УСС:бойова слава Маківки

«Там на горі, на Маківці, там ся били січовії стрільці. Хлопці, підемо, боротися будемо. За Україну, за вільнії права й державу». Хто в Галичині не знає цієї пісні? Бої за гору Маківка, під час Першої світової війни - 29 квітня 1915 року – між підрозділами австро-угорської армії, до складу якої входили 7 сотень 1-го та 2-го куренів УСС та російськими військами, навіки вкарбувалися в народній пам’яті завдяки героїзму, що його проявили прості галицькі хлопці-добровольці.

У результаті героїчної оборони Маківки повністю зірвались стратегічні плани московського командування. Здобуття вершини, що планувалось на 29 квітня, здійснилось лише 4 травня, при цьому були задіяні всі наявні російські резерви. Внаслідок величезних втрат російські війська не змогли продовжити наступ і вже через тиждень змушені були поспішно відступати перед свіжими підрозділами. Мужність, яку проявили в цих боях частини Українських Січових Стрільців, просто вразила австрійське командування. 

«Товариства Січових Стрільців» виникли у Львові ще наприкінці 1912 – початку 1913 року, коли Український Студентський Союз зайнявся військовим навчанням молоді. Вже 28 червня 1914 року у Львові відбувся великий Сокільсько-Січовий Здвиг, присвячений 100-річчю з дня народження Тараса Шевченка. 

Саме цього дня з Сараєво прийшла новина про вбивство австрійського архікнязя Франца Фердинанда та його дружини. Світ опинився на порозі І Світової війни.

Початок війни для галичан означав також i те, що в цій борні може вирішитися й українське питання. Відтак, усі політичні партії об’єдналися в «Головну Українську Раду», а для військових справ було створено «Українську Бойову Управу». 

Обидві структури спільно закликали молодь стати під синьо-жовтий прапор Українських Січових Стрільців, а громадськість – матеріально підтримати організацію свого війська. 
На заклик зголосилося понад двадцять тисяч молодих людей, i було зібрано пожертв на кілька сотень тисяч крон. 

Уже в серпні 1914 року виникли перші проблеми: австрійська влада хоча й дала дозвіл на формування легіону УСС, але дуже неквапливо реалізовувала це. Зокрема, пообіцявши направити до легіону 100 офіцерів-українців, обмежилися лише 20-ма старшинами з резерву.

Пришвидшив події несподіваний й швидкий наступ царських військ. Уже 30 серпня стрільців-добровольців було евакуйовано зі Львова до Стрия, і лише тут розпочалося формування легіону. 

Десятьом тисячам добровольцям було повідомлено, що легіон може нараховувати тільки дві тисячі осіб, які й повинні присягнути на вірність Австро-Угорщині. 

Через більш ніж 30 років колишній усусівець Микола Величко згадував: «Стрільці домагалися від свого проводу зложення присяги на основі своєї власної української форми, бо вони йдуть воювати за Україну, а не за Австрію, і заявляють, що йдуть усі, або ніхто, коли число легіону обмежують… А проте провід легіону стратив ціле пополуднє 1 вересня на агітацію за присягою в формі, якої вимагала військова влада, й на переконування, що в такий непевний час краще для української справи мати свій легіон - хоч би малий і з австрійською присягою, ніж позбавляти себе всякої мілітарної сили. Вкінці над палкими молодими почуваннями взяв перевагу розум. Рішено виконати вимогу 
військового командування, не вирікаючись своїх поглядів на завдання легіону…».

Австрійці погодилися на склад легіону в 2 500 чоловік й одразу відправили стрільців на Закарпаття – російське військо просто блискавично захоплювало Галичину… 

Особливістю Січових Стрільців було те, що австрійці дали дозвіл на вступ до легіону молодих українців, яким ще не виповнилося 20 років – вік, який не підпадав під мобілізацію до регулярного війська. Стрілецтво виявилося наймолодшим військовим формуванням в австрійській армії.

Всю осінь та зиму усусуси використовувалися як партизанські загони в тилу ворога, а також як авангард регулярного війська у бойових діях у Карпатах.

У березні 1915 року австрійське командування оцінило січовиків й офіційно ввело їх до складу війська. Легіон тепер формально складався з 2-ох куренів, у кожному з яких було по чотири сотні. 

Легіон УСС в Карпатах на горі Маківка, 8 березня 1915 р.

Саме вони й були направлені в район гори Маківка, де й очікувалися найбільші бої. 
Ця гора розташована неподалік оспіваної Франком Тухлі, між Сколе і Славськом. Якщо долину річки Опір, уздовж якої ішла залізниця, і сусідню долину австрійці захистили укріпленнями, то поросла лісом невисока (958 м) Маківка була прекрасним міцем для прориву російської імператорської армії.

Цього разу ця армія, яка вже понад півроку тримала в окупації Галичину, розраховувала прорвати лінію фронту й через Карпати піти на Угорщину та безпосередньо Відень. Битва на Маківці мала б стати основною на цьому фронті й від неї великою мірою залежало майбутнє війни.

До Маківки стрільці підійшли 22 березня 1915 р., після важких випробувань. Так, в умовах суворої зими 1914—1915 рр. (снігові замети становили 1,5—2 м) погано обмундироване стрілецтво змушене було ночувати на снігах, безперервно перебуваючи при цьому на передових позиціях. Часом втрати від холоду перевищували бойові. Так, у курені Семена Ґорука 89 стрільців обморозили собі ноги. У цих умовах їм вдавалося ще й забезпечувати успішний наступ австрійських військ. Адже вони билися на Ужоцькому перевалі, фактично власними силами звільнивши від ворога українські села Жупани, Лавочне, Тарнавка, Славське, Грабівці, Головецьке.

Маківка була зайнята Січовим Стрілецтвом 22 березня, і відтоді бої за неї майже не припиняються протягом 60 днів. Ця гора стала на той час ключовим пунктом оборони австрійської Південної армії, тому не дозволяла російському війську пробитися по річкових долинах до Тухлі і Славська. Між 23 березня і 4 квітня росіяни двічі намагалися прорвати позиції УСС на лівому фланзі. Ворог безперервно непокоїв стрілецькі застави нічними вилазками. Проте завдяки пильності стрілецької сторожі плани противника постійно зривалися.

Після Великодня російські війська роблять ще одну спробу взяти Маківку штурмом, цього разу завдаючи ударів на правому фланзі стрільців. Та підхід двох стрілецьких сотень — Романа Дудинського та Зенона Московського — остаточно зірвав і цей намір ворога. На фронті настало тимчасове затишшя. Стрільці навіть отримали змогу дещо перепочити в найближчому селі Половецькому та Замковій Паланці, що під Мукачевим.

28 квітня розпочався новий наступ росіян. На думку сучасних дослідників, саме на період між 28 квітня та 1 травня припадає пік боїв за Маківку. У цей час гору захищали австро-угорські частини, які складалися з кількох сотень 35-го полку крайової оборони, а також з угорських та галицьких ополченців, їм на допомогу швидким маршем було перекинуто три сотні І та дві сотні II куренів УСС.

Наступ 28 квітня був зумовлений двома чинниками. По-перше, російське командування намагалося запобігти австрійському прориву в районі гори Маківки. По-друге, у ті дні на Прикарпаття прибув російський самодержець Микола II. Він, зокрема, відвідав Львів, Самбір, Хирів та Перемишль. Тому командувач російського фронту генерал Іванов хотів потішити свого імператора перемогою. До Маківки було стягнуто артилерію та розпочато наступ кавалерійською дивізією генерала О. Каледіна за підтримки піхотних частин. Наступ росіян розвивався успішно доти, поки на захист Маківки близько 4-ї години ранку не прибули з місць свого перепочинку п’ять сотень УСС. Десь години часу їм вистачило, щоб виправити ситуацію й навіть розгорнути контрнаступ. Заскочені несподіваною появою січових стрільців, російські частини здали свої позиції сотням Осипа Будзиновського й Андрія Мельника.

Бій 29 квітня був недовгим (тривав приблизно між 5-ю та 6-ю годиною ранку), проте запеклим. Артилерія росіян перетворила вершину гори на пекло. 

«Москалів сипалось і майоріло поміж нас як ліса»,— напише учасник бою стрілець Петрів. Вони оточують сотню Будзиновського, якій до того ж забракло набоїв. На допомогу приходять чоти Романа Сушка, Володимира Свідерського та Йосипа (Осипа) Яримовича. Перший рукопашний бій — і росіяни відходять. Другий бій вже біля підніжжя Маківки призводить до відступу росіян аж за річку Головчанку. У результаті 200 російських вояків убито, кілька сотень взято в полон. Чимало ворогів поглинула Головчанка, що в той час вийшла з берегів.

Однак довго втішатися з перемоги стрільцям не довелося. Росіяни розпочали новий наступ. Цього разу, 30 квітня, вони наступали стрімким узбіччям Маківки.

Та найзапекліший бій за Маківку розпочався 1 травня. Після артилерійського обстрілу удар російської армії було спрямовано на вершину гори, в результаті чого стрільці, зазнавши важких втрат, були змушені залишити свої становища.

Чотар Гнатевич так описує його початок: «Десь біля 6-ої години ранку загриміли московські гармати. Пішов важкий стогін по карпатських горах. Валилися вікові смереки… На стрілецькі голови летіло олово, шрапнелі, галуззя дерев. На долині вже загнулася лінія під напором непроглядних московських сірих мас. Лише вершок Маківки, як острів на морі, встоював перед заливом. Ллє вже й туди, під прикриттям гарматного вогню, напирала сіра лава шинелей і папах. Нею вкрилося ціле узбіччя гори. Москалі сунули з одчаєм і без пострілів. Немов якась незнана грізна сила гнала їх не до перемоги, а на певну смерть». Проти такої сили росіян вогонь стрілецьких гвинтівок був заслабий. На додачу ворог позакидав стрілецькі становища ручними гранатами — новим тоді ще видом зброї, проти якої стрільці не мали чим боронитися. З могутньою силою вдарила ворожа артилерія з верхів’їв Кливи, Погару й Тухлі.

«Змагалося дві сили, — писав Дмитро Вітовський, сотня якого прийняла на себе чи не основний удар. — Одна сказала: за всяку ціну візьму, а друга відповіла: за всяку ціну не віддам». 

Запеклий бій тривав увесь день. Тоді в російський полон потрапило кілька австрійських сотень та частина стрілецьких сотень Мельника і Будзиновського, багато було загиблих та поранених. Та для російських військ це була піррова перемога. Росіяни зуміли втримати верхівку Маківки лише 1-2 години. Стрільці при допомозі двох сотень мадярських новобранців заволоділи втраченою вершиною. Проте мадяри зазнали в бою великі втрати й покинули Маківку. Стрільцям уже вкотре доводилося боронити її фактично самотужки.

Наступного дня, 2 травня, росіяни знову кидають війська на Маківку. Двічі вона переходила з рук у руки і тільки на третій раз стрільцям вдалося зламати опір ворога. 

Коли в 1936 році на Галичині вийшла окрема книга «Історія українського війська» з окремим розділом про Маківку, то там так згадали цей момент: «За третім ударом стрільці з радісним окликом переможця багнетами промостили собі дорогу на верх. Московська маса розскочилась від удару на всі боки і в паніці злетіла в долину. Нагорі залишилася сила-силенна тих, що згинули за «царя і отєчєство» і сірою плахтою вкрили ціле побоєвище. Чимало ворога попало і в полон…»

З травня 1915 р. сотні УСС відвели з бойової лінії, замінивши підрозділами австрійської армії. У битві за Маківку Легіон зазнав важких втрат: 42 стрільці загинуло, 76 було поранено, а 35 потрапили в російський полон.

Могили Українських січових стрільців на горі Маківці

Українські Січові Стрільці зупинили наступ росіян, що намагалися перейти Карпатський хребет, після цього почався відступ російських військ. У квітні-червні 1915 р. в результаті Горлицького наступу австро-німецькі війська під командуванням генерала Макензена прорвали лінію оборони російських військ і відкрили шлях на Львів і Перемишль. 

Маківка стала символом української зброї, що чи не найкраще передають слова поезії усусуса Олеся Бабія:

«Верхів’я гір, верхів’я слави, 
Шумить, шумить, шепоче ліс: 
По битві на полях Полтави 
Тут вперше український кріс 
Спиняв московських полчищ лави, 
І вперше по літах недолі 
Слова упали тут стрільцеві:
«Ми не поклонимось цареві! 
Ми прагнем волі!» 

І дійсно, після Полтави, більш ніж через два століття українці знову зустрілися в бою з росіянами й цього разу здобули переконливу перемогу.

А комендант 55 дивізії, генерал Фляйшман в денному звіті звернувся до Українських Січових Стрільців: «Зі запалом, одушевлені правдивим патріотизмом, з розмахом як шумна буря, якій ніщо опертися не може, кинулися молоді хоробрі сини тієї країни в обороні рідної землі на ворога й приневолили його залишити те, що він вважав за здобуте. Небезпеку усунено. Українські Стрільці двічі рішили бій у нашу користь. Вони можуть гордо дивитися на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих подвигів, та золотий лавровий листок в історії їхнього народу. Боротьба була важка і вимагала жертв. Тим, що залишилися в живих, висловлюємо нашу щиру подяку й наш подив. Героям, що поклали свої голови і віддали останню краплину крови, тим, що не можуть уже радіти перемогою, присвячуємо на вічну память цю згадку. 

Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого корпусу, бо він матиме право назвати себе вибраною частиною. Я певен, що в кожній небезпеці можна на Вас числити. Щоб ці бажання сповнились – тричі слава!»

Перемога на Маківці піднесла дух галичан. Про це свідчать слова пісні «Там на горі, на Маківці…».

Там на горі, на Маківці,
Там ся били січовії стрільці.

Хлопці, підемо, боротися будемо
За Україну, за рівні права, державу.

Наші хлопці добре б’ються,
Йдуть до бою, ще й сміються.

Наша сотня вже готова,
Від’їжджає до Кийова.

Як на фіри посідали,
То вже собі заспівали.

Є в Кийові злота брама,
На ній висить синьо-жовта фана.

Є у Львові усусуси,
Україна бути мусить.

Україна – наша мати,
Як здобудем, будем мати.