Найвеличніші лицарі середньовіччя

В сучасному уявленні лицар являє собою незалежного воїна. Ці члени товариства були досить привілейованими, складаючи до того ж ще й основу середньовічної армії. Лицарі легко могли пускати в авантюрні пригоди і подорожі, у них утворився романтичний ореол. Теоретично такого статусу могли добитися і самі нижчі класи, якщо будуть слухняно і довго служити. Для них лицарство ставало справжньою нагородою за їх мужність та доблесть. Лицарство стало невід'ємною частиною середньовічної європейської історії.

Це явище зародилося ще в Західної Римської імперії в V столітті й проіснувала до XVI століття, коли сталася революція у військовій справі. Національні армії стали зростати, а кількість самостійних воїнів стало знижуватися, як і їх значення морального і фізичного стрижня військових об'єднань. У нашому списку присутні не тільки справжні історичні постаті.

Адже навіть вигадані лицарі зіграли важливу роль на теорію і практику цього явища. Оцінити представників такого середньовічного течії можна за наступними параметрами: популярності, сліду в історії, відображення чеснот. Взагалі ж традиційно відомі такі лицарські основні риси: справедливість, мужність, великодушність, милосердя, віра, благородство і надія.

Лицарство починалося, як військова структура. Людина зі зброєю брав на себе зобов'язання служити своїм мечем своєму владиці. А той у свою чергу натомість надавав захист, землі і пільги. Елемент служіння має першорядне значення. Адже в ті часи не було централізованої влади і верховенства закону. А спільнота воїнів, пов'язаних клятвами вірності, були найбільш ефективним засобом соціальної згуртованості.

Вважалося, що лицар повинен був володіти певним майстерністю, щоб бути готовим йти на подвиги. Він повинен був довести свою вірність панові. Великий лицар повинен був створити репутацію своєї невразливості, а також залишити після себе міфи про велич і славні діяння. Лицарями вважали і правителів. Але їх основною функцією все ж було управління державою, а не битви. Розповімо нижче про самих великих лицарів, які увійшли в історію Середньовіччя.

Ульріх фон Ліхтенштейн (1200-1278). Найбільш відома риса цього німецького лицаря - його нарцисизм. Ім'я Ульріха використовувалося в історичній романтичної комедії, його зіграв Хіт Леджер. Насправді це був зразковий лицар в класичній західній традиції. Він починав, як бідний дворянин в одному з численних феодальних князівств у роздробленій Німеччині. Але часом у нього з'явився свій зброєносець, а в підсумку і власний маєток. Завдяки своїй наполегливості та вправному володінню мечем фон Лихтештейн заробив багато грошей на турнірах. Це і дозволило йому здійснити соціальний прогрес і підвищити свій статус. Ульріх став знаменитим і великим лицарем, його за честь вважали прийняти багато турніри. Завдяки гучному імені і призовим засобам він розбагатів. Дивно, але в реальних боях він ніяк себе не прославив, як і в шлюбі. Інша сторона слави Ульріха - його майстерність в якості поета пізнього миннезанга. Він виконував ліричні пісні. Подібні поети були схожі з бардами або трубадурами у Франції та Англії. Вони співали про своїх великих любовні подвиги і доблесних перемоги. Ульріх на основі своїх подорожей створив досить відомий цикл «Служіння дамі». Це дає можливість припустити, що лицар був дуже начитаний і творчо обдарована. Але як це зазвичай буває для лицарів, він досить зарозуміло стверджував, що всі ті великі історії, розказані про нього, є правдою. У тому числі романи з численними жінками і 307 перемог на турнірах. У свій час Ульріх був справжньою живою легендою, але в кінцевому рахунку він тихо помер у своєму маєтку, так і не надавши помітного впливу на політичній арені. Фон Ліхтенштейн є показовим зразком благородного романтичного лицаря.

 .....

Дон Кіхот (близько 1600 року). Цей іспанський лицар прославився такими рисами, як завзятість і самообман. Насправді Дон Кіхот і лицарем вважатися не може в повному значенні цього слова. Тим не менш список наш без нього буде явно неповним. Адже він надав помітне літературний вплив шляхом жорстокого сарказму на весь інститут лицарства. Дон Кіхот був лицарем більше у своїх мріях або фантазіях, таким його зробила література. Роман розповідає про старого, який став настільки одержимий ідеєю лицарства, що став всюди шукати пригоди. Остогидлий будинок був обміняний на майбутні подвиги і любовні романи. Історія Дон Кіхота багато в чому нагадує історію Ель-Сіда, великого справжнього іспанського лицаря. Сюжет схожий - кінь, улюблена жінка в біді, дозвіл конфліктів і відчайдушні пригоди. Жарти слідують одна за одною. Дон Кіхот називає лицарем шинкаря, рятує селянського сина, а доярку приймає помилково знатну даму. Його зброєносець вкрай двуличен. У результаті пошуки приносять лицарю лише страждання. Подібно іншим лицарям гроші зовсім не головне для Дон Кіхота, він марить про бої, а на його шляху зустрічаються різні люди. Зрештою Дон Кіхот знову стає розсудливим. Він відмовляється від колишнього життя, як тільки стає ясно, що лицарство мертво, а світ більше не поважає таких ось романтиків. У фіналі Дон Кіхот помирає, так і не відмовившись від своїх стали несучасними ідеалів. Сама форма роману відходить від середньовічних романтичних традицій, вони, навпаки, висміюються тут.

 .....

Едуард Чорний Принц (1330-1376). Найкраще, що було у цього англійської героя - низка його великих перемог. Едвард по статусу свого народження вже опинився на висоті лицарської культури, так що його статус великого дався йому відносно нескладно. Цей чоловік був старшим сином короля Едуарда III. Саме він заснував орден Підв'язки, шляхетний лицарський орден. Чорний Принц носив титул принца Уельського, записи говорять про нього, як про сильного воїна. Він був рішучим і сміливим, відмінно проявив себе у боях з французами. А адже ті були багатшими, краще навченими і озброєними, ніж англійці. Незважаючи на це, Едуард повів проти них війська свого батька. Він зміг виграти стали класичними битви середньовіччя - при Кресс і при Пуатьє. За це батько особливо відзначив його, зробивши першим кавалером нового ордена Підв'язки. Та й особисте життя лицаря була досить відомою. Він з любові одружився на своїй кузині, Джоанна Кентський. Ця пара стала однією з найяскравіших в Європі. Ефектна дружина ще більше прославила лицаря, зробивши його образ багача і різнобічний. Едвард відзначений багатьма лицарськими чеснотами, в тому числі щедрістю і благочестям. Це проявилося в ставленні до захопленого при Пуатьє королю Франції і до рядових полоненим. А ось по відношенню до простого народу Едуард був більш зарозумілим, проявляючи тривогу за своє становище і ситуацію в рідній Англії. Едуард постійно вчився на війні. Це проявилося в його прагматизмі та інноваційної тактиці. Таким було основне відмінність Чорного Лицаря від французів, які дотримувалися традиційної стратегії. Новаторський підхід і зробив лицаря великим військовим лідером. І як справжній лицар Едуард незабаром відчув, що Франція і Англія занадто малі для нього. Він вирішив пошукати славу в іншому місці, зокрема, в Іспанії, хоча в кінцевому рахунку йому це не вдалося. Негативною стороною лицаря було те, що на відміну від інших зразковим своїх колег, він не боровся з невірними, не писав віршів і не проводив багато часу в любовних романах. А слово «чорний» в його імені може означати колір його обладунків, важкий характер або ж походження його матері.

 .....

Жак де Моле (1244-1314). Цей відомий французький лицар прославився тим, що очолив найбільший Хрестовий похід. Де Моле був останнім великим Магістром ордену тамплієрів. Цього не достатньо щоб зараховувати його до великих лицарів. Але нещодавній роман «Код да Вінчі» привернув до нього увагу, а образ самого магістра став набагато більш цікавим в очах сучасників. Що ж він насправді зробив? Його обрали главою самого потужного в християнському світі хрестового походу. Саме тому в ньому повинні відображатися багато лицарські риси, адже вони були досить важливою основою життя в його рідному орден тамплієрів. Лицарем Жак став у 21 рік після участі в битві. Щоб закріпити свій статус, молодий чоловік взяв участь у Хрестовому поході на Святу землю. Незабаром Хрестові походи згасли, все, що міг зробити на той момент де Моле - перенести штаб-квартиру тамплієрів на Кіпр після падіння Акри в 1291 році. В результаті Орден пішов з землі, для захисту якої від мусульман він власне і створювався. Але ці події стали щасливим випадком для самого Жака. Шановний і побожний лицар став Великим магістром Ордену тамплієрів. Де Моле проявив себе як воєначальник або серцеїд, а як умілий адміністратор і європейський політик. Він створив по всій Європі цілу мережу філій своєї організації. Вони стали менше займатися лицарськими справами, а більше торгівлею і лихварством. Магістр став скликати монархів Європи на новий хрестовий похід. Кульмінацією зусиль стало навіть напад на мамлюків в Єгипті в 1300 році, однак незабаром завойований плацдарм був знову втрачено без підтримки союзників. Втомившись від військових втрат, Моле з тамплієрами став здобувати перемоги у банківській справі. Таке його вплив на економіку восстановившейся Франції став лякати короля Філіпа IV. У ході боротьби за владу Моле до того ж підтримав претендента на престол, що і послужило причиною його арешту в Парижі в 1307 році. Формальним приводом стала зрада тамплієрів, а насправді таким чином король покрив свої борги, забравши собі всі засоби Ордена. Жак до кінця захищав свою незалежність, як справжній лицар, залишаючись вірним клятві Церкви до самого кінця. В 1308 році Моле був фактично звільнений Папою Климентом V. Адже вина Магістра ґрунтувалася більше на чутках і домислах, ніж на фактах. Але довгі слухання призвели до того, що Моле був живцем спалений, як впав в єресь.

 Він заявив, що всі його попередні свідчення проти Ордена були неправдою.

Велика таємниця тамплієрів

 .....

Лицар Чосера (близько 1400 року). Основні риси цього англійського лицаря досить стереотипні, однак вони побудовані на основі реальних людей. У пізньому середньовіччі склався образ лицаря, як несучасної людини. Виною в тому числі і творіння Джеффрі Чосера. Цей англійський письменник кінця XIV століття написав кілька казкових створінь про лицарів свого часу. Ці люди показувалися хоробрими, що володіють традиційними чеснотами, гарною поведінкою, вишуканою любов'ю і благочестям. Такий ходячий стереотип включив в себе всі можливі чесноти. Основою ж для персонажа став найманець Джон Хоквуд з Ессекса, якого автор особисто знав і в своїх творіннях просто облагородив. Найбільш відомою історією є «Історія лицаря» з «Кентерберійських оповідань». Там змішується класичне оповідання з уроками галантності, ведення розмов про небезпеку братського розбіжності або нещасливе кохання. Сам персонаж лицаря хоч і приємний, але досить безликий. Вважається, що його роль в англійському суспільстві стає все менш значущою, а сам він більше ідеальний персонаж, ніж реальний. Лицар з розповідей Чосера багато подорожував і став відомим завдяки своєму застосування зброї. Але наприкінці своєї кар'єри цей воїн став благочестивим, от навіщо він їде зі своїми попутниками в Кентербері, щоб там вклонитися мощам одного з святих. Хоча цей лицар і не був реальним персонажем, все-таки він дав чимало уявлень про цьому класі людей.

 .....

