Юрій Коваленко:той що брав у полон фельдмаршала Паулюса

Юрій Миколайович Коваленко

 народився 13 травня 1926 року.

Після закінчення сьомого класу мати віддала Юрка у льотну спецшколу до Києва.

 1941 року Коваленко закінчив Київську спеціальну авіаційну школу. Коли німці напали на Радянський Союз, він написав заяву добровольцем на фронт. Але його, 15 річного, відправили додому. Тоді він дописав собі 2 роки і Печерський військкомат на початку липня направив його на місячні курси саперів у школу молодших командирів, після закінчення яких призначили командиром взводу мінерів.

Юрій Коваленко

Німці вже взяли Житомир і рвалися до Києва. Взводу було поставлене завдання: замінувати поле за Голосіївським лісом. Під час наступу один німецький танк прорвався через мінне поле і піддав обстрілу радянські позиції. Командир показує на німецького танка: "Сержант Коваленко, это твоя работа?!!".

Довелося виправляти прорахунки. Зв'язав 5 пляшок із сумішшю Молотова і поповз 300 метрів до танка. Запалив суміш і закинув на броню. Коли танк спалахнув, німці почали вискакувати з люків. Він перших трьох по черзі перестріляв. Четвертого узяв живим. Виявилося, що це командир танкової роти. Полоненого захотів допитатити сам командуючий фронтом Михайло Кирпонос. За цей подвиг Коваленку вручили медаль "За бойові заслуги" і присвоїли звання лейтенанта".

Під час однієї важкої розвідки боєм, у якій загинуло 182 бійці, Коваленко бере у полон німецького кулеметника, за що його нагороджують медаллю «За відвагу» і присвоюють чергове звання.

У Сталінграді для поповнення роти Юрію Коваленку пропонують рокосовців, (колишніх засуджених). Він звертається за порадою до політрука, старшого лейтенанта Сміщука. Той без вагань радить:

– Бери рокосовців. Ці не підведуть. Комуністів-кар’єристів і комсомольських вискочок не бери.

Розвідрота рокосовців стала для Юрія Коваленка дружним родинним домом. І коли його поранив німецький снайпер, він не відлежується в госпіталі, а втікає до своїх рідних розвідників, не дочекавшись закінчення курсу лікування. 

На пораненні Юрія Коваленка якийсь майор медслужби зробив сенсацію. Він надрукував у "Віснику воєнно-польової хірургії" статтю із патетичним заголовком "Людина поранена в серце" і розмістив рентгенівський знімок, на якому зображено траєкторію польоту кулі у тілі Юрія Коваленка: від ключиці через ділянку серця і до хребта. Коваленко прочитав її, написав звернення до начальника лікувального закладу: "Прошу виписати мене, оскільки відчуваю себе здоровим. Уколів не потребую, бо вони нічого не дають.Я йду у свою роту до своїх гвардійців. У роті я швидше одужаю. Прошу не вважати мій вчинок втечею".

Начальник шпиталю передав цю статтю зі зверненням Юрія Коваленка начальникові Головного політуправління та заступнику наркома оборони Левові Мехлісу – мовляв, дивіться, який патріотизм демонструють радянські бійці у Сталінграді: поранений у серце відмовився від лікування, втік у свою роту!

Газетна стаття

Мехліс із цією статтею до Сталіна. Той проглянув, викликає головного хірурга Радянської армії генерал-полковника медичної служби Ніла Бурденка.

Діалог Юркові Коваленку передав сам Бурденко:

– Читали?

– Нет, товарищ Сталин, — відповідає Бурденко.

– Почему?

– Времени нет.

– Так что, у товарища Сталина есть время читать ваши медицинские статьи, а у вас не хватает? Немедленно на аэродром и в Сталинград. Разыскать, спасти и обратно ко мне. Хочу сам посмотреть этого героя.

У Сталінграді знайшли Юрія Коваленка і привели до Бурденка. Після огляду головний хірург пояснив, що Юрія врятувала доля секунди, на яку стиснулося серце. І куля пройшла повз, не зачепивши його. Бурденко підшив, підлікував і повіз Юрія Миколайовича, уже в званні капітана, у Москву до Сталіна.

У передній кімнаті був Мехліс, який провів Юрія Коваленка до Верховного Головнокомандувача.

– Это ты, капитан, человек, раненный в сердце? — почав Сталін.

– Да, я, — машинально відповів Юрій Коваленко.

– Как ты думаешь, мы удержим Сталинград?

– Конечно, товарищ Сталин.

– А почему ты так думаешь?

– Потому, что так надо, товарищ Сталин.

Після цього виникла довга пауза. Юрій Миколайович, не дочекавшись команди, вирішив сам просити дозволу залишити кабінет.

– Подожди, капитан, я хочу выпить за твое здоровье.

– Я не пью, товарищ Сталин, – почав відмовлятись Юрко.

– А что, по-твоему, товарищ Сталин пьет?

У цей час принесли в кабінет пляшку грузинського вина "Сапераві" і два келихи.

– Это самое лучшее в мире вино, – продовжував Сталін. – А еще оно знаменито тем, что это любимое вино товарища Сталина.

Сталін повільно відпив трохи вина з келиха. Кілька ковтків зробив Юрій Коваленко.

– Ну что, капитан, будешь генералом? – запитав Сталін.

– Нет, товарищ Сталин, не буду.

– А почему?

– Не хочу быть военным.

– А кем хочешь быть?

– Художником...

– Ты, пока послужишь, генералом станешь, а потом... Давай еще раз за здоровье. Будешь жить сто лет и станешь художником...

Після цього келиха Юрко знову попросив дозволу вийти.

– Разрешаю, кивнув Сталін.

Я – УКРАЇНЕЦЬ!

Тим часом у Сталінграді стало відомо, де розташувався штаб Паулюса. Радисти запеленгували, що німецькі команди ідуть з триповерхового універмагу на розі вулиць Радянської і Пензенської. Навколо універмагу стиснули кільце. Однак прорватись до штабу Паулюса ніяк не вдавалось. Кожен квадратний метр був під прицілом снайперів.

В архівах Сталінградського міськвиконкому було знайдено план каналізаційних колекторів. З ними ознайомили Юрія Коваленка і кинули на взяття штабу Паулюса. Через один з люків три бійці взводу на чолі з Коваленком потрапили в каналізаційний колектор і пробралися в двір універмагу.

 

Командуючий 6-ою армією Фельдмаршал Фрідріх фон Паулюс (зліва) під час полонення

«Я був першим радянським офіцером, який з двома солдатами увійшов до кімнати штабу і побачив генерала-фельдмаршала барона фон Фрідріха Паулюса – розповідає Юрій Миколайович. – Велика кімната, посередині великий стіл. І він стоїть: високий, стрункий, років за п'ятдесят. Він глянув на нас, забрьоханих, у валянках, шапках-вушанках, кожушках, все зрозумів і опустив погляд.

- Ви полонені. Прошу здати особисту зброю, – скомандував я.

Паулюс мовчки зняв ремінь, на якому висіла кобура з маленьким браунінгом. Я відгорнув кожуха, одягнув ремінь на себе. (Пізніше я просив Ватутіна і Єрьоменка, щоб цей ремінь лишили мені, але не залишили).

Потім зателефонував керівництву і доповів про арешт фельдмаршала. Надійшла команда, куди виводити. Пам 'ятаю, тоді в одній з московських газет – чи то в "Правде", чи в "Красной звезде" – була стаття під заголовком "Вони взяли в полон Паулюса". Було ще чотири фотографії: ми всі у кожушках стоїмо. Представили всіх чотирьох до звання Героя Радянського Союзу. Приємно було, що там говорити.»

У кабінеті командувача Сталінградським фронтом Андрія Єрьоменка відбулося нагородження тих, хто брав у полон Паулюса. У президії сиділи Єрьоменко, Рокосовський, Ватутін, Хрущов. Маршал Жуков вручав нагороди. Коли дійшла черга до Юрія Коваленка, маршал зупинився.

- «Что, еще одинхохол?

- А я не хохол, – знайшовся Коваленко.

- А кто же ты?

- Я – украинец!

- Какая разница – украинец, хохол!

- Большая!

- Интересно, а какая же?

- Я по национальности – украинец, а хохол –  это оскорбление.

-  Что же тут оскорбительного? Я, Жуков, – русский. Хоть десять раз назови меня русским, я не обижусь.

- Если я, товарищ маршал, десять раз назову вас русским, вы, конечно, не обидитесь. А если я один раз скажу кацап — обидитесь.

- Так ты, оказывается, националист? – підсумував Жуков.

- Який націоналіст! Ви мене запитали – явамвідповів.

(Отоді я вперше почув слово "націоналіст". До того часу я й поняття не мав, що воно таке).

Чую, тиша, мовчанка серед генералів – чути, як муха пролітає. Застигли всі, зрозуміли, що ситуація загострилась. Я також відчув тривогу... (На той час моя свідомість була невисока. Я не розумів всієї глибини цього діалогу)».

Після цього Жуков підійшов до тумбочки, взяв орден Червоного Прапора і вчепив Юрію Коваленку.

- Ему, комфронт, и «боевика» (Орден Бойового червоного прапора) достаточно. Я, комфронт, из националистов героев не делаю.

Так його викреслили із героїв.

Юрій Коваленко вийшов з кабінету. Згодом звідти стали виходити Єрьоменко, Хрущов, Ватутін.

«Поглядають на мене скоса, бояться й підходити. Підходить до мене Рокосовський – високий, до двох метрів, дуже красивий чоловік. (Ватутін, Жуков, Хрущов були невисокого росту.)

- Ну, капітан, молодець! Дай руку! Ти – справді герой, мужня людина. Є поняття хоробрість, і є поняття мужність. Це різні речі, капітане! Хоробрість проявляється на війні, а мужність на килимах, у кабінетах. Таким будь, капітан, на все життя. Бачив таких генералів, увінчаних бойовими орденами у хоробрості яких сумнівів не було, а на килимі їм мужності бракувало. Але врахуй, капітан, ти нажив собі небезпечного ворога.

- Я Жукова знаю ще з Монголії. Це дуже жорстока, злопам'ятна і мстива людина. Я тобі раджу не потрапляти йому більше на очі».

Дуже складними були фронтові дороги Юрія Коваленка. Не раз доводилося брати німецьких "язиків", ходити у розвідку, виконувати доручення командуючого фронтом. Під час битви за Київ куля розтрощила кістки на нозі.

Коваленко на Західний фронт вже не повернувся, лікувався аж у Свердловську. Перекваліфікувався на льотчика, переганяв американські "Дугласи", "Боїнги", "Кобри" з Аляски до Комсомольська-на-Амурі, до Чити. Юрій Коваленко здійснив дев'ять бойових вильотів під час війни з Японією. В останньому був збитий на висоті шість тисяч метрів.

Після закінчення війни написав Сталіну листа із проханням перевести на службу до Київського військового округу. У посланні перераховував поранення, власні бойові ордени.

Відреагувати на листа було доручено Левові Мехлісу. У резолюції зазначалося, що він неправильно розуміє поняття Батьківщини.

Відтак Юрія Коваленка призначили командиром ескадрильї на станції Бада на Забайкаллі.

У дні тридцятиріччя "жовтневої революції" бурятська інтелігенція зібралася на Великий Хурал, який прийняв звернення до Сталіна, в якому йшлося про те, що при створенні СРСР бурятів принизили. Хурал просив Сталіна через 25 років виправити помилку і створити умови для виходу із СРСР, щоб приєднатися до Монголії і утворити Бурят-Монгольську національну республіку.

І тут почалося.

З Москви до станції Бада прибув каральний загін. Юрій Коваленко зустрівся з його командувачем підполковником і запитав, яке завдання поставлено перед ними.

Той відповів:

- Усмирять бурятов.

На запитання, у чому полягає провина бурятів, почув знайоме:

- Излишне болезненная любовь к своей нации. А такая любовь враждебна коммунистической партии...

Однак буряти влаштували для загону в горах обвал. Усіх карателів перебили. Тоді з Москви прибув другий ешелон, вже з танками. Але буряти знову влаштували обвал і знищили 60 танків. У Москву полетіла телеграма про невдачу. А звідти до командувача Далекосхідним військовим округом маршала Родіона Малиновського прилетів помічник Сталіна генерал Поскрьобишев з наказом завдати бомбових авіаударів по гірському хребту, спровокувати обвал і знищити бурятську інтелігенцію, що зібралася на Великий Хурал, разом з їхнім храмом. За наказом Малиновського командувач військово-повітряними силами округу генерал-полковник Красковський викликає з Бади в Хабаровськ командира ескадрильї Юрія Коваленка.

- Слушай боевой приказ. Надо полететь и уничтожитьбанду бурятских националистов.

- Товарищ командующий, надо бы приказ в письменном виде, — почав капітан Коваленко. — Ведь, как я буду объяснять личному составу это боевое задание?

Втрутився в розмову Поскрьобишев:

- Это задание партии.

- Я — беспартийный, товарищ генерал.

Почувши це, Поскрьобишев закипів:

- Что такое, командующий?! Вы здесь бюрократию развели! Вместо выполнения приказа — волокита. Нам такие офицеры не нужны!

Коваленко повернувся в Баду, а його тут викликають у політвідділ гарнізону. За столом — генерал-полковник Красковський і начальник політуправління Далекосхідного військового округу генерал-лейтенант Бєлов.

- Мы, товарищ Коваленко, готовили вас к присвоению очередного воинского звания — майора. А как вы знаете, старшие офицеры должны вступать в партию, — почав начальни к політвідділу.

- А я не собираюсь вступать в партию, — відрізав Коваленко.

- Почему?

- Не готов, товарищ генерал-лейтенант.

На цьому розмова з Бєловим закінчилась. Красковський попросив Коваленка залишитись з ним наодинці.

- Капитан, надо выполнить приказ — загрузить по полной боевой бомбы и вывалить груз на хребет.

- Я такого приказа не читал, товарищ генерал-полковник, — почав гнути своє Юрій Коваленко.

- Давай не будем. Об этом мы говорили в Хабаровске. Загружайся и ночью проведешь бомбометание вслепую по ведущему. Кабины самолетов заклеить, подняться, сделать десяток восьмерок, зайти на цель и выбросить груз. Потом еще раз повторить. Причину бомбометаний объяснить следующим образом — монгольскую границу перешли китайские банды.

Юрій Коваленко вислухав усю маячню і дав команду пілотам ескадрильї готуватись до виконання "бойового завдання".

Під час заходу у зону бомбардування капітан відвів ескадрилью на 20 км вбік від гірського хребта і скинув смертоносний вантаж у тайгу. Почалася пожежа. Літак-розвідник усе це відзняв на плівку. Вранці генерал Красковський викликав Юрія Коваленка у штаб гарнізону, показав знімки і промовив:

- Твоя военная карьера, капитан Коваленко, закончена.Удирай из армии подальше.

Юрія Коваленка було розжалувано з капітана до сержанта і позбавлено офіцерських нагород. Після цього майже три роки він служив авіамеханіком в Оренбурзькому військовому училищі.

В 1950 році – демобілізувався, повернувся до Києва і вступив до інженерно-будівельного інституту на архітектурний факультет. Переддипломну практику проходив на будівництві готелю «Україна» в Москві.

Пізніше (десь на початку 60-х) в підмосковному закритому селищі відбулася зустріч Юрія Коваленка з однополчанином, Героєм Радянського Союзу (указ від 9.09.1957р, медаль 11108), льотчиком-випробувачем полковником авіації А.К.Стариковим, учасником операції по знищенню бомбовими ударами Великого Хуралу бурятів.

За зустріч випили, згадали минуле. Дружина Старикова розплакалась: «Разве ты герой, как ты мог? Вот Юрка – герой, он знал, что ставит крест на своей карьере, может и на своём будущем, но сбросить бомбы на головы невинных людей не смог».

Так сумно закінчилася зустріч бойових друзів, росіянина – героя і українця – двічі невизнаного героя.