Олександр Довженко:похований на чужині

Творчий доробок нашого земляка Олександра Довженка відомий в усьому світі.
 
Олександр Довженко відомий на весь світ кінорежисер, якому було заборонено повертатися в Україну через примху радянського керівництва. Життя режисера завершилося на чужині, похований він далеко від рідного дому
.


«Під ковпаком» комуністичних спецслужб

Кожну свою роботу Олександрові Довженку доводилося переробляти по декілька разів, аби догодити радянській цензурі, тому його стрічки наскрізь пронизані комуністичною ідеологією.

Сексоти, які зажди були десь поруч, повідомляли спецслужбам майже про кожен крок майстра, навіть зазіхаючи на дуже інтимне життя. Так, наприклад, у розсекречених документах зазначається: «Уві сні він часто розмовляє українською». Воно й не дивно, що на Довженко було складено довідку, де зазначалося, що він «прихильник націоналістичного, українофільського руху». Про таке він говорив так: «У нас хто любить свій народ, той і націоналіст... Ну й нехай: я повинен робити те, що можу».

 
Батьки Довженка
 Життя чоловіка постійно висіло на волосині, і він це розумів. З часом ЧК визнало Олександра Довженка «врагом Рабоче-Крестьянского Правительства», але через запит Губпарткому Комуністів-Боротьбистів вирок відклали до встановлення обставин.

В одному з доносів на режисера мова йде про те, що у приватних розмовах він часто говорив так: «Нашому українському народу, виявляється, зовсім байдуже, український він чи не український; поляків теж не менш русифікували та германізували, а вони залишилися поляками, а наш народ охоче сам іде назустріч втраті своєї національності».

Життя Олександра Довженка «оберігав» сам товариш Сталін

Ще під час голодомору режисер тікає до Москви разом із дружиною, бо на рідній землі почав відчувати себе незахищено. Причиною тому послугував фільм «Іван», у якому українські керівники Микола Скрипник та Володимир Затонський угледіли ворожість до народу та санкціонували ордер на арешт режисера.

Вважається, що Довженко був наближений до Йосифа Сталіна, тому він й вирішив поїхати працювати на «Мосфільм». У своїй автобіографії наш земляк написав велику подяку генсеку: «Я переконаний, що товариш Сталін врятував мені життя. Якби я не звернувся до нього вчасно, я, безумовно, загинув би як художник і громадянин... кожний спогад мій про цю велику благородну людину наповнює мене почуттям глибокої синівської вдячності і поваги до нього». Але чи поїхав би Олександр Довженко до Москви, якби знав, що дороги назад вже не буде?


Заборонене Довженкове кіно — «Україна в огні»

Кіноповість «Україна в огні» Довженко написав ще 1943 році, у розпал війни, а вперше надруковано її було аж через 23 роки, коли автора вже не було на цьому світі. У своєму щоденнику Олександр Довженко багато писав про власні моральні страждання та утиски, які довелося пережити через цю повість. До речі, єдиний примірник якої і досі знаходиться в московському архіві.

Кіноповість «Україна в огні» змальовує трагедію українського народу у роки Другої Світової війни, де правдиво зображується доля країни, бо саме на українських полях відбувалися найперші та найзапекліші битви.

За іронією долі Довженкову «Україну в огні» не вподобав сам товариш Сталін та заборонив і повість, і повернення режисера на Батьківщину. На засіданнях Політбюро ЦК, генсек осуджує «Україну в огні» та називає її націоналістичною і класово ворожою. До речі, у творі немає жодного слова про товариша Сталіна.

 
1911р.
«Зацятий націоналіст» — клеймо, яке йому поставила радянська влада. В цей час у особистому щоденнику можна знайти такий запис: «...не пустили мене в Київ, я український ізгой... Кара, яку мені придумали великі люди в малості своїй, жорстокіша за розстріл. Я хочу писати серед свого народу...».

Невідомо чи хотів у майбутньому режисер публікувати свій «Щоденник», але у такі болючі моменти він залишав там такі записи: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі».


Ще під час війни Олександр читав сценарій Микиті Хрущову. Цікаво те, що тому подобалася праця аж допоки він не дізнався, що сам Сталін не в захаті від задуму. Думка Хрущова змінилася так різко, що він навіть став погрожувати: «Ми ще повернемось до розгляду вашого твору. Цього ми так не залишимо».

На сторінках «Україна в огні» зображені жахливі події Другої Світової, які майже повністю дублюють сьогоднішні страждання через війну на Сході України. Йде час, багато чого змінюється, проте і 70 років тому, за свідченнями Олександра Довженка, був цілковитий хаос: розгубилося і цивільне населення, і кадрові військові.


Війна розколола націю зсередини. Довженко намагався правдиво показати це, бо люди, дійсно, просто не розуміли одне одного і не хотіли це робити. Одні люди тікали з гарячих точок, а інші — ні. Кожен був по своєму правий і не правий одночасно, проте прийняти протилежну думку ніхто із них так і не зміг.

«Слухайте, чому вони не тікають? — Ну, ясно. Вони чекають німців», — думали ті, хто пакував речі та вже подумки прощався із малою Батьківщиною.

«Куди ж вони їдуть, бодай їм добра не було! Та нащо ж їх везуть машинами? Може б, машини на щось інше пригодилися б!», — проклинали навздогін їх ті, хто залишався боронити рідні домівки, бо за народними традиціями втеча дорівнювалася зрадництву.

Майже як і сьогодні, першими тікали управлінці. «Недорозвиненість звичайних людських відносин, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах повз поранених», — так описував втікачів Олександр Довженко у творі «Україна в огні».

Ще багато питань порушував режисер у цій роботі, а одне із них — героїзм. Він вважав, що країна, яка не шанує своїх героїв та не вивчає власну історію, приречена. Закінчується кіноповіть зустріччю роду Запорожців, що за задумом автора підкреслює безсмертя нашого народу.

Він хотів правди, але йому не давали показувати її у своїх стрічках, він хотів щастя, але воно було приречене: «Перечитав знову історію України. Боже, до чого ж вона сумна і безрадісна».


Реабілітація «виваженими стрічками»

Довженковий запал було складно загасити, тому він хоч і з болем у серці, але продовжив знімати пропагандистські радянські фільми. У травні 1945 року з'являється стрічка «Перемога на Правобережній Україні», а також документальний фільм про Вірменію «Рідна країна», йде робота над епосом Другої світової війни «Повість полум’яних літ».

Першим кольоровим і одночасно останнім фільмом для режисера був «Мічурін», який екранізовано у 1949 році. Ця стрічка унікальна тим, що вона зобразила самобутню самотність людини, яка шукає істину, яка хоче досягти здійснення мети.

Олександр Довженко був вигідним для країни, бо мав неабиякий кіномистецький хист, тому йому іноді пробачалася «погана поведінка» з точки зору влади. Саме завдяки «ідеологічно виваженому» повоєнному фільму «Мічурін» режисеру вдалося одержати Державну премію та реабілітуватися серед державних критиків.

На початку п'ятдесятих років режисер переважно займається педагогічною роботою в Інституті кінематографії. В цей час він писав кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум'яних літ», «Зачарована Десна», кіносценарій «Прощай, Америко», знімав документальний фільм «Країна рідна» та робив начерки епопеї «Золоті ворота». У 1950-х роках почалося будівництво Каховської ГЕС, а Довженко збирав про неї матеріал, щоб показати їх у черговій стрічці.

«Зачарована Десна» — автобіографія режисера

Прийнято вважати, що у 1957 році почався «відлік» письменницької слави Олександра Довженка. Саме тоді було опубліковано збірку повістей «Зачарована Дена».

«Тяжкі кайдани неписьменності і несвободи», які, можна сказати, просто пронизували життя режисера, зображені у роздумах «Зачарованої Десни». У цій робті багато Довженкових спогадів із дитинства, які переплітаються із буйним розмаїттям філософських категорій (добро і зло, життя і смерть тощо). В цілому твір не має чіткого сюжету.



