Лесь Сердюк:акторське серце

Лесь Олександрович Сердюк народився на Покрову, 14 жовтня, 1940 року в Харкові, названий на честь Курбаса. Батьки були акторами (тато — корифей Національного театру знаменитий курбасівець Олександр Сердюк мати оперна співачка Анастасія Левицька), що й визначило подальшу долю хлопця. 
У сім років — перша роль. У 21 — диплом Харківського театрального інституту. У 23 — кінодебют: робота у «Загибелі ескадри» з Георгієм Жжоновим і власним батьком. «Відтоді я належав кінематографу нероздільно», — заявляв Сердюк. Але певний час він працював у театрі: Харківському академічному ім. Шевченка (1961–1964), Ризькому ТЮГу (1964–1965), Київському російському академічному ім. Лесі Українки (1966—1970). А вже з 1970 року зайнятий на кіностудії Довженка. Сердюку пощастило влитися в золоту еру українського кінематографа: Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, Борис Брондуков, Кость Степанков, Леонід Осика...

Під знаком Леся Сердюка у нашому фільмофонді залишилося до ста картин: перераховувати всі — місця замало, виокремити певні — заперечити інші. А хто любить — той згадає сам: його незабутній образ суворого козака із прискіпливим поглядом, який, як справжній воїн, любив коней і часто їздив верхи. У Леся Сердюка була всього одна кінематографічна відзнака: приз за кращу чоловічу роль у фільмі «Солом’яні дзвони» на фестивалі у Карлових Варах (1988), хоча кіно — це не спорт, і якось по–дурному роздавати нагороди за першість. Також Сердюк мав звання заслуженого артиста УРСР і народного артиста України. Але жив у маленькій однокімнатній квартирці на околиці Києва.
У 60-ті Сердюк-молодший, як чеховський Треплєв, захоплюється новими формами. Його підохочують, що в Москві «колобродив» «Современник», і в Харкові мав би виникнути подібний театральний організм. Зі своїми колегами Лесь репетирував у клубі автомобілістів з 11 вечора до п'ятої ранку п'єси Шатрова, Зоріна.

У 1961–1964 — актор Харківського театру драми ім. Т. Г. Шевченка, в 1964-65 — Ризького ТЮГу, в 1966—70 — Київського академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, у цьому ж театрі спалахне полум'я його яскравого роману з актрисою Іриною Буніною (у них дочка Анастасія). Потім шляхи розійдуться. І у нього - з коханою жінкою і дочкою. І у нього ж - з театром ...

З 1970 — Київської державної кіностудії ім. О. Довженка. Потім, коли в Україні почнеться період «безкартінья», його покличуть на Свердловську студію.

Актор знявся в понад 90 фільмах. Серед останніх «Пригоди на хуторі біля Диканьки» (2008), «Від любові до кохання» (2008), «Мамай» (2003). У стрічці «Легенда про Княгиню Ольгу» Лесь Олександрович зіграв князя Святослава. Єдиний кіноактор, який зіграв Святослава.

Остання робота, в якому глядачі могли бачити Леся Сердюка — фільм «Тарас Бульба» російського режисера В. Бортка, у стрічці Сердюк зіграв козака Товкача.
2Цей гучний блокбастер став для Сердюка поворотом по «службової» лінії. Через багато-багато років він повернувся на театральні підмостки. Правда, вже київські - на запрошення Б.Ступки. З 2008 року — актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

І ще викладацька діяльність (завдяки Леоніду Осиці, який і запросив його на кінофакультет) викладачем акторської майстерності в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого.
Після 37 річної перерви повернення в театр обіцяло акторові цікаві перспективи. Його любили франківці. Зовнішність такого мудрого і злегка іронічного «старого» знайдеш сьогодні не в кожній трупі.
І остання роль. Образ символічний. У чомусь пророчий. У гіркому своєму залишку, загалом, гідний доль артистів значних. Це герой монодрами С.Беккета «Остання стрічка Креппа». У п'єсі за героя «говорять» магнітофонні записи (такий драматургічний принцип).

Але в театрі вирішили, що без живого голосу не обійтися. І «порушили» канони Беккета, але інтуїтивно вгадали суть історії, розказаної для жменьки глядачів самим Сердюком ... З кафкіанського істоти, що копошаться у своєму маленькому «секонд-хендівською» маленькому світі, завдяки артисту все одно проростала Людина ... Прорізався його живий - людський - голос ... який, може, й нікому поруч розчути, так він і розмовляв не з «ними», а тільки з собою або з Богом ... Тому-то на його єдиною (і останній) прем'єрі і плакали ... «Все» розуміли - і не хотіли прощатися.

Навесні 2009 року у Леся Сердюка виявили рак легенів. Він проходив стаціонарне лікування в Києві. Потім продовжував курс хіміотерапії, але все виявилося безуспішним.
Лесь Сердюк помер у середу вранці 26 травня 2010. У нього залишилося двоє дітей — дочка Анастасія (актриса Анастасія Сердюк–Буніна) та син Лесь, який після закінчення операторського факультету зайнявся бізнесом. У Театрі Франка ще мали ставити виставу «Останній запис Креппа» з участю актора... Йому було всього 69 років.

Спогади про Леся Сердюка

Легендарний актор українського радянського кіно Лесь Сердюк про своє життя і наше кіно: "Одна моя дружина Люся Татьянчук просто втопилася перед будинком у Дніпрі, вийшла зранку до річки, а в неї трапився інсульт, просто щезла у воді і все...
...У кожного чоловіка буває така ситуація, коли він відчуває, що потроху перетворюється на старого цапа, а молоденькі ж подобаються… страшне! Ось я і кинувся у цей вир. Причому з повною самовіддачею – такою, як на театральній сцені чи в кіно. Одного чудового дня я приплентався до неї, а вона зникла.
Взагалі, важко переказати, що у той період творилося в моїй душі… Життя моє йшло в якусь чорну дірку і, здавалося, нічого не могло мене врятувати.
Причому, головою я все це розумів, але… знаєте як ото кажуть: все розумію, та сили волі не маю. Ліз я в цю дірку дуже активно і, як мені здавалося, з великим задоволенням… І в один з таких депресивних моментів я зателефонував своїй давній знайомій Асі, через дві години вона таки прилетіла до мене літаком з Донецька. З тих пір ми нерозлучні більше чверті віку..."

Князь Святослав і український націоналіст

У 1983 році Лесь Сердюк знімався у фільмі Юрія Іллєнка «Легенда про княгиню Ольгу». Його роль була сильна й визначна — він грав хороброго й харизматичного князя Святослава. «Коли Іллєнко запросив мене у «Княгиню Ольгу», я перелякався, бо на такі ролі не запрошували наших акторів», — пригадував Лесь Сердюк. На жаль, у відомих кінематографістів, що працювали над цим фільмом, спогади вже не збереш: немає Степанкова, Миколайчука, а віднедавна — й Іллєнка. Олександр Денисенко, який грав роль князя Ігора, батька Святослава, пригадує, що в цьому фільмі вони з’являлися у різних епізодах. Але водночас разом працювали в картині «Провал операції «Велика ведмедиця» режисера Анатолія Буковського, яка знімалася паралельно.

— Зйомки відбувалися в Коломиї, й так ми їздили з Коломиї до Черкас. У фільмі Лесь Сердюк грав бандерівську роль, а я — голову сільради, закоханого у бандерівку. Словом, традиційний сюжет тих часів. У акторів є звичай — залишати в костюмах, у яких вони грали, записочки. І от Сердюк, переодягнувши костюм, іде й мучиться — щось йому муляє у чоботі, а треба було пройти майже сім кілометрів, щоб дійти до місця зйомок, і кожен з нас мусив ще щось нести: хтось — штатив, хтось — лампу, хтось — саквояж. От Сердюк іде і свариться: «Ногу так муляє. Не встигли поміряти нормально. Привезли з кіностудії!». Не витримує, сідає по дорозі на лавку, знімає чобота й витягає звідти записку: «У цих чоботах знімався Юхим Копелян». Сердюк дивиться і каже: «Коли знав би, терпів до самих скель».

Його ролі не всі були позитивні. Думаю, що він не був реалізований як актор, він хотів зніматися в інших ролях... І нарешті після великої перерви — після кіно й Театру кіноактора (зараз у тому приміщенні театр «Браво»), де ми разом працювали у 80—90 роках, — він прийшов у Театр ім. Франка. Пам’ятаю, як Сердюк заходив до мене, на телекомпанію, і казав: «Так боюся, Сашко, всього цього діла — виходити на сцену». До речі, він у нас, на «Гласі», озвучував фільми, молитви. Потім ми зняли про нього фільм — режисер Ольга Мирончук, сценарист Валентина Галка. Мушу сказати, що Лесь був настільки віруючим, що коли у Лаврі були зйомки, то він виходив курити аж за ворота.

Лесь Сердюк був одним із небагатьох артистів, які йшли через психологію образу, це був актор, який мав дуже глибоку культуру. На жаль, наша сценарна справа й режисура не давали йому можливості розкритися уповні, як у «Вавилоні ХХ».

«Треба вийти по хліб, а думаєш: може, в цей час подзвонять, запропонують роль»
«Таке враження, що якась могутня сила, яка зветься держава, впилась у горло країні, що зветься Україна, і п’є з неї кров, п’є невміло й дуже боляче. Я роблю своє діло, працюю за професією, терплю, терплю й буду терпіти», — цими гіркими словами Леся Сердюка завершується документальний фільм про нього, знятий у 1999 році. Автор автобіографічної оповіді «Лесь Сердюк» Сергій Дудка каже, що планували зняти дві частини фільму, по 30 хвилин кожна, але потім на «Укртелефільмі» передумали й залишили одну півгодинну серію. «Лесь трохи хворобливо те сприйняв, — розповідає мені режисер. — Дуже шкода, що ми знімаємо про акторів, які померли, а вони могли б самі розповісти про свою біографію, своє життя. За радянських часів, як би там не було, Сердюк був зайнятий практично щодня. А потім... Якось мені казав: «Сергію, як–то важко. Треба вийти по хліб, а думаєш: може, в цей час подзвонять, запропонують роль». Сидів, чекав, переймався, що приходять сценарії серіалів, але в них Лесь не дуже хотів грати.

У Сергія Дудки Лесь Сердюк знімався ще в одному фільмі — художньому, це був 1993 рік. «Місяцева зозулька» — за повістю Валерія Шевчука «Місяцева зозулька з ластів’ячого гнізда», — розповідає Сергій Дудка. — У цьому фільмі — кілька головних ролей: жінки, яка хоче влаштувати своє життя, і двох кавалерів, які за певні послуги допомагають їй збудувати хату. Одного грає покійний Валентин Троцюк, другого — Лесь Сердюк, за роллю він одружений, але дома теща й модерна дружина, а його тягне до цієї простої жінки. На зйомках мене вразило, як він по–дружньому ставиться до актриси, яка виконувала головну роль, Лесі Войневич. Це був її дебют, вона зі львівського ТЮГу, і хоча в театрі проробила майже 20 років, дуже боялася камери, режисера й такого партнера, як Лесь Сердюк. Третина, якщо не половина її здобутків — його здобуток. І ще підкуповувало його бажання працювати якомога більше. Першого дня ми зняли певні сцени, виконали, так би мовити, норму й готувалися до невеликого відзначення події, а Лесь такий насуплений до мене підходить: «Сергію, так діло не піде!» — і таки змусив нас з оператором ще одноденну норму зняти.

«Моя любима дружина Асенька»
У фільмі «Лесь Сердюк» актор оповідає, що одного разу, висловлюючись словами американського поета Ленгстона Х’юза, опинився перед останнім поворотом.

— Я подзвонив одній знайомій на другий кінець України і так поюморив: «Знаєш, приїзди на мій похорон. По–моєму, мені вже кінець наступає». Через три години вона була у мене в хаті. Вичистила всі авгієві конюшні. Осталась жить. Взяла моє прізвище і стала моєю любимою дружиною Асенькою.

Знайомі Леся Сердюка оповідають, що він дуже любив свою дружину, завдяки їй побачив світло у житті. Вона йому відповіла тим же: «У 1962 році в театральному інституті я зустріла Леся Сердюка, і слава тобі Господи, що 20 років потому Господь і батько благословили нас на цей шлюб. І він уже моя частина, я — його. Я відчуваю його і вдень, і вночі, коли він приходить додому, і коли його немає... Він — моя доля, моє серце, моя любов, моя радість».

Вийшов син у люди: «Солом’яні дзвони»
«А потім Іллєнко запросив мене на роль Вільготи у «Солом’яні дзвони», 1987 рік. Це була мука, це було пекло. Я там практично грав дві ролі: молодого і старого Вільгот. Вів себе у цій картині бездарно», — тільки дуже критична до себе людина може так оцінювати свою визнану роботу, як це зробив Лесь Сердюк. Хоча роботою у «Солом’яних дзвонах» він, очевидно, пишався: «Після фестивалю я повіз приз до батька. Він дивився, гладив: «Вийшов син у люди».

— Як на наш погляд, картина була гарна, — пригадує партнер Сердюка по фільму Михайло Голубович. — Там і Ніна Матвієнко грала — мою дружину. Картина описує події Другої світової війни. І в ній Лесин герой мене спалює. Лесь на майданчику був працьовитою простою людиною, доброзичливим до всіх. І що мені подобалося — якщо грав негативного за тими часами персонажа, намагався привнести в нього щось позитивне. У народі кажуть — у кожного своя правда. І коли є різні точки зору, виникає конфлікт, і люди включають розум, щоб ліквідувати той конфлікт.

Максим Зеленчук,Наталя Дмитренко,Лариса Салімонович