Ольга Петрівна мала якнайсприятливіші умови для свого виховання. Чудова природа рідної Волині, пізніше — життя у Києві в оточенні українських видатних діячів, життя у Колодяжному, а починаючи з 1899 року, на хуторі Зелений Гай, коло Гадячого на Полтавщині, живий зв’язок із своїм народом — все це виховувало велику любов до України, до рідного народу.
 |
| З ліва на право: Оксана Старицька, Леся Українка, Ольга Косач. 1896 рік |
Життєвий шлях Ользі заповідався сонячно. Походила з роду Драгоманових-Косачів. Чи ж кожна людина має таку мудру матір, якою була Олена Пчілка, і таку геніальну сестру, як Леся Українка, та дядька — духовного велетня, уособлення громадського сумління — Михайла Драгоманова! «Лілея золоторожева», «мій Лільчик золотий і рожевий», «mia rosa odorata» («моя троянда закатна») — такими епітетами й метафорами голубила Леся Українка свою сестру.
Це їй вона присвятила твір «Веснянка» (Сестрі Олесі):
Як яснеє сонце
Закине свій промінь ясний
До тебе в віконце, —
Озвись на привіт весняний.
Олесю, серденько,
Співай веселенько!
 |
| Ольга та Лариса Косачі. 1899 рік |
Свідоме дитинство і юність Ольги проходять у Луцьку та Колодяжному. Діти Косачів виховувалися на простих народних традиціях, проймалися світоглядом поліщуків. Батьки дбали про «робочий напрямок сім’ї». Змалечку до праці горнеться малий Пуц, Пуцік, Ліля, Джілія і Лілея, а ще Олеся Зірка, як пестливо називають у ріднім домі Ольгу. Вже у п’ятирічному віці навчається вона грамоти, щоб написати листа бабусі. Ольга спочатку навчається вдома. Мати навчає її французької, німецької мови, брат — хімії, математики, фізики, інших предметів — приїжджі студенти. На уроки до родовитих іноземців її возять кіньми до Ковеля, учиться також у Луцьку, Києві. Але найбільшу і дивовижну увагу своїй учениці — сестрі приділяє Леся Українка. Вона пише для неї підручник з історії стародавніх народів Сходу за вказівками та матеріалами, що їх присилає із Софії Михайло Драгоманов. Вдячна учениця видасть потім цей цікавий підручник у Катеринославі (1918 рік).
 |
| О.П.Драгоманова-Косач з донькою Ольгою. Фото 1880-х років |
Олена Пчілка все ж турбується, що «Пуц… міг би зовсім «збуяти» на селі», і вважає за необхідне для дальшого розвитку дочок повезти їх до великого міста. Восени 1893 року Леся й Ольга оселяються у Києві. Мило й затишно у двох їхніх кімнатах. Є й фортепіано. Грати на ньому навчила сестру все та ж Леся ще в Колодяжному.
«Ну, приходять уже всі Пуцові професури, і Пуц вчиться дуже ретельно, не забуваючи при тім і моїх уроків: історії та німецької мови. Старається таки! Так він настроїв себе на учений лад, що навіть намагається йти зо мною сьогодні на публічну лекцію з хімії в університеті», — дає звіт матері Леся. Ольга збирається до самостійного лету — мріє податися на медицину за кордон. Поступає в останній сьомий клас Київської жіночої гімназії А. Дучинської і у 1897 році закінчує її із золотою медаллю. Ще один рік навчається у додатковому — восьмому — класі під керівництвом викладача К. Щербини, поглиблюючи знання з математики, які необхідні були при вступі до вищого медичного закладу. Блискуче склавши вступні іспити, стає слухачкою вищих жіночих медичних курсів у Санкт-Петербурзі.
«Воно славне дівча, ся Олеся, і, сподіваюсь, будуть з нього люди кращі, ніж з нас, старших, дуже вже воно завзяте, а сього, власне, тепер і треба», — таку характеристику дає сестрі Леся у листі до дядька Михайла.
У Петербурзі Ольга живе повнокровним життям культурної людини і громадської діячки. Вона знайома з російським ученим Олександром Пипіним, клопочеться редакційними справами Лесі Українки, запрошує через неї Ольгу Кобилянську до участі у збірнику, який видає молодь у Вологді. Перекладає на російську мову західноукраїнських новелістів, її переклади друкуються у журналі «Жизнь».
Під час державних екзаменів на вищих медичних курсах 12 квітня 1903 р. Ольгу Косач заарештовують. Після двох місяців її випускають з в’язниці, але встановлюють за нею «гласний нагляд».
 |
| Він’єтка випускниць Жіночого Медичного інституту. Фото 1906 року |
У 1906 році Ольга Петрівна закінчила Жіночий Медичний інститут, який за тих часів був єдиним учбовим закладом, де жінка могла здобути вищу медичну освіту, в інші університети тоді жінок не приймали.
 |
| Ольга Косач-Кривинюк з чоловіком Михайлом. Фото 1905–06 років |
У 1904 році Ольга Петрівна вийшла заміж за Михайла Васильовича Кривинюка, якого Леся Українка у листах називала братом. Так, вона пам’ятала все життя, що він для неї у Мінську був справжнім братом милосердя. А як схвильовано, з якою мудрою ласкою благословляла вона свою «Лілію лілейную» на одруження з ним! «Я безмірно рада за тебе (се видно й по неладу мого стилю та почерку), що ти матимеш таку справді вірну і щиру дружину. Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо на сі речі не досить відомих «измерений», а треба іншого, не математичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а живи, люби скільки можеш і як можеш, то менше буде жалко, вір мені, ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо «завтра» не завжди приходить».
Після закінчення інституту Ольга не могла працювати лікарем на Волині. І вона, а ще більше її чоловік, належали до «неблагонадійних». Михайла Кривинюка виключено з Київського університету і заборонено вступ до всіх вищих навчальних закладів Росії. Довелося їхати на студії за кордон. Спочатку він навчався у Львівському політехнічному інституті. До Львова на якийсь час приїздить Ольга. Потім її чоловік переводиться до Празького політехнічного інституту, куди виїхала і дружина. Після народження дитини повертається до Києва (1906 рік). У 1906–08 роках вона перебувала у Києві, де брала активну участь у громадському житті (зокрема у «Просвіті»), та бувала на хуторі Зелений Гай на Полтавщині.
 |
| Ольга Косач-Кривинюк з сином Михайлом. Фото 1905–06 років |
Не маючи змоги одержати улюблену роботу лікаря на рідному Поліссі, знаходить її, нарешті, у 1910 році у Лоцманській Кам’янці біля Катеринослава. Тут вона влаштувалась на посаду земського патронажного лікаря для дітей-сиріт, котрих земство давало селянам на виховання за певну плату. Крім лікарської практики, Ольга займається літературою, виступає на сторінках преси здебільшого під псевдонімом Олеся Зірка. Ще у 1889 році у журналі «Зоря» опублікований її переклад поезій у прозі Івана Тургенєва та фінські легенди «Святочна мова». Перекладений зразок фінської народної легенди виказує «дуже принадну поетичність, в дуже гарних образах». Своїм перекладацьким пером Ольга Косач-Кривинюк торкнулася російської, французької, польської, чеської прози. Зокрема, перекладала вона І. Тургенєва, Ч. Діккенса, Г. Х. Андерсена, Р. Кіплінга, В. Гюго, Е. Ожешко та інших.
 |
| Зелений Гай, 26 червня 1906. Зліва направо. Перший ряд (сидять): Петро Косач, Антоніна Трегубова. Другий ряд (стоять): Катря Трегубова, Леся Українка, Олена Пчілка, Ольга Косач-Кривинюк з сином Михальом, Єлісей Трегубов |
Працюючи на посаді земського патронажного лікаря на Катеринославщині, Ольга лікувала і опікувалася психічно хворими і дітьми-сиротами. У 1920 році у неї народився молодший син Василь.
1920-ті роки були дуже тяжкими: йшла громадянська війна, шалів голод, діяльність губернського земства була паралізована. У Кривинюків трапилося сімейне горе — померла донька, і Ольга не змогла вже працювати лікарем.
Тяжкі матеріальні обставини змусили всю родину шукати рятунку десь у іншому місці. У 1921 році Косачі переїхали до Могилева-Подільського, де не було такого голоду. У цьому місті жила найменша сестра Дора зі своєю сім’єю і матір’ю, тут Ольга розпочала свою нову діяльність — учительську. Викладала українську мову. У 1924 році вона повернулася до Києва, де працювала в середній школі № 20, викладаючи українську мову. У 1929 році залишила педагогічну роботу і перейшла до наукової медичної бібліотеки, де працювала на посаді бібліографа.
 |
| Поштова листівка, відправлена М.В. Кривинюку у в’язницю його сином Васильком |
Цього ж року заарештовано її чоловіка Михайла Васильовича Кривинюка, якого безпідставно звинувачено у ворожій діяльності в СВУ.
Ціною власних фізичних і моральних зусиль вона всіляко підтримувала свого чоловіка. Друга світова війна несе горе і невдачі. 15 червня 1941 р. не віщувало ніякої біди, і Михайло Васильович Кривинюк спокійно виїжджав до Москви, де мешкав Климент Квітка — чоловік Лесі Українки. Там він зустрівся з сином Михайлом, який працював у Свердловську (нині — Єкатеринбург), куди вони разом і вирушили. І початок війни застав їх у потягу. Рідних в Україні відрізає фронт. Син Михайло йде на війну, літній та хворий Михайло Васильович залишається у чужому місті, самотній. Коли зарожевіла надія на повернення в Україну, до рідних, трапилася трагічна випадковість. 1 вересня 1944 року, проходячи через залізничне полотно, Михайло Васильович не почув сигналу паровозу і попав під його колеса. Коли син зі своєю дружиною — військовим лікарем повернулися після війни до Свердловська, їм не вдалося навіть віднайти батькової могили.
Менший син Ольги Петрівни, над яким вона так тремтіла після смерті доньки, у перші дні війни перебував на військовій службі у прикордонному військовому окрузі Мозиря, у Білорусі, попав у полон. Звідти йому вдалося втекти і повернутися до Києва.
Про свій неймовірний стан, про болі зраненої душі Ольга Петрівна писала до львівської дослідниці життя і творчості Лесі Українки Марії Дем’янівни Деркач: «Не знаю, як дожити те, що мені відміряно долею, з тою смертельною турботою, що маю за старшого сина і за чоловіка, що за тиждень перед початком війни поїхав до нього побачитись і відпочить та й застряг там (на Уралі), і я вже більше як рік не знаю, що з ним діється. Ще, хвалити Бога, маю при собі цілого і неушкодженого молодшого сина, що його війна застала у війську та що прийшов додому з полону».
Саме ці обставини і стали причиною й спонукою від’їзду сестер Ольги та Ізидори у 1944 році до Праги, де мешкала їх третя сестра — Оксана Косач-Шимановська. Та не знайшли вони притулку у рідної сестри, людини з важкою долею, відчуженої від родини, бо ще у 1909 році виїхала вона у м. Льєж (Франція). І подалися сестри зі своїми дітьми далі — у непривітну хмарну чужину — табори ДіПі у м. Авгсбурзі (Німеччина). Надломлена тяжкою невиліковною хворобою і нервовими стресами, Ольга Петрівна померла у таборах для переміщених осіб 11 листопада 1945 року.
Покидаючи рідну Україну, Ольга Петрівна везла з собою архів родини, серед яких й шедеври інтимної лірики Лесі Українки, її жалібні вірші, написані у зв’язку з хворобою і смертю Сергія Мержинського. Для свого народу берегла ці скарби. Частину родинного архіву вона залишила у м. Львові, М.Д.Деркач, котра, як тільки закінчилась війна, передала його в АН УРСР, хай слугуватиме він українській культурі.
Та не усі архівні матеріали були залишені на Батьківщині. За кілька років до своєї смерті Леся Українка звернулася до Ольги з проханням взяти на зберігання її папери, рукописи, книги — оте, як вона називала «завадзадло», що з ним так незручно було возитися у подорожах світами. Ольга прийняла від сестри скриню дорогоцінних матеріалів. У 1930-х роках у Києві вона почала працювати над літописом — хронологією життя і творчості Лесі Українки. Це була велика, цінна, довголітня праця над біографією Лесі Українки, над впорядкуванням її листування та остаточним оформленням цих розвідок у формі великої наукової праці під назвою «Леся Українка. Хронологія життя й творчости», яка видана у Нью-Йорку у 1970 році.
Праця має велике значення для об’єктивного вивчення життя і творчого шляху великої української поетеси. Особливе значення мають листи, що вперше надруковані в «Хронології…», яких є близько ста. Книга Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчости» надає широкому читачеві нефальшований образ великої Людини і Поетеси.
Ольга Петрівна почала також писати спогади про свою матір Олену Пчілку, але недуга і смерть перервали цю роботу. У щирості материнського прагнення Олена Пчілка передала у спадок дітям свою пристрасну любов до України у такому її гарячому бажанні бачити їх щасливими на рідній землі. Ольга Петрівна КосачКривинюк була не тільки рідною сестрою Лесі Українки, а й її найщирішим другом. Це людина з добрим чулим серцем, проста і велична у своїй великій любові до рідного краю, до рідного народу. У 1944 році вона писала з Праги: «Господи, як я тужу за всіми і всім на батьківщині».
Життя Ольги Петрівни Косач-Кривинюк було у постійних тривогах за близьких, душа ж — у нестримних поривах до них. Не судилося повернутися їй в Україну. Вона навічно залишилася у чужій землі. Та для України, для нас вона залишила велику фундаментальну джерелознавчу працю про Лесю Українку, яка допоможе видати нову наукову біографію її любої сестри — коханої Зеї, дорогої Лесічки, та часточку свого життя — старшого сина Михайла Михайловича Кривинюка зі спадкоємцями, які лишилися в Росії та донині мешкають у м. Єкатеринбурзі.
 |
| Похорон Ольги Косач-Кривинюк. Похоронна процесія на території табору. |
Ольга Косач-Кривинюк пішла з життя 11 листопада 1945 року в Аугсбурзькому таборі переміщених осіб, внаслідок тривалих хвороб і поневірянь. Там, на німецькій землі, далеко від інших родичів, збережена її могила.
Віра Римська
Reviewed by Василь Герей
on
13:12:00
Rating:
важка доля українців,а інтелігенції ще важкіша і не нагадує іконопись
ВідповістиВидалити