Микола Кузнецов:напівтемрява таємниці

У досить довгій галереї героїв радянської епохи одне з найбільш значущих місць посідає особистість радянського розвідника Миколи Івановича Кузнецова. Про цю людину, яка безстрашно знищувала нацистських керівників серед білого дня, вже написано багато змістовних книг, статей і нарисів, знято декілька художніх кінофільмів. На сьогоднішній день вже практично не залишилося значних «білих плям» у його біографії секретного агента. Правда, досі вкриті туманом і часом викликають досить запеклі суперечки реальні обставини загибелі того, хто діяв у німецькому тилу під виглядом офіцера вермахту Пауля Зіберта...

 КІНЕЦЬ КАР’ЄРИ «НІМЕЦЬКОГО ГАУПТМАНА»
12 лютого 1944 року автомобіль, у якому їхали переодягнені в німецьку військову форму радянські розвідники — Микола Кузнєцов, Іван Камінський та Іван Бєлов — було зупинено в районі села Куровиці на Львівщині німецьким жандармським патрулем. Командир патруля гітлерівський майор Кантер вимагав у гауптмана Зіберта письмовий дозвіл на виїзд зі Львова, якого, однак, у того не виявилося. Щоб уникнути арешту, Кузнєцов і його товариші застосували зброю і, вбивши декількох жандармів, відірвалися від надто небезпечного для них блок-посту. Щоправда, їхній сірий «пежо», зрешечений кулями німецьких автоматів, далеко не проїхав, і три радянські агенти, кинувши машину, яка стала вже непридатною, незабаром зникли в густому лісі, що знаходився зовсім поруч....
Саме того лютневого дня назавжди завершилася кар’єра німецького обер-лейтенанта, а пізніше й капітана Пауля Вільгельма Зіберта. Він вже ніколи не буде впевнено ходити вулицями Рівного і Львова, витягувати свою сильну руку для гітлерівського привітанні, кокетувати з красивими дамами у вишуканому німецькому товаристві, звичайно ж, готувати і здійснювати замахи на німецьких адміністраторів, а також — збирати цінні відомості для радянського військового командування. Зіберту-Кузнецову і його двом супутникам залишалося жити зовсім мало — менше місяця, і цей час вони провели в поневіряннях у нескінченних лісах Львівщини та Волині, щиро сподіваючись на зустріч із регулярними радянськими військами та партизанами, яка так і не відбулася.

12 лютого 1944 року є примітною датою ще й в іншому значенні. Все, що відбувалося в життя Миколи Івановича до «жандармського» епізоду, історикам вже добре відомо. Однак після цього дня життя Пауля Зіберта дедалі більше покривається якщо й не темрявою, то принаймні напівтемрявою таємниці. Опинившись у лісах, Кузнецов, Камінський і Бєлов зустрілися з озброєною групою єврейської самооборони, в якій вони пробули деякий час. Зі спогадів, Кузнецов дуже хотів у недалекому майбутньому дістатися до Кракова, щоб і там знищувати кулями зі свого пістолета «фашистських хижаків, що злетілися туди». Проте досить скоро Микола Іванович усвідомив всю нереальність власного плану. Його документи були вже «засвічені» у ворога, що практично унеможливлювало продовження його агентурної роботи. Новий, чистий «аусвайс» для нього могли швидко зробити в похідній канцелярії партизанського загону «Переможці», бійцем якого він був, однак його товариші-партизани були далеко, по той бік вогняної фронтової межі. Щоб зустрітися зі «своїми», Зіберту треба було якомога швидше перейти лінію фронту.
Бійці єврейського загону не стали затримувати Кузнецова і його супутників. Отримавши від них двох провідників, «гауптман» і двоє «німецьких солдатів» незабаром рушили в дорогу....

ВИБУХ БОЙОВОЇ ГРАНАТИ
Одну з версій того, що відбулося далі, висунув у своїй книзі «Подвиг» колишній партизан загону «Переможці» і один із шоферів Кузнецова Микола Струтинський, який для з’ясування обставин смерті радянського розвідника провів власне розслідування. 9 березня 1944 року Кузнецов і його товариші, які вже ясно чули канонаду фронту, що наближається, зупинилися на відпочинок у селі Боратин на Львівщині, в будинку селянина Степана Голубовича. Відпочинок трьох радянських агентів був, однак, перерваний появою в селянському будинку декількох бійців Української Повстанської армії. Кузнецов заговорив із ними хорошою німецькою, що в поєднанні з німецькою військовою формою Пауля Зіберта і його супутників переконало бійців УПА в тому, що троє затриманих ними людей — дійсно військовослужбовці німецького вермахту. Від них Микола Іванович дізнався, що йому, Камінському та Бєлову жодна небезпека не загрожує: всіх «бродячих німців» українські націоналісти зазвичай відпускають на всі чотири сторони, щоправда, відібравши при цьому у них зброю....
Здавалося, загроза арешту для Кузнецова та його супутників минула. Однак радість «гауптмана» з цього приводу була передчасною. Пізніше до будинку Голубовича зайшов командир загону УПА Чернигора. Тільки-но поглянувши на Кузнецова, Чернигора голосно закричав: «Це — він! Він, Зіберт!» і суворо наказав не спускати з цих «німців» очей...
Микола Іванович умить зрозумів, що це — провал. За М.В. Струтинським, тоді радянський розвідник думав лише про одне — як дорожче продати своє життя. Зіберту вдалося встати і схопити бойову гранату, яку він поклав недалеко від себе. У страшній тиші, що запанувала, звучно пролунав його голос: «Згиньте, прокляті! Ми вмираємо не на колінах!» Через мить пролунав оглушливий вибух... Потім поранені, але вцілілі оунівці побачили Кузнецова, який лежав посеред хати в смертельній агонії. Через кілька хвилин мужнє обличчя розвідника застигло назавжди...
Ще одну версію того, що трапилося, висловив через багато років, у 2005 році, колишній боєць загону Чернигори Петро Якимів. Ветеран УПА так само, як і Струтинський, стверджував, що в один із перших березневих днів 1944 року він та інші бійці-націоналісти з роти УПА, що носила романтичну назву «Гуцулка», затримали в одному з будинків села Боратин трьох чоловіків у німецькій уніформі, старшим із яких був гітлерівський обер-лейтенант. І у П. Якиміва, і у інших бійців загону не виникло жодних сумнівів: вони затримали саме військовослужбовців німецької армії. «Гуцули» мали намір відпустити затриманих, вимагаючи однак від них здати всю зброю, що була при них. Під час роззброєння випадково вибухнула граната, яку мав при собі обер-лейтенант (на думку Якиміва, вибух бойової гранати стався випадково, внаслідок недбалого поводження з нею офіцера-гітлерівця). Від уламків гранати німецький офіцер загинув, отримали серйозні поранення також і декілька бійців «Гуцулки». І лише згодом, як стверджує Якимів, він дізнався, якого «німецького офіцера» вони затримали тоді....

СУМНІВНЕ ВПІЗНАННЯ І ТАЄМНИЧІ НІМЦІ
При деякій схожості інтерпретацій обставин загибелі Миколи Кузнецова у версіях Струтинського і Якиміва є, звичайно, й істотна відмінність. Якщо у першого йдеться фактично про впізнання і викриття радянського розвідника українськими націоналістами і про те, що в руках Кузнецова граната стала знаряддям самогубства, то у другого епізод упізнання взагалі відсутній, а загибель Кузнецова-Зіберта являє собою суто технічну випадковість. Отже, чи впізнали воїни УПА Миколу Кузнецова як радянського агента? Поставлене запитання представляється нами як вельми важливе. Адже якщо борці за самостійну Україну не «розкололи» Зіберта, то й героїчна смерть Кузнецова просто не сталася б, оскільки була б в цьому випадку позбавлена будь-якого сенсу.
На мій погляд, шанси у командира-націоналіста успішно упізнати розвідника Кузнецова були, м’яко кажучи, не такими вже й великими. Підкреслимо, що саме впізнання Пауля Зіберта або самим Чернигорою, або якимось іншим українським націоналістом було справою далеко не такою простою, як про це йдеться в книзі М. Струтинського. Воно могло відбутися за наявності хоча б однієї з необхідних умов, а саме: 1) Чернигора свого часу був секретним агентом УПА в загоні «Переможці» і добре знав Кузнецова особисто; 2) командир «Гуцулки» мав при собі фотографію Миколи Івановича; 3) Чернигора знав (із якихось інших джерел) конкретні прикмети Зіберта — його чин у німецькій армії, приблизний вік, особливості його зовнішності тощо.

Перший варіант був практично нереальний, оскільки за наказом командира «Переможців» Дмитра Медведєва Микола Кузнецов був у партизанському таборі добре законспірований. Практично виключається й другий варіант: серйозні дослідники життя і боротьби Кузнецова свідчать: ані німці, ані українські націоналісти не мали фотографічного зображення «обер-лейтенанта» і «гауптмана». Має право на існування лише третій варіант, але все ж таки...
Судячи з усього, самі спецслужби УПА спеціальне «досьє» на «радянського шпигуна» не збирали. Якщо ж Чернигора й мав у своєму розпорядженні конкретні дані на нього, то їх він міг отримати тільки від співробітників гітлерівських спецслужб. А цього, в свою чергу, не могло статися, якби старшина УПА не почав працювати на німецькі «органи». Достовірно не відомо, чи залучали німці до полювання на Пауля Зіберта українських націоналістів взагалі і Чернигору зокрема. З великою часткою умовності передбачимо, що залучали, і що людина, яка нібито упізнала Зіберта, була не тільки командиром «Гуцулки», але й гітлерівським «особистом». То що ж відбулося б, якби перетнулися шляхи його і Зіберта? Напевно, нічого особливого. Якби під час упізнання німецький агент орієнтувався на військове звання Пауля в німецькій армії (гауптман, тобто — капітан), то в цьому випадку у нього відразу би стався «збій». Добре відомо, що ще до зустрічі з націоналістами, чудово розуміючи, що німці щосили розшукують гауптмана Пауля Зіберта, Микола Іванович просто зрізав зі своїх погон одну зірочку, «понизивши» себе до колишнього звання обер-лейтенанта. А якщо додатково до цього врахувати, що жодних яскраво виражених прикмет Кузнецов-Зіберт не мав, то відомості про зовнішність «шпигуна», думається, не стали би сильною зброєю Чернигори проти нього, оскільки молодих офіцерів із такими зовнішніми даними було у вермахті доволі багато.
На перший погляд, висновок із вищевикладеного зрозумілий — радянський розвідник загинув випадково, внаслідок необережного поводження з власною гранатою. Однак із загибеллю Миколи Кузнецова насправді все набагато складніше. У зв’язку з цим поставимо нове й більш важливе запитання: а чи дійсно були троє чоловіків в німецькій військовій формі, затримані «Гуцулкою» в селі Боратин 9 березня 1944 року, Миколою Кузнєцовим і його двома товаришами?
Поставити під сумнів цей факт, який багатьма істориками розглядається як безсумнівний, мене примусили декілька важливих обставин. По-перше, достовірно відомо з різних джерел (у тому числі й зі свідчень Струтинського і Якиміва), що троє затриманих чудово говорили німецькою. Адже відомо й інше: з трьох радянських розвідників добре говорив німецькою лише сам Ковалів, Ян Камінський же знав мову Гете і Шиллера погано, а Іван Бєлов — зовсім не знав.... По-друге, за уточненими даними (їх надав після війни інший колишній боєць «Гуцулки» Петро Куманець), націоналісти затримали тоді в боратинській хатині не трьох, а двох німців. Як читачам уже відомо, невелика група Кузнєцова складалася з трьох осіб, і до того ж досить малоймовірно, щоб хтось із них (або Камінський, або Бєлов) був відсутній у будинку Голубовича під час арешту..... І, нарешті, по-третє, з одного цілком надійного документа гітлерівських спецслужб (про нього ми детальніше розповімо згодом) відомо, що загін оунівців затримав Пауля Зіберта і його соратників не 9 березня, а 2 березня, і не в селі Боратин Львівської області, а в лісі неподалік від населеного пункту Бєлгородка на Волині. Всі ці факти приводять до думки про те, що в цьому випадку ми маємо справу з двома різними подіями, подіями в різний час і в різних місцях. Але якщо Кузнецов, Камінський і Бєлов були затримані націоналістами на тиждень раніше боратинського інциденту, то кого ж було заарештовано загоном Чернигори 9 березня 1944 року?
Нехай нас аж ніяк не бентежить той факт, що і в першому, і у другому випадку фігурувала людина, одягнута у форму німецького обер-лейтенанта. Історія знає ще й не такі збіги... На мій погляд, тоді в Боратині Чернигора, Якимів, Куманець та інші дійсно затримали декількох німецьких військових, у руках одного з яких під час «роззброєння» дійсно випадково вибухнула граната. Однак якщо гітлерівська уніформа служила маскуванням для якихось інших людей, що просто чудово знали німецьку мову, то навіть і в цьому випадку практично не доводиться сумніватися, що троє радянських розвідників були затримані саме 2 березня у волинських лісах...
Конспіративна зустріч Кузнєцова (ліворуч) із секретарем посольства Словаччини Крно, агентом німецької розвідки. 1940 рік

СМЕРТЬ У БОЮ АБО СТРАТА В ОУНІВСЬКОМУ ПОЛОНІ?
Сьогодні в розпорядженні істориків є декілька документів, у яких досить конкретно йдеться про долю Миколи Кузнецова, Яна Камінського та Івана Бєлова. Найбільш важливий із них — телеграма-звіт керівника гітлерівських спецслужб Дисктрікта Галіція оберштурмбанфюрера Вітіскі, складена на ім’я шефа гестапо генерала Генріха Мюллера. У цьому звіті, який оберштурмбанфюрер написав на основі відомостей, отриманих ним від своїх агентів в Українській Повстанській армії, йшлося про те, що 2 березня 1944 року одним із загонів УПА у волинських лісах у районі Бєлгородки було затримано «трьох радянсько-російських агентів». Вітіска стверджував, що українським націоналістам вдалося ідентифікувати особистості всіх трьох заарештованих, і, зокрема, особистість «радянсько-російського шпигуна» Пауля Зіберта, який мав при собі докладний письмовий звіт про свою агентурну діяльність, написаний на ім’я радянського генерала Ф. (йшлося про керівника радянської контррозвідки генерала Федотова). Посилаючись на інше джерело (доповідь пошукової групи німецького генерала Прюнцмана, спеціально створену для з’ясування долі «гауптмана» Зіберта), Вітіска писав, що затримані радянські агенти були розстріляні українськими націоналістами.
Деякі історики (наприклад, автор змістовних книг про Миколу Кузнецова Теодор Гладков) вважають, що насправді Вітіска користувався не достовірними, а помилковими відомостями про долю Кузнецова, Камінського і Бєлова. За Т. Гладковим, Кузнецов та його двоє товаришів були насправді не розстріляні українськими націоналістами, а загинули в нерівному бою з ними. Якби, — розвиває свою думку Гладков, — вони дійсно опинилися в руках солдатів УПА, то ті берегли б їх як зіницю ока і згодом з великими військово-політичними вигодами для себе передали б німцям.
Позиція шанованого мною російського колеги викликає у мене заперечення. Самого бою між солдатами УПА і трьома агентами НКВС, швидше за усе, взагалі не було. За даними командира контррозвідки партизанського загону «Переможці» А. Лукіна, отриманими з надійних джерел, оунівці, які затримали Кузнецова, Камінського і Бєлова, були одягнені в радянську військову форму, а це, найвірогідніше, дозволило їм заарештувати їх взагалі без будь-якої боротьби. Дуже можливо, що, прийнявши ворогів за радянських солдатів, Пауль Зіберт здійснив фатальну помилку, розкривши їм свої карти, що, разом із письмовим звітом, який був у нього, відразу ж «потягло» на смертний вирок для нього і його двох підлеглих. Звичайно, важко не погодитися з Т. Гладковим у тому, що, маючи у себе таких бранців, УПА отримувала непоганий козир для своєї вельми непростої гри з німцями. Разом із тим потрібно враховувати, що у визначенні долі заарештованих, українські націоналісти могли керуватися і абсолютно іншими міркуваннями. Адже ніхто інший, як саме Кузнецов-Зіберт, свого часу сильно «насолив» їм, підкидаючи на місцях своїх замахів на нацистських адміністраторів «націоналістичний» слід. Це звичайно були різні фальшиві документи, за допомогою яких Кузнецов хотів сформувати у німецьких спецслужб думку, що замахи на фашистських керівників організуються українськими націоналістами (до речі, свою по суті провокаційну діяльність Кузнецов описав у звіті досить детально). Приймаючи кузнецовські фальшивки за чисту монету, нацисти стратили не одну тисячу членів і прихильників ОУН-УПА. Цілком природно, що і Кузнецов, і двоє інших розвідників в очах націоналістів заслужили смерть і викликали у них природне бажання власноручно виконати смертний вирок, не довіряючи цього німцям. А укріпити бійців-оунівців у цьому рішенні цілком могла і складна військово-оперативна обстановка, в якій аж ніяк не виключалася можливість звільнення бранців радянськими військами.
Володимир ГОРАК


Микола Кузнецов:напівтемрява таємниці Микола Кузнецов:напівтемрява таємниці Reviewed by Василь Герей on 00:55:00 Rating: 5

Немає коментарів: