Таємниця вбивства Галана

Життя і особливо смерть Ярослава Галана (1902-1949), відомого українського комуністичного письменника, що жив і працював на Західній Україні, й досі є предметом міфотворчості. Більше того, його смерть й надалі є тим водорозділом, що чітко розмежовує симпатиків та опонентів колишнього комуністичного режиму, а відтак стає інструментом політичних спекуляцій та ідеологічної боротьби між цими таборами.

Я.Галан у дитинстві

Пам’ять про Ярослава Галана є особливо дражливою темою для мешканців Львова, де існує певна тенденція до затирання пам’яті про нього. Як відомо, офіційна радянська версія покладала провину за убивство письменника на українських націоналістів (безпосередніми виконавцями були Михайло Стахур і Іларій Лукашевич) включно із Ватиканом, а націоналісти та інші про-патріотично налаштовані українці схильні були бачити в убивці Галана провокатора від КДБ. В цій та інших публікаціях я намагатимуся розібратися, які ж існують реальні факти та докази причетності тієї чи іншої сторони до убивства найбільш відомого галицького комуніста у Львові 24 жовтня 1949 року. Абстрагуючись від спроб звинувачення тієї чи іншої сторони, я спробую коротко подати тут ретельний аналіз наявного, хоч і досить фрагментарного, фактажу та розвінчати найбільш відверті містифікації стосовно обставин загибелі та останніх днів життя Галана, що їх постійно мусують в жовтій пресі і навіть у серйозних історичних дослідженнях.

Я.Галан з дружиною Ганною

Старий галицький комуніст та русофіл, що його ще у 1937 році польська влада засудила за активну прорадянську політичну позицію, Ярослав Галан був глибоко суперечливою та багато-вимірною особистістю. Будучи ревним проповідником комуністичних ідеалів, він втратив свою першу дружину – Анну Геник, яку дуже любив – в пеклі Великого терору в 1937 році. Загалом стосунки між прорадянськи налаштованим письменником і місцевим ультра-правим табором у Львові були далеко від ідеальних вже впродовж міжвоєнного періоду[1], проте вони переросли у реальне вороже протистояння вже після Другої світової війни, коли Галан та його близький товариш Володимир Бєляєв (1909-1990) стали найбільш відомими виявниками (“обличителями”) так званого українського буржуазного націоналізму та Греко-католицької церкви. У своєму листі від 2 січня 1948 року Ярослав Галан жалівся Юрію Смоличу, що у Львові крім нього ніхто не береться за цю “брудну” роботу: “Я розумію: асенізаційна робота – потрібна й корисна робота, але чому тільки я, виключно я маю бути цим асенізатором?.. В читача наших періодиків несамохіть виникне думка, що є тільки “маньяк” Галан, який чепився українського фашизму, як п’яний плота, [тоді як] величезна більшість представників пера ігнорує це питання. Які дальші висновки поробить з цього читач – не треба Вам казати.”

Відомий своїми різкими антиклерикальними памфлетами, такими як скандальні “З хрестом чи ножем?” (1945) чи “Я плюю на папу” (1949), Галан, згідно зі свідченнями, був нон-конформістською постаттю та комуністом, “зараженим західно-європейським буржуазним «духом»”. Отримавши освіту на Заході у Відні та Кракові, він був свого роду громадським активістом та плідним публіцистом із дуже гострим розумом та специфічним почуттям гумору людини, в якій, як він сам колись зізнавався, було “більше жовчі, ніж крові”. Відтак, не дивно, що його безкомпромісний характер та пристрастна натура дратували не лише українських націоналістів, але й місцевих партійних керівників, що часто ставали об’єктами його гострої критики. Незважаючи на це, спираючись на наявні історичні матеріали, беруся стверджувати, що у жовтні 1949 року рядянський режим якщо не довіряв, то загалом все ж таки толерував Галана.

Основна теорія про смерть Галана, яку я називаю “теорією замовного убивства” (“the KGB murder theory”), твердить, що Галан був начебто убитий провокатором КДБ, що планував його убити вже давно, бо той їм ніби-то заважав чи-то став непотрібним. Ця історія з першого погляду виглядає досить правдоподібною. Кілька слів про загальну фабулу цієї історії. Беручи відлік від книжки Петра Терещука “Історія одного зрадника. Ярослав Галан” (1962), більшість українських коментаторів з-за кордону, багато з яких були пов’язані із націоналістичним середовищем північно-американської діаспори, зображували Галана “зрадником українського народу та подвійним агентом,” який ніби-то працював одночасно на польську та радянську спецслужби. При цьому найцікавішим є те, що радянський письменник Владімір Бєляєв фактично був першим, хто у 1962 році висловив припущення про те, що радянська влада напередодні смерті Галана не мала довіри до нього, чим фактично запустив потужний процес міфологізації та політичних спекуляцій наволо смерті автора “Я плюю на папу”. Саме він першим ствердив, що незадовго до смерті Ярослав ніби-то “одержав листа з міліції з пропозицією здати пістолет, на який мав дозвіл. Галан загорнув пістолет у кірзовій кобурі, пішов на на площу Смольки, де містилося обласне управління міліції, і здав його, залишившись таким чином беззахистним”. Загалом, як це не парадоксально, саме тексти Бєляєва, якому якимось чином вдалося отримати доступ до справи убивства Галана і який, як видно, знав дуже багато цікавих деталей убивства[2], були для діаспорних авторів основним джерелом нової інформації про справу впродовж усього післявоєнного періоду. Саме цей аргумент про здачу зброї, доповнений новими відомостями із судового процесу Богдана Сташинського 1962 року[3], повторюється у вище згаданій брошурі Терещука та статтях Лева Шанковського (1968), який навіть висловлював сумнів у причетності Михайла Стахура (що його офіційно стратили за вбивство Галана) до цієї справи. Ця теорія отримала свій подальший розвиток у публікації ув’язненого тоді у радянських таборах Степана Сороки у журналі “Сучасність” (Мюнхен) 1976 року, де автор запевняв читачів, що скоріше за все то була робота Сталіна, бо “нищити небажаних письменників, учених, ідеологів – типовий почерк Сталіна, це більшовицький метод, а не бандерівський”.

Михайло Стахур

У незалежній Україні “теорія замовного убивства” є й надалі дуже популярною, хоча назагал вже, здається, ніхто не сумнівається, що Ярослава Галана убив саме Михайло Стахур, уроженець села Ременів Ново-Яричівського району, хоча причетність до цього іншого спільника – сина греко-католицького священника Іларія Лукашевича – й досі дебатується. Проте й надалі проголошується, що Стахур або хтось із вищого керівництва ОУН (б) обов’язково мали бути провокаторами КДБ. Нова хвиля публічної дискусії про Галана розпочалася вже в Україні в 1990 році після того, як на одному з українських ЗМІ оголосили про ймовірну причетність КДБ до убивства, а “націоналістична” версія здобула подальший розвиток у довгій статті Стефанії Андрусів (“Літературна Україна”, 1992), яка стверджувала, що Ярослав Галан, “Павлік Морозов від літератури”, міг бути потрібний владі у якості “ритуальної жертви для розв’язання терору в Західній Україні”, а Стахур скоріше за все був провокатором, що належав до так званої легендованої боївки УПА, створеної НКВД. Ця версія є на сьогодні найбільш популярною серед українських коментаторів, які для колориту часто-густо цитують дві фрази (на мою думку, дуже сумнівні), які приписуються Михайлу Стахуру. Перша, скоріше за все міська легенда, оповідає нам, що на суді Стахур після оголошення вироку начебто вигукнув: “Я не вбивав. Ми так не домовлялися!”[4] Друга ж, як видається, походить від Мирослава Костіва, який у спогадах від 1991 року писав, що у львівській тюрмі він ніби-то бачив чоловіка (він стверджує, що то був Стахур), якого наглядачі волокли для допиту і який раптом викрикнув: “Я Галана не вбивав!” Крім цього, абсолютно всі автори, що пропагують теорію замовного вбивства, крім аргументу про забраний пістолет зазвичай (без жодних доказів) згадують те, що незадовго до убивства хтось ніби-то убив чи-то отруїв собаку Галана, а з під’їзду, де жив письменник, зняли державну охорону, що в сумі мало би свідчити про те, що КДБ ніби-то планував розправу над “невгамовним” письменником-комуністом.

Деякі українські історики (М. Олексюк, Ю. Шаповал, Ю. Киричук, Р. Генега) погоджуються із тим, що офіційна радянська версія – про те, що Галана вбив Михайло Стахур за співучасті Іларія Лукашевича за наказом українського націоналістичного підпілля – містить занадто багато суперечностей і непослідовностей, що робить версію про “замовний” КДБ-шний характер убивства досить правдоподібною для них. Втім, таке пояснення не задовільняє, наприклад, польського знавця історії ОУН і УПА Ґжеґожа Мотику, який вважає аргументи своїх колег “непереконливими” і такими, що спираються на недостатню джерельну базу, а також Дмитра Вєдєнєєва (що був першим українським істориком, який отримав доступ до документів справи Галана в архівах КДБ вже у 1991 році), який переконаний, що “кривава проза документів не залишить каменя на камені від “сенсаційних” версій”.[5] І все ж таки, більшість коментаторів, включно зі мною, сходяться в одному твердженні – радянська влада не до кінця довіряла Ярославу Галану в кінці 1940-х років. Ми й справді маємо докази цього. Питання, однак, стосується іншого. До якої мірі радянська влада вважала Галана нелояльним? Чи його персона якоюсь мірою могла становити загрозу для режиму настільки, щоб радянські спецслужби вирішили знищити його у такий брутальний спосіб?

Варто пам’ятати, яку важливу роль відіграли антиклерикальні памфлети Галана під час ліквідації Української греко-католицької церкви (УГКЦ) в березні 1946 року, що були свого роду “важкою артилерійською підготовкою напередодні Львівського собору УГКЦ та сильним наступальним ударом на завершальній стадії розгрому конфесії, коли потрібно було переконувати рядових віруючих у правильності акцій органів влади”.[6] Однак, Галан не був олов’яним солдатиком ідеологічного фронту на службі режиму. Як вже згадувалося, головний радянський пропагандист часто займав досить незалежну позицію, перебуваючи у близких стосунках із партійними босами, дозволяв собі гостро критикувати високих посадовців за занедбання міста й офіційно засуджував русифікацію та деякі помилки партії у втіленні в життя колективізації на Західній Україні. Саме через це, ймовірно, Галан, колишній член КПЗУ, не хотів вступати до лав Комуністичної партії, “будучи індивідуалістом, а також заради збереження свободи рук і свободи думки й слова”, вважаючи, що він міг втратити все це після вступу до партії.

Проте ситуація змінилася кардинальним чином в 1948-1949 роках, коли в умовах “тихого бойкоту” Галана у Києві його п’єса “Під золотим орлом” та збірник вибраних памфлетів “Їх обличча” були заборонені до друку/поширення в 1947 і 1948 роках відповідно, ймовірно через те, що в читача могло скластися “перебільшене уявлення про сили бандерівців”. Із втратою посади репортера в газеті “Радянській Україні” в 1948 році (офіційно через скорочення штату), Галан і справді мав численні труднощі із друком своїх праць і, як результат, потерпав від фінансової скрути, постійної теми його листів до друзів. І все ж таки, як видається мені, все це важко назвати повноцінними репресіями чи-то переслідуванням з боку комуністичного режиму. Якщо й справді в 1949 році “Галан уже не був потрібний радянській владі” і якщо його публічна діяльність почала “підривати радянський режим у регіоні”,[7] чому ж тоді партійне керівництво вирішило прийняти його в кандидати членів КПУ в червні 1949 року, буквально за кілька місяців до начебто запланованого атентату? Як відомо, в Радянському Союзі прийом індивідума до Комуністичної партії завжди був перепусткою нагору й ознакою довіри з боку режиму через долучення до спільноти “обраних”. Припущення, що убивство Галана було справою рук радянської спецслужби, виглядає ще менш вірогідним, якщо брати до уваги той факт, що незадовго до смерті Галана збиралися призначити на керівну посаду в обкомі – завідуючого облвідділом мистецтв.

