Сергій Єфремов:світ життя і боротьби

Бувають люди, що їх важко собі уявити. Приміром, ось чоловік, що пережив дві війни й дві революції, був публічний політик, знаменитий журналіст і зазнав з десяток арештів. Цього персонажа легко уявити ковбоєм і плейбоєм. Але він був зовсім іншим. Досить сказати, що вперше кріпко випив горілки незадовго до свого п'ятдесятиліття. А вранці прокинувся з незнайомим відчуттям похмілля й записав у щоденнику: мені соромно за вчорашнє... і за те, що пізно почав.

А щодо жінок, то десь тоді ж він писав, наївно, мов гімназист: "Жінка — як погода!" І почервонів од своєї зухвалості. А якось уранці він ішов повз Київський університет і прямо на тротуарі побачив кілька використаних презервативів. І був вражений тою ознакою падіння моралі не менше, ніж убивством Петлюри. Лаявся він страшними словами: квадратовий дурень, свинське ідіотство. Найгірша лайка: "Сутенер!" Ми так уже не вміємо.

Цього чоловіка звали Сергій Олександрович Єфремов. Він залюбки користувався телефоном і фотоапаратом, але весь ніби належав до дев'ятнадцятого століття. Причому навіть до першої, а не другої половини того століття, коли з'явився на світ. Цікаво, що своїм взірцем літератора Єфремов вважав Івана Франка. Але той, старший за Єфремова на цілих 20 літ, був явно "молодший" і модерніший в поглядах на речі. Приміром, Франко легко зізнавався в тім, що йому "тричі (а насправді більше) являлася любов". А Єфремов категорично не вважав це за можливе. Для нього любов, так само, як істина, могла являтися лише раз.

Драматична доля українського вченого, публіциста громадсько-політичного діяча Сергія Єфремова, що стала причиною його загибелі і трагедією цілого українського народу не тільки у ХХ ст., досі привертає нашу увагу. Первісне прізвище «Охріменки» було перелицьоване на «Єфремових» уже в XIX ст.: в духовних школах була тоді дивна звичка змінювати прізвища на латинський або великоруський стиль.
Народився Сергій 23 вересня 1876 року в селі Пальчик Звенигородського повіту на Київщині в сім’ї сільського священика. Освіту здобув у Київській духовній семінарії, а 1901-го закінчив юридичний факультет Київського університету. З ранніх років приєднався до культурно-освітнього життя Києва. Познайомився з Олександром Кониським, Іваном Нечуєм-Левицьким, Борисом Гріченком, Володимиром Антоновичем, Іваном Тобілевичем, Миколою Лисенком. 1917 року вступив до Київської старої громади, в якій активно діяв Тадей Рильський.
З молодих років цікавився літературою й історією України. Був одним із співзасновників Української демократично-радикальної партії, Товариства українських поступовців, Української партії соціал-федералістів.

У час визвольних змагань входив до Центральної Ради, був членом Малої ради, а в Генеральному секретаріаті був секретарем міжнаціональних справ. Після поразки УНР еміґрував у Галичину, жив у Станіславові (тепер — Івано-Франківськ). Після оголошення «амністії» 1923 року, повернувся до Києва і повністю поринув у наукову роботу.

Академік Всеукраїнської академії наук (ВУАН) із 1919-го, віце-президент ВУАН, 1923-го став завідувати історико-філологічним відділом, очолював комісію укладання біографічного словника історико-літературних досліджень. Під наглядом більшовицького режиму вченому доводилося надзвичайно важко працювати. В результаті доносів і переслідувань влітку 1929 року академіка в рамках антиукраїнської нагінки заарештували.

Підсудні "члени СВУ". Попереду – Сергій Єфремов

А вже у листопаді преса опублікувала брудну статтю, що нібито академік Єфремов належав до вигаданої організації «Спілка визволення України» (СВУ), був її лідером і організація мала на меті повалити радянську владу в Україні. До цього показового судового процесу залучили 45 осіб, визначних учених і не вигідних для більшовицької системи людей. Незабаром у цій справі вже було 700 осіб. Загалом по процесу СВУ було заарештовано, знищено або заслано більше 30 тис. осіб. Це — кошмарний злочин, який разом із ґеноцидом Голодомору завдав потужного удару по українській нації. Єфремов справді дуже критично ставився до більшовицької системи ще в 1920-х рр. Він вбачав наростаючу трагедію українського народу в більшовицькій займанщині, яка вимагала на руїнах, згарищах та ярмі, серед голоду хвалити «радісні» зміни. «Не приймаю брехню та провокації, на світовому дурилюдстві заснованих», — заявляв учений. Саме ці думки вченого стали найбільшим козирем у руках слідчих і суддів на процесі СВУ.

З часу арешту 1929 року впродовж місяців у казематах Єфремов не визнавав, що належав до міфічної СВУ. Інші арештанти також твердили, що вперше почули про СВУ під час слідства. Та це не зупиняло фальсифікаторів. Вони продовжували витискати з арештованих потрібні їм «зізнання», і Єфремов врешті-решт «зізнався», що нібито у 1920-1924 рр. очолював «Братство української державності», яке заснував 1926 року. А СВУ мала на меті визволити народ від більшовицького поневолення.
Більшовицький режим виступив і проти тих, хто не хотіли коритися системі, ліквідували, ув’язнювали і посилали їх на важкі роботи в тайгу і тундри, де навіть імена губилися. Чекісти перевезли Єфремова з Владимирської в’язниці до Москви. Там особисто з ним зустрівся Сталін, котрий запропонував ученому написати статтю, покаятися і засудити свої погляди як хибні та шкідливі, і закликати український народ вступати в колгоспи, а інтелігенцію — прославляти більшовицьку партію. Цю пропозицію Сергій Олександрович відкинув і заявив, що ніколи не стане поширювати брехню. Всіх 45 підсудних засудили до смертної кари, яку замінили десятирічним ув’язненням. Була це бомба, спрямована проти українського народу та його культури, закладена в минулому, вона діє дотепер.
Сергій Єфремов був надзвичайно послідовною й обдарованою людиною. Ще в ранні роки свого життя він писав такі статті, як «Вне закона» — про історію царської цензури, «В поисках новой красоти», «На мертвой точке» — спрямованих на захист національної ідеї. Вчений захоплювався ідеалами Михайла Драгоманова, Івана Франка близько співпрацював із Миколою Євшаном та іншими прогресивними діячами. З-поміж 3 тис. публікацій Єфремова виділяються його численні монографії, антології, збірники статей, присвячені творчості Котляревського, Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Франка, Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Коцюбинського.
Підсумковою роботою Єфремова стала «Історія українського письменства» (1911). Ця праця викликала свого часу і викликає зараз різні критичні судження, насамперед за обраний ученим критерій аналізу й оцінки українських літературних явищ, починаючи від фольклору й закінчуючи творами, написаними 1923 року. Свій критерій Єфремов викладав так: історія літератури — це історія ідей. Українська література, на думку науковця, утверджувала три основні ідеї: свободи людини, національно-визвольна, а також народності в змісті та формі. За своїм світоглядом Єфремов наближався до так званої російської суб’єктивістської школи в соціології, опоненти закидали йому суто соціальний підхід до явищ літератури й ігнорування естетичного підходу.

Аналізуючи творчість Єфремова, варто сказати, що мала вагомий вплив на політичне життя України перших десятиліть ХХ ст. І від часу заснування Української демократичної партії аж до революції 1917 року він зберіг вірність своїм переконанням, відстоював ідею автономії України. У своїй роботі «З громадського життя на Україні» він чітко виділяє складові українського суспільства: демократизм та автономізм на федеративній основі». Причому демократизм для нього — це «соціалізм, діяльність на користь трудящих людей та боротьба за їхні права, особисті й громадянські».

