Таємниці смерті Леніна

Здавна у світовій історії існує чимало таємниць, одна з яких — реальні обставини відходу в інший світ багатьох відомих особистостей. І досі досить важко сказати, чи помер своєю смертю Йосип Сталін, чи був отруєний Наполеон Бонапарт, здійснив самогубство чи був убитий Сергій Єсенін, чи став композитор Сальєрі «ліквідатором» свого колеги Моцарта; чи була величезна доза снодійного, виявлена в організмі Мерілін Монро, знаряддям убивства чи самогубства... Не є також винятком і смерть керівника Радянської держави, голови Раднаркому СРСР Володимира Ілліча Леніна.

КОНЧИНА ВОЖДЯ ТА ЇЇ ОФІЦІЙНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

Невблаганно швидко наближався до вечора вже далекий від нас зимовий день 21 січня 1924 року. Тоді ще ніхто не знав, що цьому загалом особливо нічим не примітному дню призначено стати останнім у життя 53-річного Леніна, який перебував на відпочинку та лікуванні в підмосковному селищі Горки. Щоправда, з самого початку дня Володимир Ілліч почував себе поганенько, однак ніхто (ані його найближчі родичі, ані навіть лікарі) навіть не підозрював, що Леніну залишилося жити буквально лічені години. Близько о пів на шосту в голови Раднаркому СРСР почався напад тоді ще невідомої медикам хвороби, який приблизно за 1 годину 20 хвилин завершився смертю Леніна. Свої останні хвилини життя вождь більшовицької революції провів у несвідомому стані, його трусило в сильних конвульсіях, була температура, яка, перевищивши 42 градуси, стала несумісною з життям.... О 18-й годині 50 хвилин лікарі констатували смерть. Щоправда, ще протягом 20 хвилин вони намагалися застосувати до вже бездиханного вождя апарат штучного дихання, однак тоді вже ніщо не могло повернути Володимира Ілліча до життя. Ленін помер...

У спеціальному роз’ясненні радянського уряду з приводу смерті нашого «дорогого вождя, вчителя і друга» вказувалося, що загальною причиною кончини глави радянської держави став атеросклероз — надто небезпечна для життя хвороба кровоносних судин головного мозку. Саме внаслідок неї, на думку авторів роз’яснення, в ленінському мозку порушився нормальний процес кровообігу, що й викликало крововилив у мозок, який став фатальним для Ілліча.

Не бажаючи надовго вводити наших читачів у незнайомий більшості з них світ медицини, зроблю деякі необхідні роз’яснення. Кровоносні судини здорової людини міцні, еластичні й добре пропускають кров, а в хворої людини, сильно затвердівши і втративши еластичність, з цією функцією вони справляються погано, чим створюють, при такому ж самому русі крові, реальну небезпеку свого розриву, який і називається крововиливом. Пізніше, займаючись дослідженням мозку Леніна, медики дійшли висновку, що головна кров’яна артерія його мозку (так звана сонна) пропускала кров незадовільно, а деякі судини (особливо невеликі) взагалі не пропускали кров, і після розтину тіла Леніна в них неможливо було вставити навіть маленьку голку.....

Частина вітчизняних і зарубіжних фахівців у галузі медицини, в принципі, погоджуючись із тим, що причиною смерті Леніна стала важка хвороба його мозку, саму цю хворобу визначали по-іншому. На їхню думку, ленінський мозок був уражений не атеросклерозом, а сифілісом. Цілком природно, що цьому трактуванню не дали офіційного ходу, бо в такому разі на людську репутацію Леніна впала б велика тінь. Відомий лікар-фізіолог Павлов пізніше свідчив, що йому й деяким його колегам під страхом смерті заборонили говорити про це, а декому (наприклад, професорові медицини Залкінду) наполегливість в обґрунтуванні саме такого погляду коштувала свободи й навіть життя...

При всій відмінності «атеросклеротичної» та «сифилітичної» концепцій у них було спільне — а саме те, що і та й інша пояснювала кончину Ілліча важкою та природною хворобою, повністю відмітаючи при цьому думку про можливість вбивства Леніна. Однак, як я постараюся показати в цій статті, насильна смерть вождя була досить імовірною...

ДВІ НЕСУМІСНІ РЕЧІ, АБО ТВЕРЕЗА ДУМКА НАРКОМА СЕМАШКА

На жаль, внаслідок добре відомих нам обставин ми у своїй більшості надовго втратили можливість мислити критично, застосовуючи до дійсності найважливіший, науковий принцип, що дійшов до нас із сивої давнини, — «піддавай все сумніву». Тому й офіційне трактування смерті Леніна нам довгі роки здавалося єдино правильним і безапеляційним. А тим часом навіть зміст деяких офіційних радянських документів свідчить, що з кончиною Ілліча все було далеко не так просто, як могло здатися на перший погляд. Наприклад, у статті наркома охорони здоров’я СРСР Семашка «Як і від чого помер Ленін?» є один вельми цікавий пасаж: «Коли ми розрізали мозок Володимира Ілліча, ми дивувалися не тому, що він помер (з такими судинами жити неможливо), а тому, як він жив: значна частина мозку вже була вражена, а він читав газети, цікавився подіями, їздив на полювання...»

Наркома охорони здоров’я СРСР Семашка

Це спостереження наркома Семашка здається цілком правильним і природним. Адже достовірно відомо, що всі фізичні можливості людини (здатність до сприймання, пам’ять, слух, мова, зір, робота кінцівок і подібне) прямо залежать від того, як функціонує головний мозок, у якому є спеціальні ділянки, «відповідальні» за наші фізичні здатності. Виходить справжній парадокс: Ленін дійсно цікавився подіями, читав пресу та їздив на полювання — в той час як внаслідок критичного стану свого головного мозку він повинен був бути... справжнім «живим трупом», практично нерухомим від паралічу значної частини тіла, нездатним мислити, сприймати, говорити й навіть бачити, вже не кажучи про повну неспроможність виїжджати на природу і тим більше — полювати...

Ситуація стає ще більш дивною, якщо врахувати, що з таким хворим мозком Ленін зумів у значній мірі подолати свою глибоку кризу здоров’я, яка мала місце 1922 і на початку 1923 року. Впевнений, що зараз висловлю думку, невідому більшості читачів. У останні півроку свого життя більшовицький вождь аж ніяк не був смертельно хворою людиною, на кончину якого буквально з дня на день чекали його найближчі соратники по партії. Приблизно з середини літа 1923 року до 19 січня 1924 року загальний стан здоров’я Леніна настільки поліпшився, що лікарі, які його лікували, серйозно заговорили, що не пізніше, аніж влітку 1924 року Ілліч повернеться до партійної та державної діяльності...

Те, що це було дійсно так, підтверджується багатьма фактами. Якщо в березні 1923 року Ленін був у значній мірі паралізований і не міг самостійно пересуватися, то восени того ж року він уже міг ходити самостійно (щоправда, за допомогою ціпка і поручнів) і навіть — підійматися сходами свого будинку в Горках. Якщо раніше Володимир Ілліч був практично повністю позбавлений спроможності говорити, то тепер унаслідок наполегливих занять він заново оволодів тисячею з гаком слів, а лікарі з цілком реальним оптимізмом твердили, що в недалекому майбутньому це число може вирости вдвічі.... Стало практично нормальним і сприймання Леніним навколишнього світу. Володимир Ілліча почав спочатку переглядати, а потім — читати радянські й емігрантські газети, дивитися вітчизняні та зарубіжні кінофільми, чудово орієнтуючись у їхньому змісті. 

Чимало даних можна навести на користь того, що практично повністю відновилася й пам’ять вождя. Окрім того, Ілліч повернув свій прекрасний музичний слух, часто чули, як він наспівував «Інтернаціонал», «В долине Дагестана» та інші музичні твори. Якщо в березні 1923 року він практично нічого не бачив, то влітку-восени того ж року зір Леніна став практично нормальним, і під час прогулянок у лісі Володимир Ілліч часто швидше за інших помічав білий гриб чи груздь, що сховався в траві...

І ще один маловідомий факт. 18 жовтня 1923 року Ленін приїхав у Москву і пробув у ній два дні. Ілліч відвідав свій робочий кабінет у Кремлі, перебрав там свої папери, потім пройшов до зали засідань Раднаркому, гірко понарікавши на те, що нікого там не застав... У перші дні січня 1924 року його дружина Надія Крупська зробила цілком коректний висновок: Ленін у основному одужав...

Крупська і Ленін

Звичайно, було б неправильно твердити, що у вказаний період часу Володимир Ілліч повністю повернув свою колишню фізичну форму. Він, як і раніше, практично не міг писати правою рукою, не відновив він повністю і своєї здатності швидко говорити... І все ж таки факт значної поправки його здоров’я залишається фактом, а це ніяк не могло статися при смертельно хворому мозку Леніна. Як же розуміти таку ситуацію? Одне з двох: або ленінський мозок був значною мірою здоровий, або близькі до Леніна сучасники «дружно» створили легенду про значний прогрес його здоров’я восени 1923 і на самому початку 1924 року. Другий варіант, однак, повністю виключається: значне поліпшення здоров’я Ілліча підтверджується дуже великою кількістю найрізноманітніших джерел. А звідси, у свою чергу, мимовільно напрошується висновок: стан мозку Леніна було значною мірою фальсифіковано лікарями. Слід виключити, що це було зроблене внаслідок недостатньо високої кваліфікації медиків — мозком Леніна займалися справжні світила світової медицини. Виходить, зробили вони це свідомо. Але з якою ж метою? Чи не для того, щоб залишити «за кадром» іншу, істинну причину смерті Леніна? Це цілком імовірно. Адже якби вони визнали, що мозок «кремлівського мрійника» (так один раз назвав Леніна англійський письменник Герберт Веллс) був у нормальному або майже в нормальному стані, то це б означало, що крововилив у мозок був би в нього неможливим чи майже неможливим...

«СКАЖИ НАДІЇ... СКАЖИ ТРОЦЬКОМУ... СКАЖИ ВСІМ...»

Не можна сказати, що версія про вбивство Леніна 21 січня 1924 року взагалі не висувалася. Наприклад, у тому, що «любого вождя» насильно умертвили, була переконана частина радянських робітників. Пізніше, 1940 року, буквально за декілька днів до власної смерті, таку думку висловив у далекій Мексиці Лев Троцький, підкресливши, що за цим убивством стояв Йосип Сталін.... Щоправда, Лев Давидович просто написав про це, не навівши на користь свого трактування якихось фактів.

Лев Троцький

Серйозний аргумент на користь того, що Ленін не помер природною смертю від хвороби, а був насправді вбитий, наводиться в книзі спогадів письменниці Олени Лермоло «Обличчя жертви». Свого часу доля звела письменницю в «місцях, де козам роги правлять» з колишнім кухарем Леніна Гаврилом Волковим (їх обох було репресовано більшовицькою владою). Те, що повідомив їй Волков, не можна не назвати справжньою сенсацією. За його словами, 21 січня 1924 року, близько 11-ї години ранку, він приніс Леніну сніданок. Володимир Ілліч не став їсти, а, не сказавши жодного слова, вручив Волкову записку, яку кухар відразу ж прочитав. У ній було лише декілька слів: «Гаврилушко, мене отруїли. Скажи Надії (тобто Крупській. — В.Г. ), скажи Троцькому, скажи всім....»

Передбачаю категоричну думку: якщо про це свідчив не хто-небудь, а сам Ленін, то які ще нам потрібні докази того, що 21 січня 1924 року сталося саме вбивство? Насправді все тут також далеко не так просто. По-перше, в принципі, Лермоло могла описати подію (зустріч із Волковим), яка насправді не відбувалася. По-друге, передача Леніним Волкову записки такого змісту могла бути й плодом уяви самого колишнього кухаря. По-третє, якщо навіть усе описане Оленою Лермоло та сказане Гаврилом Волковим було найчистішою правдою, то й це саме собою ще ніяк не означає, що діагноз, поставлений Леніним самому собі за 8 годин до власної смерті, був правильним (не будучи медиком, Володимир Ілліч цілком міг вважати отруєнням якусь абсолютно іншу хворобу). І це тим більше могло статися тому, що (і це напевно відомо) в останні місяці свого життя Ленін панічно боявся бути отруєним...

Звичайно, будь-які мемуари, як правило, не позбавлені різних вад, однак відверта брехня зустрічається в них досить рідко, і це цілком зрозуміло: адже спогади — це своєрідна сповідь тих, хто їх написав або пише. Найвірогідніше, що зустріч Лермоло з Волковим і його розповідь про Леніна дійсно мали місце. Але де гарантія, що все це з якихось причин не вигадав і не озвучив сам Волков? Гарантії, звичайно, немає, однак потрібно тут врахувати одну важливу обставину. Як людина вже досить досвідчена і обережна, Гаврило не міг не розуміти, у що йому може обійтися така розповідь, якщо про неї довідаються працівники радянських спецслужб. Поставлю питання: чи став би Волков ризикувати дуже багато чим (не виключаючи й самого життя) в ім’я звичайної брехні? Звичайно б, не став...

Таким чином, передачу Леніним своєму кухареві Волкову записки про отруєння можна, на мій погляд, цілком вважати реальним історичним фактом. Але все питання в тому, чи правильний був самодіагноз Володимира Ілліча, і це питання досить складне. Однак все ж таки постараємося розібратися в ньому.

Потрібно підкреслити, що сам Ленін ніколи б не написав такої записки, не відчувши до цього цілком конкретних симптомів того, що він прийняв за отруєння. Які ж це були симптоми (або симптом)? У звітах лікарів, які містять досить широку інформацію про здоров’я Леніна 20 і 21 січня 1924 року (тобто, в передостанній і останній дні його життя), зазначається, що в ті дні Володимир Ілліч страждав від сильної нудоти, через що він або дуже мало їв, або взагалі відмовлявся від їжі. Окрім того, в звіті одного з охоронців Леніна говориться, що вранці 19 січня Ленін до сніданку не вийшов, на прогулянку не пішов і цілий день практично не торкався їжі, що також імовірно було наслідком нудоти. А зовсім незадовго до смерті нудота перейшла в сильну блювоту...

Але що ж викликало в нього цей далеко не приємний стан? Цілком ясно, що причини його могли бути найрізноманітнішими, а саме: 1) передача Леніну кухарями (через недбалість) недоброякісної чи навіть отруйної їжі; 2) нудотна дія ліків (наприклад, відомо, що 20 січня Ленін приймав касторку); 3) потрапляння до їжі Леніна якоїсь сторонньої інфекції з вини його самого, кухарів чи обслуговуючого персоналу); 3) спазм судин головного мозку також цілком спроможний викликати в хворого нудоту; 4) смертельна отрута, додана кимось до їжі чи ліків, призначених для Леніна.

Підкреслю, що першу з можливих причин слід відразу ж виключити: кухарі Леніна були досить кваліфікованими, щоб не припуститися подібного «проколу». Звичайно, від різних медичних препаратів Ленін міг відчувати нудоту, однак викликаний ними стан, думається, міг виявляти себе доволі обмежений час (максимум — декілька годин), потім ліки вийшли б із організму і нудота пройшла б. Адже відомо, що стан нудоти тривав у Леніна цілих три дні, фактично — до самої смерті. Практично неможливо було й проникнення до організму Леніна якоїсь інфекції: адже це відбувалося не спекотного літа, а досить холодної зими. Звичайно, була цілком можливою нудота, викликана спазмами головного мозку, але ось що примітно: в цьому разі разом із нудотою Володимир Ілліч повинен був відчувати й сильний головний біль, однак у досить докладних звітах лікарів головний біль Ілліча зовсім не згадується, і, судячи з усього, тоді голова в нього не боліла… Доходжу висновку, що останню в житті Леніна кризу було скоріше за все викликано дією отрути, яка вбиває свою жертву не відразу, а протягом кількох днів. Потрібно згадати і ще одну важливу деталь. 20— 21 січня Крупська та медики зафіксували в пацієнта часту відрижку і здуття живота. Це також були «сигнали», що свідчать про наявність у шлунку Леніна чогось неприйнятного для органів травлення…

