Іван Піддубний:життєва одіссея

Ще мільйони років тому людині доводилося відстоювати ділянку землі чи вбитого звіра, тому боротьба в утилітарному сенсі завжди була одним із засобів виживання, самозбереження. У більш пізні часи боротьба стала грати найважливішу прикладну роль у фізичній підготовці воїнів. Справжнього розвитку цей вид спорту досяг у Стародавній Греції. Про значимість та популярність боротьби для еллінів говорить і те, що слідом за бігом вона була включена в програму одних з перших Олімпійських ігор.

    Завоювавши Грецію, Римська імперіябагато чого запозичила з грецької культури. Боротьба у римлян стала одним з найпопулярніших циркових видовищ, а переможці ставали кумирами натовпу. З появою християнства поступово гладіаторські бої занепадають, а в кінці IV століття нашої ери були закриті всі школи гладіаторів і припинили своє існування олімпійські ігри. Боротьба залишається чи єдиною народною розвагою і в похмурі роки середньовіччя.

    Наприкінці XVIII століття в Європі почала формуватися сучасна боротьба. Основні її положення були закладені у Франції, де боротьбою в той час особливо захоплювалися і в сільській місцевості, і в містах. Пізніше починають розігруватися першості міст, Франції, а потім організуються і чемпіонати світу. Хороша організація чемпіонатів, широка реклама сприяли швидкому поширенню боротьби в усіх країнах Європи й Азії. Так як змагання борців викликали величезний інтерес, спортсмени та силачі з народу стали виступати в мандрівних цирках і на ярмарках. Ці бої мали шалену популярність, у кожного з глядачів з’являлися свої  улюбленці, кумири чи антипатики. З цього часу результати боїв втрачають свою об’єктивність, стають запланованими, усі борці лягали на лопатки за наказом організатора. Та раз на рік в одному з гамбурзьких трактирів збиралися  найсильніші атлети з усього світу, між якими влаштовувалися двобої в закритих залах з метою визначити рівень кожного борця та виявити справжнього чемпіона. У вузьких колах набуває поширення поняття «гамбурзький рахунок». У мистецтві — це визначення реальної вартості, майстерності письменника чи художника. У середовищі професійних борців існували й інші поняття — «шике» і «бур». Перше означало роботу на глядача — артистичну демонстрацію ефектних прийомів. Фінал шике, заздалегідь відомий борцям, для публіки міг бути несподіваним й інтригуючим. У буровій же боротьбі визначався найсильніший.

    Існують цілком зрозумілі пояснення, чому борці шахраюють і борються за змовою. По-перше, в іншому випадку сил у борця вистачить не надовго. По-друге, кожен організатор турніру сам жадає стати «чемпіоном світу» і запрошує тих, хто готовий лягти на лопатки. Подібні «турніри-шике» в ті роки принесли людству ледь не півтори сотні «чемпіонів світу». Досить непросто було протистояти цьому всесвітньому балагану! Зберігати свою спортивну честь,  не лягати за наказом організатора чемпіонату на певній хвилині могли лише видатні атлети. Ним і був Іван Піддубний, для якого боротьба була сенсом всього життя. Протягом усієї кар’єри спортсмен непохитно не дозволяв перетворити себе на балаганного персонажа, позбавити себе сенсу.

    Дебют Івана Піддубного як борця відбувся у рік відновлення Олімпійських ігор, 1896-го він уперше вийшов на арену цирку у Феодосії. Богатир зазнав поразки, змагаючись у піднятті тягарів із заїжджими атлетами, але перевершив їх у боротьбі «на поясах», що була популярна у рідному селі Івана Максимовича.

    Піддубний міг розвивати в потрібні моменти енергію, схожу на вибух. При цьому він був артистичним і вмів подобатися публіці. До кінця 1903 року Іван Максимович уже був досвідченим борцем на поясах, відомим в Одесі та Києві, Тбілісі та Казані…

  

  Граф Георгій Іванович Рібоп’єр, герой російсько-турецької війни, богатир, борець, очолював Санкт-Петербурзьке атлетичне товариство і витрачав на розвиток спорту з особистих коштів до ста тисяч на рік. У 1903 році граф запросив у Петербург молодого Піддубного, який у той час працював у київському «Російському цирку братів Нікітіних». Після тривалого навчання всім нюансам французької боротьби Рібоп’єр запропонував Піддубному взяти участь у паризькому чемпіонаті світу.

   

У 1904 році наш славетний земляк Іван Максимович Піддубний уперше став переможцем міжнародного турніру борців. У спортивному світі цей час вважається початком «золотого віку» боротьби. Подивитися на змагання в петербурзький цирк «Чінізеллі» щодня сходилося три тисячі чоловік. Тут змагалися тридцять борців, серед яких були світові знаменитості, зокрема французи — дворазовий чемпіон світуПоль Понс і Рауль ле Буше, співорганізатори турніру. Рауль на паризькому чемпіонаті 1903 року за очками переміг Піддубного і посів друге місце. Переміг він, як тоді виявилося, шахрайством: його тіло перед змаганнями — за турецькою методою — обробляли оливковою олією, що має властивість всотуватися в суху шкіру і виділятися разом із потом, роблячи тіло невловимо слизьким. Незабаром «вічно другий» Рауль, щоб розчистити собі дорогу до чемпіонства, вдався до радикальнішого засобу: найняв бандитів для вбивства Піддубного. АлеІван Максимович уже був  знайомий зі звичаями таких чемпіонатів, знав, що норовистого борця тут можуть і шкірною хворобою заразити, і покалічити, і вбити. На цьому турнірі організатори вже заздалегідь визначили фінал і розподілили чотири грошові призи (перше місце — 3000 рублів, далі 1000, 600 і 400 рублів).

   

Французи, як і публіка, не відразу повірили в геній Піддубного. Поширеною була думка, що спортсмен бере не борцівським мистецтвом, а лише природною силою. Іван Максимович підігравав цьому, приховуючи свій потенціал.

    Коли організатори зрозуміли, що Піддубнийгарантовано виходить на третє місце, — вмить змінили умови турніру, об’єднавши призи в один: переможець одержить п’ять тисяч. Вони були впевнені, що Піддубний не зможе перемогти всіх противників. Але той отримав реванш у тривалому поєдинку зі спритним Раулем ле Буше. А у вирішальному протистоянні поклав на лопатки двометрового велетня Поля Понса. Того дня Піддубний показав усю свою накопичену до того моменту віртуозну майстерність. Звісно ж, це був справжній «бур». Відразу Піддубний гучно зажадав, щоб гроші і пальто винесли йому на арену: «За куліси не піду, уб’ють!» Публіка ревіла, вона вже була на його боці...

   Наступного року Іван Піддубний став переможцем паризького чемпіонату світу й одержав головний приз — 10 тисяч франків. Ось тоді Рауль ле Буше і найняв бандитів... На початку літа 1905 року Піддубний перебував у французькому місті-курорті Ніцці, де брав участь у двотижневому чемпіонаті. Якось після виступу в цирку він зайшов в один ресторанчик, де щодня вечеряв. Коли спортсмен вже зібрався йти, дорогу йому перегородили чотири підозрілі і похмурі фізіономії. Кремезні хлопці стали говорити, що, Піддубний багато заробляє і міг би пригостити бідних людей шампанським. Борець помітив, що у кожного з хлопців в рукавах сорочок заховано по ножу, і зрозумів, що вони хочуть крові, а не шампанського. Іван Максимович не мав зброї, тому вирішив діяти хитрістю - став триматися з хлопцями по-дружньому, запросив до себе додому випити коньяку. Бандити загадково переглянулися. Двоє з них залишилися в ресторані, двоє інших пішли із спортсменом.