З художньої точки зору, за постановкою проблем та за методами їх розв’язання твір вважається новаторським. Читати твір приємно ще й тому, що читач від першої до останньої сторінки залишається активним учасником подій: «Але сідаймо ще раз у вербові човни, прошу вас. Візьмемо весла ясенові і вернімось на Десну...».

«Зачарована Десна» — це задушевна лірична сповідь, по вінця наповнена любов’ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорботним минулим і з її великим і радісним майбутнім», — висловився таким чином про повість Максим Рильський.

У своєму щоденнику Олександр Довженко робить безліч цікавих записів, які міг би ніколи так і не промовити вголос. Аналізуючи записи цього «документу свідомості», напрошується висновок, що автор так і не зміг реалізувати свій кінорежисерський талант через умови тоталітарного режиму.

Над «Зачарованою Десною» кіномистець працював довго та ретельно. Цій роботі він надав особистого значення, на підтвердження цій тезі — аж чотири рукописні варіанти кіноповісті у власному архіві. Також він самостійно переклав його і на російську мову.

Довженко — новатор

Творча людина не могла вижити у таких умовах, тому режисер писав свої думки на папері. «Перебудовую в уяві світ, не сплю ночами», писав про свій ідеальний світ режисер, але так і не встиг його втілити у життя.


Одного разу він запропонував свій проект, який мав на меті впорядкувати землекористування та підняти на вищий рівень «неперспективні» села. Його проігнорували, бо це у котрий раз розбігалося із провладною думкою. Кінохудожник мав проекти й щодо реформувань культурної сфери життя, освіти, навіть архітектури та військової справи.

На сторінках мемуарної лірики автор часто і гнівно засуджував тоталітарну систему. Вона виховувала підлабузників, які нездатні самостійно мислити, а усе, що відходить від їх «лінії» зникли нарікати «ворожою ідеологією», а носителів ідей — «класовими ворогами».

Тривожать сучасників слова поета, де він пише, що не хлібом і цукром, і не вугіллям єдиним буде жив чоловік. «25 років немає історії і нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім'я чого? Країна виховання безбатченків! Де ж і рости дезертиру, як не у нас?».

Обурювався митець й через прокурорські чини, бо ті не йшли на передову: Всі цілі і здорові, як ведмеді».

Власні думки не давали спокою, він мучився від того, що бачив навкруги. І навіть коли сидів у машині чотири години і вдивлявся в обличчя людей, але так і не побачив жодного щасливого...

Сьогодні Україна переживає такі ж тяжкі часи, як і тоді. Зараз ми стоїмо на гострому кінці ножа, та й тоді режисер теж боявся, що «загине люд» в Україні, а на нашу землю понаїде чужий люд.

За крок від смерті

Ще під час перебування режисера на Батьківщині, йому не дуже були раді. На нього постійно «копали». Анонімні стукачі не втомлювалися робити нові доноси, серед яких є й запис про те, що у кабінеті режисера у погруддя товариша Сталіна нібито «відірвана голова». За таке режисерові могли світити великі неприємності.


Люди, які мали зуб на режисера, вимагали, щоб влада позбавила радянське мистецтво цієї постаті та усіх Довженкових послідовників. Попри все те, що назбиралася на нього у секретній папці, чоловікові пощастило вижити і в цей раз, і коли ще до війни машина, якою постійно користувався митець, втратила керування.

Хтось підпиляв вісь машини, яка при повороті керма просто розлетілася на шматки. Іншим разом, під час роботи над стрічкою «Тарас Бульба», сапер, який відповідав за набої, залишив бойовий набій у пістолеті, з якого мали стріляти у героя Довженка. Але патрон заклинило.

Сосницький уродженець під кінець свого життя почав викладати у ВДІКу. Звісно, він працював і над сценаріями майбутніх картин та хотів повернутися на Батьківщину, але доля приготувала для нього власний сценарій життя.

Останній день життя Олександра Довженка

Йшов час, а радянська влада продовжувала його ігнорувати та не давала офіційного дозволу на те, щоб митець міг вільно поїхати в Україну. У Довженка не витримало серце. Інфаркт зупинив життя режисера 25 листопада 1956 року. Це відбулося на дачі, за день до початку зйомок нового фільму, закінчити який довелося його дружині Юлії Солнцевій.

Про останній день життя Довженка відомо небагато, інформацію можна дізнатися лише зі спогадів його дружини. Вона розказує, що в цей час режисер був дуже хворий, хоча лежачи у ліжку на дачі, обговорював свої плани та сильно хотів відправитися на зйомки. Через ускладнення стану здоров’я подружжя вирішило поїхати до Москви, але там Олександрові стало ще гірше.

Коли Довженко був присмерті, то один столичний лікар відмовився приїхати, а інший професор прибув не одразу. Останній був дуже незадоволений та роздратований, але пульсу вже все одно не було. Як пише у спогадах дружина, коли професор второпав, що легендарний режисер помер, то він мовчки гримнув дверима і пішов.

Похований на чужині

Олександр Довженко більш за все хотів бути похованим в Україні, тому ще за життя просив у влади дозволу на це. Не дивно, що йому відмовили. Навіть після смерті режисера, коли дружина повторно просила у радянської влади дозволу на переховання, її проігнорували.

Олександр Довженко похований на чужині, у Москві на Ново-Дівичому цвинтарі. Ховати національного героя довелося за кошти держави, оскільки власних збережень на рахунку в Ощадбанку було лише 32 рублі.


Траурну церемонію проводили у Будинку літераторів, де співав друг Іван Козловський, а Леонід Коган пронизливо заграв на скрипці. Була й делегація з України, та не було старих друзів. З рідного краю привезли жито, яблука та землю. Останню кинули до могили, приговорюючи: «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає».

На могилі російською мовою написано «Умер в воскресенье». Символічно, але більшість людей трактують цей напис як «воскресіння». До речі, на сторінках Довженкового щоденника можна знайти такий напис: «Я помру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене у крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його у рідну землю, у Києві». Чи просив кінорежисер Олександр Довженко у керманича цього насправді залишається загадкою, проте, питання перевезення його праху до Батьківщини і досі залишається актуальним.



І дружина, і друг, і...

Окремої уваги заслуговує Юлія Солнцева, яка була не лише дружиною кінорежисера Олександра Довженка, а і вірним другом та помічником. Ця без перебільшень мужня жінка завершила всі його почини.
 
Олександр Довженко з дружиною Юлією Солнцевою
Завершити їй довелося і лебедину Довженкову стрічку «Поема про море», на екрани вона вийшла через 3 рокі після того, як кіномистецство попрощалося із режисером. Уже після його смерті виходить «Повість полум'яних літ» та «Зачарована Десна».

У 1959 році за сценарій фільму «Поема про море» Олександр Довженко посмертно отримав Ленінську премію.

Щодо «Щоденника», то Юлія Солнцева передала близько 70 зошитів до Російського державного архіву літертури та мистецтва. Перед архівістами вона поставила єдину умову: щоб щоденники були надруковані раніше, ніж через 50 років після смерті режисера. У 2010 році срок завершився, саме тоді архівісти й почали готувати записи до публікації.

У 2005 році письменник Микола Шудрей видав книжку «Геній одного часу», яка присвячена невідомим сторінкам біографії режисера. Він переконує, що ретельно ознайомлений із папкою «Запорожець» з архіву КДБ. Також він запевняє, що на нього доносила навіть дружина, яка мала призвисько «Юлька». Тож правда це чи ні ми дізнаємося з часом, але неперевершеність кінорежисера Олександра Довженка від того не зменшиться.

***
В часи  після Помаранчевої революції  в Україні заговорили про повернення  праху Олександра Довженка  на  Сосниччину.  Поговорили, поговорили  та й забули.

Довженко залишився лежати в неволі.
 Бо досі Україна в огні.
Юлія Ковтун


Олександр Довженко:похований на чужині Олександр Довженко:похований на чужині Reviewed by Василь Герей on 03:00:00 Rating: 5

Немає коментарів: