Зниклий слід вбивці Бандери

Доля вбивці Бандери Богдана Сташинського є цікавою з двох міркувань. По-перше, ця людина буквально випарувалася півстоліття тому, а по-друге, зі Сташинським стався доволі нетиповий для штатного кілера КДБ випадок: найважливіша подія, котра змінила не тільки його власне життя, а й мала вплив на післявоєнну історію Східної Європи, була таким ефемерним та далеким від завдань КПРС почуттям, як любов. Кохання до жінки, якому підвладні всі — від праведників до найманих убивць, — завернула біографію Сташинського вбік від того русла, котрим вона мала пролягати від початку його кадебістської кар’єри. Інтерес до цього персонажа підігріває й те, що здобути інформацію про «Йозефа Лемана» (таке ім’я носив Сташинський у Німеччині) майже неможливо.

Закоханий шпигун

Якщо обсервувати ці дані зовсім коротко, матимемо наступне. Народився Богдан Сташинський 4 листопада 1931 року в селянській родині в Борщевичах, що на Львівщині. Після закінчення школи (у 1948-му) розпочав навчання у Львівському педінституті, проте вчителем Сташинському стати не судилося — у 1950 році його завербував КДБ.

Прийнято вважати, що вербування Богдана Сташинського почалося 1950, коли його – студента Львівського педагогічного інституту затримали без квитка у потязі по дорозі до рідного села Борщовичі під Львовом.

У ті роки в Західній Україні ще діяло озброєне антирадянське підпілля і вагонами могли ходити не лише залізничні контролери, але й патрулі міністерства державної безпеки.

Під присягою у суді Богдан Старшинський розповідав, що радянські спецслужби поставили його перед вибором: співпраця, або покарання його родини за підтримку ОУН-УПА.

Критики зауважують, що Сташинський, якщо і під примусом, то виявив себе корисним для КГБ у знищенні рештків підпілля в Західній Україні, а потім після вишколу був засланий на шпигунську роботу до Німеччини.

Родина Сташинських

Проте, навіть як для агента «органів», Сташинський розпочав свій «трудовий» шлях доволі огидно: з доносів на своїх близьких. Річ у тім, що три сестри Сташинського були пов’язані з підпіллям ОУН, через них він і собі потрапив до середовища підпільників, дані про яких «зливав» до радянських спецслужб. Зрозуміло, що коли дії Сташинського було викрито, про наявність у нього родини він міг «забути» — надалі єдиною його сім’єю став КДБ. Втім до пори до часу.

А КДБ був дуже задоволений юним стукачем і, побачивши в ньому чималий потенціал, вирішив виховувати зі Сташинського агента для «справжніх» справ. Після років навчань, тренувань та вдосконалення німецької мови його відправляють до Мюнхена. Мета «відрядження» — слідкувати, а згодом і ліквідувати одного з лідерів ОУН Льва Ребета. Ребета Сташинський убив за допомогою спеціального пістолета з синильною кислотою. Через два роки після першого вбивства Сташинський скоює й друге — у 1959-му його жертвою стає Степан Бандера, а знаряддям убивства — той-таки пістолет з отрутою.

Останній день Степана Бандери

Паралельно з цим серце Сташинського живе власним життям: зустрівши на танцях 21-річну перукарку Інгу Поль, таємний агент закохується в неї палко та нестямно. На його щастя, дівчина відповідає взаємністю. На його нещастя, про роман знає «начальство», тож перебіг мар’яжних планів Сташинського напряму залежить від того, що вирішить КДБ.

Як не дивно, але всемогутній КДБ знехотя дає згоду на шлюб Сташинського та Інги Поль. Але за умови, що подружжя перебереться до СРСР. Так і стається, проте у Москві Сташинські пробули недовго — народжувати первістка Інга Поль поїхала до рідного Берліна. А коли звідти прийшла звістка про смерть немовляти, Сташинський виклопотав дозвіл провідати дружину. Разом із Інгою Поль 12 серпня 1961 року Богдан Сташинський утік зі східної частини Берліна до західної окупаційної зони, контроль над якою тримали Сполучені Штати. І здався тамтешній владі. А вже в ніч на 13 серпня дві частини німецької столиці розділила Берлінська стіна.

Маловідомі факти про Бандеру

Огляд джерел

Починаючи від 1961-го й завершуючи 2016-м, єдиними двома джерелами інформації про Богдана Сташинського є два наступні дослідження. Перше — такий собі нарис, підписаний ім’ям Джона Стіла, який з’явився в 1962 році в американському журналі «Лайф». Друге — 729-сторінкова документальна монографія «Московські вбивці Бандери перед судом», видана українською діаспорою у Мюнхені в 1965-му.

Нарис Стіла як більш лаконічне та легкотравне чтиво зажив більшої популярності. Пізніше цей опус увійшов до збірки «Великі шпигуни», котру наприкінці 1960-х видав колишній директор ЦРУ Аллен Даллес. На Стіла як на джерело для створення власного синопсису посилається і український письменник Юрій Андрухович — у 2008-му видавництво «Фоліо» включило його оповідання «Чувирла і чудовисько» до збірки «100 тисяч слів про любов».

Але і твір Андруховича, і всі наступні публікації у пресі є, по суті, переповіданнями та переспівуваннями одного й того самого тексту, автором котрого був Джон Стіл. А це джерело, на жаль, занадто багато запитань залишає без відповіді. Достеменно відомо лише те, що після здачі Богдана Сташинського американській владі над ним було проведено публічний судовий процес (описаний у мюнхенській книзі). Суд завершився ухвалою вироку — Сташинського було засуджено до 8-річного тюремного ув’язнення. Але відбув екс-агент КДБ лише частину терміну — приблизно у 1965-1966 р. Сташинського було достроково звільнено. Після чого він зник назавжди.

Хто такий Джон Стіл?

Усе, що відбувалося зі Сташинським пізніше, є суцільною загадкою. Дослідники висували різні версії його подальшої біографії: хтось стверджував, що Сташинський зник разом з Інгою Поль, а хтось — що жінка розлучилася з ним іще під час його сидіння у тюрмі, вийшла заміж і забула як страшний сон про свої почуття до радянського «чудовиська».

Хтось натомість вважав, що ФБР (чи ЦРУ?) сховало Сташинського так надійно, що сліди нашого героя (а точніше, антигероя) знайти неможливо і що перебуває він вочевидь у Африці і ніяк не ближче. Проте єдиний достовірний факт полягає у відсутності фактів щодо Сташинського. Теоретично він може бути ще живий і мати 85 років від народження, а також — з іншим паспортом, іншим ім’ям та іншою зовнішністю (над якою попрацювали не так пластичні хірурги, як невмолимий час) знаходитися будь-де.

Тим часом загадкою є не тільки те, куди зник Богдан Сташинський, а й те, звідки виник Джон Стіл. Пошукові системи добре знають, приміром, хто такий Аллен Даллес, але губляться, коли запитуєш їх про Джона Стіла. Журналіста чи історика з таким ім’ям, котрий дописував би в медіа у 1960-ті роки, нам знайти не вдалося. Чи може бути ним сам Богдан Сташинський? Теоретично — так. Чому б йому не скористатися єдиною нагодою і не викласти на папері власну версію подій? Тим паче що версія ця провокує читача до того, аби зрозуміти ті мотиви, котрі зробили з милого львівського студента донощика та вбивцю?

На жаль, спитати про Джона Стіла вже нікого. Аллен Даллес помер іще в 1969-му, а журнал «Лайф» припинив вихід у 2000-му. Хто приніс (передав, переслав) до журналу рукопис, підписаний ім’ям Джона Стіла, наразі не відомо. Можливо, це був сам Богдан Сташинський, а можливо, й цілковито далекий від агента КДБ автор. Котрого, ймовірно, вразив не так фактаж, як суто романтичний аспект цієї брудної та кривавої історії. Бо, як справедливо зазначає той-таки Андрухович, «любов — це людське. Любов — це той щем, без якого нас немає».

І так було, і так буде в усі часи та в усіх усюдах.

Наталія Лебідь(УМ)