Християнство та язичництво:історія протистояння

Загальноприйнято вважати, що християнство на Русі веде свій початок від 988 року. Проте тоді християнство було остаточно утверджено на офіційному рівні як державну релігію. Саме ж поширення християнства на Русі, як про це свідчать вітчизняні та іноземні літописні джерела, почалося значно раніше, ще в 860-ті роки і тривало ціле століття.

І. Початок християнізації Русі в ІХ ст. за часів князя Оскольда


З вітчизняних та візантійських літописних джерел ми довідуємось, що 18 червня 860 року руський флот у кількості 200 кораблів атакував столицю Візантійської імперії – Константинополь. І хоча самого міста руси взяти так і не змогли, проте близько тижня протримали у неймовірному страхові беззахисних мешканців Царгороду. Про це повідомляє безпосередній свідок та учасник тих подій – святий патріарх Фотій. При цьому, як повідомляє «Повість врем’яних літ», від руйнування руськими язичниками місто було врятоване чудом: після молебню та покладання патріархом Фотієм Ризи Богородиці у море здійнялась буря і «безбожныхъ Руси корабли смяте». Никонівський літопис з цього приводу доповнює: «Взвратишася Осколдъ и Диръ отъ Царяграда въ малє дружинє, и бисть въ Киеве плач велий». Аналогічні свідоцтва зустрічаємо ми в Іоакимівському літописі. Є згадки про цю подію також в Густинському літописі та низці інших вітчизняних джерел. Серед них навіть Київський Синопсис та Хроніка Феодосія Софоновича.

Згадані свідчення давньоруських літописів суттєво доповнюють свідоцтва про напад русів у 860 році на Царгород – як болгарського рукопису Хронографа Георгія Амартола, що повідомляє про похід Оскольда Київського на Констянтинополь, так і більше десятка візантійських хронік.


При цьому у грецьких джерелах походу Русі на Царгород у 860 р. та подіям, що мали місце після нього, приділено досить серйозну увагу.

Візантійські джерела майже одноголосно повідомляють, що, потерпівши поразку під стінами Царгороду і повернувшись додому, руські князі невдовзі прислали до візантійського імператора послів. В результаті проведених дипломатичних переговорів між двома державами було укладено мирний договір, що пов’язав до того безвісну Русь та могутню Візантію узами дружби та міждержавних відносин. По суті відбулося дипломатичне визнання Русі на міжнародному рівні. Окрім дипломатичних та торгівельно-економічних складових, мирний договір між обома державами містив і інший важливий пункт – про хрещення Русі. Про це ми дізнаємось як з вітчизняних, так і іноземних джерел.

Серед візантійських джерел про Хрещення Русі в ІХ ст. найбільш детальним є описання, укладене Костянтином Багрянородним. Із цього повідомлення випливає, що хрещення русинів тоді носило характер суто добровільного волевиявлення громадян, без загальнообов’язкового силування до зміни віри. Більше того, як повідомляє К. Багрянородний, руський князь рішення про прийняття християнської віри обирав не одноосібно, але радячись з боярами, дружиною і народом, скликавши спеціально для цього Віче.

Подібні свідоцтва про перше Хрещення на Русі в ІХ ст. зустрічаються і у інших візантійських авторів, зокрема, у Кедріна, Скілиці, Зонари, Лева Граматика, Михаїла Гліки та інших. Крім того, подібні свідоцтва про похід русів на Царгород і прийняття християнства зустрічаємо ми також в низці вітчизняних джерел. Навіть такі пізні з них, як Густинський літопис, Мазуринський літописець, Хронограф західноруської редакції та інші зберегли пам’ять про цю подію. Зустрічаються згадки про це також у Степенній книзі та інших джерелах. А Київський Синопсис навіть вказує точний рік прийняття на Русі християнства та заснування Руської єпархії: «хрестилася Русь року від Різдва Христового 863, в царство царя грецького Михаїла, патріархом [же] Константинопольським був Фотій». Навіть Церковний Статут св. Князя Володимира відображає факт прийняття християнства на Русі за св. Патріарха Фотія. А Іоакимівський літопис взагалі Оскольда називає «блаженним», що дало В.М. Татищеву підстави стверджувати факт пошанування в минулому князя Оскольда як першого руського мученика за християнську віру.

Варто також відзначити, що поширенню християнства на Русі сприяло й вигідне її торгівельно-економічне місцерозташування на шляху «З варяг у греки». Згідно свідоцтв арабського автора Ібн-Хордадбеха, що відносяться до середини ІХ ст., руські купці (ар-Рус), мандруючи до Візантії та інших країн християнського й арабського світу, вже у цей час вважали себе християнами. Таким чином, як бачимо, проникнення християнства на Русь в ІХ ст. відбувалось як через руських дружинників, котрі разом з київським князем Оскольдом брали в облогу Константиполь і згодом прийняли християнство, так і через руських купців, які приймали християнство під час мандрівок до християнських країн. Так само християнство приносилось до наших земель і через візантійських, вірменських та інших купців-християн. Окрім цього, з християнством місцевих мешканців могли знайомити і полонені християни, які неодмінно потрапляли у полон до руських дружинників під час військових експедицій до Візантії, Криму та інших країн.

Візантійські джерела повідомляють не лише про хрещення русинів та їхнього князя у ІХ ст., але й засвідчують про призначення на Русь у цей час окремого архієрея з Візантії. Зокрема, про це повідомляють як патріарх Фотій (858-867 та 878-886), так і імператор Костянтин Багрянородний (911-959). З грецьких джерел відомо, що на Русі в IX ст. була заснована окрема єпархія (митрополія). З того часу Руська митрополія, задовго до офіційного Владимирова Хрещення Русі, займала, за різними джерелами, 60 та 61 місце в реєстрі православних кафедр Константинопольського патріархату. **     

Як підсумовує з цього приводу у своїй праці «Нариси з історії Руської Церкви» видатний церковний історик, останній обер-прокурор Святішого Синоду РПЦ та професор Свято-Сергіївського богословського інституту в Парижі проф. А. Карташев: «Неточно занесений до тексту Київського Літописного зводу 862-й рік, як рік начебто заснування руської держави, швидше виправдовується пам’яттю духовенства і перших руських християн про те, що у цьому році почала свою історію перша Руська єпископія, а не династія і не держава». Таку ж думку обстоював і інший видатний вчений, «батько вітчизняного слов’янознавства» академік В.Ламанський.

Зараз дуже складно уявити, що собою являло давньоруське християнство часів князя Оскольда. Б.О. Рибаков у своїх працях з давньоруського язичництва звертає увагу на наявність на початковій стадії процесу пристосування християнства до стародавніх слов’янських традицій. Яскравим зразком цього може слугувати наявність зображень семарглів, грифонів та інших давньоруських міфологічних персонажів у церковній архітектурі Київської Русі. Це також можна простежити на обряді поховання померлих. Як відомо, у слов’ян-язичників здавна померлих спалювали, однак у Подніпров’ї кінця ІХ ст., особливо у верхніх соціальних шарах, з’являються поховання з трупопокладанням. На переконання акад. П.Толочка, цей факт є прямим свідченням початку поширення християнства на Русі в ІХ ст. Протягом наступного Х ст. таких поховань на Русі стає все більше, допоки вони цілком не замінюють поховання з трупоспаленням.

Подібна корінна і, здавалося б, несподівана ломка одвічних поховальних традицій в ІХ-Х ст. може пояснюватись тим, що давньоруська аристократична верства на чолі з князем Оскольдом почала віддавати перевагу саме християнським традиціям і обрядам, під впливом яких поховальні обряди почали замінюватись і в усьому давньоруському суспільстві. Навіть якщо самого навернення до християнства, як масового явища, в народі іще не відбулось. Звичайно, зміна традицій і обрядів відбувалась не одномиттєво. Це був поступовий і довготривалий процес. Тому з переходом від язичницької традиції трупоспалення (кремації) до християнської традиції трупопокладання (інгумації), язичницькі ритуали ще довгий час продовжували суміщатись з новими обрядами навіть в межах одного поховання. З цієї причини в могильниках, облаштованих за обрядом інгумації, присутньо чимало язичницьких елементів.

Все це засвідчує складність і поступовість культурно-духовних трансформацій в давньоруському суспільстві, які, розпочавшись в ІХ ст., набували завершальної фази вже за часів князя Володимира Великого наприкінці Х ст. Проте саме таким шляхом в процесі переходу від язичницького до християнського світогляду пройшли і всі інші європейські народи. Підтвердженням цього слугують археологічні матеріали з поховань в багатьох європейських країнах. Так, скажімо, в Моравії, де в ІХ ст. існувала вже досить розвинута церковна організація, навіть в християнських похованнях, розташованих у середині храму, винайдені язичницькі елементи – зброя, посуд тощо.

Звісно, навряд чи можна говорити про масову християнізацію на Русі за часів князя Оскольда, як це відбулося століттям пізніше за князя Володимира. Візантійські джерела дають підстави вважати, що християнство в ІХ ст. прийняли лише князь та частина руської еліти – деякі з бояр та дружинників. А Паннонські житія додають, що тоді християнство прийняли близько 200 сімей. Основна ж маса населення Київської Русі в ІХ ст. лишалась іще язичницькою. Більше того, оскільки християнство приймали, як правило, дружинники, які постійно брали участь у військових операціях, то з загибеллю на полях брані багатьох з них поменшувалось і число послідовників християнства на Русі.

Цим, до певної міри, пояснюється той факт, що у другій половині ІХ ст. ще досить рідко зустрічаються поховання за обрядом інгумації, тоді як у першій половині Х ст. вони набувають вже значно більшого поширення. Як вже було сказано, християнство після 860 р. приймали переважно дружинники, тобто молоді чоловіки, віком близько 20-30 років. Зрозуміло, що їх не ховали одразу після прийняття хрещення. Час їх старіння припадає якраз на початок Х ст. І саме в цей час на території Середнього Подніпров’я все більше з’являється поховань за християнською традицією. Тож незначна кількість таких поховань в ІХ ст. зовсім не означає, що хрещення русів у 860-ті роки не вплинуло на новонавернених та їхні сім’ї. Навпаки, могильники першої половини Х ст. підтверджують вплив Оскольдового хрещення на поступові зміни в традиціях і побуті певної частини давньоруського суспільства, що найкраще можна простежити на змінах в поховальних обрядах за матеріалами археологічних досліджень.

Для розуміння побуту і традицій перших київських християн ІХ-Х ст. важливе значення мають археологічні матеріали, дослідження поховань, помешкань, господарських об’єктів тощо. Так, зокрема, у Києві були виявлені залишки домового християнського храму, що може свідчити про те, що перші київські християни, подібно до перших християн Римської імперії, збиралися для молитви не тільки в загальнодоступних і відкритих церквах, а й у приватних домових храмах і молельнях. Це відкриття дає підстави вважати, що в Києві в доволодимирові часи, як пише М.Сагайдак, «до садибно-дворової забудови входили спеціальні церемоніальні зали, де проводилися культові обряди». Крім того, у районі Оскольдової могили в ХІХ ст. були виявлені стародавні християнські печери. Як зазначає акад. П. Толочко, «окремі дослідники кінця ХІХ ст. вважали за можливе датувати їх виникнення ІХ ст., що в світлі нових даних про київські підземелля видається цілком правдоподібним». Древнє походження мають також Варязькі печери, що сусідствують з більш пізніми Дальніми печерами Києво-Печерської лаври, які також датують ІХ-Х ст.


Без вивчення процесу поступової християнізації давньоруського суспільства в ІХ-Х ст. неможливо зрозуміти і процеси досить швидкої і успішної християнізації Русі наприкінці Х – початку ХІ ст. Можна погодитись з думкою, що без Оскольдового хрещення у 860 році не відбулося б на Русі і Володимирового Хрещення у 988 році, адже саме прийняття хрещення князем Оскольдом приготувало грунт для початкового поширення християнства та подальшого хрещення княгині Ольги, а згодом і її онука князя Володимира Великого. 

ІІ. Захоплення Києва Олегом та язичницька реакція

У 882 році, через двадцять років після запровадження християнства в Києві, язичницька партія, що знаходилася в опозиції до правлячих християнських верхів, підбурюючи народ проти "чужих богів", здійснила заколот. Запросивши до Києва ватажка об'єднаних військ варягів і поморських слов’ян-ободритів - язичника Олега, вони підступно вбили Оскольда, інших представників київської правлячої християнської аристократії, і захопили владу в державі у власні руки.

Акад. П. Толочко зазначає, що в 882 р. "стався, по суті, політичний переворот", причиною якого могла бути християнізаційна політика князя Оскольда і невдоволення нею з боку місцевої язичницької знаті. На цей чинник звертав увагу ще В. Татіщев, а у наш час – Б. Рибаков, О. Рапов, М. Брайчевський та інші історики. Таку думку підтверджують, зокрема, відомості Іоакимовського літопису, який повідомляє про змову киян проти князя Оскольда.

Проф. А. Карташов вважав, що християнство на Русі після вбивства Оскольда вимушене було піти в підпілля, свого роду "катакомби", тим самим уподібнившись гнаній першохристиянській Церкві Римської імперії. Цю думку у наш час поділяли акад. Б. Рибаков, акад. П. Толочко, проф. О. Рапов, проф. М. Брайчевський та інші історики, які вважали, що після 882 р. на Русі почалася язичницька реакція, яка вилилася в гоніння і репресії проти перших київських християн.

Подібні превентивні заходи необхідні були прийшлим чужинцям перш за все задля утвердження та зміцнення власної влади у Києві, подолання непокори та опозиційних настроїв у державі. Зрозуміло, що християни, на яких опирався попередній київський володар, першими й підпали під підозру у нелояльності.

Проте прийшлий варязький воєвода не просто займає чужий престол, але й намагається реалізувати амбітні плани щодо об’єднання навколо Києва нових земель, для чого йому також вигідно було культивувати, на противагу Оскольдові, прихільність до слов’янської язичницької релігії.  За словами київського історика XVIII ст. М. Берлінського, «Олег після винищування Оскольдової сторони і усіх пам'ятників його князювання, між якими вважають і християнські храми, затвердив бути Києву столицею усього князівства».

«Таким чином, - констатує польський хроніст Мацей Стрийковський, - далеко на схід, північ і південь він [Олег] розширив державу і свою єдиновладність, силою і хитрістю підпорядкував собі і Ігорю багато суміжних країн. Так на Оскольді і Дірі закінчився рід власних київських князів (за Стрийковським – династія Києвичів. – С.Ш.), коли Олег зрадницьки убив їх, а від Ігоря аж до нинішнього Великого Князя почалася нова генеалогія».

Одначе наслідки більше як двадцятирічної культурницької політики Оскольда не залишились безплідними. Очевидно, запроваджені  ним  християнська  культура  і  слов’янська  писемність  встигли  пустити  певне коріння  в  києворуській  землі.  А  відповідно  розповсюдити і вплив  на  києворуський  люд  та  його  державну  верхівку.  Заборонена  у  своєму  легальному  існуванні  саме  Олегом  новонароджена  Києво-Руська  Церква,  навіть  позбавлена  власного  єпископату,  вона все одно продовжувала  таємничо сприяти  культурному  та  духовному  розвитку  Київської  Держави,  все  більше  поширюючи  свої  впливи  і серед  народу  та  аристократії,  охристиянізовуючи  усі  їх  верстви. Сприяли тому і зовньошньополітичні чинники.


Як пізніше і Володимир, Олег, прийшовши до влади за допомоги місцевої «язичницької партії», імовірно, не довго опирався на її підтримку. З утвердженням власного єдиновладдя, розширенням меж та міці держави він більше не мав такої нагальної потреби триматись за регресивну частину суспільства. Їхні інтереси для Олега, як чужинця, остаточно так і не стали рідними. Оскільки потреби державного будівництва вимагали більш прогресивних підходів і дій, аніж сліпе оберігання примітивних уявлень київських жерців, Олег згодом з легкістю змінює вектор своєї внутрішньої і зовнішньої політики, прагнучи тепер вже на поновлення втрачених колись дипломатичних, економічних та військових стосунків з тогочасною світовою наддержавою – Візантією.

Здійснивши нові походи на Константинополь, Олег з дружиною укладають нові договори між Руссю та Візантією. Оскільки для візантійських імператорів, які вважали себе «охоронцями віри Христової», питання свободи християнського віровизнання мали принципове значення, то нові договори в 907 та 911 рр., підтверджуючи дипломатичне визнання Русі, містять і пункти про відновлення толерантного ставлення до християнської громади з боку руських язичників: «для збереження і на засвідчення дружби, яка од багатьох літ була межи християнами і руссю», - як наголошує Літопис руський. 

Якщо під 907 роком «Повість времінних літ» сповіщає про спалення Олегом багатьох церков, то вже договором від 911 року заборонялися пограбування, завдання шкоди, мук та вбивства християнам. Імовірно, що завдяки цьому договору на Русі і було забезпечено відновлення вільного існування християнської громади.

Крім пунктів мирної угоди про толерантне ставлення до християнства з боку русинів, важливого значення мають свідчення давньоруського літописця про знайомство Олегових послів у Константинополі з основами християнської віри: «Цесар же Леон, вшанувавши послів руських дарами — золотом, і паволоками, і фофудіями, — приставив до них мужів своїх показати їм церковну красу, і палати золотії, і багатство, що було в них: золота безліч, і паволоки, і каміння дороге, і страждання Господні — вінець, і гвоздіє, і багряницю, і мощі святих, повчаючи їх віри своєї і показуючи їм істинну віру. І тоді одпустив він їх у свою землю з честю великою. Послані ж Олегом посли прийшли до Олега і повідали всі речі…»

З огляду на ці свідчення літописця не дивно, що про нове присилання християнських місіонерів з Візантії на Русь за часів Олега згадують Цезарь Бароній, Київський Синопсис, Густинський літопис, Мазуринський літописець та інші. Є обривчасті згадки про поширення християнства на Русі за часів Олега і в т.зв. «Паризькому кодексі». Деякі дослідники припускали, що навіть і Олег, відповідно до підписаної угоди з Візантією, наприкінці життя міг прийняти християнство (С.Конча). І хоча це мало імовірно, проте текст договору 911 р. дає підстави припускати, що самі посли від Олега, що підписували його, таки сповідували з греками одну віру. Це до певної міри засвідчують і арабські автори, які підтверджують прийняття русинами християнства в 912 – 913 рр.

Таким чином, якщо починав Олег своє правління як гонитель християн, то закінчував його, як видно, відновленням прав і свобод християнства на Русі, «хотячи зберегти і засвідчити таку дружбу, яка бувала межи християнами і руссю» - як сказано у «Повісті времінних літ»Не виключено, що саме цей фактор послужив і причиною виникнення легенд про накладання закляття на Олега з боку язичницьких волхвів та його «приворожену» смерть від укусу змії. Символічно, що за легендою Олег помирає невдовзі після підписання прохристиянської угоди з греками, і перед смертю він каже наступні слова: «Неправдиво то говорять волхви, і все те — лжа єсть». 

Як би там не було, але зміни в політиці Олега наприкінці його правління мали вагоме історичне значення. Як справедливо зазначав проф. А.Карташов, завдяки  принесеній  християнством  на  Русь освіті  та  писемності  варяги  поступово  ослав’янювались,  язичники  охристиянювались,  а  варвари  оцивілізовувались.

Тому не дивно, що «слов’яно-скандинавська  за  походженням  князівська  династія  на  Русі, – як пише  акад.  П.Толочко, –  дуже  швидко  стала  просто  слов’янською,  яка  не  мислила  себе  поза  інтересами  того  державного  організму,  на  чолі  якого  вона  виявилась.  Це  справедливо  і  щодо  представників  північних  народів,  які  йшли  на  службу  до  київських  князів і  залишались  на  Русі  на  постійне  проживання.  Протягом  одного-двох  поколінь  вони  повністю  асимілювались  і  зберігали  з  свого  минулого  хіба  що  імена  або  прізвиська.  У  морі  слов’янської  правлячої  знаті  варязький  елемент  був  незначним  і,  звичайно,  не  зіграв  самостійної  структуротворчої  ролі». 
Таємниці хрещення України-Руси
Завдяки  закликанню  новгородських  язичників  в  882  році  навколо  Києва  відбулося  об’єднання  окремих  північно-  та  південноруських  земель.  Згодом,  за  правління  князя  Ігоря,  який,  власне,  і  є  справжнім  родоначальником  нової  київської  династії  “рюриковичів”,  цей  централізаційний  процес  набув  загального  характеру.  Він  продовжив  приєднання  до  Києворуської  Держави  околиць  східнослов’янського  світу,  придушуючи  щонайменші  сепаратистські  прояви  з  боку  місцевої  племінної  верхівки,  що  в  подальшому  закладало  і  сприятливе  підгрунтя  для  більш  вдалого  і  стрімкого  поширення  християнства  по  всій  Східній  Європі.  Без  приєднання  до  Київської  Держави  північних  околиць  разом  з  Новгородом,  що  були  твердинею  язичництва  на  Русі,  поширення  в  них  християнства,  як  і  в  Литві,  затяглося  б  на  цілі  століття.  Отже,  в  цьому  відношенні  мучеництво  Оскольда,  якого  Іоакимівський  літопис  називає  “блаженним”,  тимчасове  загарбання  Києва  язичниками  та  гоніння  на  християн  мало  певне  провіденційне  значення, наслідки  якого  не  довго  примушували  чекати  на  себе… Тож  можемо погодитись із думкою, що князь  Оскольд  Київський,  якого  справедливо  буде  вважати  першим  мучеником  Руськими,  віддав  себе  в  жертву  заради  майбутнього  просвітлення  вірою  Христовою  усіх  народів  Східної  Європи. 