«Що ж до питань автономії, — писав Єфремов, — то вона повинна надати так звані національні права: право кожної нації на розвиток усіх форм своєї культурної окремішності, як от мова, письменство тощо; право користуватися з усіх засобів, щоб ті культурні ознаки кохати й розвивати. Отже, право на власну школу, власний суд і всі такі інші громадські установи, і, нарешті, як запоруку всіх тих прав — право кожної нації самій порядкувати всіма своїми справами — економічними, політичними та культурними».
Ще задовго до буремних 1917-1918 рр. учений виступав за «єдиний неминучий шлях у боротьбі за побудову держави» та, на жаль, не знаходив розуміння. А вже у 1920-1930-ті рр. сконцентрував весь свій потенціал на роботі у ВУАН. Проте не довіряв владі більшовиків, час від часу нотував у своєму щоденнику: «Люди, з якими не то працювати — говорити не можна по-людському. Люди, які не розуміють або навмисне намагаються не розуміти найзвичайнісіньких речей, які намагаються все перекрутити, опоганити, розтоптати».
Такої позиції радянська влада йому не дарувала, як і активної участі в громадсько-політичному житті України на початку ХХ ст. Обірвалося життя академіка 10 березня 1939 року в одному з таборів ГУЛАГу за три місяці до закінчення терміну його покарання.

Сергій Єфремов і Онися Дурдуківська у санаторії Всеукраїнської академії наук. Київ, Лук’янівка, вересень 1923 року

На тлі тодішньої радянської політичної «еліти» Єфремов виглядав «білою вороною», не зумівши пристосуватися до умов тогочасної облудної комуністичної дійсності. Система прорадянських поглядів передбачала сліпу відданість радянській системі, віру у міфічну справедливість, яку Єфремов вважав утопізмом.
Він різко виступав проти зради народних інтересів. Це — феномен у нашій історії й унікальна шляхетна постать, високо освічена, що сформувалась у політичного українського передового лідера, героя та патріота. Сергій Єфремов має всі підстави бути віднесеним до тієї плеяди відомих українських громадсько-політичних діячів, котрих можна назвати політично чесною та жертвенною елітою України.
Крім наукових праць і рецензій учений також писав спогади та публіцистичні статті, був літературним дороговказом того періоду. Пленум Верховного суду УРСР 11 серпня 1989 року реабілітував Сергія Єфремова разом із усіма, засудженими у справі СВУ, оскільки в його діях не було виявлено жодного злочину. В ушанування пам’яті вченого його ім’я увіковічено у вестибюлі Педагогічного музею та меморіальній дошці на корпусі Національного університету імені Шевченка. В Хмельницькому навчально-виховне об’єднання № 5 також було назване іменем Сергія Єфремова.

В рідному селі Пальчику вченому встановили пам’ятник. У багатьох населених пунктах України, в т. ч. у Києві, є вулиці, названі на честь науковця. Хай пам’ять про цього знаменитого чоловіка живе вічно в серцях нашого народу!

Факти
1876, 6 (19) жовтня — в с. Пальчик (нині Катеринопільський район, Черкащина) в родині священика народився Сергій Єфремов
1901 — закінчив юридичний факультет Київського університету, перед тим — духовну семінарію. Став професійним публіцистом, друкувався багато, мав близько 20 псевдонімів
1911 — видав "Історію українського письменства", що й досі лишається єдиною авторською роботою такого типу в ХХ столітті
1917–1918 — заступник Голови Центральної Ради, Генеральний секретар міжнаціональних справ в уряді Української Народної Республіки
1919–1929 — академік, віце-президент ВУАН
1929, липень — арешт
1930, весна — процес у справі Спілки Визволення України
1939 — помер у Володимирській тюрмі (Росія)

Віталій ЖЕЖЕРА. Ярослав СТЕХ.