Таємниця скарбів Довбуша

 

Якщо вам доведеться побувати в Карпатах, то вам, швидше за все, розкажуть легенди про опришка (розбійника) Олексу Довбуша, якого ще називають «карпатським Робіном Гудом». Про Довбуша багато говорять по обидві сторони Карпатських гір. Історії про його подвиги можна почути як в Рахові, так і в Яремче.

Довгий час фігуру Олекси Довбуша прийнято було вважати міфічною. Якщо Штірліц – збірний образ радянських розвідників, то Довбуш, за аналогією, збірний образ усіх українських народних месників і справедливих розбійників, які жили і захищали знедолений народ більше трьохсот років тому, в XVII столітті. 

 Однак завдяки старанням дослідників, і в першу чергу прикарпатського професора Володимира Грабовецького, герой народних легенд поступово перестав бути тільки лише плодом уяви і літературним героєм. Вчений всерйоз вивчив так звані «чорні книги», де записувалися свідчення побратимів знаменитого опришка, і склав хронологію і географію походів Довбуша в 1738-1745 роках. Таким чином, він довів – Олекса Довбуш існував насправді. І тим самим спровокував сплеск інтересу до так званого «золота Довбуша».     Справа в тому, що, згідно з легендами, частина скарбів, награбованих у багатіїв, Довбуш довгий час ховав у Карпатських горах і лісах. За однією версією – все в одному місці, за іншою – в декількох різних місцях. Але ці версії були лише частиною міфів про Довбуша. Як тільки стало ясно, що така людина насправді існував і навіть з’явилася схема його пересувань і укриттів, шукачі скарбів піднеслися духом.     Втім, скептики вимагали більш конкретних доказів не стільки існування самого Олекси Довбуша, скільки підтвердження, що скарб дійсно існував і існує. Тобто розбійник і його товаришами не роздавали відібране у багатьох біднякам (що менш ймовірно) і не пропивали-прогулювали в корчмах (що більш допустимо), а насправді мали щось на зразок розбійницької «чорної каси». Одним словом, потрібні докази того, що Олекса Довбуш був багатою людиною.    

 У зв’язку з цим є необхідність простежити його біографію від народження до того самого дня, коли, згідно з народною легендою, Довбуш був застрелений.

Що ж нам відомо про Олексу Довбуша?    

 За деякими відомостями, Василь Довбуш, батько Олекси, теж був опришко і загинув за нез’ясованих обставин. Олексу ж виховав вітчим. Коли хлопчик виріс, то вирішив помститися за батька. Є й інші дані: батько Довбуша служив в армії барабанщиком, і саме з цим пов’язано походження його прізвища. «Добош» або «довбуш» – так у той час називали барабанщиків у військах. За цією версією, відставний барабанщик Василь Довбуш не загинув, а зі своєю молодою дружиною оселився в Печеніжині. До речі, точного імені матері Олекси, на відміну від імені батька, досі точно ніхто не знає. Один з можливих сховків скарбу Довбуша З місцем народження теж не все ясно. За одними відомостями, народився майбутній народний герой у вже згаданому нами Печеніжині. За іншими – на Гуцульщині, в Микуличині (нині – Надвірнянський район Івано-Франківської області). Є також джерела, які стверджують, що Довбуш народився в Шешорах на Закарпатті. Такі розбіжності у визначенні місця народження Олекси можна списати на бажання вважати знаменитого опришка своїм земляком. Сумнівів не викликає тільки рік народження – 1700, що було аргументовано доведено Михайлом Грушевським.

  

  Вивчаючи архівні документи, вчені досить чітко визначили соціальне походження Довбуша. Його батько, незважаючи на те що в молодості грішив розбійними справами, з віком став розсудливим і служив в Печеніжині комірником у тамтешнього багатія Гаврила Твердюка. Разом з братом Іваном Олекса пас не тільки своїх овець, а й стадо громади з сусіднього села Марківки. Жили пастухи бідно, але не голодували – кінці з кінцями зводили.     Бідняцьке походження Олекси Довбуша підтверджується історичними фактами. Так, в 1739 році в Станіславі (сучасний Івано-Франківськ) пастух Олекса Жолоб, добрий знайомий сім’ї Довбушів, на суддівському допиті щодо рідні тоді вже знаменитого опришка показав наступне: старий Довбуш живе в коморі його господаря Гаврила Твердюка. Це підтвердив пізніше і сам Твердюка. Таким чином, батько Олекси належав до тих шарів сільського населення, які могли тільки лише прогодувати себе, але свого житла не мали, тому змушені були задовольнятися знімною «комірчиною».     Опришків, яких ще називали «чорними хлопцями», молодий Олекса міг бачити в горах і на полонинах. Пастухам «народні месники» довіряли, навіть дружили з ними, брали у них молоко і сир, відпочивали в пастуших таборах. Люди поважали опришків і вважали їх єдиними, хто може протистояти шляхті. А пастухи, в свою чергу, розповідали «чорним хлопцям», що робиться в світі і які плани у шляхти. Тому не дивно, що одного разу Довбуш вирішив долучитися до опришків.  