Кухар Гаврило Волков не виконав передсмертного прохання Ілліча. Про зміст записки не довідалися від нього ні Крупська, ні лікарі. Не зайвим буде докорити кухаря в легкодухості: власне життя й безпеку він поставив вище за життя й безпеку людини, перед якою він відверто схилявся. Очевидно, назавжди залишиться таємницею, чи не «продублював» Волкова сам Володимир Ілліч, розповівши, скажімо, лікарям, про своє отруєння. Цікавим і важливим є питання, що реально в цьому разі могли зробити фахівці- медики для порятунку Володимира Ілліча. Однак практично немає сумнівів, що отрута, яка почала діяти в ленінському організмі не пізніше 18 січня, не залишила б їм жодних шансів…

Противники версії про отруєння Леніна можуть заперечити, що розтин не виявив у тілі Леніна ніяких слідів отрути. Однак потрібно врахувати, що саме розтин був проведений досить пізно — лише через 16 годин після смерті Леніна. Цього часу було досить, щоб від отрути не залишилося й сліду…

Додам, що наша версія аж ніяк не виключає, що лікарі дійсно могли виявити в мозку обширний крововилив. Однак дуже ймовірно, що він стався не сам собою, а внаслідок збільшення кров’яного тиску, яке у свою чергу було викликане запеклою й безнадійною боротьбою ленінського організму зі смертельною отрутою.

ЗАМОВНИКИ ВБИВСТВА

Якщо висловлена в цій статті версія правильна і 21 січня 1924 року Ленін був дійсно отруєний, то це означає, що були й цілком конкретні люди, зацікавлені в такому кінці. Проте, мабуть, ми вже ніколи по-справжньому достовірно не дізнаємося, хто ж задумав і організував цей третій за рахунком замах на Володимира Ілліча. Смерті вождя революції могло жадати дуже широке коло його ворогів і просто противників — білогвардійці, есери, меншовики, петлюрівці, махновці, по-антирадянськи налаштовані керівники західних держав, але насамперед — деякі найближчі соратники по більшовицькій партії й передусім — Сталін.

Відомо, що в 1922—1924 роках між Леніним і Сталіним склалися досить складні, а часом — навіть ворожі стосунки. Володимир Ілліч відверто не поділяв авторитарних підходів Йосипа Віссаріоновича до побудови радянської союзної держави, до напруженої ситуації в Грузії, а передусім — до диктаторських методів керівництва партією, які Сталін почав практикувати, ставши її генеральним секретарем. У своєму відомому «Листі до з’їзду» Ленін, посилаючись на негативні риси Сталіна-керівника, рекомендував «партійним товаришам» передати високий пост генсека комусь іншому…

Ленін і Сталін

На мій погляд, давши вельми невтішну характеристику Йосипу Віссаріоновичу, Ленін — сам виключно сильний політичний гравець — припустився прямо-таки дитячої помилки і доволі швидко нажив у особі Сталіна досить небезпечного ворога. Майбутній тиран не просто образився на Леніна, він чудово усвідомив: повне одужання Володимира Ілліча і його повноваге повернення до державних справ має всі шанси покласти край його, Сталіна, прекрасній кар’єрі державного діяча. Такого допустити Сталін ніяк не міг…

Тому доволі ймовірно, що мав рацію Троцький, твердячи, що за вбивством Леніна стояв Йосип Сталін. Окрім того, генсекові було набагато легше реалізувати цей план, ніж Денікіну, Врангелю, Махну чи Черчиллю, які перебували далеко за кордоном…

Досить цікавий і такий факт. Одного разу, перебуваючи в компанії своїх близьких людей і добре хильнувши, Сталін довго розповідав їм про хворобу і смерть Леніна. А наступного дня, сильно підзабувши деталі своєї розповіді, довго допитувався в них, що ж конкретно він їм оповів… У ході розпитувань генсек явно хвилювався, і це означає: «вождь народів» знав і цілком міг сказати про кончину Володимира Ілліча щось таке, про що іншим знати було не можна…

Володимир ГОРАК( Інституту історії України НАН України)