Підкамінь:таємниця кам'яного велетня

Вперше почувши назву “Підкамінь”, не доводиться гадати, звідки виникла ця назва. І справді – селище Підкамінь Бродівського району Львівської області дійсно зручно вмістилося під так званим Чортовим каменем, що височіє поруч з монастирською горою з найдавніших часів. Науковці стверджують, що Чортів камінь висотою 17 метрів, або Камінь-велет – останець товтрової Гологорсько-Кременецької гряди . Кажуть, за часів язичництва він використовувася як капище або жертовник.

Першим, хто дослідив і запропонував власне бачення використання згаданої скелі в Підкамені, був львів’янин Михайло Рожко, який у 1981 році висловив припущення, що на вершині останця в Підкамені «…видно численні сліди дотику дерев’яних конструкцій зі скелею. 

Кілька ям, викутих у камені для захоронень, наводять на думку про культове призначення об’єкту».

Дивує, що сьогоднішні краєзнавці, не розібравшись у тому, що насправді писав Михайло Рожко про Підкамінь, вигадують, що, ніби то, на вершині підкамінського останця, за давнини, стояла «оборонна церква», а інші пишуть, що там був «наскельний храм-фортеця» (!). І ця недостовірна та блудлива інформація про Підкамінь, нині заполонила численні інтернет-сторінки і друковані видання. (Нічого, крім шкоди, такі вигадки не приносять, оскільки спроби свідомо ввести у науковий обіг неправдиві відомості, є банальним обманом, який не має нічого спільного ні з науковою порядністю, ні з правдивим патріотизмом).

То що ж собою, все таки, представляє останець в Підкамені? Яку пам’ятку (чи пам’ятки) він зберіг до наших днів? Мабуть, важко погодитися з попередніми дослідниками у тому, що наскельні ніші і сліди наскельної забудови у вигляді пазів, врубок, підтісок та ін. на підкамінському останцю, це – різночасові об’єкти. Згадаймо, тут, коротко, про ці ніші. Так, на майже плоскому верху Каменя знаходяться чотири викуті у скелі прямокутні ніші довжиною 1,8-2,5 м, глибиною 0,4-0,6 м, орієнтовані по осі схід-захід. Дві з них розміщені одна біля одної, ніби парно, а ще одна має по краях вижолоблену фаску для кам’яної плити-покришки. П’ята ніша з півсферичним склепінням, є особливо цікавою і вирубана нижче, в ущелині, у вигляді підбою.

В Галичині, подібних пам’яток, ми не знаємо. Зате, на півдні – в Криму і на Північному Кавказі тамтешні поховальні наскельні ніші мають вигляд , викутих у скелі, коритоподібних заглиблень довжиною 1,20-2,20 м, шириною 0,45-0,65 м і глибиною до 0,35 м (наприклад, могильник Салтівської культури у верхів’ях ріки Ешкалон). Аналогічні, за формою і розмірами, наскельні ніші-гробниці, вкриті, подекуди, плитами, характерні для поховань Ески-Кермен в Криму, де цей звичай з’явився у 8 столітті, замінивши старий готський обряд поховання у кам’яних склепах.

За новим звичаєм померлих ховали у наскельну могильну яму лише на короткий час, в якій тіло знаходилося до повного зотлівання трупа, після чого його виймали і захоронювали вже назовсім (чи не для цього й були призначені викуті, в підніжжі підкамінського останця, численні могильні ями, частину з яких потім повторно використали для християнського кладовища?). Цей обряд, на тамтешніх, в основному – степових, теренах, дотримався до 13 століття.

Припускаю, що і в Підкамені, наскельні ніші були викуті отим кочовим скотарським населенням, яке облюбувало собі той останець і використало під свої поховально-обрядові потреби. Адже ж відомо, що основним об’єктом, в яких кочівники намагалися ховати своїх померлих, був курган. А, власне, сам останець у Підкамені і стоїть, ніби на величезному конусоподібному підвищенні, яке ще здалеку нагадує курган велетенських розмірів. Тому, коли номади з Українського Степу, внаслідок певних історичних перетрактацій, опинились на цьому волино-подільському пограниччі в районі Підкаменя, то одразу ж запримітили схожість курганоподібного пагорба з останцем на вершині, зі своїми, типовими для їхнього степу, велетенськими насипними курганами.

