Кривавий слід:радянські злочини ІІ світової

Діяльність радянської влади як до початку Другої світової, так і в її період була позначена низкою

жорстоких акцій проти мирного населення.

Часто згадки про більшовицькі злодіяння 1939–1941 років тонуть у потоках пафосних промов

про «Перемогу радянського народу у Великій Вітчизняній війні».

МАСОВІ УБИВСТВА ЗААРЕШТОВАНИХ У ТЮРМАХ

Стрімкий наступ улітку 1941 року викликав паніку майже в усіх органах влади СРСР, які зазвичай першими тікали з міст, боячись народної помсти навіть дужче, ніж нацистів. Однак НКВД, головний каральний орган більшовицької держави, не переставало і в умовах хаотичного відступу виконувати свої страшні функції. Коли радянські війська відходили з міст Західної України, вони часто залишали майно, устаткування, навіть документи партійців. Але завжди встигали вбити всіх в’язнів, які тоді на своє нещастя були в тюрмах. Без будь-якого вироку й розбору ліквідаційні команди страчували всіх, навіть підозрюваних та випадково затриманих, часто після страшних тортур. Найвідомішим епізодом виявися розстріл у Львові, де в трьох в’язницях, згідно зі свідченнями начальника тюремного відділу НКВД по Львівській області лейтенанта Лермана, було розстріляно 924 особи. Додамо: так само комуністи намагалися чинити і в Білорусі та країнах Балтії, але там значну частину в’язнів урятував іще стрімкіший наступ Вермахту.

Жертви НКВД у Львові, червень 1941

Загалом у Західній Україні за кілька днів червня вбили понад 5 тис. осіб у кільканадцяти тюрмах. Але були й узагалі епізоди поза межами добра і зла. Як не згадати страшної Заліщицької трагедії на Тернопільщині, коли НКВД спалило два ешелони із в’язнями (14 вагонів, у кожному 50–70 людей), а потім скинуло їх у воду, адже відступаючи радянські війська зруйнували залізничний міст через Дністер.

Розстрільна команда НКВД

ПРИХОВУВАННЯ НЕБЕЗПЕКИ ДЛЯ ЄВРЕЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ В ПЕРШІ МІСЯЦІ ВІЙНИ

Радянська влада намагалася боротися з панікою під час німецького бліцкригу лише двома відомими їй способами: розстрілами та замовчуванням. Одним із найбільших злочинів комуністів виявилося повне приховування від євреїв фактів геноциду проти них із боку німців у перших-таки містах Західної України, захоплених Третім Рейхом. Більшість єврейського населення була абсолютно не в курсі ставлення нацистів до нього. Так само не йшлося ні про яку централізовану евакуацію людей, що були у смертельній небезпеці.

Донині не виявлено жодного документа, жодного свідчення того, що радянський уряд хоча б шукав шляхи порятунку тих своїх громадян, яких в умовах окупації чекало не важке, безрадісне, голодне, але все-таки життя, а жорстока й неминуча смерть. Понад те, в перші, вирішальні для долі єврейського населення західних областей, дні на так званому старому кордоні (радянсько-польському 1939 року) все ще діяли застави, які затримували кожного, в кого не було спеціального дозволу на виїзд. Радянська пропаганда до середини серпня взагалі нічого не казала про масові розстріли єврейського населення. А коли почала визнавати такі акції, то подавала їх виключно під тим соусом, що, мовляв, відбуваються страти комсомольського та комуністичного активу.

Найяскравішим із жахливих свідчень цього злочину більшовиків став абсолютно добровільний прихід 27 вересня 1941 року до Бабиного Яру на розстріл майже всього єврейського населення Києва, яке, не очікуючи нічого поганого, саме з’явилося на перший виклик окупантів. Із приблизно 1,5 млн євреїв, що залишилися на окупованій німцями території України, не вижив майже ніхто.

ПІДРИВ ГРЕБЛІ ДНІПРОГЕСУ В ЗАПОРІЖЖІ

Із перших місяців війни радянське керівництво під час відступу намагалося застосовувати тактику «випаленої землі», тобто знищувати всю інфраструктуру без будь-якої турботи про майбутню долю населення, що не могло евакуюватися. Одним із найжорстокіших проявів цієї тактики стало замінування греблі Дніпровської гідроелектростанції в Запоріжжі. 18 серпня 1941 року близько 20:00 після прориву німецьких військ у цьому районі її висадили в повітря працівники НКВД.

Унаслідок вибуху 20 т толу виникла пробоїна завдовжки близько 150 м, крізь яку ринула вниз багатометрова хвиля води, спричиняючи руйнування й загибель людей, що перебували в береговій зоні. В районі її удару опинилися не так німецькі війська, як радянські солдати, що саме намагалися переправитися на лівий берег Дніпра, а також цивільні мешканці острова Хортиця й найближчої території. Німецьке командування стверджувало, що втратило тоді 1,5 тис. своїх бійців. Жертви серед червоноармійців та цивільного населення оцінюються від 20 тис. до 80–120 тис. осіб. Точних даних і досі немає.

Підрив Дніпрогесу:спецоперація та її наслідки

«ЧОРНОПІДЖАЧНИКИ»

Восени 1943 року, коли після перемоги в Курській битві радянські війська зайшли на територію України, ставлення більшовицького керівництва до місцевого населення, що два роки прожило в окупації, було, м’яко кажучи, недовірливим. Мовляв, усі вони, особливо чоловіки, – це потенційні зрадники та колабораціоністи. Тому, за логікою кремлівських керманичів, ці люди мали «змити кров’ю» свій «злочин». Коли радянські війська заходили в черговий звільнений від нацистів український населений пункт, за ними слідом туди прибував польовий військкомат. Він проводив повну мобілізацію усіх чоловіків, які могли тримати зброю в руках.

Після цього їх майже відразу кидали в атаку на німецькі позиції, не встигаючи видати військового одягу: так, власне, і з’явилася назва «чорнопіджачники», або ж «чорносвитники». Зброї їм також часто не давали: здобудете в бою! Селяни своїми трупами вистеляли шлях регулярним військам. Особливо моторошним виявився штурм Києва в жовтні 1943 року, коли радянська влада кинула десятки тисяч «чорнопіджачників» на Букринський плацдарм нижче української столиці для відволікання основних німецьких сил, а регулярні підрозділи переправлялися тим часом, використовуючи Лютізький плацдарм вище міста. На шестикілометровому клаптику землі загинуло понад 250 тис. солдатів, із яких значну частину становили щойно мобілізовані селяни в домотканих свитках.

ДЕПОРТАЦІЇ МИРНОГО НАСЕЛЕННЯ

Цілі народи були визнані в Кремлі «зрадниками», яких потрібно щонайменше переселити з місць їхнього проживання для дальшої асиміляції та знищення протестного потенціалу. Почалося з 1941 року й примусового виселення за Волгу приазовських німців. Але по-справжньому маховик депортацій запрацював наприкінці війни, коли кремлівське керівництво звинуватило в колабораціонізмі чимало етносів. Найвідомішим прикладом такої практики стали кримські татари.

З очищеного від німців Криму радянська влада навесні-влітку 1944 року вивезла майже в повному складі корінне населення, зокрема 180 тис. кримських татар – до Середньої Азії. Згодом, у другій хвилі депортації, були виселені кримські вірмени, болгари та греки. Титульна нація – українці – зазнала кількох хвиль переселення, перших двох – іще до війни. А протягом 1945–1947 років понад 80 тис. людей із Західної України було депортовано на Донбас та в Сибір через звинувачення в націоналізмі та «пособництві УПА».