ІІІ.  Християнство на Русі за часів князя Ігоря та св. Ольги

Враховуючи  вже  традиційні  і досить  укорінені  впливи  християнства  в  києворуських  землях,  і  зокрема  в  Києві,  немає  нічого  дивного,  що  за  швидкої  асиміляції  нові  аристократичні  кола  столиці  почали  проявляти  тяжіння  і  до  розповсюдженої  тут  “нової  релігії”.  Як  свідчить  початковий  літопис,  вже  в  944 р.,  після  чергового  військового  походу  на  Візантію,  наступник  Олега – князь  Ігор  приймає  в  Києві  грецьких  послів.  І  що  найцікавіше,  під  час  укладення  мирної  угоди  частина  руської  дружини  вже  відкрито  клялась  виконувати  його  “церквою  св.  Іллі”  та  “чесним  хрестом”,  а  “нехрещена  русь”  клялась  зброєю  та  “обручами”,  причому  в  самій  угоді  русині  записали,  що  відступники  від  клятви  будуть  прокляті “від  Бога  і  від  Перуна”.  Після  укладення  угоди  сам  Ігор  з  “поганою  Руссю”  клявся  на  пагорбі,  де  стояв  бовдур  варязького  “бога  війни”  Перуна,  а  християнська  Русь  ходила  на  клятву  до  церкви  св. Іллі  на  Подолі,  де  був  соборний  храм.  Згідно  цих  літописних  свідчень  складається  враження  “рівноправності”  язичницької  і  християнської  громад  у  Києві  40-х  рр.  Х ст.  Це  підтверджують  і  археологічні  дослідження  тогочасних  поховань  у  Києві,  Гніздеві,  Тимереві,  де  християнські  й  язичницькі  обряди  суміщувались  у  межах  не  лише  одного  цвинтаря,  але  навіть  і  одного  поховання.  Згадування  ж  в  літописі  церкви  св. Іллі  як  “соборної”  дає  підстави  стверджувати,  що  вона  була  не  єдиною,  а  головною, кафедральеою серед  численних  київських  православних  храмів,  або  навіть  резиденцією  православного  єпископа  Києва.


Проф. І. Огієнко  зазначає,  що за правління у Києві князя Ігоря  “ціла  партія  при  княжому  дворі  була  християнською”,   яка  була  не  лише  рівноправною  стороною,  але  й  подекуди  переважала  у  змаганнях  за  впливи.  “Охрещена  Русь  у  договорі  пишеться  першою,  а  неохрещена  згадується  другою,  а  до  того  про  цю  неохрещену  Русь  в  акті  говориться  навіть  з  певною  погордою”.
Княгиня Ольга:відоме та невідоме
На  думку  історика  Є.  Голубинського  пов’язане  це  було  з  тим,  що  за  владарювання  князя  Ігоря  християни  переважали  язичників  не  лише  духовно, морально і культурно,  а  й  в  значенні  політичної  ваги  в  державі.  “Таємним  християнином”  він  вважав  і  самого  Ігоря.   Таку  ж  думку  обстоює  і  проф. І. Огієнко:  “Нічого  неможливого  немає  в  припущенні,  що  князь  Ігор,  не  маючи  змоги  з  державних  поглядів  стати  відкритим  християнином,  усе-таки  був  християнином  потаємним;  цим  би  й  оправдувалася  та  велика  його  терпимість,  яку  він  виявляє  до  християн”.   “Ігор, – слушно  зауважує  на  такі  твердження  акад.  П.Толочко, – безперечно,  співчував  новій  вірі,  без  чого  її  успіхи  були  б  неможливі,  але  сам  всеж  таки  лишався  язичником”.   Як  би  там  не  було,  але  незаперечним  лишається  той  факт,  що  він  шанував  або,  бодай,  толерував  віру  своїх  підданих-християн  і  не  забороняв  поширенню  християнства  в  державі.

Існування  впливової  християнської  громади  в  Києві  та  в  цілому  у  державі  за  часів  Ігоря,  як  і  кафедрального  храму  св.  Іллі  на  Подолі,  деяким  дослідникам  дає  підстави  припускати  офіційне  відновлення  діяльности  початкової  Києворуської  митрополії.  Писемні  джерела  не  повідомляють  про  те,  хто  саме  у  цей  час  очолював  Київську  Церкву  і  чи  взагалі  її  хтось  очолював,  але, – як  вважає  П.  Толочко, – навряд  чи  в  цьому  можна  сумніватися.  “Можливо, – пише  він, – що  місцем  єпископської  (чи  митрополичої)  кафедри  і  була  подільська  соборна  церква  св.  Іллі”.

Тож  не  дивно,  що  на  момент  правління  в  Києворуській  Державі  княгині  Ольги  (945 – 969)  київська  знать  вже  була  поділена  на  дві  впливові  партії:  язичницьку  та  християнську,  до  якої  невдовзі  (близько  946 р.)  відкрито долучилась  і  княгиня.  Згідно  літописних  джерел  вона  у  власних  володіннях  та  помістях  поскидала  язичницьких  бовдурів,  відкривала  молільні  та  церкви,  активно  залучала  вчених  християнських  місіонерів  та  священників.

Цікаві спостереження щодо цього періоду наводить історик  В.  Рожко, який вважає, що у цей час  “частина  учнів  Св.  Мефодія  з  Велико-Моравської  митрополії  по  її  розгрому  перейшла  на  Волинь.  Маємо  історичні  докази  того,  що  рятуючись  від  переслідувань  німецького  духовенства  велика  частина  учнів  і  вірних  по  тому  погрому  в  Моравії  опинилась  аж  в  Києві  і  тут  поповнила  засновану  свв.  Кирилом  і  Мефодієм  Свято-Іллінську  християнську  громаду…  Шлях  цих  гнаних  до  Києва  лягав  через  Волинь  по  Бугу,  Прип’яті  до  Дніпра,  тому  наша  волинська  земля  була  тою  складовою  ланкою,  яка  єднала  християнський  захід  з  язичним  сходом  давньої  Русі”. 

Незважаючи  на  те,  що  номінальним  головою  держави  був  молодий  княжич  Святослав  Ігоревич,  княгиня  Ольга – владна  і  сильна  особистість,  фактично  відсторонила  його  від  реальної  влади  в  державі.  В  літературі  навіть  зустрічається  думка,  що  хрещення  Ольги,  по  суті,  означало  друге  хрещення  Русі,  адже  не  могло  бути  такого  становища,  коли  глава  держави  був  би  християнином,  а  його  країна  лишалась  би  язичницькою.  Підтвердженням  такої  думки  може  слугувати  налагодження  Ольгою  дипломатичних  відносин  з  двома  наймогутнішими  християнськими  імперіями  Європи – Візантією  та  Німеччиною.  В. М.  Татищев  та  митр.  Макарій  (Булгаков),  посилаючись  на  Іоакимівський  літопис,  говорять  навіть  про  заснування  Ольгою  київського  Софіївського  собору  (80.  Підтвердженням  цього  є  запис,  вміщений  в  одному  з  “Апостолів”  ХІV  ст.  У  ньому  вказується,  що  освячення  храму Святої Софії  відбулось  у  952  р.  “Багатьом  дослідникам, – пише  П.  Толочко, – які  відносили  хрещення  Ольги  до  957  р.,  це  свідчення  здавалося  сумнівним,  але  в  світлі  нових  досліджень  воно  таким  не  виглядає”  (81.  Цікаву  гіпотезу  щодо  періоду  правління  св.  кн.  Ольги  висловлює  і  проф.  П. Курінний.  На  його  думку  центральний  духовний  осередок  відроджуваної  Києво-Руської  Церкви  розташовувався  у  Вишгороді,  під  Києвом,  в  якому  були  монастир  та  школи,  де  готували  руських  православних  місіонерів  і  священників  для  всієї  держави.


Із  західноевропейських  хронік  відомо,  що зі встановленням  Ольгою  дипломатичних  відносин  з  Західно-Римською  (Німецькою)  імперією  німецький  цісар  Оттон І  послав  на  Русь  у  складі  дипломатичного  посольства  власних  місіонерів  на  чолі  з  католицьким  єпископом  Адальбертом,  колишнім  ченцем  з  монастиря  св.  Максиміна  в  Трієрі.  Прибувши  до  Києва  962  року  невдовзі  по  тому  він  змушений  був  тікати  з  Русі.  По  повороті  до  Німеччини  Адальберт   нарікав,  що  його  в  Києві  не  прийняли… Цей  факт  в  черговий  раз  засвідчує,  що  на  Русі  поширення  мало  лише  східне  християнство,  а  загравання  княгині  Ольги  з  Заходом – як  намагання  за  зразком  болгарського  кагана  Бориса  (852 – 889)  унезалежнити  власну  національну  Церкву  і  державу  від  впливів  Візантії.  Саме  цим,  напевно,  можна  пояснити  невдоволення  Ольги  щодо  її  прийому  в  Царгороді  року  955.  В  книзі  візантійського  імператора  Констянтина  Багрянородного  (912-959)  “Про  управління  державою”  детально  описуються  урочисті  церемонії  прийому  володарки  Русі  при  імператорському дворі.  Ользі  була  виявлена  честь  як  християнському  монархові  союзної  держави,  яку  не  трактували  як  язичницьку:  княгиню  було  запрошено  до  цісарської  трапези,  за  цісарський  стіл,  де  вона  сиділа  разом  з  імператором  та  його  родиною,  чого  стосовно  варварів-язичників  не  допускалося.  З  цього  виходить,  що  на  момент  приїзду  до  Констянтинополя  Ольга  вже  давно  (бодай з 946 р.) була  християнкою.  Але  не  дивлячись  на  виявлену  шану  Ольга  все  одно  залишилась  невдоволеною  і  наступного  року,  коли  до  Києва  прибуло  посольство  від  імператора,  вона  прийняла  його  досить  прохолодно.  Причиною  такої  поведінки  “королеви  русинів”  могли бути  переговори  з  імператором  Констянтином,  в  яких  вони  не  дійшли  згоди.  Деякі дослідники припускають, що  суперечка  могла  виникнути  навколо  статусу  Київської  Церкви  і  намагань  Ольги,  за  зразком  Болгарії,  одержати  церковну  автокефалію,  адже  лише  за  цієї  умови  Ольга  могла  б  добитися  визнання  з  боку  Візантії  повної  незалежності  Києворуської  Держави  як  повноправного  союзника,  а  не  васала,  а  також  одержати,  за  візантійською  традицією,  право  титулуватися  “православною  царицею – помазанкою  Божою”.  Не  дивлячись  на  невдачу  у  справі  автокефалії  Київської  Церкви,  княгиня  Ольга  не  відвернулася  від  Східного  Православія,  як  це  безпідставно  намагалися  довести  деякі  католицькі  та  німецькі  історики,  і  все  одно  продовжувала  ревно  поширювати його насіння  на  неосяжних  просторах  Київської  Русі. 

Докладаючи  чималих  зусиль  до  нової  охристиянізації  Русі,  княгиня  Ольга  намагалась  навернути  до  істинної  віри  і  свого  сина – князя  Святослава,  але  марно.  Він  залишався  переконаним  язичником.

IV. Протистояння християн і язичників за часів правління Святослава, Ярополка і Володимира

Після смерті княгині Ольги у  969  році  в  Києві  до  влади  знову  приходить  язичницька  партія  на  чолі  із  сином  Ольги  князем  Святославом.  Знову  гору  захопила  тенденція  нетерпимості  до  християнського  віровчення,  було  зруйновано  чимало  храмів  (зокрема,  Іоакимівський  літопис  повідомляє  про  зруйнування  церкви  св.  Миколи  на  Оскольдовій  могилі, збудованої за Київським Синопсисом та Твірським літописом саме св. кн. Ольгою). Окрім  цього,  Святослав  розпочинає  війни  з  головними  “експортерами”  християнства  на  Русі – Візантією та Болгарією.


У цей період Києво-Руська Церква має цілий сонм первомучеників християнських, від язичников убієнних. Як повідомляє Іоакимівський літопис, «дьявол возмяте сердца вельмож нечестивых, начата клеветати на христианы, сущия в воинстве, якобы сие падение вой (поражение армии Святослава в войне с Византией в 972 г., – Авт.) приключилось от прогневания лжебогов их христианами. Он же (Святослав. – Авт.) толико разсвирепе, яко и единого брата своего Улеба не пощаде, но, разными муками томя, убиваше. Они же (крещеные русы. – Авт.) с радостию на мучение идяху, а веры христовы отрещися и идолом поклонитися не хотяху... Он же видя их непокорение, наипаче на презвитеры яряся, якобы тии (православные священники. – Авт.) чарованием неким людем отвращают и в вере их утверждают, посла в Киев, повеле храмы христиан разорити и сожещи. И сам вскоре поиде, хотя вся христианы изгубити».

Російський історик В. Татіщев (1686-1750) називає князя Гліба нарівні з Оскольдом первомучеником християнським: «Его же (Оскольда, – Авт.) можно за первого мученика Руси почитать, как и Улеб, брат Святослава, кои от неведения истории забыты и в святцы не внесены».
  
Таким чином мучеництво і князя Оскольда, і князя Гліба, і інших русинів-християн, що прийняли смерть від язичників, є той фундамент, на якому поставала духовна будівля Святої Київської Русі.

Варто зазначити, що Святослав довгий час майже не приділяв уваги внутрішнім справам в Київській Русі, завдяки чому християнство тут певний час продовжувало мати впливи. Зайнятий  військовими  походами  та  будівництвом  на  території  захопленої  ним  Дунайської  Болгарії  нового  центру  слов’янської  імперії,  а  також  зваблений  мрією  підпорядкувати  собі  Царгород,  він  майже  ніколи  не  бував  у  Києві.  За  відсутності  Святослава  Києвом  порядкував  його  старший  син  Ярополк,  який  з  ранніх  літ  виховувався  бабусею  Ольгою  та  матір’ю-грекинею  в  християнському  дусі.  Тому  після  загибелі  Святослава  в  972  році  Ярополк,  який  став  Великим князем Київським,  знову  поновив  усі  привілеї  християн,  а  сам  очолив  тепер  вже  правлячу  християнську  партію.  На  порядок  денний  ставилося  навіть  офіційне  хрещення  Ярополка  та  запровадження  християнства  державною  релігією  Русі.  Однак  цим  планам  зашкодило  повернення  до  Києва  залишків  Святославового  війська,  ватажки  якого  іще  під  час  “сидіння”  на  острові  Буяні  (суч.  Березань)  перебили  у  своєму  стані  усіх  воїнів-християн,  навіть  двоюрідного  брата  Святослава – християнина  Гліба. 

На  думку  Л. М. Гумільова  напад  на  них  печенігів  під  час  повернення  з  невдалого  походу  на  Візантію  і  вбивство  Святослава  стались  не без  сприяння  Ярополка,  який  після  різанини  на  острові  та винищення у війську всіх русинів-християн відмовився  допомагати  батькові.   Причиною  таких  дій  Ярополка,  як  вважає  митр.  Макарій  (Булгаков),  стало  повеління  Святослава  зруйнувати  в  Києві  всі  церкви  та  винищити  саме  ім’я  християн,  а  також  погроза  прибути  задля  здійснення  цих  намірів  до  Києва  й  самому.   Отже  не  дивно,  що  невдовзі  язичницькі  реваншисти  вчинили  спробу  нового  повстання. 

Язичницька  антихристиянська  реакція  намагалась  призупинити  та  викорінити  на  Русі християнські культурні  й  релігійні  впливи.  Як слушно зауважує проф. А.Карташев, на  противагу  вони  знову  підняли  святославове  гасло – під  зверхністю  “прабатьківських  богів”  заволодіти  Царгородом,  його  цінностями  й  багатствами.  Тому  в  противагу  Ярополкові  язичниками  був  запрошений  молодший  позашлюбний  син  Святослава  (від  матері – русинки),  переконаний  грекофоб  Володимир  Новгородський,  що  відзначився  своєю  хоробрістю  і  завзяттям  іще  під  час  балканських  авантюр  батька.  Як  свого  часу  Олег  під  язичницькими  прапорами  захопив  трон  Київського  князя  Оскольда,  що  прийняв  грецьке  християнство,  так  і  тепер  історія  знову  повторювалася.  Ярополк  у  Києві  не  встояв  проти  язичницьких  слов’яно-варязьких  армій  Володимира  і  наприкінці  978 – поч. 979  років  в  результаті  зради  власних  дружинників  був  розбитий  та  страчений  за  наказом  рідного  брата-язичника.  Як відзначає А.Карташев, «Володимир  заволодів  і  троном,  і  жінкою  вбитого  ним  брата  –  християнкою. Знову  почалось  шаленство язичницької  реакції». 

Першими  заходами  Володимира  по  знищенні  християнських  громад  Києва  та  інших  давньоруських  міст  стали  спроби  реформувати  за  зразком  Християнської  Церкви  напівмертвий  культ  язичницьких  богів,  створити  певну  ієрархічну  систему. У цей час стають більш пощиреними людські жертвоприношення. Так із давньоруських джерел відомо, як київські язичники намагалися принести в жертву своїм богам одну  з  київських  християнських  родин  –  отрока Івана та батька його Федора  (пам’ять  їх  12  червня/25 липня). Вони  були  вбиті  на  честь  «національних  богів». І хоча вибір на цих святих київських мучеників випав за «жеребом», однак навряд чи можна думати, що це було лише випадковістю… Визначний  наш  святитель  митр.  Димитрій  (Туптало)  Ростовський  в  житії  Володимира  Велекого  повідомляє,  що  того  часу  він  наказав  силоміць  приводити  на  поклоніння язичницьким бовдурам  усіх  християн  і  тих,  хто  не  підкорявся  його  волі,  віддавав  на  смерть.  На переконання Макарія Булгакова, у зв’язку  із  цим  багато  хто  з  київських християн  змушені  були  приховувати  свою  віру,  інші  тікали  з  Києва,  а  треті  знову  навертались  до  язичницького  нечестя.  Між  тим,  зауважує  св.  Димитрій (Туптало),  язичники,  користуючись  опікою  та  підтримкою  Великого  князя,  зруйнували  в  Києві  усі  християнські  церкви.


На підтвердження достовірності свідоцтв про руйнування язичниками християнських храмів у Києві, акад. Б. Рибаков, серед іншого, звертає увагу на те, що «постамент ідолів київських язичницьких богів, поставлений в самому центрі княжого Києва, був вимощений плінфою й фресками християнського храму, зруйнованого до 980 року».

Як слушно зауважував з цього приводу А.Карташов, «здавалось,  що малокультурна,  напів-фінська  новгородська  провінція  Київської  Русі релігійно  перемогла  столичний,  охристиянізований  та  висококультурний  Київ. Однак  ця  штучна  перемога  відсталих провінціалів виявилась  безсилою  змінити  владний  хід  історії»,  напрям  якої  було  остаточно  визначено  iще  свв.  рiвноапостольними  братами  Кирилом  i  Мефодiем  та  першим  мучеником  Руськими  за  віру  Христову,  блаженним  князем  Оскольдом-Миколаєм  Київським. Тож невдовзі вже й сам Великий князь Володимир, подібно наверненню Савла на Павла, під впливом міцно укорінених у Київській землі ще з часів князя Оскольда християнських традицій, приймає хрещення й офіційно утверджує православне християнство державною релігією, здійснивши й заповітну мрію багатьох своїх попередників-християн – остаточне  Хрещення всієї  Київської Русі.


** Серед гіпотез щодо Київської митрополії IX ст. заслуговує уваги припущення, що знамените літописне висловлювання Олега відносно Києва як «матері городов руських» має пряме відношення саме до статусу Києва як митрополії часів князя Оскольда. Цю думку висловлював іще в кін. XIX - поч. ХХ ст. «патріарх вітчизняного слов’янознавства» акад. В.І. Ламанский, а в наш час архімандрит Макарій (Веретєнніков), С.В. Цвєтков та інші. Той факт, що стольне місто і його ім’я чоловічого роду асоціюється у Олега з жіночим началом – матір’ю, серед численних дослідників викликає подиви не одне століття. Здавалося б, логічніше було допустити, що столичний Київ стане батьком руським містам. Відповідь на це питання можна отримати, якщо врахувати, що Русь була вже хрещена і, що Київ вже мав на цей час статус митрополії. Як відмічав іще акад. В.І. Ламанский, дослівний переклад древньо-грецького слова митрополія (μητρόπολις) якраз і означає материнське місто: (μήτηρ / мітер = мати) (πόλις / поліс = місто). Тому можна припустити, що автор «Повісті минулих літ» у вуста Олега вклав існуючу і до нього традицію вважати Київ митрополією, тобто материнським містом і духовним центром країни. Більше того, не можна виключати, що ці слова спочатку могли належати не Олегу, а першому київському князеві-християнинові Оскольду, але в результаті редагування літописів з боку князівських цензорів в XII ст. (т.з. Мстиславівська редакція 1118 р.) події тих років з’явилися в дещо іншому світлі.

Сергій Шумило
Християнство та язичництво:історія протистояння Християнство та язичництво:історія протистояння Reviewed by Василь Герей on 02:14:00 Rating: 5

Немає коментарів: