Ольга Басараб: нескорена

Ольга Басараб (уроджена – Левицька) народилась 1 вересня 1889 року в селі Підгороддя на Рогатинщині в домі свого діда по матері, священика Івана Стрільбицького. Її батько, Михайло Левицький, теж був священиком. В Ольги були ще старша сестра Іванна та молодший брат Северин. Дядько Ольги по мамі був одружений із сестрою Євгена Коновальця – Олімпією.

Батьки намагалися дати своїм дітям освіту. Маленька Оля навчалася в німецькій школі монахинь у м. Вайсвассер на Шлезьку (Сілезія), пізніше – в ліцеї при Українському інституті для дівчат у Перемишлі. Там Ольга познайомилася з майбутньою поеткою Наталією Левицькою та майбутньою дружиною Дмитра Донцова Марією Бачинською.

Утім, дитинство закінчилося дуже швидко. Коли Ользі було 13, помер батько, наступного року не стало діда Івана, на п’ятнадцятому році попрощалася з мамою. Щоб утримати себе, Ольга взялася читати лекції в школі.

На зібрані гроші та частину батькової спадщини їде до Відня, де закінчує однорічні торгові курси при державній торговельній академії (Гандельс-Академії) та вступає на медичний факультет Віденського Університету. Паралельно стає членом студентського товариства «Січ», куди входили Дмитро Донцов, Остап Грицак.

Повернувшись в Україну, працює вчителькою у торговельній школі в Тернополі, з 1911 року – в Земельному іпотечному банку у Львові. І – з головою занурюється в українське життя: працює в «Жіночій громаді», «Просвіті», «Пласті», веде курси для неписьменних, водить сільських дівчат на денні вистави в театр. З початком І Світової війни разом з Оленою Степанів організовує першу жіночу чоту Українських Січових Стрільців, яка складалась із 33 жінок і 300 чоловіків.

Зліва – дес. Г.Дмитерко, хор. С.Галечко, О.Басараб. Відень, 1917 р.

У Перемишлі Ольга знайомиться зі студентом політехніки Дмитром Басарабом, керівником студентського товариства «Основа». 10 жовтня 1914 року у Відні вони повінчалися. Однак, родинне щастя було недовгим – 22 червня 1915-го Дмитро загинув на італійському фронті в першому своєму бою.

Ольга з чоловіком

Після смерті чоловіка Ольга Басараб вирішує присвятити себе допомозі пораненим українським жовнірам, розкиданим по різних шпиталях Відня. За свою благодійну працю у 1917 році вона була нагороджена срібною медаллю Червоного Хреста з військовим відзначенням, завіреним почесним головою Червоного Хреста – ерцгерцогом Францом Сальваторе.Читайте нас на https://www.facebook.com/naskryzhalyah

На запрошення уряду УНР Ольга Басараб у 1918–1923 роках працює секретарем українського посольства у Фінляндії, згодом бухгалтером посольства ЗУНР у Відні. В інтересах Української держави вона відвідує Данію, Німеччину, Норвегію, інші держави, легко провозячи через кордони документи, за які, у разі їх вилучення поліцією, були б підставою для звинувачення у шпигунській діяльності. У вересні 1920 року стає членом підпільної Української військової Організації, особистою зв’язковою полковника Євгена Коновальця.

Після ліквідації дипломатичних представництв УНР у 1923 році Ольга переїжджає до Львова, в умовах суворої конспірації співпрацює з референтом розвідки УВО Осипом Думіним. Для прикриття заробляє на життя в бюро нафтової фірми, приватними лекціями з мов.

Польський паспорт Ольги Басараб

Про характер доручень, які виконувала Ольга, практично не збереглося свідчень, адже усі справи УВО були суворою таємницею. Однак польська поліція, яка в ніч на 9 лютого 1924 року нагрянула з обшуком на львівську квартиру, яку Ольга знімала з подругою юності Стефою Савицькою, знайшла 19 аркушів документів УВО та агітаційну літературу. Обох жінок звинуватили в шпигунстві водночас на користь ваймарської Німеччини та більшовицької України й ув'язнили у тюрмі по вул. Яховича.

Ольгу жорстоко катували. Польських комісарів не зупинило, що перед ними тендітна жінка. Розтин показав численні гематоми, зламані пальці та ребра, сліди катування електричним струмом. Але Ольга не зрадила нікого. Поліційний протокол був короткий: «Я відмовляюся від усяких зізнань». І підпис - «Ольга Басараб».

«34-річна Ольга Басараб, тендітна на вигляд і маленька на зріст – усього 152 сантиметри, уперта за характером і не з лякливих, здавалося, не становитиме особливих труднощів для досвідчених фахівців вибивати показання із заарештованих. Та поліцейські глибоко помилялися. Ольга, можливо, упродовж усього свого життя готувалася саме до цього випробування. Та сподівання легко одержати від заарештованої відомості про членів підпільної організації, її структуру і наміри були марними. Ольга трималася мужньо і нікого не виказала. За свідченнями українських патріотів, які були на той час з-поміж в’язничної обслуги, від неї чули такі слова: «Сама попавши в біду, інших не видам…», - писав про неї дослідник історії спецслужб Олександр Скрипник.

Ольгу Басараб знайшли повішеною на гратах в камері №7 зранку 13 лютого 1924 року. У її камері на стіні знайшли написи: «Вмираю, замучена, помстіть! О. Басараб» та слова Богдана Лепкого: «За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну!».

15 лютого газета "Кур'єр Львівський" публікує замітку під назвою "Самогубство в арештах поліції". В ньому йдеться про бездомну українку Юлію Баравську, яка повісилась у в'язниці. Її тіло передали до Інституту судової медицини, а пізніше поховали за "держаний кошт".

На повідомлення більшість не звертає уваги. Більший резонанс має публікація "Трибуни робітничої". В ній друкують лист студентки медицини, яка була на розтині замордованої у в'язниці жінки. Львовом кружляють слухи про смерть затриманої українки. Та адміністрація в'язниці безперешкодно приймає передачі на ім'я заарештованих і громадськість не може зорієнтуватися, про кого мова.

Українські адвокати звертаються до комісара Міхала Кайдана за дозволом побачитися з Ольгою Басараб. Їм відмовляють.

— Якщо ви читаєте газети — то там все написано, — кидає поліцейський і зачиняє двері перед носом відвідувачів.

Лише після звернення Северина Левицького адміністрація в'язниці повідомляє про її загибель. Говорять, що повісилася.

"Смерть Олі поліція хотіла затаїти. Поховали під чужим прізвищем в масовім гробі на периферії Янівського кладбища у Львові. Від родини принимано харчі для Олі, якби вона жила, — згадував брат. — Та надовго затаїти смерти не можна було. Під натиском заходів родини й українського громадянства справа почала виходити на яв".

Українці мають свою версію трагедії — Ольгу закатував під час допиту Міхал Кайдан, а повішення — інсценізоване. Поліція не повідомляє про місце поховання. Його знаходять сестра покійної Іванка та дружина публіциста Дмитра Донцова — Марія Бачинська. Про місце випитують у гробаря.

Родина домагається ексгумації та перепоховання, а також судової експертизи. Її проводять у присутності українських лікарів та адвокатів. На тілі знаходять сліди численних побоїв, але причини смерті встановити не можуть — з моменту трагедії минуло 10 днів.

"Ексгумацію наказано у великій тайні, — згадував Северин Левицький. — Але мимо цього через одну ніч вістка облетіла цілий Львів. Явилася до 10-тисячна юрба народу, яка чим дальше почала приймати відносно поліції загрозливу поставу. Тоді спровадили відділи війська. Установили кулемети і силою усунули публику з кладбища на сумежні вулиці й горби".

Після похорону починаються арешти, пов'язані з несанкціонованими виступами на могилі та спротивом поліції. Крайового провідника УВО Андрія Мельника утримують у камері, де перебувала Ольга Бесараб.

26 лютого Ольгу Басараб перепоховали на Янівському цвинтарі. У церемонії прощання взяли участь кілька тисяч львів'ян і кількасот поліцейських. Очолили похоронну процесію десять священиків. Домовину з тілом несли студенти.

Портрет Ольги Басараб (художик Артур Орльонов)

Могила Ольги Басараб на Янівському цвинтарі всі наступні роки міжвоєнної епохи стала об'єктом паломництва українців. Але таємниця її загибелі досі до кінця не розкрита.