Дивацтва Івана Нечуя-Левицького



Диваки – неординарні люди, завдяки яким, якщо розібратися, ми маємо всі досягнення цивілізації. Вони виділяються не тільки талантом, а й манерою поведінки. Не випадково італійський психіатр Чезаре Ломброзо в середині ХІХ століття написав свою видатну роботу «Геніальність і божевілля», в якій провів аналогію між людьми надзвичайно обдарованими від природи і душевнохворими. Повної паралелі, звичайно, нема, проте певна  схожість таки є, і прикладом цього є дивацтва знаменитого українського письменника Івана Нечуя-Левицького.

Все життя Левицький шукав жінку, схожу на матір, але так і не знайшов, проживши неодруженим. В автобіографії письменник подав дуже цінний фактаж, який вказує, що головною подією в його дитинстві, яка наклала відбиток на все життя письменника, стала смерть матері. Вона двічі народжувала двійнят, що дуже підірвало її здоров’я. Згідно з психоаналітичним портретом Левицького (1927 рік, Валер’ян Підмогильний – фройдівський психоаналіз), він вважав батька причиною материної смерті, тому не любив його й боявся. От і псевдонім собі вигадав — Нечуй, щоб отець Семен не чув про сина-письменника. Йдучи за теорією Едипового комплексу і роздумами В. Підмогильного можна побачити, що мати для Левицького стала «надцінною субстанцією, об'єктом поклоніння». Можливо, саме це стало причиною створення галереї жіночих образів в творчості письменника і його суто «бабського» характеру.


Закінчивши київську духовну академію Іван Левицький кілька років викладав у дівочих гімназіях Царства Польського. І вчителем був непоганим. Одначе так і не одружився.

Якось, ще юнаком, під час прогулянок містом, Левицький побачив у вітрині магазину французькі книжки, а між ними й книжку з намальованим на обкладинці якимось чудернацьким чортом. То був «Кривий біс» Лесажа. Левицький купив її і прочитав з допомогою лексикончика Шмідта. З того часу за гроші, даровані часом батьками на гостинці, він купував французькі ілюстровані книжки: прочитав «Павла та Віргінію» Бернардена де Сен-П'єра, Шатобріанову «Аталу» та «Христіанство», «Заздрість» Євгенія Сю, а також «Дон-Кіхота» Сервантеса та Дантову «Божественну комедію». Вже бувши в останньому класі семінарії, Левицький, як слід, познайомився з російською літературою, надто ж і з творами Пушкіна і Гоголя.


Дивацтва генія

Суперечок Левицький не любив: хворів по два тижні, коли доводилося з кимось посваритися, дуже переймався. Сам вказував в автобіографії на одну деталь: польську мову тоді викидали з польських шкіл, і він, учитель російської, мимоволі став русифікатором того краю. Це наполохало його вразливу душу і він попросився на інше місце служби. Його не пускали, та Іван Левицький через скандал — єдиний у своїй службовій кар’єрі — все-таки наполіг і переїхав до Кишинева.

Пунктуальність Івана Семеновича була чи не найприкметнішою рисою – в усьому він слідував своєму розпорядку дня. І навіть якщо б світ перевернувся, він би точно пішов на лекції у звичний час. Не змінював своїх звичок. За його розпорядком можна було, в прямому сенсі, звіряти годинники. Щодня, у визначений час, ішов гуляти одним і тим самим маршрутом: нагору до Володимирської, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою: навіть у сонячні та безхмарні дні. Спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов, чим неабияк здивував всіх своїх гостей. Спиртного не пив зовсім.
 
Музей-садиба_Івана_Нечуя-Левицького_у_Стеблеві
В його хаті, згадував один знайомий драматург, інколи було чути якесь клацання. Виявляється, господар полював на мишей: нерідко, під час посиденьок з друзями він підстрибував на стільці з криком ”Є!”, у відповідь на звуки мишоловки. Про нього ходили справжнісінькі анекдоти: оскільки журнали письменник читав не регулярно, а цілим комплектом наприкінці року, потім переказував усім старі новини з тих журналів, щоразу дивуючись: «Ах, як шкода, що такий-то помер, добрий був чоловік!» Хоча той пішов з життя ще рік тому...
 
Іван Нечуй-Левицький з учасниками «Київської громади», 1873 р
Нечуй-Левицький віддавав чимало сил створенню популярних брошур для народу, котрі розповіли б «простому», «неосвіченому» читачеві про найяскравіші сторінки національної історії («Татари і литва на Україні», «Перші київські князі», «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина», «Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький» тощо). Популярна в 70-ті роки ХIХ ст. львівська газета «Правда», високо оцінюючи художній та науковий рівень цих праць, відзначала: «От тут можна навчитися, як належить писати історичні книжечки для народу, щоб вони не були ні родоводом рюриковських князів, ні томливим описанням всіляких битв і пригод козацьких».
 
І. С. Нечуй-Левицький. Фото. 1870-их рр
Проте найбільше дивацтво і виключну упертість виявив Нечуй в питаннях мови. У письменника навіть були свої правила написання. Тих сакраментальних діалектичних і правописних «форм», за які він завзято змагався, було рівно 13. Деякі з них: він не визнавав апострофа та букви «ї», особливо ж уперто обстоював використання букви «і» в місцевому відмінку однини прикметників, пишучи: «на зелені траві».


У Івана Франка першим враженням від зустрічі з Нечуєм ще в 1885 році було почуття якоїсь диспропорції. «Читаючи його оповідання, – згадував Франко з приводу 35 ювілею літературної діяльності Нечуя, – подивляючи широкий розмах його руки, широкі контури його малюнків, я уявляв собі їх автора сильним, огрядним мужчиною, повним життєвої сили й енергії...» Тоді ж як Франко побачив перед собою невеличкого, сухорлявого, слабосилого чоловіка, що говорив теплим і щирим, але слабеньким голосом, завжди жалівся на якусь шлункову слабкість, ходив помаленьку дрібними кроками і взагалі справляв враження пташини, вродженої в клітці і привиклої жити в клітці, так що «пустіть її на вольне повітря, то вона пофуркає, пофуркає і вернеться назад до своєї клітки...»
 
Надгробок Івана Нечуй-Левицького на Байковому цвинтарі у Києві
Мабуть, важко буде знайти більш колоритного дивака української літератури, ніж Нечуй-Левицький. Його зовнішність, мислення, поведінка, звички – все несло на собі відбиток геніального божевілля. Сумно та незрозуміло, чому останні дні життя він провів у Дегтярівській богадільні – «шпиталі для одиноких людей», де й помер всіма забутий, без друзів, рідних та без догляду. Поховали письменника на Байковому кладовищі.
Марина Тамбовцева


Дивацтва Івана Нечуя-Левицького Дивацтва Івана Нечуя-Левицького Reviewed by Василь Герей on 09:12:00 Rating: 5

1 коментар: