Аркан: таємниці танцю

“Аркан” є головним елементом обряду посвячення гуцульського двадцятирічного хлопця у легіні. Після участі у ньому він отримував право здійснювати танці, носити бартку (топірець) та підперезуватися широким паском, тобто ставав потенційним опришком. Перекази свідчать, що вперше гуцульський танець “Аркан” виконали витязі, які зійшли з гір.

“Тут, біля Дніпра, гуцули танцювали свій славетний аркан, вихровий танець карпатських богатирів” (Семен Журахович, Опов., 1956)

Шилов вважає, що таємниці Пращурів могли знати тільки члени генетичного, священного ордену, який у Карпатах називався “Аркан”. Окрім самих танцівників, учасниками таємних орденів є духи Предків, що постійно контролюють дотримання членами племені одвічних трайбових норм та цінностей.

“Гей, заграйте в бубни!

Гей, цимбали – грайте!

Вийшли ми на доли,

Вийшли ми на горе

Ворогам Вкраїни,

А собі на славу.

Гей, сміються води!

Гей, радіють гори!

Дух – у нашім тілі,

Дух із нами діє.

У однім пориві!

Благодать – у силі!

Гей, прославте нині!

Гей, славіте вічно!

Українську долю,

Гей, карпатську волю!

Гей, орлине щастя

Здобувати воям”.

Танець Аркан є одним з древніх символів горянського життя. Згідно з деякими версіями він містить в собі елементи язичницького ритуалу. Найімовірніше, тоді це відбувалося у верхах, на полонинах, зрозуміло — під відкритим небом — ближче до Сонця та Богів…Читайте нас на https://www.facebook.com/naskryzhalyah

Горяни сходилися докупи — повільним кроком, зосереджуючись, концентруючись. Наближаючись одне до одного, готувалися до якогось важливого чину… Тоді наставав момент єднання цих енергій – чоловіки ставали в коло, закладаючи руки одне одному на плечі, творячи цим так званий солярний (сонячний, вогняний) знак.

“Єднання в братерстві, в шануванні та прославленні Сонця, Вогню, Вітру та Землі – Аркан, звільняв шалену енергію ритму, духу та свободи, рухаючись і зверху нагадуючи, священний арійський символ обертання Всесвіту – Свастя!”

Аркан далеко не єдиний танець у язичників-горян, який виконувався в колі та мав ритуальне значення. (“Гуцульські танці “коло”, “колесо”, “кругляк”, “кочело” теж виконуються в обрядовому варіанті, як рух по колу вправо і фактично імітують хід небесних світил (сонця)”, — твердить етнограф Л.Сабан).

Мистецтвознавець, хореограф Богдан Стасько пригадує, як на Львівщині спостерігав аркан у виконанні жіночого фольклорного колективу:

“Дівчата теж танцювали аркан, правда полегшений, не такий швидкий і складний. Вони приходили на полонину, приносили хлопцям їсти. А якщо не заставали пастухів на місці, то розкладали ватру і танцювали коло неї… То був танець очікування”, — пояснює хореограф.

Коло крутилося, рухи робилися запальнішими, гупання ніг передавалося горам, вібрація досягала наче самого нутра Землі. Швидше, швидше, швидше, ще, ще… Шкода, ніхто з дослідників не вказує, який момент був тією точкою екстазу, що дозволяла енергії нарешті вирватися назовні, а колу розпастися, “заспокоїтись”. Очевидно, лише самі танцюючі мимовільно відчували, коли наставала мить єднання з Богами. І навіть у сучасному цивілізованому сценічному варіанті Аркан вперто зберігає запалюючу силу, гуцульську чоловічу первісну, майже якусь звірину енергетику.

Як зауважив Роман Герасимчук у своїй монографії “Танці гуцульські” (що, опублікована польською в 1939 році у Львові), старі гуцули кажуть, що аркан у них існує віддавна. Але на якийсь час танець зник через те, що під час першої світової війни чоловіків-гуцулів не було вдома. Він відродився, як каже автор, “з покращанням умов життя (роботи в лісі) в 1925-1928 роках”. Тепер, говорить автор (на момент написання розвідки), його танцює виключно молодь, що навчилася аркану в повоєнні часи .

Аркан — танець, де хлопці демонстрували свої силу, спритність, дисциплінованість. Остання виявляється в умінні точно виконувати в танці команди лідера. В опришківському аркані є ватажок…

В рухах аркану вгадуються язичницькі знаки і символи, войовничі чи навіть бійцівські рухи танцюючих — чи то мисливців, чи то горян-воїнів, адже у аркані злилася танцювальна культура самих гуцулів та сусідів румунів, а може й дальніх від нас народів — романів загалом.

На кінець останніх тактів ведучий вигукує: “Гей, до кола!” Всі хлопці замикають коло, кладуть руки один одному на плечі та приставляють ліву ногу до правої. Праву руку з топірцем кладуть зверху лівої руки сусіда на його плече.

Образ “Аркану”, “зчеплених рук”, “чоловічого кола” пронизує всю поезію. І читач розуміє, що йдеться не лише про танець, мова йде про людське життя в цілому, життя чоловіка. Отож об’єднаймося у магічне вогняне коло сили і хоробрості, традицій та стародавньої братерської енергії.