розмив, не розмилась тільки народна пам’ять.