Миклуха-Маклай:загадки долі українського мандрівника

Ім’я цієї людини слушно займає одне з почесних місць у світовій науці. Немає материка, де б не побував Миклуха-Маклай. Його вітали в багатьох країнах світу. Але доля видатного філософа, антрополога, етнографа, анатома, біолога, географа, письменника, художника невіддільна від батьківщини — України. Її він любив, нею пишався.

Рукописи й інші матеріали архівних фондів тієї ж Росії виявляють цікаві подробиці біографії Миколи Миклухи-Маклая. Ось задокументована, але тим не менш романтична історія, що проливає світло на Маклаєве походження. 

Нащадок Тараса Бульби 
Батько

Його дядько по батьковій лінії навчався і товаришував із Миколою Гоголем. Той, у свою чергу, зацікавився родинними переказами Миклух. Виявляється, їхній предок Охрім Макуха був курінним отаманом на Запорожжі. За визволення України з-під польської шляхти воювало троє його синів — Омелько, Назар і Хома. Назар закохався у шляхетну панночку, перейшов на бік поляків і сховався в обложеній запорожцями фортеці. Зганьблені брати вирішили викрасти зрадника. Але на зворотному шляху натрапили на варту. Хома загинув у нерівному бою, а Омелькові з бранцем вдалося втекти. Курінний власноруч стратив сина-перевертня... 

Впізнаєте сюжет? Гоголь поклав його в Основу свого «Тараса Бульби». Отаман Охрім, предок Миклухи-Маклая — прямий прототип головного героя. 
Мати Катерина Семенівна Беккер (Миклуха)

Такою ж непересічною особою був і козак Степан Макуха на прізвисько Махлай, прадід Миколи Миклухи-Маклая. Під час російсько-турецької війни 1788 року під Очаковом він командував кінною сотнею. За військову кмітливість і героїзм йому присвоїли чин хорунжого та жалували дворянство. Козака викликали в Петербург. Сама «гробителька» українського козацтва імператриця Катерина II піднесла йому дворянську грамоту й повісила на шию стрічку з орденом Володимира І ступеня. Та козак лишався козаком. Поруч із прізвищем на казенних паперах за звичаєм запорожців мусив писати прізвисько. Назвати себе «макухою», тобто недотепою і лопухом, новоявленому дворянину не дуже хотілося. І той сфабрикував малозрозуміле прізвище Миклуха, приєднавши до нього прізвисько зі зміненою літерою — МаКлай. Згодом шотландці вважали його нащадка, вченого Миколу Миклуху-Маклая за свого, вимовляючи: «Маклей». 

Запорожець Охрім Макуха і його звитяжний правнук Степан були легендою і гордістю роду. Обох їх для Миклух уособлював гоголівський Бульба. Образ цього майже реального персонажа маленький Миколка Миклуха-Маклай постійно бачив у батька на столі. Сам мандрівник називав себе не інакше, як нащадком Тараса Бульби. У листі до брата Сергія писав, що після смерті батька знайшов документ, який свідчив про їхній дворянський рід із подвійним прізвищем Миклуха-Маклай і фамільним гербом: козак із піднятою шаблею на тлі фортечної брами. 


Серед предків — Міцкевич і Гете 

За відомостями австралійського дослідника Френка Грінопа, народився Микола Миколайович Миклуха-Маклай у місті Малині, на нинішній Житомирщині, в родовому маєтку. Ранні польські, німецькі енциклопедії та австралійські джерела подають таку ж інформацію. Проте російські біографи твердять, ніби батьківщина видатного антрополога — Новгородська губернія. Це повторюють і радянські джерела, і новітні популярні видання в Росії. Хай там як, а кімнату австралійських синів і внуків Миклухи-Маклая прикрашає портрет їхнього діда в українській вишиванці. 

Батько Миколи Миклухи-Маклая походив зі Стародубського повіту на Чернігівщині. Рідня Маклаїв була патріотичною, українською. Микола Ілліч працював на будівництві Петербурзької залізничної станції, що не завадило йому культивувати в родині творчість Тараса Шевченка. Маклай-старший читав рукописних «Гайдамак», «Катерину», «Кавказ»... Клопотався про звільнення опального поета із заслання. Допоміг Шевченкові грішми, за що його, інженера-капітана, звільнили з роботи. Хотіли «зухвалого малороса» судити, але «врятувала» тяжка хвороба — сухоти. 

Катерина Семенівна, мати Миклухи-Маклая, походить із родини лікаря Семена Федоровича Беккера. Він був одружений з польською дворянкою Лідією Шатковською. Тут проглядає іронія долі щодо сюжету з гоголівського «Тараса Бульби»... 

Семен Беккер, він же Фрідріх фон Беккер, був німцем. До Росії приїхав 1812 року боротися проти ненависного йому Наполеона. 

Дивовижно, але Шатковські походили від Міцкевичів, а Беккери — від Гете. Томики обох геніальних поетів — польського та німецького — Микола Миклуха-Маклай завжди возив із собою. У часи небезпечних подорожей ці книжки, як і образ предка — українського козака, надихали його та оберігали. 

З архівних матеріалів Маклаєвої сестри видно, що її брат любив Україну, їздив сюди до матері й рідні, батьківщини не соромився. Ольга свідчить, що брат її Микола писав статті на захист прав України слідом за подібними публікаціями Гоголя. Висилав їх до Росії, де ті методично нищилися. Виступаючи на захист прав поневолених світу, великий учений-мандрівник у своїх статях боронив права українців. І це в той час, коли царський уряд вустами Валуєва сказав, що української мови «не було, нема й не може бути». 

Геніальний «недотепа» 

Мало про кого з видатних людей можна сказати: «Природа обдарувала його прекрасною зовнішністю, міцним здоров'ям і великим розумом». Від падучої недуги страждав Гай Юлій Цезар, потворним народився Паганіні, кульгавим був з дитинства Байрон, рахітично-золотушним — Наполеон, анемічним тугодумом — Дарвін... Часто такі діти — похмурі, відлюдькуваті «недотепи». Але після раптового пробудження й прозріння вони набувають чіткої, безкомпромісної спрямованості, стають людьми несхитної волі. 

Здається, не було такої хвороби, яка б оминула Миколу Маклая в дитинстві: жовтуха, ангіни, хронічна пневмонія, бронхіти, ревматизм, частковий параліч голосових зв'язок, через що він дванадцять років заїкався і залишився гаркавим. Як видно із записів у дитячому щоденнику, йому, фізично кволому, часто перепадало від хлопців: «Помиляється той, хто, когось успішно ґвалтуючи, вбачає в цьому торжество своєї сили... Торжество — це свято. А яка святковість у злості? Вона тільки виказує вдачу, позбавлену душі, яка б співчувала чужому болю...» Важко повірити, що це роздуми малої дитини. «Однак лишати насильство безкарним не можна», — пише далі десятирічний Миколка. І робить висновок, що стане кредо усього його життя: «Бо то буде не гуманістичність, а потурання бридкій жорстокості». 

Читати й писати Миколка навчився ще в чотири роки й до семи багато опанував книжок, знав латину, французьку й німецьку мови, чудово малював і грав на фортепіано. Та його не прийняли навіть до початкової школи: був дуже кволий і недорікуватий. Після смерті батька насилу вдалося влаштувати у школу напів-приватну, німецьку. Надзвичайна обдарованість хлопчика нікого не цікавила. Усі люб'язно радили віддати Миколу до спецзакладу для слабкорозвинених... 

Та й найняті домашні вчителі обзивали його, жорстоко карали, забороняючи скаржитися рідним і плакати. Миколка боявся лишитися без викладачів словесності й математики і мовчки все терпів. Зрештою батьки самі довідались про побої та вигнали біду-вчителів. 

Миколка здебільшого був полишений сам на себе. Хіба що співчутлива і лагідна сестричка Оля зігрівала його та ще дитячий щоденник, замкнений на ключ. Рано звик жити без утаємничених однодумців. Довго лишатися на самоті для нього стало потребою. Замість колишнього смутку в його голубих очах осіло задумливе спокійне умиротворення. 

Мало що в ньому змінилося й тоді, коли пішов нарешті навчатися. Він став для усіх загадкою. Вступаючи в третій клас лютеранської школи, Миколка подав три власні літературні переклади: з латини — на 200 сторінок трактат Цицерона, із французької — повість Вольтера «Кандид», із німецької — уривки з праць Гегеля. Йому було одинадцять. З'ясувалося, що хлопчик законспектував роботи великого натураліста давнини Плінія, читав Цезаря, Петрарку, Шиллера, знав напам'ять німецькою всього «Фауста» Гете і Шевченкових «Гайдамак». А ще більше здивувалися б викладачі, якби прочитали в його щоденнику суперечки з давньоримським філософом Сенекою. Хлопчик писав: «Немає великих звершень розуму без великих випробувань душі...» 

Вчені кажуть, що в геніальних людей років у 11-12 розумовий розвиток значно випереджає фізичний. Їхній мозок поглинає енергії незмірно більше, ніж її' може дати організм без шкоди. Настає криза. Втрачається інтерес до життя. Це було з Вольтером, Наполеоном, Дарвіном... Зате коли бажання жити повертається, прагнення сягнути мети стає нездоланним. 
Дружина Маргарет-Емма Робертсон (Миклуха-Маклай)

Та не можна вважати, що у Маклая не було друзів, радощів, кохання. Було. Але теж — особливі. Найщиріший товариш і однодумець князь Олександр Міщерський казав: «Із людей, близьких мені, з якими мене єднала багаторічна і вірна дружба, я знав лише одну людину, що не на словах, а з усією можливою серйозністю розуміла ціну часові й уміла берегти години свої й чужі, не йдучи при цьому на компроміси й ніколи не ставлячи свої почуття та почуття друзів над справою. Ця людина — Маклай».
Карта подорожей М.М. Миклухо-Маклая
Баламут і вигнанець 

Тим часом Петро Валуєв — курляндський губернатор, а згодом міністр внутрішніх справ, таємно переслідував вільнодумну родину Миклух. Це він, ненависник всього українського та й польського, доклав зусиль до передчасної смерті батька. А коли довідався, що серед арештованих у заворушеннях студентів у Петербурзькому університеті значаться сімнадцятирічний Сергій і п'ятнадцятирічний Микола Маклаї, він радісно потер руки і виніс вирок:«... Лишити цих двох баламутів у Петропавловській фортеці на 6 місяців». Через князя Олексія Толстого справа дійшла до царя. Той пообіцяв розібратись. Але все скінчилося Валуєвським поясненням: «Ці малолітні баламути від кореня такого ж баламута, вони доводяться синами відомому Вашій Величності інженеру-капітанові Миклусі». Не забули й про Шевченка. Якби ще знали про Бульбу... 

У своїх спогадах Микола Миклуха-Маклай потім напише: «Мене виключили з шостого класу гімназії, а потім заборонили відвідувати Петербурзький університет. Туди я, хоч і не мав документа про закінчену попередню освіту, був зарахований вільним слухачем. Коли мене виключили з університету, я не міг вступити до жодного іншого вищого навчального закладу Росії, оскільки перебував під наглядом поліції. Тому мені довелося їхати навчатись у Німеччину».

У 1864-му Миколу Маклая вигнали з університету за участь у студентських заворушеннях: Валуєв не спав. До того ж хворобливому хлопцю дошкуляла петербурзька вогкість. Він узагалі мріяв оселитися в тропіках. Але це ще буде. А поки що — Німеччина. Там Маклай закінчив філософський факультет Гейдельберзького університету і здобув ще й медичну освіту в Єнському та Лейпцизькому. Щоправда, за кордон довелося втікати з підробленим документом. Реакціонер Валуєв кусав собі лікті. Микола Миклуха-Маклай узявся до науки. Він мріяв народжувати ідеї боротьби за волю, хотів визволити поневолених світу! Про свободу юнак міркував зріліше, ніж визнані вожді революцій: «Волі прагнуть усі. Але якою ця воля можлива ідо якої межі вона корисна більшості — ось у чому суть. Робити що кому заманеться і чинити як кому завгодно — не воля, а гірша подоба некерованого стада». 

Допитливий юнак приятелював і співпрацював із відомими у світі науковцями. В ті роки здійснив свої перші подорожі на Канари, до берегів Червоного моря, в Марокко, Францію, Іспанію. 1868 року в Єні вийшли його розвідки з рисунками. Студентське, а далі все життя Миклухи-Маклая утруднювалося відсутністю фінансової спромоги. Цей тягар відчувається у його листах до Малина — до мами, сестри, братів, друзів і знайомих. Нестача грошей відбилася й на здоровї. 

«Місячна людина» серед папуасів 

Експедиція до Червоного моря була лише підготовкою до подальших подорожей. Учений жадав пізнати вплив природного і суспільного середовища на людину. Він повернувся до Росії. Голова Географічного товариства й міністр флоту князь Костянтин допоміг Маклаєві з дозволом на мандрівку військовим корветом «Витязь» до островів Тихого океану. 
Ернст Геккель зі своїм асистентом Миклухо-Маклай на Канарських островах

8 листопада 1870 року судно відчалило з Кронштадтського порту. Воно й доставило Маклая на Нову Гвінею — у край його майбутніх найвидатніших звершень. 

Матроси корвета змайстрували для нього невелику хатину на косі. За кілька днів корабель відплив. Маклай лишився із двома слугами — полінезійським тубільцем Боєм і шведським моряком Ульсоном. Було це 8 вересня 1872 року. 

Для Маклая і тубільців розпочався складний процес співіснування й взаємопізнання. Взагалі Нова Гвінея з її географічним, мовним та етнічним розмаїттям являла для світу велику загадку. Розлогі трав'янисті долини, болота, великі гірські масиви одного з найбільших островів світу розмежовували племена. Кожне з них жило родовим способом із багатою системою ритуалів і традицій. 

За шість місяців Микола Миколайович опанував мову папуасів, і це полегшило його життя та працю. Спочатку все було для нього дивним і здавалося сном. Яскравість сонця, тропічні зливи, екзотичні рослини, корали, небачені морські істоти... Тубільці розмальовували собі обличчя, облямовані пір'ям райських птахів, ходили з луками і стрілами; їхні хати були на полях, а то й високо на деревах. На стінах острів'яни вішали мушлі, а в темних кутках ставили різьблені зображення духів і черепи предків. Усе це спліталося в одне сильне враження. 

Аборигени спочатку насторожено, поодинці приносили Маклаєві різні харчі. Вчений винагороджував їх тютюном і стрічками червоної матерії. Та не все йшло гладенько. І не дивно — маючи всього 25 років, учений насмілився вирушити в такі небезпечні місця! Папуаси спочатку пускали побіля нього рої стріл, кричали і показували жестами, щоб забирався. Але Маклай переміг своєю твердістю, мудрістю, а найбільше — людяністю. 

Страшнішою за людожерів виявилася малярія. Вона раз у раз приковувала його і супутників до ліжка. 13 грудня помер слуга Бой. Аби тубільці не довідалися, що той смертний, Маклай з Ульсоном мусили уночі поховати його в морі. Наступного дня прийшов перший знайомий папуас Туй із двома іншими й поцікавився здоров'ям Боя. Аби відволікти гостей від слизької теми, Маклай мусив вдатися до трюку. Він налив на блюдце трохи спирту і поклав на веранді, потім узяв склянку води, надпив сам і дав скуштувати одному з папуасів. Долив на блюдце води й запалив. Спирт зайнявся. Папуаси підскочили. Маклай хлюпнув решту спирту на східці й землю — там теж почало горіти. Це справило страшне враження! 

Люди острова злякалися, що Маклай може запалити море й землю. Чутки росли й обростали новими деталями. А ще він вбив із рушниці птаха на вершечку пальми, після чого його «магічні» здібності в очах тубільців стали безмежними. 

Хай там як, а білого прибульця всюди зустрічали як найліпшого приятеля. Адже він лікував острів'ян, дарував їм корисні «цивілізовані» речі... 

Якось до Маклая підійшов його приятель Саул. Лагідно поклав руку на плече, запитав: 

— Скажи, Маклаю, ти можеш померти? 

Всі уважно прислухалися. 

Сказати їм правду — втратиш «магічний» авторитет. Сказати неправду — залишишся в пам'яті брехуном, коли раптом щось із тобою скоїться. 

Маклай узяв спис і подав Саулові. Мовив спокійно: 

— Перевіримо. 

До нього кинулися злякані папуаси: 

— Ні! Ні!.. 

Річка Гоголь на Гвінеї 

Живучи серед аборигенів, Миклуха-Маклай зібрав докази і переконав світ, що люди ці сердечні й добрі. Що люди всі в Божій опіці: багаті та вчені, вбогі й неграмотні. А людожерство? Та хіба воно не триває в не менш жахливому переносному значенні в «цивілізованому» світі? 

Письменник Олександр Іванченко багато років досліджував шляхи мандрівника. У своїй книжці «Дорогами Маклая» докладно розповів, як шанували папуаси українця і який величезний вплив він мав на них. Миклуха разом із тубільцями назвав тутешню річку Гоголем. Понад 70 слов'янських найменувань налічується в Новій Гвінеї уже в теперішні часи. Завдяки Маклаю в околицях припинилися збройні сутички. Через його наполягання дівчна вже не мусила виходити заміж за обранця її батьків. 

Неоціненною була і Маклая допомога у відстоюванні прав безборонного населення Нової Гвінеї. Він апелював до уряду Австралії, правителів і вчених світу. Його обкидали болотом, особливо в Росії. Відомий чорносотенець і українофоб Суворін, редактор газети «Новое время», вміщував статті «Папуаська Макландія», «Обдурювання папуасів», «Звернення папуаського короля Маклая Першого»... Навіть погрожував: «Маклай-мусив би знати закон про головну кримінальну відповідальність за намовляння російських підданців до еміграції»... Річ у тім, що вчений хотів, аби українські поліщуки оселилися колонією в тропічному раю, який він відкрив і полюбив. Миклуха писав до царя, просячи на це дозволу. Звісно, його тільки висміяли. 

Натомість Лев Толстой захоплювався гуманістичною та науковою працею Маклая. Писав йому:«... Зворушує й захоплює у вашій діяльності те, що... ви перший, без сумнівну, досвідом довели, що людина — скрізь людина, тобто добра товариська істота, у спілкування з якою можна й необхідно входити добром і правдою, а не гарматами й горілкою. І ви довели це подвигом справжньої мужності, яка так рідко трапляється у нашому суспільстві...» 

Попри тяжкий стан здоров'я, Маклай за порадою Толстого продовжував вести свій славнозвісний щоденник, виступав із публічними лекціями. Зали були переповнені. На жаль, книжка Миколи Миклухи-Маклая «Серед дикунів Нової Гвінеї» вийшла вже після смерті автора. Не тільки малярія, а й ігнорування та цькування вкоротили йому віку. 

Маклай покинув світ на 42-му році життя. 

І козак, і лях, і німець 

Великий Маклай залишив світові 160 праць з антропології, порівняльної анатомії, метеорології, географії, зоології та етнографії. Він довів, що папуаси з розумового й морального погляду стоять не нижче європейців. їхня ж відсталість пояснюється лише причинами історичними, зокрема гнітом колонізаторів. 

Папуаси Нової Гвінеї й досі вважають Маклая своїм. Росіяни твердять: «Російський учений». Англійці, індонезійці кажуть: «Наш, це видно з прізвища, поширеного в нас, — Маклай». А сам Микола Миколайович дав таку відповідь про своє походження кореспондентові австралійської газети «Зусіпеу Могпіпд Оегаїй»: «Моя особа — живий приклад того, як щасливо з'єдналися три одвічно ворожі сили. Запальна кров запорожців мирно злилася з кров 'ю їхніх, здавалося б, непримиренних ворогів — гордих ляхів, та ще й розбавилася кров 'ю холодних німців. Чого у цій суміші більше..., судити було б необачно і навряд чи можливо. Я дуже люблю вітчизну мого батька, Україну, але ця любов не применшує поваги до двох вітчизн батьків моєї матері — Німеччини та Польщі». 

Можна було б додати ще один рідний край Маклая — Нову Гвінею. Принаймні, так вважають папуаси, які пам'ятають доброго «чоловіка з Місяця». 

По-своєму Микола Миклуха-Маклай справді людина не від світу цього. Він і досі багато в чому лишається для нас загадкою.

Марія Влад
Миклуха-Маклай:загадки долі українського мандрівника Миклуха-Маклай:загадки долі українського мандрівника Reviewed by Василь Герей on 14:14:00 Rating: 5

1 коментар: