Таємниці пана Енгельгардта

Один із дослідників відкопав у російських архівах скарги ротмістра Павла Енгельгардта командуючому округу, що начебто інтенданти нахабно обділяють його в усьому, особливо у свічках. Тож доречно пригадати класичний епізод з біографії Тараса Шевченка: коли молодий пан розлютився, зобачивши, що кріпак уночі палить оті самі свічки, яких йому й так не додають. Схоже, що це була, як то кажуть, остання крапля…

А може, саме ця краплина й була однією з початкових на шляху до нинішнього визнання нашого Кобзаря? І завдяки саме Енгельгардтам?.. Де ж правда?

ПЕРЕДМОВА ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ
"Жив такий собі відважний Лицар…"
…до слова — Лицар був і справді відважний. Як у казках братів Грімм, романтичних оповістях Вальтера Скотта чи нинішніх фентезі.

Звали його Карл Бернард, народився він у нинішньому німецькомовному кантоні Швейцарії в 1159-му році. І прізвище своє, під яким сам та його нащадки увійшли в історію, здобув у бою. Та ще й якому бою! Під час Третього хрестового походу за визволення Гробу Господнього Карл Бернард порятував життя самому королю Франції Філіпу Другому! Вдячний монарх жалував Лицарю не лише баронський титул з гербом, а й прізвище — Янгол-Охоронець! Або ж мовою батьківщини Карла — ЕНГЕЛЬГАРДТ.

ДО РЕЧІ, ПРО ГЕРБ
Він фігурує чи не в усіх підручниках з геральдики як класичний взірець жанру. Два леви, стоячи на задніх лапах, передніми підтримують синьо-червоний щит. На червоній частині щита — білі лілії, символ королівської влади Франції (як натяк, за що конкретно власник герба одержав таку честь), на синій, горішній — шестикутна зірка. Ота, Віфлеємська, під якою лицарі з усієї Європи довго й сумно намагалися відвоювати Гроб Господень. Аби знову його втратити…

Та ми не туди заїхали. Ще про герб: над щитом — баронська корона, лицарський шолом з усіма належними причепуриками, а вже на шоломі вмостився отой Янгол- охоронець, він же енгельгардт.

ЩО БУЛО ДАЛІ?
Як відомо з уже згаданих казок та історичних романів, лицарі, особливо молоді, на місці не сиділи. Енгельгардт номер перший хоч і прожив незвично довго як для свого фаху, бо аж у свій 71 рік зберіг непосидючість до сивого волосся. Бурхливі вітри тодішньої історії носили його по всій Європі, де він залишив не тільки згадки у воєнних хроніках, а й енгельгардтенят — цілком реальних заповзятих, відважних, з належною дозою адреналіну в крові та авантюризму в голові.

У рідній Швейцарії, котра першою у світі оголосила військовий нейтралітет, лицарям місце не знайшлося. Найвідоміший з тамтешніх Енгельгардтів, щоправда, уславився на полях Першої світової війни, але виключно як начальник шпиталю Червоного Хреста.

А от у Росії, де Енгельгардти опинилися саме там, де треба і коли треба (при дворі одіозного царя Іоанна Васильовича, він же — Грозний) їхню затятість і заповзятість вшанували як належне.

НА ЧЕСТЬ ЕНГЕЛЬГАРДТІВ РОСІЙСЬКИХ
Прошу встати, панове! До виконання оди на честь роду Енгельгардтів — струнко! Цитуємо одного з сучасних російських дослідників історії роду, звісно, теж Енгельгардта, щоправда, священика, а не вояка:

"…це прізвище залишило помітний слід у Світовій та Російській історії. Мужчини Роду зберігали честь титулів і дворянської гідності та відзначалися найліпшими якостями воїнів — мужністю і відвагою на полі бою, енгельгардти-вчені — відкриттями і науковими здобутками, священики і богослови — служінням Христу, державні діячі — мудрістю і, ніде правди діти, політичним авантюризмом. Рід Енгельгардтів споруджував храми і лікарні, жертвував на університети і громадські бібліотеки, будував обсерваторії, безкоштовно віддавав свої землі під будівництво залізниць і громадських споруд. Відпускав кріпаків на волю цілими селами. Ім’я Енгельгардтів — на вивісках наукового інституту у Москві і Казанської обсерваторії, на золотій медалі Російської Академії Наук і залізничній станції під Смоленськом. А також кратер Енгельгардтів на Місяці, астероїд у відкритому космосі і зірка в сузір’ї Лебедя".

