Атака століття:подвиг чи злочин

Раніше я вважав, що в цій історії розставлено всі крапки над «і», що в добу Інтернету фальш радянської та пострадянської пропаганди неминуче розвіється, а правда про те, що насправді сталося 30 січня 1945 року в Данцигській бухті, стала загальним надбанням.

Але ні — пропагандистська міфологія росте і множиться, не тільки в путінській Росії, а й в Україні. Ба більше — ця міфологія затягує у свою орбіту не тільки відвертих прихильників повної реабілітації та реанімації радянсько-російського імперіалізму, а й суб’єктивно чесних українських патріотів. Знову звучать голоси про «атаку століття», про «триденний траур у Німеччині», про «особистого ворога Гітлера» та «нашого визначного земляка». І називають ім’я цієї героїчної особи, про яку, мовляв, «написано стільки книжок і статей, відзнято стільки художніх і документальних фільмів» — Олександр Маринеско.

Так от: не було ніколи ніякого «триденного трауру в Німеччині», не називав Гітлер Маринеска «своїм особистим ворогом», ба більше — і претендувати на «атаку століття», скоєне капітаном 3-го рангу, Маринеско не може. А от на «вбивство століття» — так.

•  Слово одному з провідних британських істориків Максові Гастінгсу:

Лайнер «Вильгельм Густлов»

«У порту Гдиня, недалеко від Данцига, встав під навантаження «Вільгельм Густлофф» — до війни він був круїзним лайнером. У мирний час корабель брав на борт 1900 пасажирів і членів екіпажу. Але в той день у списку пасажирів значилося понад 6000 душ — в тому числі поранені з військових шпиталів із ампутованими кінцівками і вагітні жінки, для яких на прогулянковій палубі було обладнане пологове відділення.

Пізніше, коли «Густлофф» уже відійшов від пірсу, його оточила ціла флотилія човнів, набитих біженцями, котрі благали, щоб їх узяли на борт, — жінки піднімали на руки дітей. Зглянувшись, команда спустила з бортів навантажувальні сіті. Вважають, що по них на корабель піднялися ще 2000 осіб. Ті, кому це вдалося, відчули величезне полегшення — але, на жаль, вони були приречені. Покинувши гавань, перевантажений «Густлофф» повільно долав штормові води, розгойдуючись на різкій балтійської хвилі.

Він став легкою мішенню для радянського капітана-підводника Олександра Маринеска, котрий перехопив лайнер і випустив по ньому в упор торпеди, як зазвичай, прикрашені гаслами: «За Батьківщину!», «За Сталінград!», «За радянський народ!».

Пролунало три оглушливі вибухи, «Вільгельм Густлофф» сильно нахилився і через 70 хвилин затонув. Жертвами цієї катастрофи — найбільшої в історії мореплавання, що затьмарила загибель «Титаніка» або «Лузитанії», стали 7000 людей.

•  На борту розігрувалися жахливі сцени. Сотням молодих жінок із допоміжного підрозділу німецького ВМФ пощастило загинути миттєво — одна з торпед розірвалася прямо під приміщенням, де їх розмістили. Люди ж похилого віку, хворі та поранені не могли пересуватися — їхня смерть була довгою й болісною.

Лунали крики людей, замкнених, як у пастці, між водонепроникними переборками, які опустилися відразу після вибуху. Матроси пострілами з гвинтівок намагалися приборкати оскаженілий натовп, який кинувся нагору з нижніх палуб. Стюард, пробігаючи повз одну з кают, почув постріл. Відкривши двері, він побачив офіцера ВМФ, що стояв з пістолетом у руці над трупами жінки й дитини; інша дитина з жахом хапалася за його ногу. «Забирайтеся геть!» — крикнув офіцер, і стюард зачинив двері, не заважаючи батькові закінчити справу.

Чимало з тих, кому вдалося потрапити до шлюпок, замерзли на смерть, не дочекавшись рятувальників, які прибули на місце катастрофи зі світанком. Усього вижило 949 людей».

•  У цьому тексті є суттєва неточність: жертв катастрофи було значно більше. Гайнц Шон, 18-річний стажер господарчо-адміністративної служби корабля, був серед тих, хто вижив; потім він збирав усі матеріали, пов’язані з історією лайнера, свідчення вцілілих, і зрештою став хроністом цієї катастрофи. За його підрахунками, 30 січня 1945 року на борту теплохода перебувало щонайменше 10500 осіб; із них — понад 8000 тільки біженців (точне число невідоме), 173 члени екіпажу, 162 поранені солдати і майже 1300 офіцерів, унтер-офіцерів та осіб рядового складу 2-ї навчальної дивізії підводних сил (із них 373 дівчини з допоміжної служби, яка під кінець війни з’явилася в Крігсмарине через нестачу чоловіків). Рятувальникам, яких привів за собою крейсер «Адмірал Хіппер», вдалося підняти з води 1239 осіб, певна частина котрих у наступні дні померла від переохолодження і пневмонії (адже температура повітря становила тієї ночі -18оС). Отож війну пережило менше тисячі пасажирів «Густлоффа», кілька сотень із яких залишили письмові свідчення.

Отож усе було ще страшніше, ніж пише британський історик...

•  Нагадаю, що 8000 біженців — це були інваліди, жінки, діти-сироти (цілий сиротинець), пенсіонери... На борт повантажили й міський пологовий будинок на чолі з одним із кращих гінекологів Німеччини професором Ріхтером (до відходу «Густлоффа» на ньому народилося шестеро здорових немовлят...). Ясна річ, що ніхто й ніколи не зумів би організовано провести евакуацію цієї маси людей, коли корабель швидко занурювався у воду. Ось свідчення Інгеборг Ротенбергер, яка пережила катастрофу: «Дитина випала з руки жінки, яка повисла на скобі трапа, і майже одразу була затоптана божевільною юрбою внизу. Якби я нахилилася до неї, мене також одразу ж затоптали б разом із нею. Навколо мене всі рвалися до трапа. Я перечепилася об невидиме волаюче тільце і ледь утрималася на ногах. Натовп поніс мене далі. Це було жахливо...»

А у воді плавали сотні людей, які намагалися досягнути найближчих напівпорожніх шлюпок, плотів чи уламків. Це вдавалося небагатьом. Якось триматися на воді вдавалося лише тим, у кого були коркові нагрудники — інших зразу тягнув на дно теплий одяг. Батьки віддавали свої нагрудники дітям і самі майже одразу тонули. Але це не допомогло — крижана вода швидко робила свою справу, і скоро на хвилях хиталися сотні дитячих трупиків у нагрудниках... Плоти не захищали пасажирів від пронизливого вітру та бризок — промоклі люди швидко перетворювалися на крижані статуї. Очевидці згадують собаку-поводиря, який із останніх сил тягнув до борту шлюпки свого вже мертвого сліпого хазяїна. На воді протрималися до прибуття рятувальників лише молоді курсанти-підводники, які віддали свої коркові жилети дітям і жінкам: приблизно половина з них залишилася серед живих...

А тепер — про найголовніше.

Досі побутує, як бачимо, міф, що на борту «Густлоффа» перебували десятки екіпажів німецьких підводних човнів, котрі — якби не подвиг Маринеска — могли б вийти в море на «U-ботах» найновішої конструкції й паралізувати судноплавство в Атлантиці, поставивши армії західних союзників на континенті на межу катастрофи.

•  Насправді ж цифра у 3700 підводників, які начебто перебували на борту «Густлоффа», з розряду тих же «точних» цифр, що і «28 панфіловців», котрі начебто підпалили півсотні німецьких танків. Це — пропагандистський міф. Існує достатньо документальних свідчень того, які саме категорії пасажирів намагався вивезти «Густлофф» із оточеної радянськими військами Східної Пруссії, — від зошитів обліку пасажирів, яких вистачило тільки, щоб занести до них понад 6100 осіб (і серед них — згадані вже 1300 «багнетів» 2-ї навчальної дивізії підводних сил), до сотень спогадів уцілілих після потоплення корабля; від судових журналів кораблів, які займалися порятунком потопаючих пасажирів, до пам’ятників загиблим морякам.

У містечку Мельтенорт на півночі Німеччини, поблизу Кіля, стоїть пам’ятник загиблим німецьким підводникам. Усім. Поіменно. Є там і особлива бронзова дошка тим, хто вирушив на «Густлоффі» у свій останній рейс: 390 «мореманів» Крігсмаріне, із них вісім офіцерів, старший із котрих мав звання капітан-лейтенанта, інші — унтер-офіцерський та рядовий склад. Це — не рахуючи дівчат із допоміжної служби. Інакше кажучи, внаслідок атаки Маринеска загинуло менше половини підводників, які були на борту «Вільгельма Густлоффа». І це зрозуміло: моряки не були так фізично виснажені, як біженці, вони вміли плавати й були здатні вибратися з води на рятувальну шлюпку, не перекинувши її...

•  Принагідно: ці поіменні списки загиблих зайвий раз засвідчують разючу різницю з радянською, та й пострадянською, дійсністю, де число жертв Другої світової війни досі відоме з точністю до кількох мільйонів людей. І тільки людина, яка побувала на вишколі в «кремлівських чекістів», може думати, що в повоєнній Німеччині можна було приховати загибель на «Густлоффі» кількох тисяч підводників; що людей, у котрих залишилися близькі та рідні, можна викреслити — наче їх ніколи й не було — з пам’яті народу, який грунтовно переосмислив своє минуле й зробив належні висновки, на відміну від пострадянського простору, де досі «свій» тоталітаризм — «хороший», «правильний», і тільки «чужий» — «поганий»...

•  Але чи становили б загрозу для Британії та США новітні німецькі підводні човни нових типів (ХХІ і ХХІІІ серій) в останні місяці існування нацистського режиму в разі, якби понад дев’ять сотень моряків 2-ї навчальної дивізії підводних сил безперешкодно добралися до Кіля? Так, ці човни (яких було побудовано понад сотню і які потім дуже довго «творчо копіювалися» в СРСР) являли собою дуже грізну зброю. Але тільки за трьох обставин: за наявності добре підготовлених екіпажів плюс баз підтримки в океані та можливості якнайповнішого забезпечення човна зброєю, пальним, допоміжними матеріалами тощо. Жодної з цих обставин на початку 1945 року не існувало. Зайти під час далекого походу кудись підремонтуватися, перепочити екіпажу, просто подихати свіжим повітрям — усе це стало неможливим. 1942 року для цих цілей німецькі субмарини використовували безлюдні закапелки островів Карибського моря; але тепер щільність морського і повітряного патрулювання сил союзників та їхнє технічне оснащення (буї з гідрофонами, радіолокатори, прибори нічного спостереження) плюс підключення до антигітлерівської коаліції практично всіх держав Латинської Америки зробили такі речі неможливими. Із пальним було ще гірше. У цей час через нестачу пального, так само, як і десятки новітніх субмарин, простоювали сотні реактивних винищувачів (Ме-262, Ме-163, Не-162) і десятки реактивних бомбардувальників (Ar-234)...

•  Звернімо увагу на військові звання загиблих підводників 2-ї навчальної дивізії: вони ще не стали офіцерами (ті, кому це належало), а інші — спеціалістами-унтерами. Один-два, рідко в кого три виходи в море із зануренням (кожен похід тривалістю дві доби) — хіба цього досить, щоб успішно воювати на новітній зброї за умов практично повного контролю Атлантики союзниками? Звісно, Гітлер міг кинути в бій і неготові та «незіграні» екіпажі, але від того не було би толку. Адже за друге півріччя 1944 року німецький підводний флот втратив із різних причин 139 одиниць, у той же час потопивши тільки 65 суден союзників. При цьому 1944 року через Північну Атлантику пройшло 266 конвоїв — 12907 транспортних суден та 1945 кораблів охорони, і втрати конвоїв становили 0,1%, тобто гинули від німецьких підводних човнів переважно судна, які рухалися поодинці. Виучка та організованість англійських, американських, канадських та інших моряків, які воювали в Атлантиці, на цей час переважала підготовку німецьких підводників; кращі майстри підводної війни Кріксмаріне загинули в 1942 — 1943 роках. Перевагу підводники Третього Рейху мали в той час лише там, де їхній противник істотно поступався їм рівнем підготовки. Так, 12 серпня 1944 року в Карському морі, в глибокому радянському тилу, субмарина U-365 зустрілася з транспортом «Марина Раскова», який охороняли три щойно одержані по ленд-лізу найновіші корвети американської побудови. Але U-365 пошкодила транспорт і вільно, як на навчаннях, один за другим потопила два корвети; третій поспішив утекти. І тоді німці добили «Марину Раскову».

Загалом упродовж 1944 року кожен другий німецький підводний човен, вийшовши з бази, не повертався до неї. Щомісяця будувалося 18 субмарин — і гинуло також 18. 1945 року ситуація погіршилася: в Атлантиці за рік союзники втратили внаслідок атак підводних човнів 65 суден, а німці — 83 субмарини. Годі й казати, що найвищі шанси загинути мали команди, укомплектовані з новачків, або щойно утворені «міксти», де люди ще не притерлися один до одного. Отож Гітлер міг кинути в море курсантів 2-ї навчальної дивізії підводних сил, але укомплектовані ними підводні човни, найшвидше, так і не повернулися б у більшості своїй на бази, лише трохи полякавши британців та американців...

•  Так що рятівником Британії і взагалі — Заходу від нацистських «U-ботів» Маринеско не був і бути не міг.

І, до речі, начебто унікальна бойова майстерність Маринеска — теж річ вельми проблематична: «Густлофф», усупереч усім правилам війни, йшов із ввімкненими ходовими вогнями та практично без ескорту (один застарілий есмінець й один катер-торпедолов). Видно мішень було здалеку, й промахнутися, навіть уночі, стріляючи з надводного положення, було важко.

Оскільки ж кораблі ескорту і рятувальники, які прийшли з крейсером «Хіппер», були зайняті передусім спасінням людей, С-13 (підводний човен серії «Сталінець») під командуванням Маринеска міг спокійно відійти з місця атаки, здійсненої, як уже було сказано, з надводного положення. «Спокійно» — це означало розібратися з однією з торпед, що не вийшла з торпедного апарата, і зачинити зовнішній люк цього апарата. Отже, командир і ті офіцери С-13, які мали біноклі, добре бачили наслідки своєї атаки, бо під час занурення на «Вільгельмі Густлоффі» увімкнулося все освітлення...

•  А 9 лютого 1945 року той самий Маринеско знищив ще один великий ворожий корабель, вважаючи його — через низький силует — крейсером типу «Емден». Насправді це був теплохід «Генерал фон Штойбен», переобладнаний під плавучий шпиталь, на якому не було жодного ворожого підводника і на якому загинули понад 3000 важкопоранених і біженців (врятувалося тільки близько 300 людей). Знов-таки — нуль шкоди ворогові; навряд чи до кінця війни хтось із цих поранених встиг би знову стати до лав війська, не кажучи вже про те, що там були сотні солдатів із ампутованими кінцівками...

Поза сумнівом, інформація про те, кого насправді відправив на дно капітан 3-го рангу Олександр Маринеско, попри його переможні реляції, дійшла до командування. Більшість радянських офіцерів і генералів важко запідозрити у чомусь, бодай трохи схожому на гуманізм (як щодо свого населення, так і щодо ворожого). Але тут ішлося про речі абсолютно непристойні, навіть на сталінські часи: Маринеско поводив себе виклично, почувався героєм, якому все дозволено, хоча реальних збитків ворогу не завдав. Очевидно, саме тому командувач Військово-Морськими силами СРСР адмірал Кузнєцов, який увійшов в історію не в останню чергу завдяки своєму бережливому ставленню до особового складу (він навіть домігся у Сталіна заборони спецслужбам арештовувати флотських офіцерів!), безпощадно викинув Маринеска з числа морських офіцерів. А коли Кузнєцова «з’їли» внаслідок політичних інтриг — от тоді й почав створюватися міф про «аса-підводника». До речі, сталінський режим поставився до Маринеска набагато ліберальніше, ніж до багатьох інших офіцерів його рангу. Із лав ВКП(б) він був виключений на початку війни за «систематичні пиятики» (як було сказано у відповідних партійних документах), але під суд не пішов. 

А перед виходом С-13 у Данцигську бухту Маринеско вкотре вже «загуляв», зірвавши вчасний вихід на бойове завдання. Але знов-таки, його не віддали на розтерзання трибуналу. Та по війні у командування урвався терпець (цікаво, ті, хто зараз «патріотично виховує» на прикладі Маринеска молодь, згадує про всі ці речі?).

І взагалі, слава радянських підводників існує здебільшого на папері, яким користуються міфотворці, та на телеекранах. СРСР під час війни з Німеччиною втратив половину своїх субмарин, які були на цьому театрі воєнних дій, натомість потопивши 19 дрібних бойових кораблів (здебільшого переобладнаних із цивільних суден) та понад 100 транспортників. І жодного влучання торпедою в бойові кораблі спеціальної побудови, починаючи з есмінця і вище.

Ну, а повторювати нісенітниці про «траур у Німеччині» та «ворога фюрера» сьогодні просто соромно. Траур справді було оголошено, але... 1936 року, коли було убито лідера швейцарських нацистів Вільгельма Густлоффа, на честь котрого через рік назвали круїзний теплохід. Це тоді Гітлер проголосив: «За спиною вбивці стоїть наповнена ненавистю сила нашого єврейського ворога, що намагається поневолити німецький народ...». Ось про якого «ворога фюрера» насправді має йтися, а не про Маринеска.

•  Утім, юридичних претензій до атаки С-13 на «Густлоффа» немає. Це засвідчив Інститут морського права в Кілі (ФРН) ще за часів холодної війни, зауваживши: «Густлофф» перебував у складі «Крігсмаріне» й був озброєний універсальними артустановками, отже, атака для його знищення під час війни була цілком законною. Те ж, що абсолютна більшість жертв цієї атаки — біженці, жінки, інваліди, вихованці дитячих будинків, поранені, — то страшна правда тотальної війни між двома тоталітарними режимами. А от моральний вимір проблеми — і для самого підводника, і для тих, хто уславлює його сьогодні, — це інше. І під цим оглядом Олександр Маринеско, котрий за якихось десять днів убив більше немовлят, жінок, підлітків, поранених й інвалідів, ніж усі підводники всіх морських держав за обидві світові війни, справді автор «атаки століття», яку, втім, краще назвати «вбивством століття».

•  Справжню ж успішну «атаку століття» провів 19 листопада 1944 року з американського підводного човна SS-311 «Арчерфіш» Джозеф Інрайт. Її ціллю став найбільший на той час у світі японський авіаносець «Синано», що його охороняли три есмінці. З шести випущених торпед у ціль влучили чотири, відбуксирувати потопаючий авіаносець до берега не вдалося, і через сім годин після влучення торпед велетенський корабель затонув. Але неорадянська пропаганда, ясна річ, визнати першість американців у морській звитязі не може, тож і роздмухує міф про Олександра Маринеска...

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