Вбивство Галана

Інші аргументи, що ними зазвичай спекулюють, говорячи про смерть Галана, не витримують навіть поверхневої критики. Наприклад, аргумент про забраний пістолет, схоже, є продуктом фантазії Бєляєва, оскільки, як ми знаємо з партійних документів, Галан і справді мав пістолет системи “ТТ” зразка 1933 року (колібру 7,62 мм – патрони саме такого калібру було знайдено на місці злочину в квартирі письменника), який він добровільно повернув в Міністерство державної безпеки (МДБ)[8] в травні 1949 року. Згідно із протоколом допиту сусіда письменника від 1953 року, який був на додачу платним агентом МДБ, не пізніше ніж за шість місяців до смерті Галана той розказав йому, що “хтось дзвонив йому [Галану] по телефону і рекомендував покинути писати”. Коли письменник заявив про це в обласне управління МДБ, йому видали під розписку пістолет, який він був змушений повернути кілька місяців по тому, оскільки він був важкий для носіння його з собою і тому що погрози припинилися. (До кінця незрозуміло, чи це був ТТ-33 чи, можливо, інший пістолет, який йому напередодні видали в міліції. Як видно із рапорту міліції, у Галана був ще один пістолет, отриманий раніше у 1944 році.) В будь-якому разі, ми маємо принаймні два інших свідчення від близьких друзів Галана, Бєляєва і Олени Козаланюк, які стверджують, що Ярослав розказував їм про те, як одного вечора під час його вечірньої прогулянки із собакою в парку коло Цитаделі буквально за два дні до убивства хтось ніби-то стріляв у нього. Можливо, це був плід фантазії самого Галана, але в будь-якому разі він виглядав досить стурбованим та нервовим перед смертю.

Що ж стосується тих підозрілих фраз, які приписують Стахуру, то треба зазначити, що жоден із свідків судового процесу над ним не згадав про це. Більше того, свідок цього письменник Анатолій Дімаров відкрито заперечував це, згадавши при цьому, що Ірина Вільде, яку іноді називають серед джерел, навіть не була присутня на суді, а тому ніяк не могла про це розказувати. Епізод із собакою Галана, закопанською вівчаркою на ім’я Джим, втім, є досить туманним і не до кінця зрозумілим. Ми напевно знаємо, що Джим був живий ще 22 жовтня 1949 року, проте ми не володіємо достовірною інформацією про те, що сталося з ним два дні пізніше. Жоден із атентатників, ні Стахур, ні Лукашевич, ні словом не обмовився про собаку у квартирі Галана. У допитах домогосподарки письменника, Євстафії Довгун, є дуже фрагментарна згадка про те, що Джим ніби-то почав гавкавати лише тоді, коли убивці почали в’язати їй руки, проте незрозуміло тоді, чому ж собака мовчала раніше, коли убивали її господаря. Серед партійців у Києві, між іншим, ходили чутки про те, що в той фатальний день перед роботою дружина Галана, Марія Кроткова-Галан, “замкнула в лазничці великого собаку, що його Галан тримав у своєму помешканні”, що, на мою думку, може бути правдою (й частковим поясненням попереднього епізоду), оскільки Ярослав Галан часто жалівся дружині, що Джим заважає йому працювати.

Загалом, думаю, неможна повністю відкидати можливість того, що убивство Галана міг здійснити провокатор радянських спецслужб, проте аргументи, які наводять прибічники цієї теорії, видаються мені досить спекулятивними і загалом мало переконливими. Радянські спецслужби й справді були дуже успішними у справі інфільтрації націоналістичного підпілля своєю агентурою, особливо після 1947 року. Як ми добре знаємо, радянські методи боротьби із українським націоналістичним підпіллям включали в себе також створення так званого “легендованого” підпілля, спецгруп, що в основному складалися із т.зв. “перевертнів” (оборотней), колишніх повстанців (пізніше - радянських агентів), які зокрема зіграли ключову роль у захопленні останнього командира УПА, Василя Кука (“Лемеша”), в травні 1954 року, а також надрайонного провідника Жовківщини, безпосереднього зверхника Михайла Стахура, “Буй-Тура” (Романа Щепанського) в 1953 році.

Втім, як мені здається, перші радянські повномасштабні успіхи агентурних операцій припадають на період після 1949 року, коли стривожений провокативним убивством Галана Йосиф Сталін вислав з Москви та Києва до Львова для боротьби із підпіллям своїх найбільш довірених людей, включно із загальновідомим генералом-лейтенантом Павлом Судоплатовим, якому було доручено вбити Головного командира УПА Романа Шухевича (“Тарас Чупринка”), що й було зроблено менше ніж чотири місяці по тому. Пізньої осені 1949 року, львівське управління МДБ доповідало Лаврентію Берії, голові НКВД/МДБ за Сталіна, про те, що “убивство письменника Галана не було попереджено в наслідок поганого стану агентурно-оператичної роботу в УМҐБ Львівської області і, зокрема, у відділі 2-Н [той, що відповідав за боротьбу із націоналізмом] у місті Львові, яким керував Лузінов”. Як видно із документів, незважаючи на швидкий арест Лукашевича, радянській міліції вдалося арештувати Михайла Стахура лише через два роки у 1951 році, а пошуки Романа Щепанського (“Буй-Тур”), якому підпорядковувався Стахур, затягнулися аж до 1953 року. Якщо якийсь із них був провокатором, чого ж тоді МДБ так довго й наполегливо їх шукало? Для чого ризикували своїм цінним агентом Богданом Сташинським, засилаючи його у підпілля в 1951 році, щоб дізнатися подробиці атентату, якщо вони все і так знали? Більше того, чому радянська влада була так шокована та паралізована після того, як вона дізналася про убивство Галана?

Роман Щепанський“Буй-Тур”

В центральному архіві СБУ знаходиться досить обширний корпус документів, що стосуються справи Романа Щепанського, з якого ми маємо можливість прослідкувати кожний другий крок слідства у їхній відчайдушній спробі захопити лідера т.зв. “группіровкі Стахура”. “Буй-Тур”, з травня 1951 року надрайонний провідник Жовківщини (на момент убивства – районний провідник ОУН (б) Ново-Яричівського району), був сином греко-католицького священника з села Звертів і членом ОУН (б) з 1944 року, який під час нацистської окупації України працював вчителем на Львівщині. Його товариш по підпіллю Ярослав Литвин, що був засуджений Військовим трибуналом разом із ним на закритому судовому процесі в 1954 році, згадував на початку 1990-х рр.: “А щодо причетності до вбивства, то я сам чув на суді, що Щепанський визнав, що сам давав наказ вбити Галана... Тільки те, що він співпрацював з Судоплатовим перед вбивством Галана, я не вірю”. Не вірю в це і я. У справі Щепанського є досить багато коротких біо новозавербованих агентів з найближчого середовища “Буй-Тура”, тому можна буквально день за днем прослідкувати, як радянські спецслужби повільно руйнували надрайонний провід зсередини. Проте там немає нічого, що б вказувало на його можливу співпрацю з МДБ перед його арештом 21 червня 1953 року.

В цілому, у справі Галана й справді багато неточностей і суперечностей, які до певної міри можна пояснити природнім процесом проведення слідства та поступової акумуляції знання про справу. Проте я переконана, що якщо би МДБ і справді хотів лише зізнань для проформи, маючи у планах розгортання подальших репресій у Львові, для чого ж тоді вони провадили таке довге, детальне і виснажувальне слідство, що затягнулося на майже на п’ять років та задіювало так багато ресурсів? Сфальсифікувати всі ці тисячі документів радянські спецслужби, думаю, просто фізично не змогли би, і навіть якщо припустити, що вони мали такий намір, чи не краще було би попросту створити чіткий й більш зв’язаний наратив?