Додамо від себе: до космічних висот підняв ім’я Роду чи не один-єдиний з Енгельгардтів — Василь Павлович (1828–1915), відомий російський астроном, фундатор Казанської обсерваторії і т. д. і т. ін., котрий, однак, чомусь більшу частину часу, відданого науці, провів у Дрезденській обсерваторії, а до Росії лише наїжджав. Такі от жарти з генеалогією! А щодо авантюризму — то свята правда! Дехто з Енгельгардтів й відзначився навіть участю в перших російських терористичних організаціях другої половини ХІХ ст. Хоча зазвичай найвідоміші з Енгельгардтів закінчували своє життя сенаторами, членами Державної Ради… бодай, в крайньому випадку — губернаторами.

ПРОДОВЖИМО — ЧЕСНО Й ПРАВЕДНО
Згадана вище цитата сучасного російського історика стосовно його славетних предків — то чистісінької води піар або, по-простому, — рябої кобили сон. Все було не так, а точніше — не зовсім так.

За 600 років по смерті Енгельгардта-Засновника російська гілка Роду відважного хрестоносця здрібніла до такого стану, що незручно й згадувати. Із родових замків його славетні родичі перебралися до звичайних дерев’яних одноповерхових хатинок у глухому селі Чижево Смоленської губернії, де вели спосіб життя, що мало чим відрізнявся від життя їхніх нечисленних кріпаків. Мабуть, своїми прадавніми гербами ще й затуляли дірки в стінах, дітей вчили грамоті "казенним коштом", а отці сімейств вважали за щастя дослужитися до майора аби одразу вийти на пенсію. Як казали в аналогічних випадках мудрі римські філософи, "отак минає слава земна".

І таки минула б ота слава, якби не шлюб однієї з дочок відставного майора Енгельгардта із таким же відставним майором, сусідським дрібним поміщиком на прізвище ПОТЬОМКІН. Батько отого самого — в майбутньому Найсвітлішого Князя, генерал-фельдмаршала, чи не всіх російських і зарубіжних орденів кавалера, а головне — фа-во- ри-та! Само ї! На ті фривольні часи взяти штурмом двері царициної спальні вважалося не меншим подвигом, ніж порятувати якогось там французького короля під час облоги Богом забутої фортеці у Палестинах…

Про те, чим Грицько Нечеса (глузливе прізвисько Потьомкіна серед українських козаків) прислужився створеній фактично ним Новоросії, нині Південно-Східній Україні — то окрема тема. Вона виходить за межі цієї оповісті. Отакий собі смоленський племінний жеребець із царських конюшень нас особисто цікавить виключно тим, що його доля на певному етапі мимоволі перетнулася — вже після його смерті — з долею найгеніальнішої з українців за всі часи людини, чиє ім’я не потребує довгого переліку будь-ким і за щось там пожалуваних звань і нагород. Освічені читачі вже збагнули, що на разі йдеться про Тараса Шевченка і його короткочасного пана Енгельгардта Павла Васильовича.

"ЇДЕ-ЇДЕ ПАН, ПАН, НА КОНИКУ САМ, САМ!"
Як відомо, Григорій Потьомкін розпочав своє свідоме життя паничем-безштаньком, котрий босоніж із кріпацькими дітьми у гилку грав. А закінчив не тільки "Найсвітлішим", а й найбагатшим. І, здається, не тільки в тодішній Російській Імперії. От що означало вчасно увійти (чи вломитись) у потрібні двері!

Але! Господь у великій мудрості своїй зухвальця покарав своєрідно — не дав йому дітей і тихого родинного щастя. Отак — усе життя: хоч і на конику, але сам, сам… Тож увесь його казковий спадок поділили між племінниками, в першу чергу — чотирма баришнями на виданні і молодиком Василем Васильовичем Енгельгардтом, котрий іще малим шмартьком у дядька в ад’ютантах ходив.

Дівчат дуже вдало прилаштували… ще б пак — із таким посагом! І женихи дуже небідні трапилися. Ну, а юний ад’ютант після того, як йому доля такого потужного прискорення дала, злетів занадто високо. Ордени за орденами, зірочки на еполетах лише мерехтіли, змінюючись із менших на більші, кар’єра при Дворі теж складалась, як бажалось: дійсний таємний радник, згодом сенатор. Ну й, звісно, — десятки тисяч кріпаків, родючі землі Малоросії — дядьків спадок. Мільйони у сейфах… живи — радій!

А, перепрошуємо — зась! З лампадним маслом у довісочок. Особисте життя у генерал-поручника, лицаря Ордену Святого Іоанна склалося так, що Дюма обридався б. Є дві цікаві версії. Перша: юний ще полковник Енгельгардт закохався у черницю одного з польських монастирів. Католицьких, що дуже важливо. Ну, такий тобі "Тарас Бульба-2"! Як воно там уже вийшло — сімейні хроніки делікатно замовчують.

А по-друге… Черниця, між іншим, графиня, яку жадібні родичі запроторили за стіни монастирські, хвацькому кавалеристу відповіла взаємністю, він її викрав… і отут найшла коса на камінь. Красуня-черниця вважала, що любов до Отця Небесного вища від гріховного земного кохання і приймати православ’я, аби взяти шлюб з Енгельгардтом, відмовилася. Зустрічну пропозицію — обвінчатись у костьолі — категорично відкинув уже сам коханий. Бо, згідно з законами царської Росії, максимум, що світило католикам у російському ж війську — звання полковника. Та й годі!

Але голубки ці якось та жили — не бідували далі, невінчаними, сплодили трьох синів і двох доньок, котрі офіційно йменувалися їхніми "вихованцями". Бо церква такого мезальянсу не визнала. Одне слово — ходили Енгельгардтові діти в байстрюках аж до смерті у 1828-му році тата, котрий, на щастя, не забув заповісти їм своє родове прізвище, а також величезні статки.

Це, так би мовити, офіційна родинна версія. Бо Росією довго ширилися плітки, що молодий Василь Енгельгардт десь підчепив у прусському поході якусь військово-польову шльондру з вельми однозначним родоводом, де графами, звісно, не пахло. Але фрау була не в тім’я бита, бо окрім… ну ви самі розумієте, чого, взяла в руки ще й все господарство Енгельгардтів. І то для Василя Васильовича, відверто кажучи, ледацюги в усьому, що стосувалося побуту, виявилося найважливішим. А оскільки таку господарку не можна було не те що у Світ вивести, а й увечері через вікно здаля порядній публіці показати, то була вигадана казочка про графиню-черницю.

Цікаво, що таємнича подруга Василя Васильовича Енгельгардта з п’яти прижитих з ним дітей найтепліше ставилася до невдахи Павла. Чому саме невдахи — трохи пізніше. Він теж любив свою матір, бо одразу по смерті батька перевіз її зі Смоленщини на Черкащину, в успадковані маєтки. Там вона й померла і була похована біля місцевої церкви. Павло Васильович мало не щороку вибирався у вельми обтяжливу як на ті часи мандрівку з Санкт- Петербургу до Вільшаного. Спочатку в гості до мами, згодом — до її могили. Дивно, але навіть сучасні енгельгардтознавці у своїх пошуках чомусь обминають цю загадкову жіночу постать.

А ЩО ВОНО ТАКЕ — "БАСТАРД"?
Як юридичний термін це означає "незаконнонароджений". В народі таких дітей презирливо дражнили байстрюками. Але як його не назви, а в Російській Імперії життя у таких нещасних було, м’яко кажучи, непростим. Незалежно від того, хто тебе сплодив: сусідський парубок, сенатор чи навіть Його Високість. Бо навіть у так званому Вищому Світі поведеність на "обліко моралє" бувала воістину параноїдальною. Із цим зіткнулися, здавалося б, всемогутні на ті часи Катерина Друга та її фаворит Григорій Потьомкін. Лише тільки цариця заїкнулася про законний шлюб зі своїм коханим, як всесильний тоді канцлер Голобородько промовив-відрізав, як ляпаса відважив: "Мадам Романова може йти під вінець, із ким їй заманеться. Але імператриці Катерині таке — зась!"
І та стерпіла! Як то кажуть, вмилась і проковтнула.

ЗОМОВИМО СЛІВЦЕ ПРО ЕНДЕЛЬГАДТІВ
А тепер — конкретно про наших українських Енгельгардтів, трьох синів генерал- поручника і сенатора Василя Васильовича. Саме під кутом легітимності їхнього походження.