   

По дорозі Піддубний випадково зустрів знайомого поміщика Долинського, який приїхав до Ніцци з Києва. Борець кивком голови показав на бандитів. Долинський відразу ж помчав до поліцейської дільниці. Підійшовши до будинку, Піддубний залишив непроханих гостей на порозі, сам зайшов всередину, щоб, як він сказав бандитам, увімкнути світло. Тут Іван Максимович швидко витяг із схованки револьвер і відчинив двері. Нападники завмерли від несподіванки. Позаду них уже стояли Долинський і два поліцейських. Піддубному вдалося дізнатися ім'я замовника, ним виявився не хто інший, як Рауль ле Буше. З'ясувалося, що за вбивство Піддубного він пообіцяв великі гроші, але після того, як спроба не вдалася, платити відмовився. Найняті ним вбивці напали на нього в темному провулку і гумовими палицями жорстоко побили. Ле Буше захворів і незабаром помер від запалення мозку.

    Це був далеко не останній випадок, коли у різних людей з різних причин виникало бажання розправитися з Піддубним. Івану Максимовичу постійно щастило, жоден із замахів не досяг своєї цілі. Лише одного разу при пострілі впритул куля подряпала спортсмену плече. Піддубному довелося відмовитися від турне по Італії і, ховаючись від убивць, на деякий час поїхати до Африки.

    У 1910 році Піддубний розпрощався з ареною і повернувся на Полтавщину. Він мріяв про свій будинок і сімейне щастя (у той час чемпіону вже було сорок років). В околицях рідної Красенівки та сусідньої Богодухівки він придбав 120 десятин чорноземів (приблизно 13о гектарів), одружився, обдарував рідню землею, вибудував садибу, звів два прекрасні млини...

  

  Піддубний не був грамотною людиною, писав із труднощами, розділовими знаками, окрім крапок, Іван Максимович нехтував. Він не був і делікатною людиною, міг «по-панськи» подати людині — не рівній собі — для потиску два пальці. Йому простіше було вкласти на лопатки дюжину гренадерських офіцерів, аніж навчитися користуватися ножем і виделкою... Проте ми знаємо людей, котрі непогано виховані, але поняття про свою професійну честь мають приблизне, проводять життя в жанрі «шике».

    Поміщик із Піддубного вийшов поганий: через кілька років він розорився. Один млин спалив зі злості молодший брат, все інше майно разом з маєтком Іван Максимович продав для сплати боргу своїм конкурентам, власникам околишніх млинів, таким собі Рабиновичу та Зархі. А в 1913 році борцівський килим знову вже пружинив під ногами Піддубного. Про спортсмена знову заговорили із захватом... Піддубний до останнього тримався свого принципу — «нехай мене хтось поборе, якщо зможе».

 

І.М.Піддубний з братами

   1919 рік був, мабуть, найважчим у житті Івана Піддубного. Спочатку в житомирському цирку його ледь не застрелили анархісти. Пізніше в Керчі в спортсмена стріляв п’яний офіцер та, на щастя, лише подряпав йому руку. У Бердянську у Піддубного була малоприємна зустріч із махновцями... В оточенні керівника повстанців був хлопець Грицько, який володів великою фізичною силою. Махно захотів випробувати свого вояку в сутичці з одним із циркових борців. Лідер анархістів пригрозив Грицькові розстрілом, якщо той не здобуде перемогу. Ризик бути розстріляним загрожував борцям при будь-якому результаті поєдинку. Найдосвідченіший зі спортсменів І.В. Лебедєв виставив проти Грицька борця Стецуру, який повинен був продемонструвати класичне «шике»: на десятій хвилині протистояння піддатися й дозволити вкласти себе на лопатки… Усе було так, як і планувалося: через  десять хвилин Махно вже тиснув руку Грицьку. Окрилений успіхом переможець заявив, що не знайдеться серед присутніх такого, кого б він не зміг подолати. Піддубний не зміг спокійно слухати ці вихваляння, він ледь витримав «виставу» зі Стецурою. Розгніваний Іван Максимович викликав Грицька на поєдинок, а вже через кілька хвилин кинув його на поміст з такою силою, що вояка втратив свідомість. Вражений побаченим Нестор Махно підійшов до Піддубного, дістав з кишені пачку грошей і, віддаючи її борцю, сказав: «Це тобі мій особистий приз. Так би мовити, від шанувальника і любителя мистецтва».

    У Громадянську Піддубний не підтримував жодну зі сторін, не взявся за зброю, він боровся на арені цирку. У 1920 році Іван Максимович побував у катівнях Одеської ЧК, де розстрілювали кожного, запідозреного в державній зраді. На щастя, в обличчя Піддубного добре пам’ятали, тому швидко зняли всі звинувачення і відпустили. І відразу ж, ніби ніж у спину, новина зПолтавщини: дружина знайшла Івану Максимовичу заміну, втекла з коханцем, прихопивши всі нагороди чемпіона. Незабаром вона покаялась, готова була на колінах просити вибачення. Та Піддубний не зміг вибачити зраду.

    Радянська влада в особі Луначарського підтримала артистів цирку, вважаючи арену гарним місцем для революційної агітації. З 1922 р. Піддубний працював у московському держцирку, потім у петроградському. Якось опинився на гастролях у Ростові-на-Дону і познайомився там із Марією Семенівною, з якою незадовго й одружився. З грошима у спортсмена було складно. Прагнення підзаробити змусило Піддубного відправитись у турне по містах і селах, занесло вНімеччину, потім у США. Борець мав шалений успіх в Америці, був навіть проголошений чемпіоном країни. Його вмовляли залишитися, у хід йшли серйозні погрози, шантаж, затримка виплат.

    Подібно міфічному Одіссею Піддубний подолав відпущені йому випробування та спокуси. У 1927 році Іван Максимович повернувся в Санкт-Петербург. Місто зустрічало його як героя. Але серед радісного натовпу Піддубний поглядом шукав свою дружину, яка з нетерпінням чекала його на причалі.

   Не оминув Івана Піддубного і жорсткий терор більшовицької влади. У 1937 році його запроторили до в’язниці Ростовського НКВС. Там чемпіона чемпіонів катували електропаяльником і розжареними сталевими жигалами, вимагаючи назвати номери рахунків і адреси закордонних банків, де він міг тримати свої заощадження, нібито покладені під час гастролей. Таких заощаджень у нього насправді не було. Лише через рік звідти його вивела гучна слава непереможного борця та пильна зацікавленість його долею зарубіжної спортивної громадськості.

1939 року йому присвоєно звання заслуженого артиста республіки та нагороджено орденом Трудового Червоного прапора. 1941 року в Тульському цирку відбувся прощальний виступ сімдесятирічного атлета. 1945 року йому було присвоєно звання «Заслужений майстер спорту». Наприкінці життя Піддубний переїхав у місто Єйськ на Кубань, де колись знайшли притулок його предки, запорозькі козаки, переселені Катериною II після знищення Запорозької Січі.

Після окупації Єйська гітлерівці запропонували йому виїхати до Німеччини і тренувати там борців. Відмовився.

 Окупанти так поважали Піддубного, що навіть дозволили йому носити орден Трудового Червоного Прапора. На місцевому м’ясокомбінаті видавали по 5 кг м’яса в місяць. Працював Піддубний в більярдній. Старожили Єйська згадували, як звідти він викидав п’яних німців. Але їм це подобалося. Вони захоплювалися його силою.

Після війни Піддубного знову заарештували — за співпрацю з німцями. Проте швидко відпустили, знову через відсутність доказів. Останні роки Іван Максимович доживав у злиднях. Постійно скаржився на те, що не вистачає хліба. У перші післявоєнні роки його видавали по картках — 500 г. хліба на день.

8 серпня 1949 р. у Єйську, від голоду помер Піддубний Іван Максимович – український спортсмен-борець . На скромному надгробку Івана Піддубного, на тумбі поєднані разом гиря, книга й ліра.

  Валерій Анікеєнко