Левко Лук'яненко: творець незалежності

27 років ув'язнень, 23 тисячі км етапу, 45 голодувань та Акт проголошення незалежності.Від рядів Червоної армії та компартії через табори, карцери та три спроби фізичного знищення до проголошення незалежності України.

«Верховна рада УРСР урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави України. За — 346, приймається», — проголошує з трибуни Леонід Кравчук 24 серпня 1991 року.

А 24 серпня 1928 року на Чернігівщині розпочинається життєвий шлях майбутнього автору Акту проголошення незалежності — політика, дисидента та письменника Левка Лук’яненка.

Левко народився 24 серпня 1928 року в с. Хрипівці Городнянського району на Чернігівщині в родині Григорія та Наталії Лук'яненко першим з чотирьох дітей: трьох синів (ще були Віктор і Олександр) і однієї дочки (Зіни).

Батько мав початкову освіту, був надзвичайно працьовитим, а завдяки гарній кмітливості до різного роду ремесел вмів робити, мабуть, все, що тільки потрібно було в сільському житті: хату, рами, крити соломою дах, ткацький верстат, терницю для льону або конопель, бочки, чоботи, вози, сани, кошики і т.д., не кажучи вже про всі роботи в полі, на луках, саду та городі. Він був вкрай мовчазним і відразу приймався за справу. Не боявся води, ліси, висоти, ночі в лісі і нечистої сили, але боявся начальників і воліли тікати від влади, ніж вести з ними переговори. Любив швидкість, широкі козацькі штани і спогади про козацтво. Вельми поважав знання і не раз замість додаткового півлітра горілки до свята купував книгу. Позичивши граблі сусідці, боявся їй нагадати, щоб повернула, і, бувало, робив собі нові. Часом ніс в кишені зернятка груші-дички і саджав в лісі. На питання: "Навіщо саджати не на своєму городі?" - говорив: "А нехай виросте. Якщо не ми, так хтось інший колись з'їсть смачну гнилицю, все ж користь і задоволення в лісі".

Мати була повною протилежністю батькові: роботу вміла поєднувати з розмовами і поглибленим обговоренням серйозних проблем і не раз розмову вважала важливіше будь-якої роботи. Від природи розумна, мала прекрасну пам'ять, мислила логічно, була принциповою і відстоювала не когось, а істину, тому в селі її називали "адвокатшею". Мати була порівняно освіченою (вчилася в гімназії), любила художню літературу і, хоч читала трохи, прочитане запам'ятовувала на все життя. Дітей відволікала від поезії і прочетних книг, повторюючи: "З віршів хліб не їдять. Вчіть арифметику". Любили співати і знала багато пісень. "Ще не вмерла Україна" почув у дитинстві від матері. Ще частіше вона співала пісню "Я сегодня Щось дуже сумую", яка все життя дуже подобалася Левку.

У 1942 році на Великдень в святково прибраній хаті мати запропонувала Левку поворожити на Псалтирі. Він загадав, і мати прочитала: "І омочу руки твої в крові ворогів твоїх ..." вдруге загадав, і мати прочитала: "Якщо не помреш в 33-34 роки, проживеш 73 роки ..." Він хотів ще згадати, але мати сказала: "Досить".

Під час Другої світової Левко не вважав німців ворогами, тому що при німцях вони вперше наїлися хліба.

У 1942-му повернувся батько з полону – мати його привела з гомельського концтабору, і життя стало кращим.

Восени 1943-го батька з багатьма іншими селянами знову взяли в Червону Армію, відправили в Гомельську область і там, не озброївши, а з однією гвинтівкою на трьох у цвільному одязі, невимуштрованних і непідготовлених, погнали німцям під кулі. У село щодня приходило по 10-20, а одного разу 23 похоронки. Так їх всіх там швидко поклали в болота, щоб не було кому хвалити життя при німцях, і щоб не перейшли на Західну Україну до лав УПА.

Батькові і на цей раз вдалося втекти, вони якось зумів потрапити в полон і до самої Німеччини рив німцям окопи, потім знову зумів перейти на радянський бік і закінчити війну в рядах переможців з листами подяки від командування.

В кінці 1944 року Левка відправили з хрипівську школи в Гродненський райвійськкомат на двотижневий вишкіл. Потім вибрали хлопців зростом вище і сказали йти в армію. На нього теж вказали пальцем. Він заявив, що 1928 року народження. "Принесіть довідку і тоді не підете", – сказали йому. Мати не змогли добути таку довідку, і його взяли разом з 1927 роком народження. В армії не звертали ніякої уваги на дату його народження, і років через чотири при чергового перепису він записався 1927 роком, щоб мати підстави для демобілізації разом з 1927 роком. (Так в 1961-му йому у нього вийшли 33-34 роки). Служив кілька місяців в Житомирі, а потім у Києві. У жовтні 1945 року направили служити в Австрію.

Весь 1948 рік навчався в літній школі автомеханіків в м Медлінг, що в 17 кілометрах від Відня. Оскільки техніку він знав, то цілий рік читав класичну художню літературу. Почав писати повість, і вже десь на десятій сторінці побачив, що пише таке, за що не похвалять, а можуть посадити. Стало зрозуміло: пристосовуватися або взагалі не писати? Він вирішив проблему по формулі Некрасова: "Поетом можеш ти не бути, але громадянином бути зобов'язаний". Краще за все не писати, ніж писати неправду своїй совісті всупереч.

Там же потрапив в руки збірку К. Рилєєва. Його поеми "Войнаровський", а особливо "Наливайко" справили на Левка вирішальний вплив в тому плані, що в його свідомості смерть набула нормальне явище для того, "хто перший повстає на гнобителів народу".

У 1949-му його перевели в Нахічеван, де служив командиром мотоциклетного взводу в 75-й стрілецькій дивізії. Там він прочитав двотомну історію дипломатії, з якої виніс думку: немає інтересів вище інтересів національних. Вони вершина, вище якої нічого немає.

У 1950-му році після відпустки додому прийшов до таких думок: якщо і по Україні, і вдома панувала суцільна злидні, треба боротися за незалежну Україну. Це його життєвий шлях. Цьому він присвятить своє життя. Друге. Більше зможе зробити, якщо буде займати найвищу (відповідно до масштабів його здібностей) посаду в державі, а так як влада в СРСР зосереджена в партії, то його посада повинна бути посадою в партії. Третє. Цього не можна досягти без вищої освіти і членства в партії. Оскільки для молоді шлях до партії лежить тільки через комсомол, то йому треба вступити в комсомол.

У 1951-1953 рр. він вступив до комсомолу, а потім і в партію, закінчуючи самостійно 7-й клас, перевів всі шкільні науки з української на російську мову і в вечірній школі при Будинку офіцерів Нахічеванського гарнізону здобув середню освіту.

З тих міркувань, що з усіх факультетів університету найбільші знання структури суспільства і механіки управління людьми дає юридичний факультет, він і вступив в 1953-му на юрфак Московського університету імені Ломоносова. Там він дуже активно зайнявся різною громадською роботою, готуючи собі шлях вгору. У 1954-му голод поклав його в лікарню, де він сказав собі: "Або здохну, або закінчу університет" Допомоги чекати не було звідки. Батьки самі голодували. А гордість тоді не дозволяла просити допомоги у знайомих людей.

У 1954 році після першого курсу він одружився. Передчуваючи можливість арешту, не став брати москвичку, шлюб з якою був би побудований майже виключно на любові. Для міцного шлюбу однієї любові мало. Потрібні спільні уявлення про побутові речі і порядки, потрібні загальні уявлення про моральні цінності. Крім того, сама політична мета – причина можливого арешту і вимушеної самотності – не повинна бути їй ворожа.

Він думав, що таку жінку зустрів у рідному селі під час канікул. Вона, Надія Никонівна Бугаївська, вчилася в Київській сільськогосподарській академії, як і він, приїхала в Хрипівці на канікули. І їй не пощастило. Вона мріяла про сім'ю, а він – про Україну. Він не дав їй сімейного щастя (а іноді думав, що взагалі краще було б йому не одружуватися), оскільки приніс їй лише нескінченні страждання.

