Ідея створення пам’ятника
Краєзнавці стверджують, що ініціатива спорудження в Києві пам’ятника Б.Хмельницькому належить чи то М.Костомарову, чи М.Максимовичу, маючи на увазі, ймовірно, слова останнього в альманасі "Украинец": "В Москве, когда в виду Кремля любуюсь великолепным памятником Минина и Пожарского, всегда говорю себе: зачем же до сих пор нет ни в Киеве, ни в Переяславе подобного памятника освободителю Малороссии от того же ига" (1859. — С. 149). Однак мрія та ініціатива — дві великі різниці. С.Ярон 10 липня 1888 р. в "Киевлянине" писав: "Сооружение достойного памятника славному борцу за веру православную, освободителю Малороссии от польского гнета, соединившему ее с Великой Россией — было заветной мечтою кружка киевских ученых 40—50-х годов". Важко погодитися із цим твердженням, адже, повторюся, історичний внесок Б.Хмельницького науковці оцінюють по-різному.
 |
| М.Юзефович |
Нагадаємо, що ще в 1830-х рр. на приєднаних західних землях масово закривалися костели і католицькі монастирі, секції польських банків, шляхту позбавляли маєтків, землі й дворянських титулів (за участь у Польському повстанні 1830-1831 рр.). У Київській губернії в 1840-х протягом чотирьох років спеціальна комісія під головуванням генерал-губернатора "по рассмотрении и поверке действий дворянских депутатских собраний" позбавила дворянського стану 64 000 шляхтичів. А 1866 р. в Мінській губернії протягом одного місяця змусили 10 000 католиків перейти в православ’я. Але самих тільки економічно-репресивних заходів було замало, тим паче що в сусідній Австро-Угорщині поляки не приховували своїх зазіхань на Правобережжя. Щоби "стереть следы полонизма", імперська адміністрація будь-що прагнула викорінити саму думку, що "Южная Русь — вовсе не Русь... и что южно-русы вовсе не имеют ничего родственного с Москвой". Ще не забулися польські "посягательства на свободу западной Руси и на целость русского государства". Тому згадали "о древнем разрешителе этих польских притязаний", а "нынешний блюститель целости и блага России, наш благодатный Александр-Освободитель, положил воздвигнуть памятник Богдану Хмельницкому".
Автор пам’ятника
 |
| М.Микешин |
Не виникло труднощів і при визначенні скульптора.
Поза конкурсом обрали М.Микешина, в доробку якого вже було кілька помпезних
проектів: "Тисячоліття Росії" і Кузьмі Мініну в Нижньому Новгороді,
цариці Катерині ІІ в Петербурзі, адміралу О.Грейгу і "Загиблим
воїнам" у Миколаєві та ін.
Микешин був живописцем, а не скульптором. Мистецтвознавці критикували його скульптурні роботи за еклектизм і перевантаженість сюжетів. Але достовірність образів, патріотичність тем, емоційне трактування пластичних форм у скульптурних роботах живописця давали Микешину змогу отримувати вигідні казенні замовлення.
Наприкінці 1850-х художник познайомився з М.Костомаровим і Т.Шевченком. Це знайомство стало для юного митця доленосним у багатьох аспектах і, безумовно, вплинуло на його творчість. Згодом Микешин намалював кілька дружніх шаржів на Шевченка, ілюстрував і видавав його поетичні твори, прагнув увіковічнити образ Кобзаря в скульптурі. Митець був одним з організаторів шевченківських роковин, плекав задум "видати в повному обсязі все з творчості Шевченка... в ілюстраціях, з додатком факсиміле з усіх його власних малюнків, а також усі музичні твори різних композиторів на його тексти", утримував меморіальну майстерню Шевченка в Академії мистецтв. У реріхівському архіві Третьяковської галереї зберігається лист Микешина до свого учня М.Реріха із вкладеною фотографією скульптури українця, на звороті якої написано: "Се діло треба розжувати". Автор пояснює: "Поїдеш до Канева на могилу Тараса Григоровича — вклонися йому низько від мене і скажи, що любив і поважав я його, як рідного батька". Відомо, що Микешин протягом усього життя зберігав Шевченкову шкатулку із землею з України. Тож коли надійшла пропозиція спроектувати пам’ятник Хмельницькому в Києві, митець без вагань узявся до роботи.
Первинний варіант пам’ятника
У лютому 1869 р. Олександр ІІ відвідав майстерню Микешина, де звернув увагу на чорновий малюнок пам’ятника Б.Хмельницькому в Києві і звелів надати його через товариша (заступника. — В.О.) міністра Двора на "височайший розгляд". За тиждень до майстерні завітав великий князь Костянтин Миколайович. На той час був уже готовий глиняний макет пам’ятника, про який "Його Високість зволили відгукнутися досить прихильно".
У серпні 1869 р. петербурзький "Голос" опублікував, а київські газети передрукували детальний опис майбутнього монумента. На широкому фундаменті з сірого граніту — пірамідальний п’єдестал з червоного порфіру, що утримує високий лабрадоровий моноліт у вигляді скелі. "Богдан мчится на степном коне и в своем бешенном беге взлетает на скалу; левою заднею ногою конь топчет иезуита — этого общего врага и Малороссии и Польши, прикрытого отбитым казаками польским знаменем. Правою ногою конь сбросил со скалы польского пана, который, падая, ломает свой меч и упирается рукою о труп убитого еврея — откупщика православного храма, захватившего с собою во время бегства церковные драгоценные вещи, из которых во время оно еврейки делали себе ожерелья, серьги, головные украшения. Украинский герой... правою рукою высоко возносит булаву по направлению к северо-востоку — к Москве..." Біля підніжжя скали співає кобзар ("тип — Тарас Шевченко", — зазначив автор), його слухають: великорос, "рукою взявшись за бок, в рубахе с расстегнутым воротом... в торжествующей позе"; білорус — "мужик в лаптях, с топором за поясом и с рукавицами"; малорос — "с усами, падающими на грудь"; червонорус — "скрестивши руки и погрузившись в глубокую тоску, он упивается звуками родного языка". Опереткова сценка, яку 1982 р. частково втілили в камені вже радянські скульптори в київському монументі "Арка Дружби".
4 листопада 1869 р. до редакції газети "Киевлянинъ" надійшла телеграма: "Государь утвердил вполне, без всяких изменений, модель памятника Хмельницкому. Микешин". Відтак 16 січня 1870 р., на клопотання генерал-губернатора О.Дондукова-Корсакова, надійшов височайший дозвіл на збирання благодійних внесків. Для управління пожертвами при археографічній комісії заснували спеціальний комітет під головуванням М.Юзефовича. 16 травня 1870 р. відбулося перше засідання, на якому Юзефович зачитав записку про історичне значення Хмельницького в російській історії, де був також заклик до "учреждений и лиц, на сочувствие которых комитет может рассчитывать".
Модель пам’ятника
У вересні 1872 р. до Києва привезли бронзову модель пам’ятника, а в листопаді в залі урочистих засідань Першої гімназії виставили її для загального огляду. Публіка сприйняла композицію майбутнього монумента неоднозначно. Тоді як, скажімо, кореспондент "Санкт-петербургских ведомостей" Н.В-цкий захоплено хвалив автора за правдивість образів, член комітету зі спорудження пам’ятника М.Ріґельман, а за ним і генерал-губернатор О.Дондуков-Корсаков слушно пропонували зняти фігури єзуїта, поляка і єврея: "Хотя эти национальности и попраны, но они еще существуют, и позорный вид фигур на памятнике должен оскорбить их чувства и поддерживать враждебность к остальному населению, что не должно согласоваться с идеей памятника; иезуит же с четками, лежащий под ногами коня, должен производить неприятное впечатление не только на прохожих католиков, но и на православных, т. к. иезуит есть все же духовное лицо христианской религии". Микешин як міг пручався і наполягав на первинному варіанті. Митець писав: "Я считаю обязательным сообщить, что какое бы то ни было изменение в сочинении этого памятника я делать без Высочайшей на то воли Государя — не вправе".
Іншим вагомим аргументом щодо спрощення пам’ятника став брак коштів. За кошторисом вартість монумента становила
145200 руб. (без ціни металу і каменю). Микешин погодився спростити композицію і залишив з трьох скандальних фігур лише єзуїта. Кошторис скоротився до 95700 руб. За таку патріотичну пожертву автора згодом нагородили земельним наділом в 1000 десятин у Катеринославській губернії. Довелося переробляти модель пам’ятника, яку після виставки придбав В.Тарновський (зберігається в Чернігівському історичному музеї). Але зібраних
25 тис. руб. було недостатньо.
Скульптура
У лютому 1873 р., на прохання генерал-губернатора, імператор звелів для відливки фігур пам’ятника відпустити зі складів морського відомства 1600 пудів брухту "зеленої міді". 4 червня 1873 р. комітет уклав з Микешиним формальний контракт. За його умовами скульптор зобов’язувався виконати скульптури в глині протягом року, а замовлення в цілому — до 1 травня 1875 р. Авторська винагорода мала становити 23 тис. руб.
Для роботи над проектом Микешину дозволили працювати в майстернях Головного адміралтейства. Однак несподівано, за розпорядженням тимчасово керуючого морським міністерством, художник змушений був перебратися в манеж відомства шляхів сполучення. Але й тут перебування його було нетривалим — через місяць митцеві довелося взятися за облаштування власної майстерні. Розуміючи труднощі митця, комітет не наполягав на виконанні робіт в обумовлений термін, і гіпсові оригінали пам’ятника було передано на петербурзький завод шотландця Дж.Ф.Берда тільки навесні 1878 р.
3 травня 1878 р. Олександр ІІ оглянув гіпсові оригінали і наказав фігуру єзуїта прибрати. Втілювали в металі задум Микешина його соратники — відомі скульптори П.Веліонський (відлив фігуру гетьмана) і О.Обер (коня).
Фінансові труднощі
Виготовлення скульптур обійшлося в 28 тис. руб., з яких Микешин отримав 10 (зовсім небагато за майже десятирічну працю!), а Берд — 18 тис. На доставку пам’ятника до Києва та інші неминучі витрати потрібно було ще
30 тис. На спорудження запроектованого постаменту — 100 тис. Тим часом комітет мав усього 7747 руб.
Довелося вкотре просити "височайшого дозволу" на зміну проекту п’єдесталу. Вирішили постамент пам’ятника спорудити у вигляді кургану, облицьованого дерном. Зрештою наприкінці серпня 1880 р. скульптура вагою близько 500 пудів благополучно прибула до Києва (скористалися частково пільговим проїздом Миколаївською і безоплатним — Московсько-Курською і Курсько-Київською залізницями).
Металеві деталі пам’ятника поставили на зберігання, під розписку київського брандмайора О.Пилипенка, у дворі Старокиївської поліційної частини. Відповідальним за спорудження монументу призначили архітектора Київської контори міністерства імператорського двору і наділів В.Сичугова.
Місце для пам’ятника
Ще 1869 р. в описі майбутнього монумента було вказано точне місце встановлення пам’ятника — Софійська площа, на якій урочисто зустрічали Хмельницького
1648 р. Місце визначила комісія зі спорудження пам’ятника. Втім, у київської адміністрації була своя думка.
У Києві аж до 1860-х чимало вулиць і площ не мали офіційних назв, міщани використовували народні. Київський статистичний комітет, ураховуючи історично усталену топоніміку, підготував список майбутніх назв. Генерал-губернатор, як і годиться, звернувся по "височайший дозвіл". Імператор не зволікав і 31 липня 1869 р. затвердив перелік у повному обсязі. Тоді дістали назви 21 площа і 24 вулиці. В переліку, серед інших, є такий запис: "п. 4. (площадь) в конце Крещатика, где фонтан "Моряк", — (наименовать) Богдана Хмельницкого, которому предполагается поставить на этой площади памятник как положившему начало воссоединения Юго-Западного края с Московским государством".
Поки створювали скульптури в Петербурзі, питання про місце встановлення пам’ятника не порушувалося. Коли настав час споруджувати п’єдестал, з’ясувалося, що місце для майбутнього пам’ятника "височайше" не затверджено. В червні 1880 р. спеціальна комісія під головуванням генерал-губернатора, до складу якої входили члени будівельного міського комітету і представники міської управи, визначила для пам’ятника місце — південний бік Софійської площі, куди взимку й завезли будівельні матеріали. Думку комісії поділяв і тодішній київський митрополит Філофей, про що письмово повідомив генерал-губернатору М.Черткову і М.Юзефовичу. Наприкінці травня 1881 р. комісія в оновленому складі (11 осіб) підтвердила рішення попередників. 16 червня 1881 р. на засіданні Київської міської думи гласні визнали, що "более приличного для памятника места, как Софиевская площадь, найти не возможно", а також затвердили точне місце: "Треугольник, образуемый пересекающимися улицами и рядом домов между Софийскою улицею и Троицким переулком... обращенною на юг стеною Присутственных мест".
7 серпня 1881 р. розпочалися земляні роботи, "судя по которым постановка пьедестала предполагается в самом центре Софиевской площади". І тут забили на сполох церковники. В Синод полетіла депеша: "При означенном положении и высоте памятника... всякому, направляющемуся с этой стороны (від Хрещатика і Михайлівського монастиря. — В.О.) к собору будет представляться уже не алтарная стена собора, а задняя часть лошади". До Києва приїздить комісія, яка, "идет на площадь... исследует зад лошади (?). Комиссия приходит к заключению, что ничего подобного... нет". Але духовенство почало вимагати взагалі не встановлювати пам’ятника на Софійській площі — мовляв, зустріч Хмельницького відбувалася біля Золотих воріт, і на той час "он еще не протягивал руки к Москве, мечтая быть независимым от панов, под личной протекцией короля".
Принагідно зазначимо, що попри скарги єпархіального начальства пам’ятника ніколи не розвертали, і булава гетьмана спрямована не до Москви. Від розробки проекту до початку будівництва минуло майже 20 років, і про первісний задум автора забули. Нині Хмельницький вказує, радше, на Мінськ і аж ніяк не на першопрестольну.
Будівельні митарства
Наприкінці серпня 1881 р. спорудження фундаменту під пам’ятник завершили і розпочали цегляну кладку чотиригранного стовпа під постамент. 15 жовтня для складання скульптурної групи з Петербурга прибув майстер Яким Іванов з кількома підручними. 2 листопада на цегляну основу п’єдесталу встановили масивну (180 пудів) чавунну плиту під скульптурну групу, а 22 листопада — зібрану пітерськими майстровими кінну статую Богдана. В такому вигляді і залишався пам’ятник в очікуванні достойного постаменту.
У січні 1883 р. з Петербурга надійшла телеграма: начальникові Київського окружного інженерного управління генерал-майору І.Третеському вжити негайних заходів щодо спорудження пам’ятника. Тим часом спеціальна комісія визначила, що земляний курган не витримає скульптури. Архітектор Сичугов запропонував проект постаменту у вигляді гранітної чотиригранної піраміди уступами. Але зібраних коштів не вистачало, і спорудження пам’ятника знову припинили. На допомогу прийшло військове відомство. За сприяння Третеського Інженерне управління Київської фортеці передало 30 куб. сажнів граніту, що залишився ще від спорудження Ланцюгового моста. Вкотре комітет був змушений клопотати про зміну проекту.
28 квітня 1883 р. Олександр ІІІ дозволив виконати постамент у вигляді гранітного кургану напівсферичної форми. Для втілення цього проекту, "действительно более импозантного", потрібно було 28 тис. руб., тим часом на рахунку комітету залишилося 34 руб. Тому протягом другої половини 1883-го і 1884 рр. роботи не велися.
Будівельний майданчик поступово перетворювався на смітник. До міської управи почали надходити скарги від містян: "пространство возле памятника Богдана Хмельницкого представляет одно сплошное отхожее место, вследствие чего земля здесь пропитана нечистотами почти на аршин глубины". Страх перед холерою (в 1881-му і 1883 рр. у Європі було зафіксовано спалахи цієї хвороби) змусив міську владу подумати про очищення площі. Втім, через брак коштів управа обмежилася лише періодичним посипанням нечистот піском. Під час дощу пісок разом з нечистотами змивався і потоком води сусідніми вулицями потрапляв на Хрещатик, "распространяя таким образом вонь и загрязняя улицы на далеком протяжении". Мешканці Софійської площі, не дочекавшись реагування на скарги, почали самотужки виконувати обов’язки управи. "Киевлянинъ" писав: "Вчера мы видели домовладельца, разбрасывающего карболовый порошок по зловонным лужам и другим "украшениям", окружающим памятник Б.Хмельницкому".
Пам’ятник Хмельницькому будували зеки
У жовтні 1885 р. київський міський архітектор В.Ніколаєв дав згоду керувати роботами зі спорудження постаменту і склав детальний проект і кошторис на 12 тис. руб. Державна Рада Російської імперії без зволікань підготувала постанову про виділення потрібних коштів, яку 4 березня 1886 р. затвердив цар. 8 липня 1886 р. "Киевлянинъ" повідомив, що необхідна сума надійшла на рахунок комітету. Однак це була неправда. Казначейство змогло виділити гроші тільки в листопаді 1886 р. Щоб не зривати графіка будівництва, міський голова І.Толлі позичив власні кошти, і 12 серпня будівельні роботи поновили.
1 липня 1886 р. набрав чинності закон про обов’язкове залучення арештантів до роботи. Київський губернський комітет кураторства над тюрмами встановив такси на арештантські роботи: 22 коп. узимку і 30 коп. улітку за день. Крім того, зеки виготовляли меблі, ремонтували взуття й одяг, шили, вишивали і в’язали, виконували палітурні роботи... В меблевому магазині М.Пилипенка на Фундуклеївській діяла постійна виставка виробів арештантів. Тюремна адміністрація була готова відряджати на роботи до 100 осіб щоденно. Але кияни, незважаючи на помірну таксу, неохоче вдавалися до послуг арештантів, натомість зеків залюбки використовували на казенних роботах — брукуванні вулиць, заготівлі дров для міських установ і закладів, як докерів і двірників. В’язні працювали справно: спорудили п’єдестал, облицювали його гранітом, встановили 16 газових ліхтарів, замостили площу, і 4 липня 1888 р. з пам’ятника, нарешті, зняли риштування.
Торжество
"Сын покойного скульптора М.О.Микешина, по проекту которого сооружен в Киеве памятник Б.Хмельницкому, художник-скульптор Б.Микешин вчера
(22 листопада. — В.О.) прислал на имя киевского городского головы новую просьбу об ассигновании городской думой хотя бы небольшой суммы на сооружение памятника его отцу" (Кіевлянинъ. — 1910. — №324).
Володимир Олійник
Пам'ятник Богдану Хмельницькому:історія та міфи спорудження
Reviewed by Василь Герей
on
06:18:00
Rating:
Reviewed by Василь Герей
on
06:18:00
Rating:
Немає коментарів: