Підрив Дніпрогесу:спецоперація та її наслідки

Уже давно відгриміла радянсько-німецька війна 1941-1945 рр. все ще не стала, принаймні на значній частині пострадянського простору, об’єктом лише безстороннього аналізу істориків. Вигідну для себе інтерпретацію її подій у боротьбі за електоральні симпатії використовують політичні сили різного ідеологічного спрямування. Останнім часом в Росії, а затим і в Україні, під владним патронатом активізуються спроби здійснення своєрідного реваншу в оцінці війни. Під гаслом: «Не дозволимо переписувати історію» прагнуть зберегти в недоторканності колишній погляд на драму першої половини 40-х років ХХ ст. При цьому часто мова йде про повернення навіть не просто до радянського, а ще дохрущовського, сталінського варіанту історії війни.

У драмі на Дніпрі як у краплині води відбилася сутність ставлення сталінської держави до своїх громадян, вважаємо за доцільне зупинитися на тих подіях. Протягом багатьох десятиріч аж до років перебудови про підрив Дніпровської гідростанції та його наслідки або ж мовчали, або повідомляли дуже своєрідно. Мовляв, викликана руйнуванням греблі потужна повінь знищила багатьох гітлерівців. Ось як, наприклад, писали про це в книзі, автори якої у 1976 р. були удостоєні Шевченківської премії в галузі літератури: «Гігантський водоспад ринув вниз по Дніпру. Він змив декілька наведених через ріку німецьких переправ, потопив чимало фашистських підрозділів, які забралися в плавні» .

 Але на обох берегах Дніпра були не тільки і не скільки німці. Питання яким чином водна стихія обирала жертви за національною ознакою із зрозумілих причин публічно поставити ніхто не наважувався. Одинокий голос правди подав тоді не історик, а письменник, захищений авторитетом «Прапороносців», Олесь Гончар. У 1960 р. вийшов друком його роман «Людина і зброя». Твір, як відомо, у значній мірі автобіографічний. В останні дні страшного літа студент-доброволець Гончар був недалеко від Запоріжжя в окопах на лівому березі Дніпра під Дніпропетровськом. Тож писав не за чутками. Процитуємо рядки роману: «Ще кілька тижнів триматиметься Запоріжжя… Але рани Дніпрогесу уже не закрити. День і ніч клекотатиме рана, і заголосить затоплювана, тонуча в нежданих розлийводах вся понизова частина міста, до жахіття війни доєднається жахіття стихії: стримувані води підуть на плавні потопом, несподівана повінь топитиме застрялі у плавнях війська, людей, техніку, а вище, на обмілілому озері, коли спаде вода, вирине старий Кічкас, вилізуть один за одним з води чорні, зеленим слизом покриті пороги, вилізуть і заревуть на всю Україну»].

 Лише з кінця 80-х рр. виявилося можливим писати про трагедію об’єктивно. Першою ластівкою стало дослідження А. Румме, опубліковане в московському журналі «Социологические исследования» під промовистою назвою «Скажіть людям правду». Прикметно, що автора вказаної статті до вивчення питання підштовхував особистий мотив. Його дід був серед тих, хто загинув тоді на Хортиці. Однак в подальшому тема окремо не розроблялася. Очевидно, на тлі грандіозних катаклізмів Другої світової війни запорізький масштаб видавався недостатньо значним для того, щоб привернути увагу. Чорний серпень в запорізькому Придніпров’ї став предметом розгляду головним чином в публікаціях авторів з регіону. При цьому продовжувала зберігатися й тенденція на замовчування події. Так, в доволі ґрунтовній статті про оборону Запоріжжя С. Тараненко знаходимо погодинну хроніку 18 серпня, аналіз дій всіх підрозділів, що захищали місто. 

Але підрив Дніпрогесу в ній лише побіжно згадується як факт, що мав місце. У висвітленні того, що трапилося в перший день оборони Запоріжжя маємо протилежні оцінки як доцільності підриву греблі гідростанції, так і викликаних цим висадженням втрат, перш за все людських. Руйнування Дніпрогесу і його наслідки мали б виправдання, коли б дійсно, як це стверджувалося десятки років і стверджується почасти і сьогодні, без висадження греблі Запоріжжя не вдалося б утримати. Ще в березні 1942 р. письменник С. Голованівський змалював епічну картину битви за Запоріжжя. Радянські воїни були схожі на левів і стояли непохитно. Втрати гітлерівців сягали астрономічних цифр. Але їх генерали не шкодували людської крові і перекриваючи закривавленими тілами своїх солдат Дніпро знову й знову кидали в ріку нові полчища. Щоб зупинити ворога й довелося підірвати гідростанцію. Цей опис став своєрідним дороговказом для тих, хто в подальшому звертався до проблеми. І навіть в публікаціях вже у пострадянській Україні зустрічаємо екзотичні висновки на кшталт тих, що знаходимо у побудованій на некритичній довірі до спогадів розповіді поважного журналіста про запорізьких «панфіловців» – бійців однієї з батарей зенітно-артилерійського полку, який прикривав Дніпрогес. 

Затримавши на 10 годин ворога на правому березі, ці міфічні герої дозволили висадити греблю, що, своєю чергою, зірвало далекосяжні стратегічні плани гітлерівців і визначило не багато не мало, долю війни в цілому. Однак об’єктивний аналіз свідчить про інше. Виходом до Дніпра в районі Запоріжжя – Дніпропетровська гітлерівці завершили чергову операцію. Надалі свої зусилля вони зосереджували на подоланні оборони Південно-Західного фронту, що захищав Київ. Звичайно, ворог був не проти у разі відсутності опору просунутися далі і в полосі Південного фронту. Так, 25 серпня гітлерівці захопили Дніпропетровськ, який лежав на правому березі Дніпра і, отже, не був прикритий, як Запоріжжя, потужною водною перепоною. Але надзвичайних зусиль противник докладати не збирався. Про це говорить і хроніка бою 18 серпня. Вийшовши до Запоріжжя двома дивізіями, позиції захисників правого берега німці вранці того дня мляво атакували декількома танками, за якими йшло до батальйона піхоти. З цим наступом справився лише батальйон НКВС. 

За радянськими даними гітлерівці втратили декілька десятків солдат і два танки. Ці цифри самі по собі дозволяють оцінити масштаб бою. Зробивши пізніше ще одну невдалу спробу збити оборонців з їх позицій, німці надалі заспокоїлися. За три години до підриву Дніпрогесу при прямому влучанні снаряду від детонації вибухнув замінований міст, що з’єднував Хортицю з лівим берегом. У пастці на острові залишилося 400-500 бійців 274 радянської дивізії. Німці по неушкодженому мосту через Старий Дніпро пройшли на острів, захопили його північну частину й воїни дивізії вели з ними важкий бій. Але вибух мосту полегшив завдання захисників міста. Надалі на лівий берег можна було потрапити лише через греблю Дніпрогесу. Її вузьке полотно прострілювалося батареями двох радянських полків. «Кавалерійський» наскок німців на греблю відбили і на кінець дня 18 серпня безпосередня загроза захоплення міста була вже відведена. Таким чином реконструкція подій 18 серпня дозволяє стверджувати однозначно – версія про те, що висадженню Дніпрогесу не було альтернативи й воно диктувалося жорстокими реаліями війни, не має під собою підстав. Потужний вибух, що підняв у повітря більше ніж четверту частину греблі (135 із 600 м) пролунав після 20 години і виявився повною несподіванкою для командування фронту.

У бойовому донесенні від 19 серпня штабу Південного фронту Верховному Головнокомандуючому зазначалося: «Як встановлено слідством, висадження греблі і Дніпровської ГЕС здійснено без дозволу, самочинно підполковником Петровським і представником Генштабу начальником окремого науково- дослідного воєнно-інженерного інституту (м. Москва) військовим інженером 1-го рангу Єповим, який на попередньому слідстві показав, що він особисто дав розпорядження здійснити вибух, пояснюючи тим, що отримав вказівку від начальника Відділу воєнно-інженерного управління штабу Південного фронту підполковника Петровського. Петровський на попередньому допиті заявив, що такого наказу він не давав. Петровський і Єпов заарештовані, провадиться слідство. Передчасне висадження мосту (що з’єднував Хортицю з лівим берегом – В. М.) і греблі ускладнило обстановку бою, викликало непотрібні жертви (підкреслено нами – В. М.), полегшило ворогу умови форсування р. Дніпро». Але чи могли вказані «злочинці» самочинно взяти на себе величезну відповідальність? Зрозуміло, таке припущення було б за межами здорового глузду. Очевидно, вони виконували наказ. Чий? Згідно зі спогадами начальника інженерного управління Південного фронту полковника Шифрина командування фронту виключало саму можливість руйнування греблі. Проте Шифрин дотримувався іншої думки й по спецзв’язку повідомив про ситуацію начальника Головного воєнно-інженерного управління. Наступного дня інженерне управління фронту отримало підписану Й. Сталіним й начальником Генштабу Б. Шапошніковим шифрограму: «У випадку крайньої потреби дозволяється здійснити висадження Дніпрогесу». На перший погляд видається неймовірним, що розпорядження надійшло «через голови» командування фронту, яке про нього нічого не знало. Однак подальша благополучна доля підривників, на якій зупинимося нижче, сумніви знімає. Через два дні після отримання шифрограми транспортними літаками з Москви доправили 20 т толу, який під наглядом О. Петровського і Б. Єпова заклали в тіло греблі. Що далі – відомо.

Надмірна нервозність, страх, у якого, як відомо «очі великі», а не військова необхідність визначили долю Дніпрогесу. Почалося з недовіри Москви до командування фронту, а завершилося підпалом бікфордова шнура наділеними надзвичайними повноваженнями визначати «крайню потребу» «стрілочниками». Останні до того ж грубо прорахувалися у кількості потрібної вибухівки. Внаслідок цього в тілі греблі утворився прорив вп’ятеро більший від того, який планувався. Оскільки підготовка висадження греблі була глибоко втаємничена, військові та цивільне населення виявилися захоплені ним зненацька. Ревуча маса води, що обвалилася з висоти 38 метрів, вже за дві хвилини вдарила в Хортицю. Найвища точка острова знаходиться на висоті 35 метрів над рівнем Дніпра. Тож майже миттєво затопленою виявилася його значна частина. Масштаби трагедії були такими, що знайшли відголосок навіть у жорстко цензурованих радянських виданнях. Командуючий Південним фронтом І. Тюленев в мемуарах констатував: вода що піднялася після підриву греблі, загрожувала затопити острів і його тимчасових мешканців. Вже згаданий вище С. Голованівський озвучуючи версію про незрозумілу вибірковість водної стихії все ж визнав й інше: «Мета була досягнута: гітлерівці розшматовані могутнім ураганом, стерті в порошок уламками бетону, знищені, ліквідовані. Але вода рвалася далі. Вона спрямовувалася до маленьких красивих будиночків у підніжжя смарагдової Хортиці. Вона трощила, рівняла з землею місця, де люди знайшли своє щастя…»

Безцінні свідчення мешканців Хортиці, котрим поталанило вижити і які допомогли б відтворити обставини трагедії в деталях, протягом наступних 50 років офіційного нікого не цікавили. Вони не записувалися й тим більше не публікувалися, бо не відповідали радянському міфу. Однак коли це стало можливим опосередковано спогади ожили завдячуючи публікаціям закоханих в Хортицю краєзнавців. Створену на підставі розповідей старожилів моторошну картину хортицької драми знаходимо в історико- публіцистичній розвідці К. Сушка, котрий десятки років присвятив збиранню всього, що пов’язане зі славетним островом. «Ніяк не второпати (чи, навпаки, дуже все зрозуміло?), як могло так статися, що про майбутню сплановану диверсію та її можливі трагічні наслідки не попередили підрозділи радянських військ, що зосередились у плавнях острова…

Вода, що ринулася із верхнього б’єфа крізь пролом у греблі, здійнялася небаченої висоти й неміряної сили хвилею. Частина тієї гігантської хвили, що прокотилася Новим Дніпром, обрушилась на плавні острова, на озброєних, але беззахисних перед стихією людей. Коли хвиля відійшла, на осокорах і вербах, в’язах і дубах залишились висіти у неприродних позах сотні (якщо не тисячі) захисників соціалістичної вітчизни… Відразу ж окупанти позганяли із селищ жінок і наказали зібрати тіла загиблих червоноармійців. А вони лежали на полях, на городах, висіли на деревах у плавнях. Кажуть, буцімто, завойовники остерігалися спалаху епідемії». Додамо, що К. Сушко акцентував увагу на військових втратах. Але зрозуміло, що гинули й мешканці острову. Як це було у прибережній частині Запоріжжя, куди вода дісталася теж майже миттєво. В місті та в плавнях нижче по Дніпру заскочені зненацька городяни, ополченці, біженці з Правобережжя, як і на Хортиці, рятувалися на пагорбах, деревах. Наведемо типове свідчення: «Води враз затопили плавні, в яких на той час перебували ополченці. Серед них був і мій дядько, працівник механічного цеху «Запоріжсталі». Загинуло безліч людей. Мій родич врятувався, бо йому вдалося зачепитися за гілля високої деревини. Тримався на ній кілька діб… До наших днів дядько не дожив, бо в 43-му захворів на туберкульоз, довго хворів і помер».

Водяний вал котився далі і дістався Каховки. Про силу повені нижче Запоріжжя говорить той факт, що аж до заповнення в середині 50-х років каховського водосховища в плавнях залишалися іржавіючі корпуси річкових суден, закинутих на 0,5 – 1, а іноді й півтора кілометри в сторону від русла Дніпра. Далеко на сушу викинуло навіть броньований артилерійський корабель «Волочайовка». Що ж відомо конкретно про спричинені катастрофою людські й матеріальні втрати? Вище вказувалося, що в часи СРСР мовчали про радянські жертви й змагалися в тому, хто яскравіше подасть картину апокаліпсису німецьких підрозділів в районі Дніпрогесу. Однак відомо про загибель лише 1500 гітлерівців. Цифру називають з посиланням на В. Суворова, радше публіциста, ніж історика. Але швидше за все ці його дані відповідають дійсності. Адже постраждали переважно частини вермахту, які встигли пройти на Хортицю. Високий правий берег ріки захистив основні сили ворога. Чого не скажеш про тих, кого повінь захопила на пологому лівому березі. Втрати серед цивільного населення по гарячим слідам ніхто в умовах воєнних дій не збирався фіксувати. Що ж до армії, то командування фронту вже знаючи за чиїм наказом зруйновано Дніпрогес теж не ризикувало повідомляти про жертви повені. Адже зрозуміло, що в такому випадку воно й виявилося б винним як таке, що не забезпечило належних умов для захисту ввірених їм частин. Ну а в подальшому до питання не поверталися з ідеологічних міркувань. Сьогодні ж, через 70 років, визначити точне число загиблих практично неможливо. Можемо лише спробувати обрахувати ймовірну їх кількість виходячи з оціночних даних про тих, хто опинився в зоні лиха. Від повені постраждали проживаючі на низинних вулицях Запоріжжя й у селах по обох берегах Дніпра. Деякі села повністю змило.

Окрім того плавні влітку були місцем активної господарської діяльності мешканців прилеглих до ріки населених пунктів. Там випасали худобу, заготовляли ліс, ловили рибу, збирали гриби, ягоди, лікарські рослини, будували тимчасове житло. Тобто біля води постійно знаходилися сотні, якщо не тисячі, жителів краю. Але на порядок більше було тих, кого до Дніпра на його лівому березі привела війна. За декілька днів Дніпро перетнуло 50 – 70 тисяч біженців. Відчувши себе у відносній безпеці, вони зупинялися для відпочинку у затінку дерев біля прохолоди ріки. В Запоріжжі 45 тис. осіб записалося в ополчення. В області в цілому ополченців було 200 тис. Більшу частину з них стягнули до Дніпра для участі у відбитті очікуваної спроби гітлерівців форсувати ріку. Біля Дніпра концентрувалися сили стрілецької дивізії (один з її полків залишився в пастці на Хортиці), полку НКВС, двох артилерійських полків, менших підрозділів, які до підходу основних сил 12 армії утримували Запоріжжя. Особовий склад цих частин сумарно нараховував понад 20 тис. бійців. В ніч на 18 серпня у широкій смузі від Нікополя до Каховки і Херсона почався відхід на лівий берег двох загальновійськових армій і кавалерійського корпусу. А це ще 12 дивізій (150 – 170 тис. солдат і офіцерів). Армійські втрати від повені свого часу називав публіцист і громадський діяч в еміграції Ф. Пігідо. Він писав про приблизно 20 тис. червоноармійців, які загинули у плавнях.

Але це було лише припущення, яке не будувалося на по справжньому достовірних джерелах. Про події на Дніпрогесі Ф. Пігідо розповідали частково в 1942 р., а частково вже в еміграції колишній офіцер Червоної Армії, що був у серпневі дні в Запоріжжі, та троє мешканців міста. Тож він слушно застерігав: «Цілком зрозуміло, що перевірити кількість тих, що загинули, неможливо. Отже, називаю цю цифру з застереженням». Ми теж не маємо даних, які б дозволили з’ясувати точні втрати від водної стихії в армійських частинах. Але спробуємо визначити наскільки вони могли бути помітними. Звернемося до документів і спогадів. Повінь представляла настільки серйозну загрозу, що у зв’язку з нею штаб 18 армії видав окреме розпорядження з приводу підвищення рівня води у Дніпрі, яке почалося в наслідок відкриття шлюзів (так в документі – В. М.) у Запоріжжі на гідростанції. Розпорядження містило 7 пунктів, які наказувалося виконати, щоб прискорити переправу і уникнути втрат. В ньому, зокрема, визнавалося, що війська, котрі вже переправилися, залишались у плавнях і вимагалося їх там не затримувати. Окремо констатувалась погана організація переправи: величезне скупчення обозів на під’їзних шляхах, повільне і неорганізоване завантаження, неорганізований підхід частин до переправи .Очевидно, подібні розпорядження були й по 9 армії та кавалерійському корпусу. Картину негараздів під час переправи доповнюють спогади С. Тюленева. Командувач фронту писав, що у середньому ширина Дніпра в місцях переправи складала два кілометри. Війська мали понтонно- переправочне майно лише для спорудження легких паромів. Особливо важко було кавалеристам, яким Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2010, вип. XXIX 201 окрім гармат і транспорту треба було переправити біля 9 тис. коней. Коні однієї з двох кавалерійський дивізій взагалі долали ріку уплав . Виходячи з вищевикладеного вважаємо за можливе сформулювати висновок: потужна повінь не могла не завдати відчутних втрат в умовах, коли Дніпро долали величезні маси військ, які під час переправи зіткнулися зі значними проблемами в її організації. Повернемося до визначення загальної кількості тих, кого так чи інакше зачепив дніпровський потоп. Відштовхуючись від наведених нами вище даних назвемо орієнтовну цифру 450 тис. осіб. Можливо, саме на підставі подібних розрахунків А. Румме писав про 75 – 100 тис. загиблих внаслідок висадження Дніпрогесу. При цьому він, як і Ф. Пігідо, слушно зауважував: ймовірно . Нам запропонована Румме цифра все ж видається перебільшенням. Якщо її прийняти, доведеться погодитися з тим, що повінь забрала життя кожного четвертого – п’ятого, хто потрапив в її зону. Це все ж, мабуть, не відповідає дійсності. Але й два – три десятки тисяч жертв, про яких, на наш погляд, можна говорити, теж свідчення масштабної катастрофи. Катастрофи, якій немає жодного виправдання. Вона б сприймалася дещо інакше, якби висадження Дніпрогесу диктувалося жорстокою необхідністю. Однак, як ми з’ясували, цієї необхідності не було. Гідростанцію, звичайно, залишаючи місто потрібно було виводити з ладу. Але Запоріжжя після 18 серпня оборонялося ще 46 діб. Півтора місяці Дніпрогес міг приносити користь. Між тим виведення з ладу гідростанції (були спалені й її генератори) паралізувало роботу промислових підприємств. Надалі електроенергія надходила по тимчасовій лінії з Донбасу, але її вистачало лише для мінімальних потреб найважливіших заводів. Припинилася подача місту води, оскільки труби насосної станції на зниклому водосховищі були тепер набагато вище рівня Дніпра. Якби підрив здійснили в день, коли залишали місто, а це 4 жовтня, про жодні істотні втрати мова б не йшла. На той час армія і ополченці вже відступили від Дніпра. Далі на схід покотився потік біженців. Та й взагалі висаджувати греблю не було б потреби. Німці вже були на лівому березі вище й нижче по Дніпру і наявність чи відсутність переправи в Запоріжжі їх мало обходила. Вони вели наступ на місто по лівому берегу ріки від Дніпропетровська й одночасно здійснювали глибокий обхід радянських військ з району північніше озера-лиману Молочного понад узбережжям Азовського моря. 

Тож достатньо було б вивести з ладу лише агрегати станції. На початку статті ми вказували, що драма 18 серпня стала ілюстрацією ставлення держави до своїх громадян. Для її очільників трагічні долі мільйонів людей були не вартою уваги пустою абстракцією. Ці мільйони не шукаючи «ощадливих» варіантів бездумно кидали в топку війни. Наводячи емоційну розповідь С. Голованівського про німецьких генералів, які нібито не рахуючись з величезними втратами раз по раз спрямовували своїх солдат на штурм Дніпра, будували загату з їх тіл, автор піймав себе на думці, що це дуже схоже на опис радянського форсування ріки під Києвом восени 1943 р. У свідченні письменника все відповідало б дійсності, якби мова йшла про генералів інших, радянських. Саме система, яка будувалася на зневазі до життя окремої людини, породила основну «тактику» ведення бою: безперервні, бездумні лобові атаки. Тому, як відомо, на фронтах «Великої Вітчизняної» втрати радянські багаторазово перевищували німецькі від першого й майже до останнього дня війни. Такому ставленню до людини завдячували своїм благополуччям виконавці висадження Дніпрогесу. 

Вони, бачте, помилилися в розрахунках, у результаті чого в тілі греблі виник неочікувано величезний розлом. Якби не це жертв було б на порядок менше. Що чекало підривників в умовах війни та ще й у сталінській державі, якби загибель безвинних співвітчизників когось турбувала? Запитання риторичне. Розстрілювали за менші провини, часто уявні. В нашому випадку для московського керівництва важливим був лише факт виконання наказу. Тож за розпорядженням з Москви Б. Єпова і О. Петровського з вибаченнями звільнили з-під арешту. Невдовзі вони вже підривали Волховську ГЕС, а протягом наступних років війни виконували спеціальні секретні завдання на різних фронтах. Б. Єпов, до речі, учасник висадження храму Христа Спасителя в Москві, став лауреатом Сталінської премії.

Успенський собор:таємниця знищення

М. Мороко