Людмила Старицька-Черняхівська: українське покоління

  Вона – одна з найголовніших постатей нашого національного відродження кінця XIX – початку XX століть. Надзвичайно багатогранна особистість – адже і письменниця, і публіцист, і критик, і організатор кінематографічної справи, і громадсько-політичний діяч, і навіть сестра милосердя. І про неї так мало знають в сучасній Україні, адже вона досі залишається в тіні свого видатного батька і не менш видатного дядька.

Людмила Старицька у 1882 році. 

Становлення Особистості

Півтора століття тому, 29 серпня 1868 року, в Києві в родині письменника Михайла Старицького і Софії Лисенко – молодшої сестри композитора Миколи Лисенка – народилася друга донька. Батьки назвали її Людмилою на честь хрещеної матері – дружини Михайла Драгоманова. Дитина зростала в середовищі української інтелігенції, де всі одне одного знали, спілкувалися й підтримували. В оселі Старицьких частими гостями були Косачі, Лисенки, Драгоманови, Тобілевичі, Чикаленки, Чубинські, Рильські.

Дівчинка відвідувала приватний дитячий садок сестер Марії і Софії Ліндфорс. Це був перший дитсадок у Києві. Одна з його засновниць, Софія, згодом стала видатною педагогинею, відомою за прізвищем чоловіка – Русова.

Людмила Старицька. 1890-ті роки.

Середню освіту Людмила Старицька здобула у приватній жіночій гімназії Віри Ващенко-Захарченко, де її дядько Микола Лисенко викладав музику. Людмила вважалася однією з найкращих учениць. Уже тоді вона написала свою першу повість під промовистою назвою – “За Україну”. І це в найскрутніші часи для національного руху, коли цар щойно підписав Емський указ.

З юнацьких років Людмила Старицька стала близькою подругою Лариси Косач – Лесі Українки. Разом із нею та її старшим братом Михайлом у 1888 році заснувала літературний гурток “Плеяда”, куди належали практично всі молоді українські письменники Києва. Багато працювала над перекладами художніх творів з німецької, французької, італійської, російської мов. Як співавторка батька, взяла участь в написанні трилогії-епопеї “Богдан Хмельницький” (“Перед бурею”, “Буря”, “Біля пристані”). Перед тим проштудіювала величезну кількість історичних джерел і досліджень. До речі, цей твір готувався як “наша відповідь” на сповнений антиукраїнських акцентів роман Генрика Сенкевича “Вогнем і мечем”.

Перед бурею

Історія все життя вабила письменницю. З-під її пера вийшли поема “Сапфо”, драматичні твори “Аппій Клавдій”, “Гетьман Дорошенко”, “Милость Божа”, “Іван Мазепа”, “Розбійник Кармелюк”, “Декабристи”, повість “Діамантовий перстень”. Не забувала і про сьогодення, якому присвячені п’єси “Вертеп”, “Український ярмарок”, “Право на життя”, “Крила”. Крім того, вела щоденники, написала спогади про Михайла Старицького, Лесю Українку, Миколу Лисенка, Івана Франка, Володимира Самійленка, які є унікальним джерелом інформації для істориків літератури.

Людмила Старицька-Черняхівська з донькою Роною та  Оленою Пчілкою. 1927.

Взимку 1896 року Людмила Старицька взяла шлюб із плеядівцем Олександром Черняхівським (троюрідним братом Михайла Грушевського) і змінила прізвище на Старицька-Черняхівська. Чоловік у подальшому став знаменитим лікарем-гістологом, професором Київського університету і членом Президії ВУАН. Навесні 1900 року у подружжя народилася донька Вероніка. Як і мати, вона стала талановитою поетесою і перекладачем.

Старицька-Черняхівська належала до засновників і провідних діячів Товариства українських поступовців, яке керувало національним рухом у Наддніпрянщині. Під час Першої світової війни очолювала знаменитий український клуб “Родина”, назву якого можна було читати українською і російською мовами, вкладаючи при цьому різний зміст (на закиди царської адміністрації українці відповідали, що то є російський патріотичний клуб “Рóдіна”). У клубі діяв шпиталь на 50 ліжко-місць, де Людмила Михайлівна працювала сестрою милосердя. За спогадами Дмитра Дорошенка, до шпиталю “забирали майже виключно самих поранених українців і тут вони попадали не тільки в цілком українське оточення, але переходили свого роду українську національну школу; неграмотних – вчили по-українськи, всіх взагалі навчали української історії, освідомлювали, так що більшість верталась до своїх полків свідомими українцями”.

У такий спосіб Старицька-Черняхівська наближала початок Української революції. Восени 1916 року вона здійснила поїздку до Сибіру, щоб організувати там комітети з українських переселенців, політичних засланців і військовополонених-галичан. На зворотньому шляху провідала в Москві Михайла Грушевського, якому російська влада заборонила мешкати в Україні. Зустрілася і з Володимиром Винниченком, який жив у Москві нелегально з фальшивим паспортом на ім’я Івана Петровича Дергальова.

Буря

Українська революція спалахнула у березні 1917-го, із падінням царату. Саме Старицька-Черняхівська надала приміщення клубу “Родина” по Великій Володимирській, 42, для створення Української Центральної Ради. І звичайно ж, від самого початку активно долучилася до роботи УЦР. Очолила педагогічну секцію театрального відділу генерального секретарства освіти. Театральним відділом керувала її старша сестра Марія, а генеральним секретарством – Іван Стешенко, чоловік її молодшої сестри Оксани. Як же перепліталися долі тогочасних українських інтелігентів!

Людмила Старицька-Черняхівська добре усвідомлювала, як стрімко набирає обертів новий вид мистецтва – кінематограф. Певно, більшість українців пам’ятають вислів Ульянова-Леніна: “Из всех искусств для нас важнейшим является кино”. Так ось, Ленін сказав цю фразу Луначарському в лютому 1922 року. А Старицька-Черняхівська ще в 1917-му наполегливо прохала Стешенка звернути особливу увагу на “велике культурне і агітаційне значення кінематографічного мистецтва для широких народних мас”. Вона організувала кінематографічну секцію при театральному відділі, писала сценарії, опікувалася зйомками фільмів, перекладом російськомовних інтертитрів у дореволюційних кінострічках (тоді вміли знімати тільки німе кіно).

Людмила Михайлівна брала участь і в політичному житті Української Народної Республіки. Вступила до партії соціалістів-федералістів. Була єдиним депутатом Центральної Ради, яка 31 січня 1918 року після відставки Володимира Винниченка голосувала проти призначення уряду Всеволода Голубовича – очевидно, вважаючи його склад занадто лівим. Дуже болісно сприйняла загибель українських юнаків під Крутами. Виступала з промовою під час їхнього похорону на Аскольдовій Могилі 19 березня 1918 року.

Поруч з Михайлом Грушевським

Зараз усім відомі поезії Павла Тичини “Пам’яті тридцяти” і Богдана-Ігоря Антонича “Крутянська пісня”. Але не всі знають, що лише на три дні пізніше від Тичини – 24 березня 1918 року – Людмила Старицька-Черняхівська опублікувала в газеті “Нова Рада” есе “Пам’яти юнаків-героїв, замордованих під Крутами”. Там є, зокрема, й такі рядки: “Каїн, Іуда і большевик – три людські потвори, три звіра, що викинула на світ Божий якась страшна безодня”.Читайте нас на https://www.facebook.com/naskryzhalyah

За часів Гетьманату Старицька-Черняхівська не полишила праці в міністерстві освіти. Організувала показ українських фільмів задля збору коштів на пам’ятник загиблим крутянам (монумент, на жаль, спорудити не встигли). Виступала на відкритті Кам’янець-Подільського університету. Продовжувала керувати діяльністю українського клубу, який переїхав на вулицю Пушкінську, 1 (будинок підірвуть радянські диверсанти під час Другої світової війни).

19 травня 1918 року з нагоди відкриття клубу в новому просторому приміщенні туди завітав особисто Павло Скоропадський. Людмила Михайлівна виголосила вітальну промову і “висловила побажання, щоб новий український Гетьман пішов слідами Богдана Хмельницького, який дав Україні в свій час самостійність, та щоб Скоропадський засвоїв собі ті ідеали й вивів Україну на шлях незалежного життя, а також окружив себе щирими патріотами й незрадливими людьми-українцями”. Скоропадський, ясна річ, відповів: “Я завше думав і мріяв про те, про що говорила пані Черняхівська”.

На цій самій вечірці Старицькій-Черняхівській вдалося неможливе: примирити двох рідних братів Тобілевичів – Миколу Садовського і Панаса Саксаганського. Перед тим вони майже 15 років принципово не розмовляли один з одним.

Людмила Старицька-Черняхівська з чоловіком Олександром Черняхівським та донькою Веронікою Черняхівською. Київ. 1925.

За Директорії УНР Людмила Михайлівна долучилася до розвитку жіночого руху. Стала співзасновницею Союзу українок. 15 квітня 1920 року в Кам’янці-Подільському підписала звернення “До жінок всього світу”: “Ви, щасливі жінки вільних народів, во ім’я правди й любові підійміть ваш голос за Самостійну Україну на всіх обширах життя: в пресі, в громадянстві, перед лицем вашого уряду. Кров українського юнацтва, сльози українських дітей волають до вас”.

“Вільні народи” залишилися байдужими спостерігачами української кривавої драми.

