Данило Скоропадський: фатум гетьманича

Чи легко це — стати найостаннішим в історії, коли після тебе не лишається більш нікого?.. Хтозна, хтозна. У будь-якому випадку це — неочікувано. Бо людина завжди сподівається на краще. На підтримку і співчуття інших. На наявність, бодай, одного послідовника. Однак, смерть плутає всі карти, ламає плани. Лишається сама лише пам'ять про історію майже біблійну. Хоча й українсько-емігрантську.

Ставав другий — першим

Важко сказати, в чому саме полягає причина такого стану речей: можливо, генетичний код людства містить специфічний дефект, а може, небесні зорі час від часу складаються в несприятливу комбінацію… В будь-якому випадку, Біблія фіксує цікаву і водночас лиховісну тенденцію, згідно з якою «номер перший» раптом починає пасти задніх, тоді, коли «номер другий» висувається на провідні позиції. Навіть не з власної волі, а просто тому, що так вийшло.

За сімейними обставинами...

У гетьмана Павла Петровича Скоропадського і його коханої на все життя дружини Олександри Петрівни Дурново дітей було багато. Зокрема, три доньки: Марія (майбутня графиня Монтрезор), Єлизавета (в шлюбі — Кужим) та Олена (в другому шлюбі — Отт). Синів також було троє: старший Петро, середній Данило й молодший Павло. Останній помер у 3-річному віці в серпні 1918 року. Тоді ж пані гетьманша втратила на стадії вагітності ще одну дитину, відомості про стать якої зі зрозумілих причин не збереглися.

ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ З РОДИНОЮ. ЗЛІВА НАПРАВО: ДАНИЛО, МАРІЯ, ЄЛИЗАВЕТА, ДРУЖИНА ОЛЕКСАНДРА І ДОЧКА ОЛЕНА, 20-ті РОКИ XX ст.

У контексті даної статті нас цікавлять саме гетьманичі, яких після смерті наймолодшого залишилося двоє. Однак, старший Петро був надзвичайно хворобливим, до того ж, «букет» його численних недуг вінчала епілепсія. На роль спадкоємця батькової слави й титулу він явно не годився. Оскільки ж гетьман Скоропадський взявся сумлінно впроваджувати в життя теорію В'ячеслава Липинського про українську «трудову дідичну монархію», то питання зі спадкоємцем постало в родині дуже гостро.

Рішення було знайдене в суто біблійному дусі: хотів того Данило чи не хотів, але ж саме він лишався єдиним реальним кандидатом на те, щоб колись прийняти булаву з рук свого батька. Якби не погодився на такий варіант, то поставив би під удар весь проект відродження інституту гетьманства на українських теренах. Як людина надзвичайно віддана і сімейним традиціям, і українській справі, допустити такого гетьманич не міг нізащо. Отже, мусив погодитися.

Хоча рішення це далось йому, очевидно, дуже непросто. Попервах на роль спадкоємця готували все ж таки старшого з братів — Петра, тож в юному віці Данило мріяв про… мистецьку кар'єру.

Данило

Так-так, ще хлопчиком він непогано грав на скрипці, обожнював театр. Однак, сама лише думка про перспективу виходу українського гетьманича на сцену вкрай бентежила високопоставлене подружжя, тому хлопця наполегливо «попрохали» подумати про заняття, яке більше б личило шляхтичеві.

Вже перебуваючи на еміграції, по закінченні гімназії Данило вступив до Берлінського технічного університету. Згодом влаштувався інженером на електротехнічну фабрику Siemens & Halske. Вже переїхавши у Велику Британію в зрілому віці, до самої смерті працював у складі керівництва англійської філії американської літакобудівної компанії «Dzus Fastener Co Inc». Сам керівник компанії — етнічний українець Володимир Джус — неодноразово зауважував: якби не громадсько-політична діяльність, Данило Павлович міг би зробити значно успішнішу, до того ж, більш стрімку кар'єру… Проте, не склалося, бо, так би мовити, «за сімейними обставинами» мусив брати найактивнішу участь у гетьманському русі.

Аби довершити портрет гетьманича, додамо, що переважну частину дорослого життя він займався спортом — добре веслував, полюбляв подорожувати річками на човні. Отаким він був: знатний шляхтич, який мав з часом очолити український монархічний рух, інженер з вищою технічною освітою та з реальним досвідом роботи в великих промислових компаніях, поціновувач мистецтва і спортсмен. І при цьому… катастрофічно самотній.

Про недоліки мемуарів

Читаючи прямі свідчення людей про своїх сучасників або якісь події минулого, ми схильні сприймати їхні слова за чисту монету: мовляв, якщо людина каже — отже, так воно і було! Насправді ж будь-які свідчення несуть на собі відбиток особистості того, хто свідчить: тому, розповідаючи про один і той же предмет, різні люди опишуть його в різних категоріях і звернуть увагу на різні аспекти.

Не можна також забувати і про особистий інтерес — а він у тому, щоб завжди довести власну правоту. Причому, правоту на той часовий момент, коли дається свідчення: саме тому оцінки тих чи інших подій, дій тих чи інших осіб з часом можуть змінюватися… Отак усе складно!

Окрім розрізнених відомостей про життя й діяльність Данила Скоропадського, розлогі спогади про нього залишили, мінімум, троє людей. Насамперед, потрібно виокремити книгу спогадів «Остання з роду Скоропадських», написану наймолодшою зі сестер — гетьманівною Оленою та істориком Павлом Гай-Нижником. Однак народилася вона аж 5 липня 1919 року, коли гетьманська родина перебувала на еміграції в Німеччині. Отже, життя і діяльність брата напередодні ІІ Світової Олена сприймала з точки зору спочатку дитини, потім вельми юної дівчини. В 1940-1948 роках вони взагалі жили по різні боки Ла-Маншу, надалі бачилися доволі спорадично.

Спогади Галини Мельник-Калужинської лягли в основу художньо-документальної повісті «Наречена гетьманича», написаної журналісткою Валентиною Штинько. До об'єктивності цим споминів є питання, оскільки пані Мельник-Калужинська оцінювала гетьманича Данила вельми емоційно і, здебільшого, з людської точки зору. До того ж, «наречена гетьманича» — це категорія соціальна, але ніяк не офіційна посада в гетьманському русі. Насамкінець, якщо спочатку родина Скоропадських прийняла цю добродійку з розпростертими обіймами, то за деякий час навпаки відмежувалася від неї.

Отже, спогади Галини Мельник-Калужинської можуть мати приховану мету: виправдати дії, котрі, зрештою, спричинили розрив з гетьманською родиною.

Таким чином, інформації про найостаннішого українського гетьмана у вигнанні, нібито, не бракує. Однак, специфіка інформаційних джерел не дозволяє дослідити головну загадку його життя та діяльності.

Кохання

З дозволу Олени Отт-Скоропадської ми частково припіднімимо завісу невідомості особистого життя її брата. Данило мав досить довгий зв’язок з однією англійкою. То була молода вдова, яка дуже добре ставилася до українців. Він безумовно любив її, але не міг одружитися, бо після операції вона не могла мати дітей. Інше велике кохання Гетьманича пов’язане з однією українкою родом з Волині. Протягом дев’яти років зв’язку він не міг з нею одружитися через те, що ця українка довгий час не мала офіційних документів про смерть свого чоловіка. Читайте нас на https://www.facebook.com/naskryzhalyah

Врешті Данило Скоропадський обручився із своєю коханою, але укласти шлюб не встиг через несподівану смерть. Цим коханням Гетьманича була донька волинського священика Галина Мельник-Лужинська. Вона була симпатичною і енергійною людиною, мала свій будинок і власний салон мод у Лондоні, який відвідували досить солідні клієнти.

Втім, то є інтимним життям цих двох людей і надбанням їхніх родин. Вперше в Україну і на Волинь Галя Мельник-Калужинська приїхала через 59 років розлуки з рідною землею. Усе своє життя «після Данила» вона поклала на збереження світлої пам’яті про світлу особистість. І тільки після її смерті 13 грудня 2002 року онуки (по синові Андрію), які вже ні слова не знали по-українськи, довідалися, ким насправді була їхня бабуся.

Кому він міг заважати

Річ у тім, що помер Данило Скоропадський в шпиталі Нью Енд, розташованому в Хемпстеді (Лондон)— 23 лютого 1957 року, о 7:05 ранку. Звісно, важко повірити в те, що день смерті українського гетьмана у вигнанні (так, на той час вже повноцінного гетьмана...) збігся з бундючним радянським святом — Днем Радянської армії, авіації та флоту абсолютно випадково.

Однак, цього замало! Річ у тім, що представниця родини Скоропадських, яка гостювала у брата на момент смерті, — старша сестра Марія, графиня Монтрезор, не наполягала на розтині. Уявіть ситуацію: Данило Павлович ніколи нічим серйозним не хворів, займався спортом… як раптом ввечері 22 лютого у нього стався раптовий крововилив у мозок, що за кілька годин спричинило смерть. Чому ні старша сестра, ані Галина Мельник-Калужинська, з якою гетьман офіційно заручився 13 лютого, і котра піклувалася про вбиту горем Марію, не побажали дізнатися, що саме спровокувало фатальний крововилив?! Звісно, вони могли керуватися етичними міркуваннями: не надто приємно усвідомлювати, що в нутрощах тіла близької тобі людини порпається коронер. Але не слід виключати, що жінки були чимсь або, швидше, кимсь налякані.

Як тут не згадати невиразні чутки про можливе отруєння Данила Скоропадського?!

Звісно, неможливо встановити це заочно та ще й через скільки років після смерті останнього гетьмана у вигнанні. До того ж, мотиви отруєння могли бути як особистими, так і пов'язаними з лідерством в українському монархічному русі. Можливим є також варіант «провокації наосліп»: зацікавлені в ліквідації інституту гетьманства сили могли підбити на рішучі дії персону, котра мала ті чи інші особисті причини помститися Данилові Павловичу.

За простою дубовою домовиною, вкритою українським національним прапором і родовим гербом Скоропадських, йшли рідні та найближчі до гетьманича люди. Серед них виділялися три жіночі постаті у чорному жалобному вбранні – сестри Данила: гетьманівни Марія Монтрезор (найстарша сестра) та Олена Отт (наймолодша сестра), а також Галина Мельник-Калужинська – наречена гетьманича, яка мала на руці зарученевий перстень з рубіном і перстень роду Скоропадських, що носив гетьманич за свого життя.

Як фатальний збіг обставин сприймається хронологія подій: заручини Данила Скоропадського з Галиною Мельник відбулися за 10 днів до його смерті, а офіційне повідомлення про їх вінчання мало бути опубліковане в пресі саме у день його похорон. На 40-й день після смерті Гетьманича його наречена Галина втратила їх спільну дитину. Вона так ніколи й не вийшла заміж, зберігаючи вірність обранцеві до кінця своїх днів. Історія цього кохання описана в художньо-документальній повісті луцької журналістки Валентини Штинько «Наречена Гетьманича»...

Зважаючи на збіг дня смерті останнього гетьмана з великим радянським святом, підозра мимоволі закрадається сама собою. Безумовно, вище радянське керівництво було б у захваті від такого «подарунка» та ще й у «чоловічий» день 23 лютого!..

Але якщо так, то чому ліквідація сталася саме 1957 року, а не раніше?! Якщо повернутися в минуле на чотири десятиріччя назад від того моменту, то варто згадати наступне. Після Лютневої революції 1917 року війська Російської імперії стрімко «червоніли» від більшовицької агітації. Щоб запобігти їй, Павло Скоропадський (між іншим, за дорученням голови Тимчасового уряду Олександра Керенського, генералів Миколи Духоніна й Лавра Корнілова!) провів українізацію великої кількості військових частин. Звісно, ніхто не очікував, що навесні 1918 року це обернеться проголошенням Української держави на чолі з гетьманом Скоропадським...

Однак, за декілька наступних місяців гетьманат різко втратив привабливість в очах народу.

Павло Скоропадський

Головних причин три:

невдала земельна реформа (до того ж, надмірно затягнута);

намагання встановити «дідичну» (спадкову) монархію на противагу історичній виборній традиції;

опора на німців, які явно програвали І Світову війну.

Опинившись в еміграції, гетьманці поступово, але повільно й невпинно втрачали вплив на українську діаспору. Спочатку Український Союз хліборобів-державників, заснований у Австрії в 1920 році, в 1930-х роках розколовся. Віддані Скоропадському люди об'єдналися в Союз гетьманців-державників… Однак було запізно: звання найбільш авторитетної емігрантської сили перебрала на себе Організація українських націоналістів, заснована у Відні в лютому 1929 року. Й хоча згодом стався її розкол на ОУН(м) та ОУН(б), проте порівняно з ними обома СГД пас задніх.

Так тривало довгі роки. Й лише коли наприкінці квітня 1956 року на запрошення англійського уряду радянська урядова делегація на чолі зі самим генсеком Микитою Хрущовим відвідала Лондон, там відбулася низка спільних українсько-польських акцій протесту проти дій тоталітарного режиму СРСР. Через це зірвалося підписання широкомасштабної торговельно-економічної угоди, Радянський Союз не отримав англійські товари й технології, Велика Британія не вийшла на радянський ринок...

Звісно, не можна нічого стверджувати заочно. Лишається єдине: будь-що керуватися українськими інтересами, самовіддано працювати на благо батьківщини. Вона може бути близькою чи далекою, окупованою чи вільною — це не має значення. Бо іншої України в світі нема! Власне, приклад такого життя й залишив нам Данило Павлович Скоропадський — найостанніший наш гетьман.

Загадкову таємницю обставин смерті Данила Скоропадського не розкрито й донині. В ті сумні дні, перебуваючи у горі й жалю, сім’я Скоропадських не дала дозвіл здійснити розтин для встановлення причин його смерті. Раптова смерть здорової людини вразила й тих українців, які часто і близько спілкувалися з Гетьманичем. Можливо відповідь на питання «чому?» настала смерть одного з провідників української еміграції, представника старих часів і, разом з тим, молодого покоління українців діаспори, захована у зачинених архівах КГБ у Москві, адже саме звідти були спрямовані підступні і результативні замахи на багатьох лідерів української еміграції, таких як Є.Коновалець, С.Петлюра, Л.Ребет, С.Бандера… Данило Скоропадський був відвертим ворогом комуністів й Росії та патріотом України і саме за, очевидно, заплатив своїм життям. Він воїстину став одним з останніх видатних провідників української еміграції. Світлої пам’яті Гетьманича Данила було поховано за православним звичаєм у Лондоні в Англії, де його могила знаходиться і по-сьогодні.