Готфрід Бульйонський (1060-1100). Цей французький лицар прославився тим, що саме він очолив перший і найкращий хрестовий похід. Походження Готфріда не передбачало його майбутньої слави. Він був лише другим сином незначного французького графа. Але саме такий невисокий соціальний статус і підштовхнув його до кар'єри великого й славетного лицаря, а хрестовий похід тільки примножив його славу. Його родина змогла наділити Готфріда титулом герцога Нижньої Лотарингії, але замість того, щоб захищати цей багатий і важливий стратегічний край, він відмовився від своїх земель. В обмін на це схилився перед імператором Священної Римської імперії і погодився поміняти свої володіння на меншу територію. Смирення і відданість є істинно лицарськими чеснотами, але Готфрід, як і багато інші свої колеги, вибрав незалежний курс. У 1095 році лицар разом з багатьма іншими відгукнувся на заклик Папи Урбана II звільнити Палестину від мусульман. Таким чином, незважаючи на усіх своїх родичів і того, що імператор зробив для нього, Готфрід продав всі свої землі, щоб забезпечити озброєнням готується в похід армії. Лицар був настільки харизматичним, що разом з ним у похід виступили і два його брата. Це ніяк не обрадував мати. Згідно з давніми хроніками Готфрід зміг зібрати армію на 40 тисяч осіб. Всі вони хрестовим походом пройшли з Лотарингії через Угорщину до Константинополя. Славу Готфрід принесло те, що він був одним з перших франкських лицарів, які досягли Святої землі. Саме образ герцога показав, яким самовідданою повинен бути справжній хрестоносець. Сила його, як лицаря, полягала також у тому, що він володів не тільки хоробрістю і благочестям, але ще й наполегливістю. У той час як інші учасники походу скаржилися на голод, спрагу або тугу за домом, сам Готфрід був непохитний у своєму бажанні досягти мети. Вінцем кар'єри лицаря став штурм Єрусалиму під його керівництвом в 1099 році. Готфріда обрали першим правителем царства хрестоносцем на цій землі. Однак сам він відмовився від звання короля, прийнявши титул барона і Захисника Гробу Господнього. Хоча дії лицаря ґрунтувалися на масових вбивствах тих же захисників міста, це ніяк не вплинуло на його репутацію славного воїна того часу. До 1100 році Готфрід разом з іншими воїнами завоював більшу частину Палестини. Він навіть розпорядився коронувати свого брата Болдуіна королем Єрусалиму у разі своєї смерті. Таким чином була заснована ціла династія. Так що відмова від Лотарингії послужив добру службу. Зовні ж Готфрід володів класичними лицарськими атрибутами і ідеальною формою. Він був високим, сильним, струнким і бородатим. Загинув же славний лицар при облозі Акри.

 .....

Сер Галахад (V століття). Цей валлійська лицар, належав до легендарного Круглого столу короля Артура, називається святим лицарем і помазаником божим. Галахад буквально був народжений для величі, адже його батьком вважається сам Ланселот. Кажуть, що його доля склалася вдало багато в чому завдяки Мерліну. Хоча ми говоримо про вигаданих людей, але героїчний цикл про короля Артура став настільки багатим культурним явищем, що домінує над усіма іншими лицарськими баладами не тільки в Англії, але і у Франції. Самі легендарні лицарі разом зі своїм королем стали основою для ранніх архетипів ідеального лицаря або навіть декількох різних лицарів. Сам же Галахад з'явився в самому кінці циклу, але все одно був одним з великих лицарів круглого столу і шукачів Святого Грааля. Сер Галахад володів деякими з найбільш цінних лицарських достоїнств. Він виріс дуже релігійним, галантним і з чистими помислами. Молодий воїн прославився тим, що сів у Згубний Сидіння, а адже це місце призначалося лише для самого гідного, кому протегує Господь. У результаті король Артур проголосив його, як видатного лицаря. Стати кращим Галахада заважає те, що він все ж таки був міфологічною постаттю. Однак його культурна значущість була дуже висока, він увібрав у себе багато достоїнства класичного середньовічного лицаря. Галахад виконував в основному завдання не цілком лицарського властивості, такі як порятунок потрапили в біду дам або своїх товаришів. Цей лицар хоча і називався благочестивим і милосердним, але у відсутності характеру дорікнути його не можна було. Він виявлявся в потрібних місцях в потрібний час, що зробило його самим значним персонажем всього Круглого столу. Здавалося, що в руках саме Галахада знаходиться доля Англії. Разом з іншими лицаря йому було видіння Святого Грааля, в яку Йосип Аримафейський збирав кров Христа. Пошуки цієї реліквії і стали метою тієї групи лицарів. У кінцевому рахунку Галахад зміг захистити і врятувати самого Артура при битві біля замку Тинтагель, що стало важливою подією. Адже сам Артур був найбільшим з усіх англійських королів. За легендою саме Галахад зміг знайти і взяти в руки Святий Грааль, після чого вознісся на небо.