Більшовицький Молох

На еміграцію Старицька-Черняхівська їхати відмовилася. Залишилася з родиною в Києві, працювала у кооперативному видавництві “Дніпросоюз”. У жовтні 1921 року взяла участь в роботі Всеукраїнського православного церковного Собору, який здійснив організаційне оформлення Української автокефальної православної церкви. Організовувала вдома літературні вечори, куди приходили письменники нового покоління – Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка-Стрілець, Борис Антоненко-Давидович, Тодось Осьмачка.

В січні 1930 року Старицьку-Черняхівську з чоловіком заарештували за сфабрикованою справою “Спілки визволення України”. Відкритий судовий процес над 45-ма українськими діячами відбувався в Харкові, у будівлі оперного театру – квитки на нього видавали, як на виставу. Людмила Михайлівна виявила неабияку сміливість, відверто заявивши: “Державним моїм ідеалом була самостійна Україна… Я не погоджуюся з правом диктатури пролетаріату, панування одного класу, обстоюю право кожного висловлювати свої думки, визнавати чи ні релігію, і не визнаю боротьби з релігією примусовими методами. Я певна, що нинішній стан переходовий, і всі принципи, що я зазначала, стануть у нашій країні підвалиною життя”.

Засідання суду у справі СВУ. Серед підсудних крайня справа Людмила Старицька-Черняхівська. Харків. 1930

Подружжя засудили до п’яти років ув’язнення і трьох років поразки у правах. Але більшовицькі керманичі вирішили продемонструвати свою “милостивість”. Вироки замінили на умовні. На шість років їх фактично вислали до Сталіно (Донецька), де Олександр Черняхівський керував кафедрою гістології медичного інституту.

Людмила Старицька-Черняхівська з донькою Веронікою та племінницею Іриною Стешенко. Крайня справа – Феодора (няня Вероніки).

Повернутися до Києва вдалося, але трагічна розв’язка невблаганно наближалася. 1938 року заарештували Вероніку Черняхівську. Батькам повідомили, що її засудили до 10 років таборів. У пошуках доньки Людмила Михайлівна їздила до Сибіру, оббивала пороги можновладців, писала сповнені відчаю листи до Сталіна, Берії, Ворошилова, Калініна, Молотова, Жданова, Хрущова. Та все було марно. Правди вона так і не дізналася: Вероніку розстріляли в Києві 22 вересня 1938 року (Борис Антоненко-Давидович писав, що перед тим вона збожеволіла від фізичних знущань на допитах). А 22 грудня 1939-го, не витримавши тяжких випробувань, помер Олександр Черняхівський.

Постанова про пред’явлення звинувачення  Старицькій-Черняхівській від 14 вересня 1941 р. 

Людмила Старицька-Черняхівська залишилася із сестрою Оксаною – вдовою Івана Стешенка. Вони мешкали в будинку 28/31 на розі вулиць Ярославів Вал і Олеся Гончара (сучасні назви), квартира 18.

20 липня 1941 року, коли німецькі війська вели бої на підступах до Києва, енкаведисти вчинили обшук і заарештували обох літніх жінок. У постанові на арешт йшлося: “В настоящее время Старицкая-Черняховская германофильски настроена, ждет прихода немцев в Киев. Вместе со своей сестрой Стешенко Оксаной и националистом Черкасским Иринархом (подвергаются аресту) намечают план своей деятельности в так наз. “Украинском правительстве”, которое по их мнению, создаст Гитлер в Киеве. Согласно этого плана, они возьмут на себя руководство культурным фронтом на Украине, все остальное должно быть сосредоточено в руках у немцев”. 

Сестер вивезли до Харкова, де 14 вересня Старицькій-Черняхівській висунули звинувачення: “Являлась активной украинской националисткой, на протяжении ряда лет проводила антисоветскую националистическую деятельность”. Але німці вже підходили й до Харкова. Сестер разом з іншими заарештованими, серед яких був геніальний вчений і поліглот Агатангел Кримський, в товарному вагоні для худоби відправили до таборів Казахстану. Але Людмила Михайлівна туди не доїхала. 73-річна жінка не витримала наруги й померла в дорозі. Конвоїри викинули тіло з вагону. Не відома ні дата її смерті, ні місце останнього спочинку.

Сучасність

Тривалий час ім’я Людмили Старицької-Черняхівської перебувало під забороною. Лише наприкінці 2000 року – на порозі наступного тисячоліття! – зусиллями Юрія Хорунжого вдалося видати збірку творів письменниці в академічній серії “Бібліотека української літератури”.

Владлен Мараєв

Обкладинка статті- Василь Герей

Розміщення цієї публікаці на інших сайтах без відкритого активного посилання

 на "На скрижалях" заборонено.

Читайте нас на

 https://www.facebook.com/naskryzhalyah