Андрій Головко: постріл у родину

Андрій Васильович Головко (1897–1972) — відомий український письменник радянської доби, представник соціалістичного реалізму (єдиний офіційно дозволений в Радянському Союзі «творчий метод» літератури і мистецтва). Зокрема, внесок митця відзначено Шевченківською премією, орденом Леніна та кількома медалями. Він є автором хрестоматійних романів «Бур’ян», «Мати», «Артем Гармаш», оповідань «Червона хустина», «Пилипко» та ін. Його ім’ям названо щорічну літературну премію за кращий роман, вулиці, бібліотеки та школи. Як живий класик Андрій Головко мав офіційну, «ідеологічно правильну» біографію, у якій значилися селянське походження, добровільний вступ до лав Червоної Армії, командування кінною розвідкою, боротьба з Врангелем і Махном, наполеглива літературна праця і дружина Надія Львівна. Одним із перших, хто насмілився оприлюднити замовчувані факти про уславленого прозаїка, став В’ячеслав Чорновіл, який 1988 р. опублікував «Протокол допитування винуватця».

Народився Головко на Полтавщині у заможній селянській родині. За участь у «Юнацькій спілці» його відрахували з Кременчуцького реального училища. 1915 р., після закінчення Чугуївської школи прапорщиків, пішов воювати на фронти Першої світової війни, де зазнав поранення. Відступаючи із царською армією, юнак змушений був за наказом вищого керівництва палити села. Цей факт перетворився для нього на справжню психологічну травму. Революція застала Андрія в Тверській губернії, а повернувшись до України, він вступив до лав війська Української Народної Республіки (УНР). Під командуванням Симона Петлюри він брав участь у боях із «червоними» під Харковом, але згодом дезертирував. Займався вчителюванням, працював у повітовій газеті, а 1920 р. перейшов на бік більшовиків, хоча й тут самовільно залишив військову службу.

1917 р. Андрій Васильович одружився із сільською вчителькою Тетяною Семенівною, а незабаром у них народилася донька Галинка. Чотири роки поспіль він розривався між військовим обов’язком і родинними почуттями, бажанням тихо господарювати на рідній землі. Адже за найменшої нагоди письменник тікав додому, а часом до війська його доправляли навіть силоміць. Зрештою, це тривало до 1922 р., коли він взяв відпустку у Харківській школі червоних старшин, де тоді викладав, і більше не повернувся до місця служби.

Хоча, осівши в селі з родиною, Андрій Головко так і не зміг відновити душевну рівновагу. Саме тоді у с. Білики вони придбали три десятини землі та почали зводити хату, оскільки молоде подружжя разом із дитиною тулилося в маленькій кімнатці батьківської оселі. Злидні ставали все нестерпнішими, довкола панувала розруха, хворіла дружина, до того ж усе інтенсивнішими ставали прояви депресії у митця. Головко сподівався заробляти письменницькою працею, проте гонорари були лише примарною перспективою. Він усе частіше впадав у відчай від безвиході, згадуючи повсякчас про «наган», що був захований у нього ще із часів служби.

13 травня 1924 р. Андрія Васильовича як члена літературної організації «Плуг» запросили до Полтави для участі у зборах селянських письменників. 27-річна Тетяна Семенівна (дружина митця) виявила бажання супроводжувати чоловіка. А по дорозі додому він запропонував їй піти трохи пішки, прихопивши з собою пістолет, опіум та пляшку вина. Після випитого дружина задрімала біля насипу, Головко накрив їй голову хустиною і вистрелив, а сам рушив далі.

Незважаючи на яскраве вбрання жінки і досить людне місце, того дня її ніхто не знайшов. Уже наступної доби письменник забрав свою доньку і поїхав з нею потягом до Кременчука, але зійшов на станції Потоки і повів дитину лісом понад річкою. Коли 6-річна Галинка втомилася, він поклав її біля куща (де вона заснула), накрив голову хустинкою і також застрелив. Невдовзі його наздогнали люди, затримали і доправили до Потоцького районного відділу міліції. Саме там він заповнив протокол, у якому холоднокровно описав скоєне.

«Протокол допитування винуватця» відшукала у 1980-х рр. студентка Київського університету Л. Дністран. Це зізнання написав Головко власноруч, що засвідчила експертна комісія. Він визнав себе винним і детально обґрунтував розвиток подій.

Передусім письменник наголошує у цьому документі на своїй хворобі. Зокрема, у протоколі читаємо: «Я хворий. Нервова система у мене розхитана вкрай. Цьому спричинилося: 1) безумовно, нащадність (мій дід був неврастеник); 2) літературна робота і робота страшно напружена, бо жив майже виключно на літературний заробіток протягом останніх трьох літ; 3) у великій мірі стан життя останніх трьох літ: я жив дезертіром з Червоної Армії — а жити і сподіватися, що кожен день тебе можуть заарештувати, одірвавши од сім’ї, із-за якої я, власне, і дезертірував. Жити в такій обстановці — то система нервова не мігла бути забронірованою, от же розхитувалась» (збережено правопис автора).

Божевільним він себе не визнавав, хоча план убивства готував протягом 4–5 років (від самого початку хвороби). Розмірковуючи, що в разі загострення власного стану застрелить усю родину (і себе заразом), аби не кидати рідних напризволяще. Оскільки лікуватися не було змоги, а писати ставало все важче, то думки про безпросвітне майбутнє ставали нав’язливими та мимоволі карбувалися у свідомості.