Хоча існують інші непрямі та деякі прямі вказівки на причетність українського націоналістичного підпілля до убивства Галана (мова про це піде вже в інших моїх публікаціях), варто згадати тут і про ті “масштабні” репресії, які режим ніби-то планував заздалегідь у відповідь на смерть Галана. Як не дивно, але ці репресії, за даними Таріка Амара, заторкнули лише один або два проценти львівських студентів, в переважній кількості місцевих, й не мали, за винятком хіба що аресту Олени Степанів та Ярослава Дашкевича в грудні 1949 року, якихось дуже руйнівних наслідків для місцевої інтелігенції. Амар, зокрема, пише, що в даному випадку йшлося скоріше про перевиховання чи-то остаточну совієтизацію львівської еліти, а не її знищення, як схильні думати деякі адвокати “замовної теорії”. [9]

Загалом же убивство Ярослава Галана стало великим шоком не лише для мешканців усього міста, але й для партійного керівництва республіки в особі Микити Хрущева, який цілком логічно сприйняв цю подію як прикру поразку своєї боротьби із українським націоналізмом. Як не парадоксально, але убивство не лише погіршило становище місцевої еліти і особливо студентів, але й якоюсь мірою спричинилося до швидшої ліквідації українського підпілля на території Західної України, прямим наслідком чого була знищення Романа Шухевича радянськими військами у березні 1950 року й подальше руйнування крайового проводу із арештом “Буй-Тура” 1953 року та загибель останнього керівника ОУН (б) на Львівщині “Рути” (Любомири Гаєвської) в січні 1954 року.

Цей матеріал є лише чернеткою ширшого дослідження/майбутньої статті про вбивство Ярослава Галана, написаної в рамках мого дисертаційного проекту, яку буде оприлюднено згодом. Зважаючи на формат блоґу, посилання я не подавала, за винятком хіба загальнодоступних онлайн-матеріалів.

[1] У львівских архівах зберігається лист Галана до дружини від 18 квітня 1937 року, в якому він називає місцевих націоналістів “фашистською братією” та “наволоччю”, що показує нам градус напруги у стосунках між ними.

[2] Цілком ймовірно, що Бєляєв був секретним агентом радянських спецслужб, починаючи як мінімум із початку війни, а то й раніше.

[3] Судовий процес над Богданом Сташинським (псевдо “Олег”), який, як відомо, за вказівкою КДБ убив лідерів ОУН (б) Миколу Ребета в 1957 та Степана Бандеру в 1959 роках, відбувся у німецькому місті Карсруе в жовтні 1962 року. На цьому процесі Сташинський розповів нові деталі справи убивства Ярослава Галана. Як виявилося, у 1951 році Сташинський отримав своє перше оперативне завдання – вияснити деталі убивства, перебуваючи всередині націоналістичного підпілля у боївці УПА “Кармелюка” (Лаби Івана). Сташинському вдалося не лише втертися у довіру до повстанців й, таким чином, сприяти ліквідації Лаби та захопленню безпосереднього убивці Галана – Михайла Стахура, але й дізнатися найменші деталі убивства від самого Стахура та його товаришів, що, як видається, абсолютно не приховував своєї причетності до цього.

[4] Деякі автори припускають, що про це розказувала Ірина Вільде, яка ніби-то була присутня на судовому процесі Стахура в жовтні 1951 року. Див. Борис Козловський, “Ми так не домовлялися!”,Високий замок, 9 жовтня 2012, № 210 (4834).

[5] Дмитрий Веденеев, Сергей Шевченко, «Признался!.. Забирайте!», Украина 2000, 6.2.2002.

[6] Володимир Пащенко, Греко-католики в Україні від 40-х рр. ХХ ст. до наших днів (Полтава, 2002), 25.

[7] Див. Борис Козловський, “Ми так не домовлялися!”, Високий замок, 9 жовтня 2012, № 210 (4834); Роман Генега, “Участь львівського українського студенства в русі опору в другій половині 1940-х - на початку 1950-х років”, Український історичний журнал, № 3, 2007, 111.

[8] Із вибухом радянсько-німецької війни 1941-1945 років радянська служба безпеки включала в себе дві окремі гілки – Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВД) та Народний комісаріат державної безпеки (НКҐБ), які у березні 1946 року були перейменовані на Міністерство внутрішніх справ (МВД) та Міністерство державної безпеки (МҐБ), які у 1954 році після смерті Сталіна стали Комітетом державної безпеки (КҐБ). Тому в тексті я використовую акронім МДБ.

[9] Див. Tarik Yousef Cyril Amar, The Making of Soviet Lviv, 1939-1963. PhD Diss. Princeton University, June 2006, 908.

Юлія Кисла