.....

Жан ле Менгр Бусико (1366-1421). Цей французький і бретонська лицар зміг зробити запаморочливу кар'єру, прославившись своїми військовими здібностями. Вже з самого раннього віку цей дворянин почав брати участь у різноманітних військових кампаніях. У 18 років він поїхав до Пруссії, щоб допомагати Тевтонському ордену, потім він брав участь у боях проти маврів в Іспанії, а в результаті став одним із чільних учасників Столітньої війни з Англією. Під час перемир'я в 1390 році Бусико вибрав самий ефективний і вражаючий шлях для того, щоб стати славним лицарем. Він виступив на турнірі і переміг там всіх. Ле Менгр не тільки заробив великі призові, але і зробив собі ім'я, яке стало доброю сходинкою для подальшої кар'єри. Потім у справжньому лицарському стилі Бусико залишив все, що у нього було і почав подорожувати. Він навіть почав писати вірші про свої подвиги, що і було природним для благородного воїна тих часів. Слава благочестивого лицаря була настільки велика, що коли він повернувся на Батьківщину, король Філіпп VI зробив його маршалом Франції. Це було максимальної вершиною в кар'єрі для лицаря, не рахуючи прямого захоплення трону. Ле Менгр прославився своєю майстерністю, досвідом і мужність у бою. Він вважався великим лідером. На свій пост Бусико був помазаний в головному кафедральному соборі країни, що передбачало особливу священну ауру цього воїна. Цей лицар завжди знаходився в самому центрі битв. У битві при Нікополі в 1396 році він потрапив у полон до турків, але уникнув страти і був викуплений. Після цього Бусико заснував спеціальний лицарський орден, натхненними ідеалами куртуазного кохання. У знаменитій битві при Азенкурі ле Менгр знову потрапив у полон і помер в Англії через шість років. Цей лицар залишив вагомий слід в історії. Він знаходився на самій вершині влади, помазаник короля боровся з невірними, зробив внесок у придворну культуру і прославився своїми добрими справами.

 .......

Річард Левине Серце (1157-1199). Англійський король-лицар уславився завзятим захисником віри. Хоча в списку і повинно було спочатку бути королів, якщо з усіх них вибрати справжнього лицаря, то саме Ричард I Англійський як не можна краще підходить на цю роль. Він якнайкраще показав всі достоїнства середньовічного лицаря. До того ж Річард більше часу провів в цьому амплуа, ніж керуючи державою. Короля поважали друзі і вороги, він боровся за свої ідеали, а не просто за звичайні завоювання грошей і земель. З самої ранньої юності Річард вже був у сідлі, перемагаючи воїнів різних країн і націй, вселяючи любов і відданість у своїх підданих. Цей король один з небагатьох, хто отримав гучне прізвисько - Левове серце. Воно відображає його майстерність і пристрасть, як лицаря, а не справедливість або велич, як короля. Але проти Річарда в деякій мірі говорить його походження. На відміну від деяких інших лицарів свій високий і великий статус він отримав просто по праву свого народження. Адже Річард був нащадком знаменитої пари - Генріха II і Елеонори Аквітанської. Тим не менш юний принц повстав проти свого батька, виступивши до того ж у формі мандрівного лицаря. А адже це було досить поганим вчинком з точки зору моралі. Згодом Річард свідомо прийняв і практикував більшість цінностей лицарства. Він писав вірші і галантно себе вів. До того ж принц був привабливим і фізично добре складний. Кажуть, що зростання Річарда становив 193 сантиметри, він був блакитнооким і світловолосим. Більшу частину свого життя майбутній король провів у Франції, в самому центрі середньовічного лицарства. Саме звідти він і повстав проти свого батька, просив вибачення і прийняв лицарство французького короля Людовіка VII, що тільки дратувало його англійських родичів. Славу вмілого воєначальника Річард придбав при розгоні заколоту французьких баронів. Але така діяльність і постійний страх перед батьком були не до смаку принцу. Він залишив усі свої титули й привілеї і вирішив взяти участь у Третьому Хрестовому поході. Річард витратив купу грошей, зібравши армію хрестоносців. Це було явним вираженням лицарської захисту віри. Разом з лицарями Річард окупував королівство Сицилію, щоб відновити права своєї сестри на місцевий престол. Хроніки того часу дають зрозуміти, що Річард ганявся за перемогами, ніж за завоювання і в цілому був поганим королем. Він завоював Кіпр в 1191 році, щоб захистити з цієї сторони власну армію, але потім віддав острів лицарям-тамплієрам. Це довело його лицарський, а зовсім не королівський дух, зате зробила знаменитим. Річард переміг мусульман в Аккрі, але потім посварився зі своїми союзниками - королем Франції Філіпом і герцогом Австрії Леопольдом. Потім лицар переміг самого кращого мусульманського лідера Саладіна, а ось на штурм Єрусалиму в 1192 році так і не зважився. Але через свою зарозумілість і нерозсудливості Річард на зворотному шляху додому потрапив у полон до Леопольду, якого він раніше образив. Тільки багатий викуп дозволив королю-лицареві нарешті повернутися додому. Але неспокійний воїн не знав спокою і в ході чергового бою був смертельно поранений. Військові подвиги Річарда зробили його одним з найвідоміших персонажів середньовічної історії. Про нього складено безліч легенд, залишилися його вірші.

 .....

Ель Сід, Родріго Діас де Бивар (1043-1099). Цей іспанський лицар прославився боротьбою за незалежність своєї країни. Саме прізвисько «Ель Сід» в дослівному перекладі означає «мій пан». Цей чоловік вважався справжнім лицарем і для мусульман, і для християн. Що й не дивно, враховуючи, що боровся і проти християнських, і проти мавританських тиранів. Хоча Ель Сід і не був доброчесним лицарем, зате з лишком окупив це чудовими бойовими навичками. В результаті навіть його власний король простив йому постійну зміну сторін. Одним з прізвиськ було «Чемпіон», він був основним польовим командиром найпотужнішого з численних християнських іспанських королівств. Сучасна історія підносить Ель Сіда, як втілення іспанського лицарства. Менестрелі складали про нього балади, розповідаючи про його подвиги в боях на захист Церкви. Ель Сід став справжнім народним героєм, що було досить незвично для дворянина. Адже в ті часи знатні люди нещадно експлуатували селян, змушуючи їх виконувати всі роботи в маєтку. Молодість Родріго зустрів, будучи скромного походження. Його родина мала стосунок до суду в Кастилії, але в основному мова йшла про роботу з документами. Але сам юнак зміг справити хороше враження - він переміг арагонського лицаря в поєдинку один на один на очах у своїх ровесників. Почавши служити, Ель Сід взяв участь у кількох битвах з маврами, правили на півдні Іспанії. Там він показав відмінну військову майстерність, яка до того ж постійно удосконалював. У кращих традиціях лицарства Ель Сід став виявляти зарозумілість, воюючи з ким попало і по своїй лише волі. За цей король Альфонсо позбавив його всього титулів і відправив у посилання. Але хіба «пан» повинен просити вибачення і благати про пощаду? Родріго став лицарем за наймом! Хоча його ім'я було синонімом перемоги над маврами, саме їм Ель Сід і запропонував свої послуги, очоливши армію в Сарагосі. Після декількох років успішної боротьби з християнами, берберами й іншими маврами, Родріго знадобився кастильському королю. Адже він виявився чудовим воєначальником. Здавалося б, сама прохання короля повернутися вигнанцеві повинна стати для того найбільшою ласкою. Але Ель Сід фактично відповів, що не потребує, так як може створити своє королівство. А повага і милості в обмін на вірність йому не потрібні. У 1094 році Ель Сід разом з іншими найманими лицарями захопив Валенсію, став її фактичним правителем. Маври попросили повернути місто і обложили його. За легендою Родріго був поранений отруєною стрілою, а його розумна дружина зрозуміла, що навіть після смерті легендарний Ель Сід здатний надихати свою армію та командувати нею. Вона облачила тіло чоловіка в обладунки і посадила на коня, розташувавши на фортечних стінах. У Ель Сіда були і інші необхідні атрибути лицаря: кінь і меч. Бойова кінь на прізвисько Бабьека сама овіяна легендами, а сталевий кордовський меч Тизона прославився своєю міцністю. Сам рицар був далеко не дурним. Він досить багато читав про війну, в тому числі твори римських і грецьких авторів. Його дружиною стала гарна та вишукана жінка, а доньки стали членами іспанського королівського сімейства.