Письменник із другою дружиною, 1960 р.

Певну частку провини за вчинене Головко покладав саме на дружину. Адже вона, знаючи про його хворобу, наполягала на будівництві хати, на обробітку землі, а не на лікуванні. Крім того, своєю працею заважала його літературній діяльності, через що він змушений був писати у нічний час. А коли митець дійшов висновку, що незабаром не зможе писати взагалі та залишить рідних без засобів до існування, то вирішив: «Я маю позбавити їх важкого життя. Хіба не краще їм буде?».

Головко хотів здійснити так зване альтруїстичне самогубство, завершальною ланкою якого мав стати суїцид. Він і справді його планував, але трохи згодом, бо мав намір закінчити свої твори, щоб надіслати їх до Харкова. «У мене ще залишалося в нагані два патрони. Життя вже для мене не було, бо в голові кінці висять од нервів, а з грудей шмаття з кров’ю вирвалось, як стрельнув вперше, як стрельнув вдруге, — зізнається Андрій Васильович. — Але властні були такі ще думки, може, в Харкові з’явлюся і розкажу всім, щоб знали, а може, про це написав у творі. Може, застрелюсь, а може, лікуватись послали мене, коли б визнали, що потрибним мене для громадянства як пісьменника. А зараз я бачу, що ні лікування, ніщо не верне мене до життя, бо в голові обірвани ниті нервів, а в серці — пустота така!» (збережено правопис автора).

Нереалізовані власні суїцидальні наміри письменник описав у повісті «Можу!» (1923), головний герой якої — демобілізований червоноармієць Гордій. Повернувшись до рідного села, він не в змозі змиритися з невиліковною хворобою — туберкульозом. Зрештою, юнак приставляє до скроні «наган» і стріляє, вигукуючи: «Можу!».

Відразу після зізнання Головка доправили до в’язниці, де він розпочав роботу над романом «Бур’ян». За висловлюванням критика Євгена Сверстюка, цей твір «був самолікуванням нервовохворого письменника». Після огляду психіатра його перевели до Полтавської психіатричної лікарні. Як стало відомо пізніше, там від нього завагітніла одна із санітарок. Через роки він визнав доньку. Хоча про його лікування або термін перебування у згаданому закладі, наразі немає достеменної інформації, оскільки всі історії хвороби (за офіційною версією) згоріли під час відступу німецьких військ 1943 року. На думку дослідниці Доброслави Хміль, найімовірніше, матеріали про Головка були вилучені ще задовго до того. Так само, як і довоєнні архіви СБУ, вони вціліли, але жодних відомостей про справу письменника не містять. Чи не єдина згадка про його лікування належить Тетяні Кардинальській, дружині Сергія Пилипенка (голови спілки селянських письменників «Плуг»). Разом із чоловіком вони навідували Андрія Васильовича у психіатричній лікарні.

За її спогадами, головний лікар попередив, що пацієнт спокійно й охоче обговорює останні події свого життя і, на перший погляд, справляє враження цілком адекватної людини. Проте самого ж прозаїка вони побачили у вкрай жалюгідному стані — в розірваному одязі та з ранами на тілі. Він прохав перевести його з палати для «буйних психічних хворих», бо вони над ним знущаються. Очевидно, саме після цієї зустрічі Пилипенко і почав вживати рішучих заходів для звільнення Головка. І йому це вдалося.

Після повернення з лікарні письменник дуже швидко одужав. Він переїхав до Харкова, де почав активно публікуватися. 1927 р. був виданий роман «Бур’ян» (перероблений варіант), який одразу визнали першим радянським твором про класову боротьбу на селі. Надалі Головко ще неодноразово переробляв свої книги на догоду правлячій верхівці, що принесло йому омріяне визнання і вберегло від репресій і заборон. «Розгубившись у важкій атмосфері сталінщини, постійно потерпаючи від страху чергового нервового зриву, Головко на десятиліття потрапляє до когорти «замовклих класиків», які легко вдаються до схематизації та хрестоматизації», — пояснює В. Чорновіл у статті «Душогуб» чи класик соцреалізму?» і додає: «Важко повірити, щоб жорстокий вбивця залишився, по суті, не покараним, і вже через кілька місяців випускав у світ мажорні повісті про радість радянського життя».

Так, 1928 р. Андрій Головко одружився вдруге — знову з учителькою — Надією Львівною, у них також народилася донька. Під час Другої світової війни, 1941 р., письменник пішов на фронт військовим кореспондентом. Усе повторилося знову — війна, кохання, діти — але цього разу вже без фатальних пострілів. Митець отримав від долі другий шанс, і він ним скористався.

Дослідник Євген Печарський підсумовує: «Мабуть, у подальшому житті письменник не надто сильно відчував почуття провини. На несвідомому патологічному рівні гріх жінковбивства Головко уже спокутував дитиновбивством, що сприймалося ним, як самовбивство. Цей сурогатоцид і став патологічним вирішенням для нього внутрішніх конфліктів».

1969 — отримує Шевченківську премію за перші дві частини роману "Артем Гармаш", над яким працював із кінця 1940 років
1972, 5 грудня — помер у Києві, похований на Байковому кладовищі