Потім була робота штатним пропагандистом Радехівського райкому КПРС і адвокатура Глинянського району Львівської області. Створення опозиційної до радянської влади "Української робітничо-селянської спілки", що виступала за конституційне відокремлення України від СРСР. Виключення з КПРС і розстрільна стаття "за антирадянську агітацію і пропаганду". Однак вирок замінили тюремним ув'язненням терміном на 15 років.

У 1976-му Левко Лук'яненко вийшов на свободу і став одним із засновників "Української гельсінської групи". У наступному році він був знову заарештований і засуджений до 10 років тюремного ув'язнення і 5 років заслання. У 1988 Левко Лук'яненко вийшов на свободу. Таким чином він провів 26 років свого життя в ув'язненні.

Через це його називали українським Нельсоном Манделою, який провів у в'язницях 27 років.

30 березня 1990 року Лук'яненко був обраний 54,00% голосів (при 8 претендентів) депутатом Верховної Ради України від Залізничного (№ 196) виборчого округу.

29 квітня 1990-го він з групою соратників створив Українську республіканську партію, головою якої був обраний.

1 грудня 1991 го брав участь у президентських виборах. За нього проголосував 1 432 556 осіб (4,49%).

23 серпня 1991 році Левко Лук’яненко разом з Леонтієм Сандуляком створюють текст Акту проголошення незалежності.

Чернетка Акту проголошення незалежності

У 1992-1993 рр. Левко Лук'яненко був послом України в Канаді. У зв'язку з цим він не висував свою кандидатуру на пост глави УРП (в 1992 був черговий з'їзд УРП). Однак він залишився впливовим членом партії, будучи обраний почесним головою УРП. Увійшов в конфлікт з працівниками посольства, через що двоє з них попросили політичного притулку в Канаді, а сам Лук'яненко.

27 березня 1994 Левко Лук'яненко був обраний 62,06% голосів (при 5 претендентів) депутатом Верховної ради від Нововолинського (№ 68) виборчого округу.

На парламентських виборах 29 березня 1998 Левко Лук'яненко брав участь під номером 1 виборчого списку блоку партій "Національний фронт". Блок не подолав відсотковий бар'єр, і Левко Лук'яненко в парламент не пройшов.

4 листопада 2000 почесний голова УРП Левко Лук'яненко був обраний повноправним главою цієї партії.

Згодом УРП увійшла до виборчого блоку БЮТ і на парламентських виборах 31 березня 2002 Левко Лук'яненко виступав в списку БЮТ під номером 5. Таким чином він втретє пройшов у парламент. Так як в травні 2002 УРП злилася з УНП "Собор", Левко Лук'яненко став заступником голови нової партії Українська республіканська партія "Собор".

8 вересня 2005 УРП "Собор" розкололася. Левко Лук'яненко з групою однодумців, представників УРП першого покоління, покинув партію і через деякий час був включений у виборчий список БЮТ під номером 6 як безпартійний. За результатами парламентських виборів 26 березня 2006 Левко Лук'яненко в четвертий раз став депутатом Верховної Ради.

28 травня 2006 року по ініціативі Левко Лук'яненко в Києві пройшов "Установчий з'їзд відродження УРП". Була створена Українська республіканська партія Левка Лук'яненка (зареєстрована 22 грудня 2006), почесним головою якої він і став.

27 липня і 3 серпня 2006 Левко Лук'яненко брав участь в круглому столі з приводу Універсалу національної єдності.

16 червня 2007 вийшов з Верховної Ради за власним бажанням.

Народний депутат І, ІІ, ІV і V скликань. Член НСПУ (2002). Нагороджений медаллю "Борцям за волю України ім. Св. Володимира" (1991), почесною відзнакою Президента України (1992), Герой України (2005). 2014 –2014 рр. видав 13-томник "Шлях до відродження". Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка 2016 року.