 Цілком можливо, що для накриття викутих, кочівниками, на Камені могильних ніш, їх майстри-камнетеси перекрили їх зверху дерев’яною двохярусною конструкцією зі сторонами 6-7 метрів, яка вберігала ці поховальні сакралії від непогоди, дощів і талих вод. Власне, сліди цієї дерев’яної споруди, яка по периметру мала ще й галереї-заборола, і дослідив її першовідкривач Михайло Рожко.

Цікаво, що про наскельне поганське святилище в Підкамені, збереглися письмові свідчення. Так, у монастирській хроніці підкамініського домініканського згромадження був запис, що, коли ченці Яцека Одровонжа у 13 столітті прийшли до Підкаменя, то застали тут, як пише в документі, «…поганське капище на скелях». Про язичницькі святині в Підкамені і поблизу нього, також писав довголітній бібліотекар конвенту та домініканської парафії при храмі Божого Тіла у Львові, чернець Садок Баронч. Біля сусіднього (із Підкаменем) села Паньківці ще до середини 19 століття стояла «кам’яна баба», яка зображала постать «…ніби дівчини у кожушку, з виступаючими персами, в ярмулці чи чепцю на голові і звисаючими руками», яку, ніби-то, перенесли сюди з Підкаменя. Опис цієї кам’яної фігури (кожушок, чепець на голові, виступаючі перса) дає підстави вбачати у ній антропоморфну скульптуру котроїсь із тюркомовних спільнот Українського Степу можливо, половецьку «бабу».

Отож, чи можливо, щоби і наскельна дерев’яна споруда з нішами у Підкамені, і кам’яна антропоморфна фігура звідти ж, про існування якої збереглися достовірні свідчення, належали половцям? Відповідь на це питання слід, мабуть, дати ствердну, оскільки згідно з літописом у 1093 році галицький князь Михайло Стополк виділив половцям частину землі на границях Червоної Русі і Поділля. Це, він зробив, за їх заслуги під час оборони Києва від військ Болеслава ІІ. Більше того, низка авторів стверджує, що «… головна садиба половців, про переселення яких мовив літопис, знаходилася у Підкамені і його околицях».

Таким чином, на сьогоднішній день, у Підкамені, ми маємо чи не єдину на Західній Україні, достовірно збережену пам’ятку культури кочівників 11-12 століть. Причому, і паралелі, до цього підкамінського архееологічного об’єкту, і письмові свідчення, дають підстави пов’язувати його з половецьким середовищем. Звичайно, основний масив роботи по цьому рідкісному і незвичайному (як для наших місць) об’єкту – ще попереду. Надіюся, що ґрунтовні дослідження найближчих років, побудовані на міждисциплінарному підході, врешті-решт проллють світло на минуле цієї унікальної місцини на межі Волині і Поділля.

З назвою Підкамінь пов’язано чимало легенд. 

Один переказ розповідає про те, як один богатир приніс із гір скелю та поставив її на місці, де буде заснована фортеця. Історики довели, що в княжі часи на камені й справді стояло дерев’яне укріплення. Подекуди все ще помітні вирубані в камені древні пази. Є й етимологічна казка про те, як чорт розлютився на монахів, які з’явилися в Підкамені й вирішив роздавити монастир каменем. Відірвав від Карпат скелю та кинув, але не вистачило сили, тому впала каменюка не на монастир, а поруч. Недалеко від каменю є майже недосліджені печери, які в легендах пов‘язані з опришками та козаками, зокрема, з іменем Олекси Довбуша. Незважаючи на всі ці перекази, є наукова гіпотеза, як все ж таки з’явився Чортів камінь. Існує припущення, що це шмат коралового рифа, який виник тут сотні мільйонів років тому, коли над ним ще було море.

Згідно з писемними джерелами, 1441 рік вважається роком першої згадки про «місто під Каменем». Починаючи зі стародавніх часів, Підкамінеччина приваблювала до себе жителів завдяки сприятливому для проживання людей клімату, багатому на воду, родючі ґрунти, розмаїттю рослин і тварин ландшафту. Поселення з’явилося тут одночасно із заснованим у XIII столітті домініканським монастирем. Існує версія, що заснували монастир монахи, що тікали з Києва в нещасливому 1234 ропі. Пріор Урбан і 12 ченців поставили на горі хрест, а біля нього – каплицю. Але недовго тут протрималась братія: всі вони загинули під час одного з татарських нападів.

 Микола Бандрівський