.....

Вільям Маршал (1146-1219). Славу цьому англійській лицар принесли його перемоги на численних турнірах. Багато сучасники вважають його найбільшим лицарем середньовіччя. Незважаючи на складну обстановку навколо, Вільям зміг зберегти в собі всі чесноти лицарства. Він вправно володів усіма видами зброї, був вірним своєму панові, захищав свою віру, заслужив прихильність великої жінки. Маршала поважали за його дипломатичність і милосердя. Тоді турніри представляли собою зовсім не поєдинки один на один, а війни в мініатюри між об'єднаннями лицарів. Цілих шістнадцять років Маршал провів на турнірах, іноді беручи участь і в реальних війнах. Вільям розробив власну тактику на цих змаганнях. Він хапав коня противника за вуздечку і тягнув за собою до своїх друзів. Там він змушував ворога здатися і заплатити викуп. Якщо жертва зістрибувала і втікала, то в нагороду залишався кінь, що теж було цінною нагородою. Маршал зміг за довгі роки поліпшити свою майстерність, а на ці гроші придбати собі землі і краща зброя. За звичаями того часу молодий Маршал був відправлений на навчання до Франції. Там він швидко освоїв ті військові навички, які були необхідні лицарю середньовіччя. Його репутація всі поліпшувалася, врешті-решт він знайшов милість у Елеонори Аквітанської. Після цього Маршал став служити англійському королю Генріху II в якості компаньйона його сина, Генрі молодшого. Після чого були численні турніри, війни з повсталими васалами короля, хрестовий похід... В результаті Маршал був за свою службу винагороду великими маєтками в Англії. Все це порушило лицарську гординю, він створив власну армію, на заздрість самому королю. Але навіть незважаючи на цей сміливий і нерозважливий крок, Вільям зміг зберегти своє становище. Маршал навіть зміг вдало одружитися, у віці 43 років на 17-річній дочці графа Пембрука. Маршал славно послужив королю Річарду Левове Серце в якості маршала і регента під час його тривалої відсутності в країні. Він не тільки збільшив свої володіння, але ще і покращив їх. Єдиний недолік в біографії Маршала пов'язаний з королем Джоном, якому він служив і протистояв знаменитому Робін Гуду. Однак монарх ненавидів популярного слугу, в результаті Вільям був змушений бігти в Ірландію. Але потім, як справжній лицар, Маршал повернувся в Англію і при повстання баронів залишився вірний королеві, тільки зміцнивши його владу і багатство. Архієпископ Кентерберійський назвав Маршала найбільшим лицарем всіх часів, що мало під собою основу. Після смерті короля Джона Маршал став регентом малолітнього короля Генріха III. Навіть у віці 70 років цей благородний лицар мав у собі моральні і фізичні сили, щоб очолити королівську армію у війні проти Франції, а потім диктувати умови миру. Підпис лицаря стоїть на Великій хартії вольностей в якості гаранта її додержання. Після придушення баронства Маршал зміг організувати успішне регентство і передати свої маєтки синам. Лицар підтримав престиж короля і його право на престол. Це був одним із небагатьох лицарів, чия біографія була видана відразу ж після його смерті. У 1219 році в світ вийшла поема під назвою «Історія Вільяма Маршала».

 Міфи і реальність