Людмила Павличенко:таємниці найвідомішої жінки-снайпера

Замість передмови:
…хоч плач, хоч вовком вий, хоч головою об стінку бийся, а все надаремне!.. І навіть не через ту халепу, яку ми лише за звичкою називаємо "політикою", а через наше незбагненне МАРНОТРАТСТВО. Ми з такою легкістю роздаємо нашу українську історію і наших героїв кожному стрічному і поперечному, що аж жах бере. Схоже, вже сьогодні значне число співвітчизників достеменно знає імена лише тих наших славетних, хто увічнений на банкнотах Нацбанку України.

Єдина і справді неповторна
…бо вона й справді така, єдина. І неперевершена… Тим більше, у такій царині, котра за самим своїм визначенням нескінченно далека від самого поняття Жінка, Матір, Дочка. Свого часу це настільки вразило геніального американського барда Вуді Гантрі, що він навіть написав про Неї пісню, де в приспіві весь час повторювалось: "Битва — це твоя гра". Помилявся. Глибоко помилявся. Тут усе набагато складніше. І, на жаль, ані Її сучасники, ані нинішні мудрагелі від історії навіть не почухались, аби збагнути, що це за дивовижний такий феномен — найкраща в історії Другої світової війни жінка-снайпер українка Людмила Павличенко. Воїн, яких одиниці. І водночас, як нині кажуть, народний дипломат, що перевершила всіх сучасних їй дипломатів професійних.

Вона відійшла від нас порівняно недавно, в 1976-му році. А ми вже перекручуємо її прізвище у публікаціях та книгах. То вона ПавлИченко, то ПавлІченко, а то й ПавлЮченко. Отак!

Що ми знаємо
Народилася 1916-го року в Білій Церкві, столиці українського Правобережного козацтва. Батько, за словами самої Людмили, кадровий робітник, пролетар, учасник громадянської війни на Уралі та в Сибіру — у лавах Червоної Армії.

До чотирнадцяти років дівчина вчилась у білоцерківській школі № 3, а після переїзду родини у 1930-му році до Києва — в якійсь зі шкіл цього міста. Дивно, але в якій саме — невідомо. Після закінчення 9-го класу у 1932-му році перейшла до вечірньої школи робітничої молоді і водночас почала працювати на заводі, який ми зараз знаємо, як "Арсенал".

І отут перше "чому"? До 1954-го року навчання у старших класах радянських шкіл (8–10 кл.) було платним. І то далеко не символічно платним. Не кожна тодішня пролетарська родина могла це дозволити стосовно своїх дітей. Відтак після 7-го класу поставав вибір: робота, навчання в технікумі або в якійсь із численних професійних шкіл. Наголошуємо: цей вибір робили після 7-го класу. Що ж сталось у родині Павличенків у 1932-му році? Можливо, помер головний годувальник — батько?

Середню освіту Людмила одержала без відриву від виробництва. А загалом відпрацювала на заводі 5 років. У 1937-му вступила до Київського державного університету (нині це Київський національный університет імені Тараса Шевченка). Але не на інженерний мехмат, а на стовідсотково гуманітарний історичний факультет. У червні 1941-го року після закінчення 4-го курсу студентка Павличенко працювала в Одеській науковій бібліотеці над збиранням матеріалів для дипломної роботи. Тема, як на ті часи, коли вся багатовікова історія України зводилася до історії 20-річчя України радянської, незвична: Богдан Хмельницький!

У перший же день нападу Німеччини на Радянський Союз, 22 червня 1941 р. Людмила Павличенко прийшла до одеського військкомату, здала студентську бронь, що захищала її від мобілізаці, та поклала на стіл воєнкома посвідчення випускника-відмінника снайперської школи ТСОАВІАХІМу (повна назва — Всеукраїнська школа льотчиків — навчальний заклад товариства сприяння обороні, авіації і хімії) і заяву про негайну відправку на фронт. Через добу вона вже була на передовій.

Рік, як сто життів
Фронтова біографія Людмили Павличенко вклалась рівно в один рік. Від першого бою, коли вона, контужена, відмовилася полишати бойову позицію, і до останнього важкого поранення на околиці Севастополя в червні 1942-го.

Не секрет, що радянський більшовицький агітпроп з ідейних міркувань переробляв офіційний життєпис фактично кожного Героя Радянського Союзу. Але як попрацювали цензорські ножиці над Деревом Життя Людмили Павличенко, поколінню нинішніх читачів важко навіть уявити.

У 1941-му сержанту Павличенко було 25 років. Вік уже не юної, а зрілої молодої людини, у якої, крім роботи та навчання, було й особисте життя. Ми не знаємо про нього нічого. Крім однієї дуже дивної фрази, віднайденої нами у несподіваному контексті. Річ у тім, що в 1963-му Політвидав СРСР випустив кілька збірників нарисів про жінок — Героїв Радянського Союзу. Зрозуміло, що й автори, і редактура цієї головної ідеологічної макулатури мали доступи до таких джерел інформації, що абсолютній масі дослідників — зась. І саме в цій книзі виринули дві дивні фрази, не розшифровані ні в самому нарисі, ані взагалі в усіх публікаціях про Людмилу Павличенко: "…десь на півночі за її долю тривожилась матір. Великий друг Люди, з якою був маленький синочок".

Чому корінна киянка на другому році війни була "десь на півночі", а її дочка — офіцер діючої армії — не мала змоги встановити конкретну адресу? Хто був батьком малого синочка Людмили? Що сталося з ним? Ані слова. Це було все, що могли дозволити собі радянські історики навіть в останній рік хрущовської "відлиги".

Натяки, а то й відверті посилання на ніжні почуття між легендарною снайперкою та її молодим напарником, на наше переконання, слід віднести до горезвісної казарменоокопної міфології, згідно з якою всі жінки-снайпери були "ппж" (польовими-похідними жонами) своїх напарників. Це, даруйте, дурня вже тому, що переважна більшість радянських жінок-снайперів "працювали" в парі зі своїми напарницями. Та Бог з ними, з пліткарями.

Бухгалтерія подвигу…
…чи, як кому до вподоби, статистика смерті. Ще з червня 1941-го по червень 1942-го снайпер Людмила Павличенко знищила 309 (за деякими даними 310) гітлерівських солдатів і офіцерів. З них 36 — у снайперських двобоях. Серед людей цієї професії саме остання цифра є справжнім виміром віртуозності, найвищим пілотажем цього воєнного ремесла. Бо кожний вбитий ворожий снайпер — то щонайменше сотня своїх порятованих від смерті побратимів.

Далеко не кожен навіть з уславлених радянських снайперів наважувався на таке. Скажімо, Михайло Сурков — абсолютний рекордсмен у цій кривавій статистиці — поклав 706 гітлерівців. Але жодного снайпера серед них не було.

Чого це вартувало? На одного зі своїх суперників, котрий добряче дошкуляв захисникам Севастополя, Людмила чатувала три доби поспіль. Бо відчула навіть не свист кулі, а гаряче повітря, що обпекло щоку — і зрозуміла: полювання йде саме на неї. Гаразд, хто мисливець, а хто здобич — це ми ще побачимо! Вісімнадцять годин пролежала непорушно, удаючи вбиту. І спустила курок лише коли німець підповз так близько, що вона бачила вираз його обличчя в усіх деталях без біноклю. З’ясувалося, що цей ас мав на своєму рахунку 500 перемог: 400 на Західному фронті в Європі в 1939–40 роках і 100 на українській землі.

Історична довідка
З появою в Інтернеті комп’ютерних "стрілялок" спочатку шмаркаті фани, а згодом і серйозні дослідники зацікавилися снайперським ремеслом у контексті історії воєн. І дійшли одного правильного висновку, а другого — дещо хибного.

Так, у роки Другої світової війни лише три армії мали таку кількість снайперів, яка реально впливала на перебіг бойових дій. Це Радянська Армія, гітлерівський Вермахт та… Фінляндія, союзниця Третього Рейху. Жінки входили до снайперських підрозділів цих армій, а у фінів взагалі складали ледь не більшість.

За даними сучасних російських істориків, у Червоній, згодом Радянській Армії з 1941 по 1945 роки воювало близько тисячі жінокснайперів. Їхній спільний здобуток на полі бою — понад 12 тисяч знищених гітлерівців. Але, за всієї поваги, жодна з них не наблизилась до результату Людмили Павличенко. Як і жодна жінка-снайпер з будь-якої армії часів Другої світової війни.

Кілька слів на адресу чоловіків. У процентному відношенні Вермахт мав менше снайперів. Надолужували старанною підготовкою і великим бойовим досвідом. Але навіть ті, хто воював з 1939-го по 1945 р., не перевищували показника 400–420 перемог. Снайпер, "знятий" Людмилою Павличенко під Севастополем, був кращим із кращих.

Тепер про хибний висновок. Мовляв, хоча сам термін "снайпер" походить із жаргону англійських мисливців і дослівно означає "той, хто влучить бекасу (snipe) в око", снайперство як військова професія вперше з’явилось у Червоній Армії з ініціативи тодішнього наркома оборони тов. Ворошилова. Про стрілецькі здібності наркома промовчимо. Мало хто знає, що маршал мав таку вутленьку і кволу статуру, що не міг прицільно стріляти навіть з особистої зброї. Тому тульські чудозброярі виготовляли для нього зменшені малокаліберні копії револьверів і гвинтівок.

Насправді ж снайперство сягає своїм корінням до неперевершеної майстерності українських козаків-пластунів. І саме в Кубанському війську, що майже стовідсотково складалося з українців, ще з ХVШ ст. готували пластунів-снайперів для всієї армії Російської Імперії.

Про дітей і здитинілих
Маленький, але характерний епізод: у 1942 р. в Севастополі чи не кожен знав, де саме квартирує снайперський взвод 25-ї Чапаєвської стрілецької дивізії. Дивовижний приклад легковажності радянських особістів та арійської зверхності гітлерівської розвідки.

Щоразу, коли Людмила Павличенко поверталася із завдання, на неї вже чатували севастопольські хлопчаки зі стандартним запитанням: "Ти скільки сьогодні німців убила?". І не менш стандартною реакцією на відповідь Героїні: "Цього мало! Їх треба більше вбивати". А якось Людмила кілька днів не могла вирахувати одного дуже затятого німецького снайпера. Тому чесно відповіла хлопчикам: "Сьогодні я не вбила жодного". У відповідь почула: "Це погано, дуже погано, німців треба вбивати щодня!".

Діти! Що з них візьмеш! Так їх вчили, так їм втовкмачували. Але точнісінько такі ж тексти лунали з вуст людей дорослих, отих незліченних політпрацівників і особливо штабних офіцерів. Вони, котрі часто-густо за всю війну жодного разу не вистрелили, хіба що в повітря на п’яну голову, краще всіх знали, скільки ворогів треба вбивати і як.

Що нас найбільше вразило? За весь отой рік своєї снайперської війни Людмилу Павличенко відзначили аж двома нагородами: медаллю "За відвагу" та… значком "Відмінний снайпер". Розгодовані і розцяцьковані незаслуженими відзнаками вищезгадані штабні щурі гордовито кидали в обличчя Людмилиним командирам представлення до нагород, шиплячи крізь зуби: у Берліні нагороджувати будемо!

Тому всі свої високі відзнаки — два Ордени Леніна та зірку Героя Радянського Союзу — Людмила Павличенко одержала вже після того, як важке поранення надовго вивело її з бойового строю. А могла б і не одержати! Якби не його величність Випадок. А можливо, втручання Її Святості Долі.

Козацька порода
Влітку 1942 р. після приголомшливих поразок на радянсько-німецькому фронті компартійне керівництво СРСР збагнуло нарешті, що без реальної допомоги "триклятих капіталістів" і, в першу чергу США, їм, розумникам, не вдасться завадити Гітлеру здійснити його мрію: прийняти парад Вермахту на Красній площі у Москві.

Дипломатія дипломатією, переговори переговорами, але Сталін зіткнувся з тим, що зневажав і чого потай боявся: з суспільною думкою рядових американців. А вони, оці пересічні янкі, чомусь не квапилися звершувати свою велику соціалістичну революцію, а навпаки, чіплялися за здобутки "прогнилої" буржуазної демократії…

Людмила Павличенко, Елеонора Рузвельт. та Роберт Джексон

Необхідне уточнення: і пересічні американці, і їхні політики до початку Другої світової війни були нацією ксенофобів. Їх цікавили — і досі, до речі, цікавлять — передусім внутрішні проблеми та власні інтереси. Навіть війна, розв’язана Гітлером, не похитнула ментальності американського електорату. "То їхні європейські проблеми, — чулося і на вулицях, і в конгресі, — наплодили королів із диктаторами вкупі, от хай і викручуються. Самі. Без нас".

Друга суттєва обставина — масовий психологічний шок після блискучого нальоту японської авіації на американський флот у Пірл Харборі.

Сьогодні вже напевне важко встановити, хто підказав Сталіну замість звичної партійноурядової делегації послати до США "простих радянських людей". Не акцентуючи їхньої партійності та ідеологічних поглядів. Отак у поле зору офіційної дипломатії нарешті втрапила унікальна жінка-снайпер, лейтенант Людмила Павличенко.

Скажемо ще раз спасибі американським журналістам тої пори, тим, що донесли до нас неофіційний, живий образ молодої української жінки-воїна. Кращі фото і чи не єдині кінозйомки, включно з синхроном живого голосу Людмили, зроблені саме тоді, у 42-му, по той бік океану.

От про цю поїздку написано багато. І про те, як значною мірою саме Людмила Павличенко зламала стереотип сприйняття американцями не лише цієї війни, а й тих, хто щодня, щохвилини гине на довжелезному фронті від Льодовитого океану до Чорного моря. Наголосимо тільки на два моменти, які чомусь "пройшли повз увагу" навіть сучасних дослідників. Перший: чому замість представниці державотворчого етносу до США поїхала саме українська жінка? Достатньо глянути на маршрут її поїздки по США і Канаді, аби зрозуміти, що вона зустрічалась і спілкувалась не лише з політичним бомондом Америки, а передусім — із українською діаспорою! За тодішніми ідеологічними стереотипами чи не всі наші співвітчизники за Атлантичним океаном сутні вважалися буржуазними націоналістами, петлюрівцями і взагалі — ворогами радянського народу. Але біда навчить навіть зарозумілих диктаторів. Особливо, якщо у них спрацьовує інстинкт самозбереження.

Саме там, у Чикаго прозвучало славетне запитання: "Джентльмени, за рік війни я знищила 309 фашистів; чи не задовго ви ховаєтеся за моєю спиною?" Реакція джентльменів — спочатку шок, повна тиша, потім вибух схвальних криків та овації.

І знову про наші суб’єктивні враження від перегляду отих американських фото. Дивовижна річ: молода українська жінка з короткою статутною зачіскою, зодягнена в тодішній радянський військовий однострій, котрий знищує будь-який натяк на жіночність, а поряд із нею — вишукані, випещені, нафризурені, вичепурені найкращими модельєрами американські леді. Вищий світ! Від дружини президента Рузвельта Елеонори до сенаторських і конгресменівських супружниць. Але єдиною справжньою жінкою, красунею непідробною в цьому квітнику виглядає лише Людмила Павличенко, українка з козацького роду. Свого часу середньовічні мандрівники вражено занотовували, що українські козачки, дівчата і жінки вміють триматися шляхетніше від багатьох принцес і крулєвен з їхніх європейських імперій.

А потім було те, чого ніколи не було раніше
…так сказала легендарна леді Гамільтон. Перед поїздкою до США Людмилі Павличенко нарешті дали Орден Леніна. За рік — звання Героя Радянського Союзу. Але на передову, де пройшов найяскравіший період її життя, Героїня вже не повернулася. Той, хто думав і не спав за всіх, вирішив, що так буде краще. Для нього.

Ще одна таємнича несподіванка: після закінчення вищих офіцерських курсів у 1943 р. офіцер 25-ї стрілецької, себто піхотної дивізії Людмила Павличенко несподівано для себе і для тих, хто її знав, стала офіцером Морської берегової охорони. Хоча її подальше місце служби — школа військових снайперів — було за сотні кілометрів від найближчого моря. І все! До кінця війни — ніяких нагород. Крім однієї чи двох медалей у загальному списку. А після 1945-го — суцільні "тринадцять миттєвостей життя".

Спочатку майор ВМФ Павличенко закінчує Київський державний університет, усе той же історичний факультет. Призначення — Генеральний штаб Збройних сил Радянської Армії. В офіційній біографії — незрозуміла, щоб не сказати, недолуга фраза: "У Генштабі ЗС СРСР — займалась науковою роботою". Люди добрі, хто кого має за невігласа? Яка наукова робота у Генштабі? Хіба якщо йдеться про глибокий аналіз і стратегічне прогнозування. Але цим займається інше відомство — Головне розвідувальне управління Радянської Армії.

Наступна несподіванка: після 8-ми років "наукової роботи" начебто у Генштабі майора Павличенко переводять до Радянського комітету ветеранів війни. Ну нехай! Поранення, контузії, оті багатогодинні чатування у снігу та болоті можуть підкосити здоров’я і в 37 років. Та от — у вищезгаданому нарисі з політвидавського збірника 1963-го р. ще одна загадка. Виявляється, військовий і дипломатичний досвід Людмили Павличенко надзвичайно став у нагоді Комітету ветеранів — де б ви думали? У молодих республіках Чорної Африки. Що хоч, те й думай.

Замість післямови
Од часів Геродотових до нещодавніх українська жінка бралася до зброї, коли межи нею та ворогами не було вже нікого, хто міг би захистити її, малих дітей і старих батьків. Саме тоді війна ставала її сутністю — і горе ворогам!

Пам’ять про унікальну жінку-воїна, останню українську амазонку відзначили за радянськими мірками скупо. Вулиці її імені у Севастополі та Білій Церкві, меморіальна дошка на будинку школи та… великий риболовецький сейнер. У його нинішньому стані.
І що ми за народ такий?

Валерій і Наталя Лапікури