Старший — Андрій Васильович. У 17 років — з 1802-го розпочав військову кар’єру у драгунському полку. Молодим поручником пройшов через головні битви першого етапу наполеонівських війн. У баталії під Гуттенштаутом (Прусія) осколок ядра розтрощив йому ногу. Андрій Енгельгардт сам, ножем, без усякого наркозу (бо хто про таке тоді чув!) зробив собі ампутацію і перев’язку. Й вижив! У війні 1812-го року повернувся до служби на саморобному протезі. Був старшим ад’ютантом фельдмаршала Багратіона. Пройшов битви під Бородіно, Смоленськом і Тарутіном. Відзначився неймовірною хоробрістю. Був одним із небагатьох у російській армії, нагороджених золотою іменною шпагою "За хоробрість". Його портрет й досі висить у галереї героїв війни 1812-го року в Ермітажі.

І що? А нічого. Ледь війна закінчилась, як Андрія Енгельгардта швиденько спровадили на пенсію. "Забувши" про обіцяне самим царем генеральське звання. Мовляв, нехай цей бастард і за полковника спасибі скаже.

Щось подібне склалося й у середнього брата, Василя Васильовича- молодшого. Дали дослужитися лишень до полковника. А людиною він був дуже цікавою. Товаришував із Пушкіним, який присвятив йому хвалебний вірш, приймав у себе Лермонтова, навіть коли той був в глибокій опалі. Літературознавці стверджують, що саме балима-скаради, які регулярно давав у Санкт-Петербурзі відставний полковник Василь Енгельгардт, підказали його молодшому другові сюжет і настрій легендарної драми "Маскарад".

А тепер — пригадаємо один пасаж із зацитованого на початку нашої оповісті панегірика високим моральним доблестям роду Енгельгардтів. Стосовно "кріпосних відпускали на волю цілими селами". Маленьке уточнення: не відпускали, а відпустила. І не "цілими селами", а одне-єдине село. Тож варто уточнити. Старша дочка Енгельгардта-сенатора, згідно із заповітом, поховала батька у рідному Чижеві, звідки він колись вирушив у світ в латаних чоботях. Василь Васильович-старший упокоївся у заздалегідь для цього зведеній родовій церкві. Далі дочка видала всім кріпосним "вольні" з єдиним проханням: доглядати церкву і останнє місце батькового спочинку.

І що ж вона побачила, коли зазирнула до Чижева за кілька років потому? Колишні кріпаки вельми своєрідно скористалися її гуманізмом. Бо від того дня, коли одержали свободу, ніде не працювали, а лише глитали "оковиту", що називається, без просипу. Всі — і старі, й малі. А щодо церкви і могили — то їх сплюндрували, спаплюжили, вигнали батюшку й перетворили храм у… (перепрошуйте) сортир.

Як ви вважаєте, чи наважилися б на таке мужички чижевські стосовно до старого пана? Та ні, бо ж він був справжнім! А ця дурна байстрючка — чого її слухати? Тож так їй і треба!..

ПРО ПАВЛА ВАСИЛЬОВИЧА ЕНГЕЛЬГАРДТА
"Свиня у пантофлях" та "інфузорія". Саме так його спересердя обізвав-нарік особистий живописець Його Імператорської Величності Карл Брюллов.

Дивна річ: чомусь усі без винятку дослідники — і малоросійські, і великоруські збігаються на думці, що з усіх дітей Енгельгардта-сенатора Павло був якщо не "інфант террібл" (як кажуть нині), то в усякому разі — найневиразніший. Така собі посередність. Або класичний невдаха.

А якщо насправді? На відміну від старших братів Павло не встиг узяти участі у війні 1812-го року. Попри батькову підтримку не склалося в нього й з військовою кар’єрою. Так, на момент, коли у 1828-му шляхи Павла Енгельгардта перетнулися із шляхами Тараса Шевченка, "панич" був уже гвардійським офіцером та ад’ютантом фельдмаршала Римського- Корсакова. Але — по-перше, служив у полку уланів, що серед гвардії вважалося відстійником для невдах, по-друге, був лише третім ад’ютантом фельдмаршала. Тобто — старшим, куди пошлють.

Промовиста подробиця: Шевченко згадував, як його вразила казенна квартира нового пана у місті Вільно. Порівняно з садибою у Вільшаному — мишача нора! Усього дві кімнатки. Та ще кухня, на якій прислуга спить. Один із дослідників відкопав у російських архівах скарги ротмістра Павла Енгельгардта командуючому округу, що інтенданти нахабно обділяють його в усьому, особливо у свічках. А тепер пригадайте класичний епізод з біографії Тараса Шевченка: коли молодий пан розлютився, зобачивши, що кріпак уночі палить оті самі свічки, яких йому й так недодають. Схоже, що це була, як то кажуть, остання крапля.

Зміна соціального статусу уланського ротмістра Енгельгардта після смерті батька-сенатора не позначилася на ставленні Світу до нього. Ну, подумки, — пощастило цьому вискочці! Пожаліли байстря. Багатством батько, можна сказати, відкупився. Ось він свою законну прадідівську вотчину вже третього разу перезакладає через картярські борги, а деяким уланам три мільйони асигнаціями з неба падають. Хіба можна таке здужати?

Оказія, щоб позбутися Павла Енгельгардта, надійшла з неочікуваного боку. Він ще не встиг звикнути до статусу мільйонера і одного з найбільших у Малоросії землевласників, як поляки вчинили нагле повстання супроти російського престолу. На першому етапі настільки вдале, що статус спадкового барона Енгельгардта та його кріпака Тараса Шевченка зненацька зрівнявся. Повстанці захопили Вільно та інтернували всіх "немісцевих", у першу чергу військових, їхні сім’ї й прислугу. Ганьба!

Чи сам Павло Васильович зрозумів, що йому нічого "не світить", або ж хтось підказав, проте невдовзі після обміну полоненими він переїхав до Санкт-Петербурга і подав у відставку. І отут — ще одна символічна дрібниця: на відміну від старших братів Павло у свої 33 роки дослужився лише до ротмістра, що відповідає званню штабс-капітана у піхоті. Це десь між нинішніми капітаном і майором. Тож хтось із доброзичливців — либонь батькових знайомих — провів спритну бюрократичну комбінацію. Для початку Павла Енгельгардта перевели з гвардії до армії. Це вважалося приниженням. Зате дозволяло при виході у відставку перескочити через звання. І колишній штабс-капітан Енгельгардт у такий спосіб став колишнім полковником.
Комедія закінчена.

ДИВНІ ЗАПИТАННЯ ПРО, ЗДАВАЛОСЯ Б, ВІДОМІ ФАКТИ
А що ми взагалі знаємо про ті 10 років, на які доля пов’язала Молодого генія-Кобзаря і його пана? Наберемося сміливості стверджувати, що, як на загал, то фактично нічого. Окрім кількох трафаретів: відшмагали за свічку, віддали в найми до маляра Ширяєва, звідки Тараса визволила група прогресивно налаштованих російських та українських демократів.

Почнемо з кінця. Якось важко уявити собі демократами особистого вчителя Його Величності спадкоємця-цісаревича Василя Андрійовича Жуковського та вже згаданого придворного живописця Карла Брюллова. Бо їхні титули — то не посада, а придворний ЧИН.

Далі: на момент легендарної зустрічі у Літньому саду Санкт- Петербурга Тарасу було тільки 24 роки.

Своїх нових знайомих він вразив не лише непересічним талантом художника, а й тим, що розмовляв, тримався й поводився, як людина освічена, висококультурна, така, що знає всі тонкощі тодішнього етикету. Хто його цьому навчив? Вічно п’яний маляр Ширяєв, яким його любили зображати радянські письменники? Чи пан Енгельгардт?

Існує міф, що справжнє навчання Шевченка як художника розпочалося після його визволення з кріпацтва у 1838-му році. Але! Віднайдений дослідниками "портрет невідомої жінки" роботи Тараса, на думку мистецтвознавців, свідчить, що вже у 1830-му році Шевченко професійно володів олівцем. Звідки? Хто навчив? Де? Ну не диякон же Єфрем із Лисянки, у якого Тарас підлітком наймитував кілька днів (як це всерйоз стверджували радянські знавці проблеми).

Делікатна тема. Бо йдеться про володіння Шевченком російською мовою. Аналіз його щоденників, не кажучи вже про так звані "російські повісті" свідчить, що Тарас Шевченко знав державну мову Російської Імперії не на побутовому рівні, нехай навіть хорошому, столичному. Так писати і говорити могла лише людина, яка старанно не перечитувала, а вивчала кращі здобутки тогочасної російської художньої літератури. Де? Хто його вчив? Хто давав йому книги? А головне — правильно підбирав їх?

Не можемо обминути ще одну байку, котра дожила до наших днів і навіть фігурує у відповідних статтях Вікіпедії. Мовляв, Павло Енгельгардт заломив за свого кріпака дві з половиною тисячі рублів, бо хотів на цьому заробити. Люди добрі, колишній ротмістр-полковник, як ми переконалися, був далеким від ідеалу людини-гуманіста, але він не був скнарою зі сутяжною ознакою. Що таке дві з половиною тисячі рублів для того, в кого в одній лише Київській губернії було 18 тисяч кріпаків? Про рівень його фінансового статку ми вже згадували.

ТАК ЩО Ж ТО БУЛО — І ЩО ТАМ БУЛО?
Насамперед, юного Тараса вивчила, виховала і вишколила на дуже хорошому рівні дружина Павла Енгельгардта Софія Григорівна. До речі, з Енгельгардтів — не лише по чоловікові, а й по предкам з Курляндії. Саме за її наполяганням Енгельгардт після горезвісного епізоду зі свічками віддав свого козачка в науку. І ще й яку! До європейської слави професора живопису Юстемаса — аж до Вільненського університету! Коштував такий вишкіл дуже й дуже дорого, але подружжя Енгельгардтів на це пішло. Тож за два з половиною роки Юстемас поставив, як кажуть професіонали, Тарасові руку.

Тепер — про "маляра Ширяєва". Щоб всі знали, його артіль не паркани фарбувала чи казарми білила. Ширяєв був одним із найвідоміших у Росії майстрів декоративного розпису інтер’єрів. Разом з іншими членами артілі майстра, зокрема, зі своїм майстром, молодий Шевченко розписував Маріїнський театр опери та балету, а також інтер’єри Урядового Сенату. Якщо у професора Юстемаса Тарас опанував канони малюнка, то Ширяєв навчив його азам станкового живопису та вищого пілотажу образотворчого мистецтва.

І давні, й сучасні дослідники Тарасових шляхів не охочі згадувати, хто брав участь у лотереї, кошти з якої пішли на викуп Шевченка з кріпацтва. Воно й не дивно! Їх внесла і, відповідно, "виграла" портрет Жуковського пензля Брюллова… царська родина. Взагалі ця ситуація, коли імператор вимушений був, як то кажуть, з власної кишені викупати кріпака у якогось там відставного полковника з підозрілою родословною — то тема окрема і дуже цікава.

Можливо, й деінколи зачасто цитують Павла Енгельгардта, мовляв, він просить за Шевченка достатньо велику суму, але вона мінімальна для оцінки його таланту. М-да… Натомість майже не згадуються пророчі слова Шевченкового батька. Перед самою смертю Григорій Шевченко зазначив, що з Тараса буде або щось велике, або велике ледащо. Відтак у першому випадку батькова спадщина йому не потрібна, а в другому — він не зуміє нею розпорядитися.

ПІСЛЯМОВА ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ
Тарас Шевченко прожив у родині Енгельгардтів фактично біля шести років. Бо останні чотири мешкав, як вільнонайманий артільник-живописець, на окремій квартирі.

Павло Васильович Енгельгардт помер 1849- го. По ньому залишилися тільки два портрети. Один із них —намальована Шевченком акварельна мініатюра розміром 10 на 8 сантиметрів — експонується у Київському Національному музеї Тараса Шевченка. Як і той парадний портрет Жуковського, навколо якого здійнялася свого часу добряча веремія. На відміну від переважної більшості Енгельгардтів, Павло Васильович увійшов в історію виключно як короткочасний власник геніального поета, художника і будителя національної свідомості Тараса Шевченка.

Улюблений син відставного полковника Василь Павлович Енгельгардт обернув величезну батькову спадщину на фінансування російської астрономічної науки. Звідси — інститут його імені, Золота медаль РАН, кратер на Місяці, маленька планета його імені і зірка Енгельгардт у Сузір’ї Лебедя.

Як написано в одній дуже мудрій Книзі, все приходить і відходить. І повертається вітер на круги свої. І виринає чомусь одна думка: а якби Енгельгардти не взяли у 1828-му році Шевченка з собою до Вільно? Чи віддали б у 1831-му році молодого Тараса не до майстра Ширяєва, а в солдати? Що б тоді?

Валерій і Наталя Лапікури