Микола Кибальчич:пекельна лабораторія та унікальні винаходи

Проект космічного корабля з багатозарядним твердопаливним двигуном він надряпав просто на стіні тюремної камери відірваним ґудзиком. «...За кілька днів до смерті я пишу цей проект... Якщо моя ідея буде визнана здійсненною, то я буду щасливий, що зроблю послугу батьківщині і людству... Я спокійно тоді зустріну смерть...»

Ці слова Микола Кибальчич написав у камері смертників, коли на Семенівському плацу в Петербурзі вже збивали ешафот. Незабаром йому на шию повісять дошку з написом «Царевбивця» і повезуть на страту. 

«...На свободі я не мав достатньо часу, щоб розробити свій проект у подробицях і довести його здійсненність математичними обчисленнями», — це слова Миколи Кибальчича. Чим же він був зайнятий так, що для головної своєї справи знайшов час тільки в камері смертників в останні дні свого 28-річного життя? 

Народився Микола Кибальчич 31 жовтня 1853 року в Коропі, що на Чернігівщині, в сім’ї священика. Дитинство Миколи не було безхмарним. Мати хворіла на туберкульоз, і хлопець змушений був кілька років жити в селі Мезині, у діда Максима — вчителя-бунтаря, який і онукові прищепив дух волелюбства та справедливості. Батько віддав сина в Новгород-Сіверську духовну семінарію. Але у підлітка виявилися зовсім інші вподобання. Микола покинув семінарію і домігся переведення в гімназію. 

Тут він захопився хімією, за що навіть одержав прізвисько Микола-піротехнік (любив улаштовувати феєрверки). Був одним із кращих учнів. Закінчивши гімназію з медаллю, він обрав для себе шлях вивчення точних наук. Це привело Миколу Кибальчича в солідний, із хорошою репутацією навчальний заклад — Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення імператора Олександра ІІ. Однак домагатися срібного значка інженера-шляховика юнак не став. Звільнився з третього курсу і перейшов до медико-хірургічної академії. Але стати лікарем йому вже не дали... 

Переломним у житті обдарованого юнака став 1875 рік, коли він познайомився з народовольцями та їхніми ідеями. Під час літніх канікул, гостюючи у брата під Києвом, Микола Кибальчич мав необережність дати прочитати одному селянинові книжку, яка вважалася крамольною. Про це стало відомо поліції. Було заведено справу, і незабаром Микола опинився в Лук’янівській тюрмі. Тут Кибальчич провів майже три роки, після чого його випустили під нагляд поліції, але продовжити освіту не дозволили. 

Народники належно оцінили здібності екс-студента. Він став працювати в так званих пекельних лабораторіях, де виготовляли вибухівку для терористичних актів (Микола став членом найрадикальнішого гуртка «Свобода або смерть»). Навчився в домашніх умовах робити нітрогліцерин і динаміт. Навіть більше — поліпшив їхню якість. Кибальчич перевершив винахідника динаміту — знаменитого Альфреда Нобеля (частка нітрогліцерину в динаміті шведського хіміка становила 25 відсотків, а у Кибальчича — 70, що давало значно потужнішу вибухову силу.) Впродовж року він виготовив кілька пудів такого динаміту. Приміщення лабораторій не відповідали призначенню, а сам Кибальчич жив між двома загрозами: загинути під час дослідів або бути схопленим на місці злочину. 

26 серпня 1879 року на конспіративній квартирі в передмісті Петербурга виконавчий комітет «Народної волі» виніс смертний вирок імператорові Олександру ІІ. Терористи вважали, що варто вбити царя — й одразу ж (щойно про це стане відомо) вибухне всенародне повстання, яке знищить самодержавство та передасть усю владу в країні Установчим зборам. Як же вони гірко прорахувалися, ці жонглери бомбами! Народники відкрили справжнє «царське полювання». В Олександра ІІ вже тричі стріляли (два рази в Петербурзі і третій — у Берліні), але провидіння милувало його. Тепер же вирішили застосувати бомби. Перша пекельна машина Кибальчича чекала на царський поїзд восени 1879 року в Олександрівську (тепер Запоріжжя). Її вдалося непомітно закласти під полотно залізничної колії. Але при замиканні контактів щось не спрацювало, і поїзд царя, гуркочучи на стиках, пролетів повз терористів. 

Полювання на царя:український слід

Другу бомбу підготував відомий терорист Степан Халтурін у підвальній кімнаті царського Зимового палацу, куди він улаштувався на роботу під виглядом столяра. Там Степанові Халтуріну вдалося непомітно накопичити у скрині три пуди динаміту (приносив він вибухівку під виглядом харчів). Та Олександра ІІ знову врятувала випадковість: він забалакався з племінником у своєму кабінеті, і коли прогримів вибух, у їдальні нікого не було. 

Розлючені терористи продовжували розкидати тенета. Вистежили: щонеділі цар із Зимового проїжджав у Михайлівський манеж на розведення варти. 

У неділю, 1 березня 1881 року, Олександр ІІ виїхав із Зимового палацу близько години пополудні в чудовому настрої. Щойно імператор схвалив доповідну записку з проектом реформ, підготовлену міністром внутрішніх справ Михайлом Лоріс-Меліковим. Створювалися дві комісії, які повинні були розробити реформу Державної ради. Це був перший, але сміливий і впевнений крок до конституційної монархії. Тоді ж, 1 березня 1881 року, Олександр ІІ хотів підписати у другій половині дня програму реформ, іменовану «Конституцією Лоріс-Мелікова». Перед від’їздом у манеж імператор збуджено сказав княгині Юр’ївській: «Справу зроблено! Маніфест буде оприлюднено в газетах у понеділок». 

Коли карета на Катерининському каналі порівнялася з юнаком із пакетом у руках, він кинув пакунок під копита рисаків. Гримнув страшної сили вибух. Зойки, стогони... У калюжах крові двоє козаків... З усіх кінців біжать люди... Поліцейські схопили терориста, який намагався втекти. Імператор вийшов із карети, і тієї ж миті другий невідомий жбурнув щось у його бік. Гримнув вибух іще жахливішої сили... Коли хмара диму розсіялася, Олександр ІІ лежав на бруківці з роздробленими ногами і спливав кров’ю. Обличчя було закривавлене, крізь роздертий одяг біліла кістка. У снігу диміли шматки вирваного м’яса... 

Новий імператор Олександр ІІІ, іще не поховавши батька, скасував його рішення щодо схвалення «Конституції Лоріс-Мелікова». Почалися арешти. Терорист, котрий кинув першу бомбу — дев’ятнадцятирічний студент Микола Рисаков, ледь почувши про страту, яка йому загрожувала, став «колотися». Посипалися прізвища, адреси явок та конспіративних квартир... За наводкою Рисакова 17 березня було заарештовано й Миколу Кибальчича як виробника царевбивчих бомб. 

Під час судового розгляду судові експерти-генерали, визначні військово-технічні фахівці визнали бомби Кибальчича надзвичайним винаходом і назвали їх справжнім дивом у вибухотехніці. По суті, вони стали прообразом сучасних гранат. Подібних зразків у той час військова техніка світу ще не знала. Учасник Кримської та російсько-турецької війни генерал-фельдмаршал Йосип Гурко звернувся до імператора Олександра ІІІ з листом, у якому доводив, що, керуючись державними інтересами, «...таких людей не можна вішати. Кибальчича я засадив би міцно-наміцно до кінця його днів, але при цьому дав би йому можливість працювати над технічними винаходами». Пропонував зберегти життя Миколі Кибальчичу і герой оборони Севастополя у Кримській війні генерал Едуард Тотлебен, мотивуючи це тим, що потрібні подальші розробки таких технічних винаходів. За життя видатного дослідника-українця клопотався й Лев Толстой. Але марно. 

...Коли Микола надряпав на стіні тюремної камери проект космічного корабля, йому відразу стало легше. Не так було чути стукіт молотків, котрими збивали шибеницю. До відходу з життя Кибальчичу лишилися лічені дні, тож писав швидко (перед цим переніс на папір креслення корабля): «У своїх думках про повітроплавальну машину я насамперед зупинився на питанні: яка сила має бути вжита, щоб надати руху такій машині... Такою силою, на мою думку, є вибухові речовини, які повільно горять...» Він описав улаштування порохового реактивного двигуна, забезпечення тривалості польоту, керування польотом шляхом зміни кута нахилу двигуна, програмний режим горіння, забезпечення стійкості корабля тощо. 

Подумати тільки: тоді ще не було навіть літаків. А державний злочинець, котрого ось-ось повісять, учений-українець із берегів Десни, вперше у світовій науці пропонує принцип ракетного космічного польоту! Значно пізніше до принципів ракетобудування самотужки прийде вчитель із Калуги — Костянтин Ціолковський. Тож можна лише уявити, як би розвивалася техніка, коли б Кибальчич скерував свій талант у мирне русло. В якому тоді році людина змогла би здійснити політ у космос?! 

Проект Кибальчича запечатають у щільний пакет і долучать до справи. Але Лоріс-Меліков підпише розпорядження — не давати його вченим, щоб не викликати небажаних пересудів. Про те, що в тому пакеті велике відкриття, людство дізнається аж через 36 років, коли в серпні 1917-го Тимчасовий уряд почне досліджувати архіви «охранки». Проект уперше опублікують у 1918-му. 

А його двадцятивосьмирічний автор 15 квітня 1881 року ступив на ешафот разом із селянином Андрієм Желябовим, робітником Тимофієм Михайловим, міщанином Миколою Рисаковим (якого не врятувала зрада) та дворянкою, донькою петербурзького губернатора Софією Перовською... 

Після страти рідним Миколи Кибальчича було запропоновано змінити прізвище, однак вони відмовилися. За це всіх юнаків із їхньої родини виключили з навчальних закладів і відправили в солдати. Через півроку, не витримавши горя й переслідувань, померли сестра та брат Миколи. Буря не обійшла і його земляків. Указом Олександра ІІІ містечку Коропу заборонили розбудовуватися, а самим коропчанам було наказано спорудити церкву та все життя замолювати гріх земляка. 

Народ же наш пишається своїм геніальним сином, хоча геній його і знайшов собі вихід у трагічних обставинах. Ім’я Миколи Кибальчича назавжди вписано в історію світової космонавтики як одного із піонерів ракетної техніки. Його ім’ям названо кратер на зворотному боці Місяця. 

Едуард ПРИШУТОВ