   Уже через сто років про Довбуша писали: «Надзвичайна сміливість, видатні організаторські здібності і ненависть до ворогів сприяли тому, що навколо Олекси Довбуша незабаром зібралися опришки, з якими він робив успішні набіги на шляхту та орендарів. Навіть ідеологи Австрійської монархії визнавали його не звичайним розбійником, який вбивав і грабував для власного збагачення. У його діях проглядаються ідеологічні мотиви. Він вважався народним героєм, визволителем від іноземного гніту».     Як ця інформація наближає нас до таємниці «скарбу Довбуша»? Досить близько: влада сама визнавали, що Довбуш хоч і був в очах простих селян воїном-визволителем, але кожен раз після набігів йшов з великою здобиччю. І для чергового нападу вибирав багатих і знатних персон.

Перші згадки про виступи Олекси Довбуша та його опришків можна відшукати в документах, датованих 1738 роком. Тут необхідно уточнити, що його більш ранні дії, коли він був лише простим опришком, а не отаманом, швидше за все просто не зафіксовані в документах і опитувальних листах. Адже отаманом вибирають тільки того, хто вже зарекомендував себе в розбійницькому справі.    

Карта території охопленої рухом опришків Олекси Довбуша

 У період з 1738 по 1739 Олекса Довбуш розгорнув свою діяльність в околицях Печеніжина, а потім – і в усьому Яблунівському старостві. Спочатку він діяв разом з братом Іваном. Вони не раз навідувалися в рідне село (зрозуміло, таємно) і залишали рідним гроші. Також братів Довбушів можна було зустріти в Печеніжинської корчмі, де вони вивідували про події в окрузі.     Саме в корчмі навесні 1739 року стався випадок, який змінив життя Олекси. Посварившись з братом з причини, яка так і залишилася невідомою, він у запалі гніву схопився за зброю. Брат відповів тим же, зав’язалася бійка. В результаті один з друзів Івана був убитий. Розлютившись, Іван ударив брата по нозі бердинкой (топірцем з довгою ручкою). У підсумку Олекса залишився кульгавим і, що більш серйозно, назавжди посварився з братом. Вони розійшлися кожен зі своїм загоном і з тих пір діяли в різних регіонах Прикарпаття. Незабаром Іван загинув у бою.    Олекса Довбуш зробив своїм опорним пунктом околицю Яблунівського ключа. Його виступи проти шляхти придбали все більш масовий характер. Проти загону Довбуша були послані регулярні війська, 1741 року він змушений відступити у Верховину й на деякий час влаштуватися на Буковецькій полонині. Але незабаром набіги поновилися. Тепер Довбуш контролював не тільки Коломийщину, а й Буковину і окремі території Закарпаття. За його голову була оголошена нагорода.     Цікаво, що після загибелі знаменитого опришка винагороду хотіли отримати багато іменитих шляхтичів. Кожен навперебій доводив гетьману Потоцькому, що саме завдяки його вмілим діям 24 серпня 1745 року Олекса Довбуш був убитий.

   

До речі, цей епізод ліг в основу історичної пісні «Ой, попід гаєм зелененьким». Вона і сьогодні сприймається деякими як своєрідний історичний документ. Тут точно вказуються ім’я вбивці, ім’я жертви і місце, де сталося вбивство, – у Космачі на Прикарпатті. Дослідники біографії Довбуша В. Грабовецький та Ю. Целевич зіставили текст пісні з визнаннями вбивці і протоколами допитів Василя Баюрака, побратима Олекси, і зробили висновок, що автор пісні цілком міг бути очевидцем трагедії. Скелі Довбуша в Долинському районі Якщо вірити невідомому автору і суддівським протоколам, Олекса пізно ввечері прийшов в будинок заможного селянина Стефана (Штефана) Дзвінчука. З його дружиною опришок був у любовному зв’язку. Дзвінчук в той момент не мав перебувати вдома, проте він з’явився майже відразу ж після того, як за Довбушем зачинилися двері. Це стало несподіванкою не тільки для нього самого, а й для двох його друзів-опришків. Вони не встигли нічого зробити – Дзвінчук вистрелив у Довбуша і смертельно його поранив. Є всі підстави вважати, що обдурений чоловік повернувся додому не випадково – його попередили. За іншою версією, дружина Дзвінчука поскаржилася чоловікові, що Довбуш до неї небайдужий. Той вирушив скаржитися властям, а влада запропонувала Дзвінчук нагороду за те, що він погодиться організувати пастку. Для цього жінка повинна була призначити Довбушу побачення, а коли той з’явиться, чоловік в запалі ревнощів на цілком законних підставах застрелить його. Так вбивство народного героя буде позбавлено героїчного відтінку і, як наслідок, принизить знаменитого розбійника в очах тих, хто захоплювався його благородством.   

Таємниця смерті Довбуша.

  Правда, є в тексті пісні одна деталь, яка наводить на думку про те, що Дзвінчука використали, висловлюючись сучасною мовою, «втемну». Він не збирався вбивати Довбуша. У його завдання входило тільки зобразити праведний гнів і направити зброю на кривдника. А ось смертельний постріл зроблений не їм, а із засідки. «Як поцілів в праві плечі, а з лівого крівця тече», – співається у пісні. А значить, постріл Дзвінчука міг бути не смертельним: добив Довбуша інша людина. Про якому так нічого і не відомо, тому що офіційно їм визнаний Дзвінчук, виправданий після розслідування.     Але головне – є припущення, що перед смертю Довбуш міг назвати місце, де він ховав свої скарби. Або ж розповів про нього коханці в запалі пристрасті. Подібні припущення не мають документального підтвердження. Але ті, хто вірить в існування скарбу Довбуша, схильні повірити і в це.

   

Як відомо, тіло Довбуша після його смерті четвертували і розвісили по окрузі. Однак у тексті пісні «Ой, попід гаєм зелененьким» буквально цитується його заповіт, згідно з яким побратими повинні були віднести його тіло в Верховину, в «чорні гори». І найголовніше і цікаве – вмираючий Довбуш каже друзям: «Між собою не сваріться, сріблом-златом поділіться». Якщо погодитися з дослідниками, що цю пісню писав очевидець загибелі Довбуша, то, значить, скарб все-таки був. І, що не менш імовірно, близькі друзі, що супроводжували свого отамана, могли входити в вузьке коло посвячених, яким було довірено таємниця скарбу.     Доля цих побратимів також знайшла своє відображення в суддівських протоколах. Їм не вдалося виконати волю отамана. Швидше за все тому, що їх тут же, біля будинку Дзвінчука, схопили жандарми. Після тортур розбійники були страчені. Напевно на допитах їх запитували про «золото Довбуша». Але або скарбу все-таки не було, або товариші Олекси Довбуша навіть під жорстокими тортурами вміли зберігати таємницю. Інакше тема скарбу Довбуша зараз нікого не цікавила б.

   Хоча в історичних документах, які вивчалися ще з другої половини XIX століття, про скарб нічого не згадується, ця обставина тільки підігріває інтерес до Олекси Довбуша і його незнайденого скарбу. Почасти через бажання довести самим собі, що незліченні скарби все-таки існують. Це ж, мабуть, стало причиною того, що про скарб Довбуша не раз згадується в численних легендах, піснях і переказах.     Солідні діячі науки не беруться за серйозні дослідження самої можливості існування скарбів опришків. Але історії про те, що десь у карпатських горах і лісах є печери, ями і саморобні льоху, набиті награбованим золотом, як і раніше розбурхують уяву. А оскільки народні легенди дивним чином переплітаються з історичними свідченнями, то можна припустити наступне: істина про скарби Довбуша знаходиться десь посередині між правдою і вигадкою.

  

  Так, наприклад, 10 червня 1895 газета «Діло» повідомила таке: якийсь літній угорець підмовив декількох жителів гуцульського села Пістиня (Косівський повіт) відправитися на пошуки золота, яке півтораста років тому сховав у Карпатах, в околицях Косова, легендарний Олекса Довбуш. Угорець переконав селян, що йому відомо місце, де заритий скарб. Заінтриговані гуцули взялися за лопати і, керуючись вказівками старого, викопали довгу яму глибиною в кілька сажнів. Ніякого скарбу там не було. Через деякий час схожа історія повторилася в селі Рожнів (Снятинський повіт). Однак і ці пошуки не принесли бажаного результату. Олекса Довбуш З тих пір шукачів опришківського золота ставало все більше. Причому географія легенд про скарб Олекси Довбуша не обмежується Гуцульщина. Історії про пошуки скарбу можна почути в Закарпатті, на Львівщині, а одну з легенд фольклористи записали в Румунії, в селі Луг (Мармороський повіт). 

    Ці легенди, зокрема, пояснюють, чому Довбуш вважав за краще закопувати скарби в землю. Нібито відібравши золото у багатих, Олекса роздавав частину бідним селянам, а також своїм батькам. До того ж він мав звичай ділити гроші на «праведні» і «грішні». До останніх відносилися ті, які нажиті не простий експлуатацією, а кров’ю, тобто награбовані шляхтичами під час військових походів.    

 Закопуючи «нечисті» скарби, Довбуш накладав на них закляття. І тому, крім нього, відшукати це золото ніхто не міг. Але якщо скарб «чистий», то при бажанні викопати його міг хто завгодно. Вірніше, той, хто дійсно потребує грошей. Зокрема, в селі Верхня Рожанка (Сколівський район Львівської області) ходить легенда, що в урочищі Згари заховані «нечисті» скарби, а в Кривому – «чисті». І раз «чисті» досі нікому не здалися, значить, наміри у тих, хто шукає це золото, не надто чисті.     Народна поголоска пов’язує місце, де захований скарб, з якою-небудь прикметою. Це може бути і оригінальний камінь, і стародавній колодязь, гора у формі якоїсь тварини і так далі. Однією з таких прикмет свого часу вважали Писаний камінь – величезну скелю з висіченими на ній знаками – «ревашамі». Верховинські чоловіки не раз бралися за пошуки скарбів навколо цього місця, але безуспішно.     Розповідають, що в 1960-х роках селянин з села Старунь (Богородчанський район Івано-Франківської області), дізнавшись з легенд, що на Хорошівськім полі, на горі Голиці під Проконьківським каменем, Довбуш заховав золото, вирішив почати пошуки. Але поки він збирався з силами, в окрузі почали прокладати дорогу. І камінь-орієнтир привалили землею, до того ж зсунувши його з місця.   

Скелі Довбуша у Яремчі

  Схожу історію, але зі щасливим фіналом, можна почути в Рожнятинському районі. Під час дорожніх робіт бульдозер зсунув камінь, на якому нібито стояла позначка, зроблена самим Довбушем, і з-під землі показався трилітровий казан, повний золотих монет. А на горі Колиско (Сколівський район) місцезнаходження скарбу пов’язують з криницею, від якої треба відійти на тридцять сажнів на захід.   

  Але найцікавішою виявилась розповідь, записана у свій час фольклористом і етнографом Степаном Пушиком зі слів старого жителя села Гаврилівка. «Одного разу на Великдень Довбуш проходив через Гаврилівку, – розповідав старий. – Коли почали дзвонити церковні дзвони, він зупинився і вирішив далі не йти. На тому місці, де стояв, він викопав яму і закопав гроші, після чого пішов далі. Але за скарбом не повернувся – саме в той рік його вбили ». Відшукати ж цей скарб нібито можна тільки в новорічну ніч. Там, де закопано золото, тричі повинен блиснути вогник. Кажуть, один місцевий житель навіть бачив світіння, примітив місце і вранці, взявши лопату, відправився копати. Начебто навіть він виявив скарб, але тут земля розверзлася і золото безслідно зникло. Скелі Довбуша у Яремчі Треба сказати, що історики засновують свої висновки та знання про звичаї і побут опришків в основному на збережених документах із суддівського архіву. Вони стверджують, що в своїх свідченнях жоден з побратимів Довбуша не підтверджує існування у їх отамана величезного багатства. Пояснюється ж це таким чином: адже якби метою Олекси Довбуша був банальний грабіж з метою збагачення, він навряд чи був таким популярним у простих людей. Продукти, зброю і гроші опришки відбирали у багатьох виключно для того, щоб мати кошти для існування. Але надлишки все одно були. І той факт, що награбованим ділилися з бідними, підтверджувався самими опришками. Так, хтось Палійчук розповів на суді, що після розгрому шляхетського двору в Воскресинці частину майна опришки роздали спраглим, а решту поділили. І кожен сховав свою частину в лісах. Так само вчинили і з золотом, яке дісталося їм після нападу на кутських вірмен (переселенців з Вірменії в Кутського район Прикарпаття). Побратим Довбуша на прізвище Баюрак показав на слідстві: в Чорногорі на полонині після Великодня в 1745 році отаман викопав зі схованки бочонок горілки. Раніше ж такий бочонок, а разом з ним – гроші і полотно, якими опришки заволоділи в Устериках, Олекса закопав у іншому місці. Він любив робити невеликі компактні тайники, куди ховав тільки найнеобхідніше – запас спиртного і трохи золота. Скільки всього подібних схованок обладнав Довбуш по обидва боки Карпат – досі невідомо.     Однак є припущення, що не всі тайники були дрібними.

 Наприклад, влітку 1744 року загін Олекси Довбуша здійснив один зі своїх найбільш вдалих походів, під час якого взяв Богородчанський замок. Незважаючи на те що фортецю охороняли добре навчені солдати, а не звичайні слуги, опришки увірвалися за кріпосні стіни і захопили величезну багату здобич. Пізніше, коли розбійники відступили, за скаргою богородчанського економа Шидловського на місце події прибув возний з Галицького Грода. Згідно з його підрахунками, збитки шляхти склали десятки тисяч злотих. У замку, окрім іншого, знаходилися скарбниця панів Подлянского, Косановского, Романівського. В архівних документах записано, що опришки тільки золотих талерів забрали на дві тисячі злотих. Розмір усього видобутку і відомості про те, де вона захована, залишаються невідомими. А той факт, що золото не було витрачено, не заперечується: навіть для досвідчених опришків такий видобуток виявилася незвично великий. Тому її цілком могли приховати на «чорний день». Відомо тільки, що після того набігу Довбуш довго нічого не робив, а до зими побудував в Чорногорі кам’яний будинок.     Порівнюючи історичні факти і географію походів Олекси Довбуша з легендами про опришків та їх скарби, можна зробити дуже цікаві висновки. Приміром, розповіді про скарби, нібито заховані на горах Магура і Вільсе Сколівського району, пов’язують з походом Довбуша в жовтні 1744 в Турку (нині – місто в Львівській області), де він вимагав викуп зі шляхтича Калиновського. Ми вже знаємо про звичку отамана залишати частину видобутку по дорозі в затишних місцях. Так що є підстави вважати, що десь в тому районі золото чекає свого господаря.    

Розташування багатьох місць, де нібито заховані скарби, збігається з опорними пунктами загонів опришків. У різний час вони перебували на околиці Печеніжина, Буковецької полонини, гори Стіг. Виходячи зі свідчень згаданого раніше Баюрака, після розбою в Богородчанах опришки тієї ж ночі йшли через Солотвин та Бабче в полонини. Таким чином, можливий шлях скарбу можна простежити по карті – він пролягав повз села Старуня і гори Голиці. Можна також припустити, що Богородчанське золото опришки донесли до Журавлиного Клів неподалік від Гути.

Але найнеймовірніший збіг обставин стосується легендарного скарбу в селі Гаврилівка (Надвірнянський район). Ми вже згадували про нього – це той самий скарб, нібито залишений там на Великдень в останній рік життя Олекси Довбуша. В архівних документах зафіксовано: в травні 1745 опришки йшли походом на північ. Рухалися вони через Рогатин на Шумляни (нині – Львівська область). Повертаючись назад, Довбуш зупинився перед Надвірною, чим викликав неймовірний переполох у місцевих багатіїв. До міста швидко стягнули війська, тому нападати на Надвірну опришки не стали. Більше того – з урахуванням можливого переслідування регулярними армійськими підрозділами Довбуш змушений був рухатися приховано. Тому, за логікою, опришки могли проходити через Гаврилівку. Час, вказаний в історичній хроніці, збігається з часом, який згадується в легенді.    

Нарешті, дослідники висувають ще одну версію подальшої долі скарбів Олекси Довбуша. Кажуть, що після загибелі ватажка його побратим Іван Бойчук забрав частину Опришківська золота і вивіз його в Запорізьку Січ. Це припущення більш ніж імовірно, так як Бойчук, за свідченнями його заарештованих товаришів, насправді вважався близьким другом Довбуша і одним з небагатьох його довірених осіб. Зокрема, він міг знати, де захований Богородчанський скарб. На ці гроші нібито було закуплено озброєння для запорізьких козаків. Залишки його були вивезені до Англії не менше легендарним гетьманом Полуботком.     Як бачимо, припущень про існування і місцезнаходження скарбу Олекси Довбуша більш ніж достатньо. Але всі вони поки що так і залишаються здогадами.

Ольга Придибайло