Микола Устиянович: забутий митець

Корнило Устиянович був українським художником, зачинателем історичного, портретного і жанрового живопису в Галичині, поетом, драматургом, публіцистом, редактором і журналістом.

Як зазначив Микола Голубець (1891–1942) в “Історії української культури”, виданій у Львові у 1937 р., “Корнило Устиянович, що поряд із малярським пензлем з не меншим запалом орудував пером, — це справді трагічна своєю багатогранністю індивідуальність, якій рідне громадянство робило кривду за життя й не поправило її по смерті митця. Остаточно залишився Устиянович в уяві громадянства як типовий дилетант, не без таланту, але без основної освіти і внутрішньої дисципліни, розмінений на дрібні речі”.

А сам Корнило Устиянович у 40-річчя своєї творчої праці, в ювілей, на який ніхто не відгукнувся навіть серйозною статтею у пресі, з гіркотою, підводячи підсумки свого життя, писав: “Півсотні церков має мої ікони, п’ятнадцять - іконостаси, одинадцять - стінописи, у сімох залишив я, крім декоративних картин, вартісні твори мистецтва за час від 1862 р. до 1902 р. І тих 40 літ праці не принесло мені ані грошей, ані слави. Так само, як моя літературна праця не діждалася заслуженого признання. Був я і загину загальновідомим, але ніким не поважним, не любленим щиріше і дилетантом у всьому. Не захопив я нікого і так зійду зі світу, хоча бачиться мені, що так воно бути не повинно…”.

І справді, за час, що минув відтоді, мало що змінилося. Зійшло покоління тих, які ставили Корнила Устияновича в один ряд з Франком. Більшість створеного ним невідомо нашим сучасникам. За цей час вийшли лише дві розвідки присвячені його літературній творчості та малярству. Зрештою ми навіть не знаємо точної дати його народження.

Корнило Устиянович народився 1839 року літом в селі Вовкові на Львівщині, де його батько був парохом в церкві Введения Пресвятої Богородиці. Пізніше відомий український письменник Микола Устиянович, організатор Собору руських вчених у 1849 р., якого галицькі українці називали “Соловейком Русі” за пісенну, близьку до народної, чисту мову, автор “Пісні опришків” та “Верховину, світку ти наш”, обтяжений великою сім’єю, майже все життя провів на парафіях у глухих селах, марно намагаючись потрапити до родинного Миколаєва або хоча б до сусіднього Роздолу. До Миколаєва, де на пересіченні нинішніх вулиць Устияновичів і Болоня стояла дерев’яна хата Леонтія Устияновича, постійно заїжджали його внуки, щоб набратись того незвичного творчого духу, який дарувала і дарує миколаївська земля.

Микола Устиянович

Початкову освіту Корнило здобув у селі Дуліби, в приватній школі учителя Романчука, що мав репутацію доброго педагога й вихователя. Саму школу жартома називали “академією в Дулібах”. Там вчилися діти нечисленної національно свідомої інтелігенції, яка не спішила посилати своїх нащадків до польських та німецьких шкіл.

Отримавши добру підготовку в Дулібах біля Стрия, Корнило Устинович продовжив навчання в гімназії та реальній школі (в Бучачі й Львові). Вчився він охоче, що матеріальне становище батька спричинилося до того, що він не закінчив жодного з цих закладів. Провівши у львівській гімназії сім років, він так і не склав випускних екзаменів.

Пізніше, згадуючи гімназійні роки, Корнило Устиянович напише: “Під кінець моїх гімназійних студій попав я в читальні бібліотеки Оссолінських на патріотичні повісті польські, а в польській літературній часописи “Prsyjacel domowy” на декотрі цікаві для мене статті і поезії, що тикали Галицької Русі і козацтва. Теплі історичні співи за часи князів галицьких польського поета Моргенбессера визвали в моїй душі більше патріотичного чуття, ніж Зубрицького “Історія”, котру я насилу читав, а польські повісті Чайковського (Садика-паші) як: “Гетман України” і другі наповнили моє серце народною горделивостею і тугою за нашою славною, хоть нещасною минувшостею”.

Не закінчивши ні гімназії, ані реальної школи, але будучи всесторонньо обдарованим, Корнило Устиянович у 1858 р. зумів вступити до Віденської Академії мистецтв, де навчався до 1863 р. Одночасно, як госпітант він слухав у Віденському університеті лекції з римської історії Йосифа Ашбаха (1801–1885) з історії архітектури і скульптури Гартвіга Егера (1819–1872) та з історії мистецтва Ервіна Айтельбергера.

Віденська академія мистецтв була тоді оплотом класицизму з його тягою до ідеальної краси, правильної композиції, чіткого рисунку, сильної характеристики образів та експресії.

У Відні, де сходилися представники численних “австрійських” народів, що входили до строкатої імперії Габсбургів, було багато слов’ян: українців-русинів, поляків, чехів, словаків, хорватів, сербів, словенців. В повітрі витали ідеї панславізму, які під впливом російських потуг трансформувалися в ідеї москвофілів.

Корнило Устиянович познайомився з членом російського посольства - протоієреєм М. Раєвським, відомим пропагандистом панславізму, і став відвідувати його салон, який по неділях й четвергах збирав слов’янську еліту Відня. Туди приходив знаменитий знаменитий сербський поет і просвітитель Вук Караджіч (1787–1864), з яким К.Устиянович мав нагоду познайомитися. Під впливом салону Раєвського Устинович почав вивчати російську мову і захопився російською літературою, особливо поезією Олексія Хомякова (1804–1864), який пропагував панславістські ідеї. Розчарувався К.Устиянович в ідеях панславізму лише після своєї поїздки в Росію у 1867 р. Про свої захоплення і розчарування він написав пізніше, видавши досить цікаву працю “М. Ф. Раевскій и российскій панславизмъ. Споминки зъ пережитого и передуманого” (1884). Нагода поїхати в Росію трапилася у 1867 р. Устияновича, який не мав коштів на таку поїздку, запросив князь Володимир Олександрович Черкаський (1824–1878), тоді головний директор Урядової комісії внутрішніх і духовних справ Царства Польського. Він запропонував Устиновичу роботу по розпису церков у Холмі. Це дало можливість художникові відвідати Варшаву і Петербург, по дорозі зупинившись у Вільнюсі, де зустрівся з Яковом Головацьким, членом “Руської трійці”, який піддався захопленню москвофільством, за що був усунений з кафедри української мови і літератури Львівського університету. Крім знайомства з творами мистецтва, художник знайомився з реаліями російського життя і політики, спілкувався з галицькими москвофілами, які жили тут в еміграції. Російський деспотизм і його практика стосовно інших народів привели до повного розчарування в ідеях панславізму. Зіткнувшись у Росії безпосередньо з царським деспотизмом, побачивши “яким він є “другом” поневолених ним слов’ян, Устиянович втратив віру в щирість ідей панславізму.

Українське образотворче мистецтво нового типу у Галичині робило тільки перші крокі. Митці потребують меценатів, а меценатів, яким було потрібне українське мистецтво, у Галичині практично не було. Замовниками виступало лише церковне керівництво, яке вимагало традиційних розписів. У багатьох напрямках живопису Корнило Устинович виступав піонером. Він не тільки розписував церкви, писав портрети і пейзажі. Він виступив як творець монументальних історичних картин, перенісши цей жанр і на церковні розписи, він працював як графік-ілюстратор і карикатурист.

У Корнила Устияновича не було можливості залишитися у Львові чи хоча б у Дрогобичі або Стрию. Батько перебував на парафії у гірському селищі Славську. Забезпечення священиків греко-католицької церкви у імперії дозволяло жити непогано (священики зовсім не залежали від зборів на своїй парафії, з яких вони собі нічого не брали, ці збори йшли у фонди допомоги вдовам і сиротам, на бурси і семінарії і ремонт та будівництво церков, до плебанії належали грунти, які здавалися в оренду або оброблялися найманими робітниками), але сім’я о. Миколи Устиновича була дуже великою. Старший з синів Корнило мусив після повернення з Відня з навчання в Академії якийсь час жити у батька в Славську на його утриманні. Тут були написані його перші картини, які принесли йому визнання. Однією з таких картин була в Галичині картина на історичну тему “Василько Теребовельський”

Образотворче мистецтво було головним в багатогранній творчості Корнила Устияновича. В багатьох жанрах він був першим. Так він написав близько 40 портретів. Серед них портрети Тита Реваковича, приятеля з юнацьких років (1868); композитора Порфирія Бажанського (1836–1920), автор праці “История руського церковного пения”, який записав і видав майже 4 тис. народних мелодій (“Русько-народні галицькі мелодії”); культурного і громадського діяча Юліана Лаврівського (1821–1873), народовця, учасника Руського собору 1848–1849 рр., одного з організаторів Товариства “Руська бесіда” та його театру; композитора Анатоля Вахнянин (1841–1903); портрети Іванни Савчинської та її дочки Анни Негребецької (1898), священика з Самбора Льва Щавинського (1898) та інші.

Портрет композитора А.Вахнянина

Першими в Галичині були композиції К.Устияновича на історичну тему (“Василько Теребовельський”, “Шевченко на засланні”, “Літописець Нестор”, “Плач Ярославни”, “Козацька битва”, “Семен Палій, лихом недобитий” (ілюстрація до поезії Т. Г. Шевченка “Чернець”), “Скасування панщини” та ін.). Вже в картині “Іван Богун” (1872) традиції академізму відступають перед романтичним натхненням. Патріотичний романтизм А.Гротгера був характерний і для К.Устияновича. В таких традиціях виконана картина “Козацька битва” (1890): на першому плані вмирає пробитий стрілою в груди юнак, якого підтримує старший козак з булавою за поясом.

“Шевченко на засланні”

Як згадував племінник художника Володимир Устиянович (стаття у у львівському журналі “Вістник” за 1933 рік, т. III, с. 652-657), що у домі сестри Марії у с. Саджавка біля Коломиї була картина Корнила “Масакра України”, яку вивіз з собою офіцер російської армії у 1915 р. і що з нею трапилося далі невідомо (на картині в заграві пожежів було зображено козака з раною в грудях, який помирає на палі, під якою лежать вбита жінка з вбитою дитиною та інший козак, який обнімає землю мертвими руками).

У 1882–1883 рр. він редагував й ілюстрував сатирично-гумористичний журнал «Зеркало» і «Нове Зеркало». Збереглися нечисленні пейзажі Устияновича («Дзвіниця», «Морський пейзаж», «Чорне море», «Кавказький пейзаж», «Скит Манявський», «Пейзаж з хрестом», «Захід сонця», «Ранок»), в яких, поруч з портретами, найсильніше відчутні традиції класицизму й академізму з нахилом до романтизму: Бойківська пара. Гуцул (1891), Гуцулка біля джерела (1891), Христос перед Пілатом (1880, Відень), Марія з Христом (1881), Літописець Нестор (1901).

Літописець Нестор (1901)

Після повернення з Академії, перебуваючи в батьківському домі в Славську, художник малював пейзажі чудових околиць Скільської верховини. Не забуває про пейзаж він і пізніше – під час мандрівки по Галичині та Буковині і навіть в часи подорожей за кордон. Про деякі з цих робіт маємо згадки в опублікованих скупих матеріалах про Устияновича. Відсутність цих робіт не дозволяє скласти ширшого уявлення про опрацювання жанру пейзажу в творчості митця, а твори, які збереглися, переважно етюдного характеру. Тому велику вартість в цьому відношенні мають фігурні композиції, в яких Устиянович пише сцени на тлі пейзажу. Ці твори, разом з відомими нам етюдами та пейзажами, дають деяке уявлення про Устияновича як пейзажиста. Здебільшого в своїх пейзажах Устиянович не виходить за межі формальних академічних прийомів. Це відчувається на таких творах, як “Дзвіниця”, “Морський пейзаж”, “Чорне море”, “Кавказький пейзаж”, “Пейзаж з хрестом” і “Скит Манявський” (зберігаються у Львівському державному музеї українського мистецтва).

Художник рідко демонстрував свої досягнення широким колам любителів образотворчого мистецтва. Вперше Корнило Устиянович виставив три картини на Господарсько-промисловій виставці в Коломиї (1881): автопортрет, Марія з Христом і Циганка. У 1898 р. з картинами “Шевченко на засланні ” та “Скит Манявський” та 5 релігійними картинами він виступив на першій виставці західноукраїнських художників у Львові, організованій Іваном Трушем. У 1900 р. на виставці в Народному домі у Львові виставив Мойсея та кілька рисунків.

Багато його картин не збереглося. У церкві у селі Вістовій біля Калуша, яку художник малював у 1891 році, між розписами на релігійні теми є зображення київських князів Володимира Великого і Ольги, а також великих розмірів композиція “Хрещення Русі”. На основі друкованих матеріалів знаємо також про невеликих розмірів картину “Плач Ярославни”, яка була в приватній збірці. Всі згадані картини, про долю яких в більшості немає поки що ніяких даних, свідчать про широту творчих задумів митця в історичній тематиці.

Автопортрет

Рідкісна тема для художників – Мазепа й Карл на одному полотні. Шведський баталіст Густав Олаф фон Седерстрьом, якого називали «художником Карлового війська», малював їх 1879 року в Стокгольмі. Його полотно добре відоме, більшість же і не підозрюють, що український митець Корнило Устиянович у 1873 році на Тернопільщині, в маєтку фабриканта й мецената Владислава Федоровича створив полотно «Мазепа на переправі» (хто каже – через Дніпро, хто – через Дністер), яке тепер знаходиться у постійній експозиції Національного музею ім. Андрея Шептицького у Львові. Це історичне полотно збереглося дивом. Його переховували співробітники музею і вперше представили публіці вже в незалежній Україні. Відомий і етюд Устияновича «Мазепа під Бендерами». А Микола Перекотиполе, дослідник творчості письменника й живописця, згадує, що в довоєнний час у Музеї Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Львові була картина Корнила Устияновича «Мазепа і Карл XII біля вогнища».

Найбільше працював Устиянович в царині церковного малярства. У 1872 році йому трапилась нагода побувати в “золотоверхому Києві”, про який він здавна мріяв. У Київ він поїхав разом з львівським купцем Диметом, який в 1861 році привіз із Росії до Львова кілька примірників “Кобзаря” Т. Г. Шевченка. У Києві художник зупинився у Печерській Лаврі й прожив там майже два місяці, копіюючи пам’ятники давнього мистецтва та малюючи на замовлення ченців образ “Воскресения” для їх друкарні при Лаврі. Монахи Миколаївського монастиря запропонували йому посаду директора в їх рисувальній школі. Однак художник не погодився, бо це обмежило б до певної міри його особисту свободу, і вирішив повернутися до Галичини.

Устиянович створив ікони для понад 50 церков, 15 іконостасів, 11 стінописів, 7 декоративних картин тощо, з яких помітніші: «Христос перед Пилатом» (1880) у Відні, «Мойсей» (1887) у Преображенській церкві у Львові, «Хрещення Руси», «Володимир Великий», «Свята Ольга» у церкві с. Вістова (Калущина) та ін.

В одній своїй статті про давнє мистецтво Устиянович писав: “Як наша архітектура церковна не є доціла візантійською, а вже радше нашою питоменною, народною, так і та іконопись галицько-руська не єсть – хоть і виросла на взорах Афонського монастиря – зовсім візантійською і починає визволятись із тісних форм монаших”. Далі художник доводить, що під впливом італійського мистецтва українська галицька ікона дістала більше “пластики” і “світліший колорит”, ніж від візантійського мистецтва. “О тім, – писав автор, – можна переконатись, придивляючись іконам, іконостасу в Богородчанах, на котрих вплив італійської живописі очевидний. Бачимо також по многих старих церквах так оригінально поняті і мальовані ікони, особливо ж картини церковно-історичні, що можна сміло говорити о зав’язавшихся початках, вправді дуже а дуже скромних, а все-таки початках своєї питомої народно-церковної живописі”.

Для цієї роботи митець сам добирав собі помічників, звичайно талановитих людей, які змогли б, крім технічної роботи, виконати за його проектами окремі композиції чи вивести орнаменти на стінах церков. Одним з таких художників, що працював разом з Устияновичем, був Степан Томасевич, родом з Микулинець, який вчився спочатку у церковного маляра Копровського в Збаражі, мабуть, художника-самоука, а пізніше в Академії красних мистецтв у Кракові. Він виявляв також інтерес до побутового та історичного жанрів. У 1893 році обох художників (Устияновича і Томасевича), які в цей час закінчували малювання церкви в селі Бутини біля Жовкви, було притягнено до судової відповідальності за розпис “Пекло”, намальований в бутинській церкві над хорами.

У пекельному казані, біля якого завзято порався український селянин, смажились грішники: польський граф Голуховський, колишній намісник Галичини, староста жовківського повіту Ляникевич та ще один шляхтич – представник австрійської адміністративної влади. Над казаном у повітрі літав упир з ковбасою і пляшкою горілки, за які польські пани купували тоді, під час виборів до сейму, голоси несвідомих селян. Збоку стояв селянин біля інших “виборчих атрибутів” – бочки з горілкою і міха з грішми, які сторожив шляхетський помічник. Композицію виконав Томасевич за ескізом Устияновича, який потім підправляв уже готовий розпис. Художників обвинувачували в тому, що вони свідомо надали картині тенденційного політичного змісту з метою антидержавної агітації і поширення пропаганди проти виборчої системи та взагалі проти польської шляхти, яка в цей час репрезентувала австрійську владу в Галичині. Цей процес відбувався протягом чотирьох днів в Краєвому карному суді у Львові в присутності численної публіки та представників преси. Завдяки вмілій обороні, обох художників було звільнено від кари. Художників тільки зобов’язали дещо змінити сцену “Пекла”, усунувши портретну схожість персонажів. Однією з манер, характерних для К.Устияновича як церковного живописця, було зображення в постатях портретів сучасників. Так в церкві в селі Денисові (Тернопільська область), яку художник малював у 1889–1891 роках, всі обличчя зображених постатей в іконостасі були портретами місцевих селян. В образі св. Миколи в боковому вівтарі він зобразив відомого громадського селянського діяча Степана Гарматія, члена радикальної партії, створеної І.Франком. Ця церква згоріла під час воєнного лихолітя у 1944 р.

Перші поезії К.Устияновича були написані “язичієм”, характерним для москвофілів російським суржиком. Вони почали друкуватися з 1861 р. Але після повернення з Росії, а, головне знайомства з творами Т.Шевченка та Марка Вовчка, де його захопили “сповійна гармонія слів, незрівняна простота стилю, високогуманні ідеї тих повістей, непорочна любов до народу…”, він перейшов на українську мову. Свої твори, які вже друкувалися в Коломиї, К.Устиянович, вичитавши коректуру, зняв з друку. Тоді ж у 1870 р. він спалив майже все, надруковане і написане “язичієм”, а свою історичну драму “Ярополк” почав переробляти на живу літературну мову.

Корнило Устиянович глибоко і ґрунтовно вивчав українську історію. Це був період, коли ще не було праць М.Грушевського, а тільк почали з’являтися розвідки його вчителя В.Антоновича, а галицька інтелігенція черпала свої знання з досліджень М.Погодіна і його галицьких послідовників-москвофілів. К.Устиянович виступив як перший популяризатор чисто української історії у поемах “Іскоростень” (1872), “Вадим” (1874), “Святослав Хоробрий” (1875). Його поезії, також переважно історичного змісту, писані українською народною мовою з 1872 р. друкувалися у “Галичанині”, “Слові”, “Зорі”, “Правді” та “Ділі”.

Плідним з огляду літературної творчості було перебування К.Устияновича в садибі одного з перших галицьких меценатів Владислава Федоровича в с.Вікно (нині Густинського р-ну на Тернопільщині). Це село було куплене у князів Любомирських українським шляхтичем Іваном Федоровичем, далеким від приском славетного козацького полковника Івана Богуна, батьком Владислава. Тут К.Устиянович написав кращі свої поетичні твори та драми. Тут він намалював портрет В.Федоровича, подарований пізніше львівській “Просвіті”. При допомозі В. Федоровича у Львові в 1875 році вийшов перший том літературних творів Устияновича (”Письма К. Н. Устияновича”, частина перша, що складалася з вступу і двох історичних поем “Вадим” та “Іскоростень”). У вступній статті до цієї збірки К.Устиянович сформулював основне завдання своїх своїх поем: “В сих думах старався я познакомити краян наших з мрачною старовиною, вияснити віру предків наших і в історичній правді показати минувші заглибші часи”.

В поемі ”Вадим” поет показав конфлікт пришлих з Рюриком скандинавів–варягів з місцевим слов’янським лідером Вадимом Хоробрим. Цю тему він розвинув і в поемі про часи княгині Ольги (”Іскоростень”), опертій на літописну розповідь про пімсту княгині Ольги древлянам за вбивство її чоловіка князя Ігоря. Історичні моменти автор майстерно переплів з народними переказами та міфологією.

Протягом двох наступних років з допомогою того ж В.Федоровича вийшли з друку ще два томи літературних творів Устияновича, куди увійшли дума “Святослав Хоробрий”, присвячена великому князеві Святославові Ігоревичу, та історичні трагедії “Олег Святославич Овруцький” і “Ярополк І Святославич, великий князь київський” (присвячена батькові М.Устияновичу). Цей поетичний, написаний народною мовою, виклад української історії дуже точний, базується на інформації літописів і правильному розумінні духу часу і тодішніх стосунків. З точки зору сучасної історичної науки ці твори можна вважати такими, що витримали випробування часом. Гостра критика І.Франка щодо концепції К.Устияновича в історичній частині помилкова. Корнило Устиянович в цілому вірно зрозумів і показав процеси варязько-слов’янського симбіозу. Враховуючи, що на той час археологічних матеріалів майже не було, а історичні дослідження з цих питань були доволі поверховими, це свідчить про глибоке і вдумливе вивчення джерел Корнилом Устияновичем.

Більшість поезій К.Устияновича були патріотичного змісту і захоплено сприймалися галицькою інтелігенцією. На кінець 1870-х К.Устиянович заслужено вважався найбільшим галицьким поетом.

До рідної мови

Рости, наша мово, рости, розвивайся

У силі та славі, рости в красоту ж,

І хлопської свити не пряч, не встидайся —

Народная свита нам наче кунтуш!

Рости, рідна мово, і будь нам щитом

На вражі, на люті затруєні стріли!

Сталися, гострися і будь нам мечом

Побідним — на підлі тиранськії сили!

І генії руські тебе підіймуть

Високо на світлі престоли науки,

І слави тобі діадему сплетуть,

Булаву законів дадуть тобі в руки.

Рости ж, наша мово, ми не принесем

Тебе із-за панства у жертву нікому —

З тобою мем жити, з тобою умрем

На волі, під волі гримучим псаломом!

Самбір, 29.Х.1898

Друзі запропонували К.Устияновичу постійну роботу у Львові, на що він з радістю згодився. Він з захопленням працював редактором та автором ілюстрацій перших галицьких гумористично-сатиричних часописів “Зеркало” (1883–1885) (в якому працював також І.Франко, тоді вони ще співпрацювали і старший Корнило Устиянович захопив молодшого Івана Франка ідеєю написання циклу казок “Коли ще звірі говорили”, що останній успішно реалізував) та “Нове зеркало” (1883–1885). Ця робота обірвалася у 1884 р., коли, зіткнувшись з недоброзичливістю з боку галицької верхівки, він покинув Львів і виїхав у Відень, де, будучи вже відомим художником, отримав кілька замовлень. З Відня у 1888 р. йому вдалося здійснити давно омріяну подорож до Риму. Повернувшись, використовуючи набуту на редакторській роботі журналістську практику, він написав яскраві спогади “В Римі і Неаполі” та “З подорожі до Риму”, опубліковані в газеті “Діло” у 1888 р.

Устиянович і далі продовжував виступати як ілюстратор та карикатурист у галицьких і буковинських часописах і газетах, регулярно також публікуючи нариси, оповідання, фейлетони та розвідки про галицьке мистецтво (”Дещо о нашій живописі церковній”, “Дещо о малюванню церков”, “Відозва до малярів церковних”). На базі зібраних фольклорних та літописних матеріалів він опублікував грунтовніші історичні розвідк про могилу князя Святослава Володимировича, вбитого з наказу брата Святополка в околицях Славська у 1015 р., коли сини св. Володимира боролися за владу по смерті батька, та наскельну фортецю Тустань.

У 1891 р. Корнило Устинович написав поему “Мойсей”, яка була опублікована у часописі “Зоря”. Патріотична галицька інтелігенція зустріла її з захопленням. У спогадах Б.Лепкого “Казка мойого життя” приведено суперечку батька письменника з І.Франком щодо поеми та картини К.Устияноваича у 1895 р. Батько письменника о. Сильвестр Лепкий, який сам писав художні твори і друкувався під псевдонімом Марко Мурава, захоплений поемою, почав цитувати її початок з описом безмежної безводної пустелі, якою пророк провадив свій народ: “… Мертва очам, німа для уха, Жене від себе жизні Духа”. І.Франко гаряче заперечував: “І цілого Мойсея він намалював зверху, до глибини душі тої великої людини не дістався, може, навіть, не пробував дістатися. Його цікавив рух, гест, грандецца. Люди на його образах – це не люди, лише актори.”. “І Мойсей на образі Устияновича також?” – запитав С.Лепкий. “І Мойсей, – відповів Франко. – Подивіться, як він стоїть, як таблиці тримає, як дивиться на Вас”. Зденервований о. Сильвестр Лепкий запально кинув: “Ну тоді, пане докторе, напишіть краще!”. Франко сказав, що напише і виконав свою обіцянку, створивши на початку ХХ ст. свого геніального “Мойсея”. Але, хто знає, чи була б ця поема, якби не було картин і поеми К.Устияновича? І чи був би цикл Лесі Українки “Невольничі пісні”?

У великій сім’ї Миколи Устияновича найбільш обдарованими виявилися найстарший Корнило і наймолодша Марія. Марія Бобикевич-Устиянович (1859–1942) ввійшла в історію літератури як українська письменниця-мемуаристка та близька подруга Ольги Кобилянської. Брат і сестра любили одне одного і контактували одне з одним, про що свідчать і портрети Марії та її чоловіка о. Сидора Бобикевича, і картини Корнила, які він їм дарував і дослідження Корнила Бобикевича, про свого вуйка, названого в його честь.

Останні роки свого життя М.Устиянович провів на Буковині у Сучаві (нині Румунія), в цьому місті його і було поховано. Тут у 1868–1874 роках жили і Кобилянські. Як згадувала пізніше Марія Устинович-Бобикевич, "на краю містечка Сучави була при гостинці велика керниця Шипіт. За нею простора толока, а близько неї стояв домик сім'ї Кобилянських". Сама ж Ольга Кобилянська згадувала інший дім, в якому жили Устияновичі. "Се був перший правдивий руський дім, у який увійшли ми, діти, й почули, крім у рідній хаті, і деінде руську (так звали тоді українську мову) мову й руські пісні; де, так сказати б, розумілися усі й жили одним духом: малі й дорослі, старші й менші". Цей будинок знаходився в центрі Сучави поруч з монастирем св. Івана Сучавського. Микола Устинович був до 1885 р. настоятелем храму Святого Воскресіння, збудованого у 1551 р. дружиною молдовського господаря Петра Рареша сербською княжною Оленою. Тоді Сучава була столицею Молдови. Ця церква збереглася, а будинок Устиновичів був знесений уже під кінець ХХ ст., коли режим Н.Чаушеску руйнував у Румунії не лише угорські, але й українські сліди.

Корнило Устиянович був у Сучаві 31 травня 1883 р. на весіллі сестри Марії з Сидором Бобикевичем. Там на цьому весіллі в домі Устияновичів, як вважає проф. М.Чередарик, і відбулося знайомство Ольги Кобилянської з великим румунським поетом Міхаєм Емінеску.

Читайте також Ольга Кобилянська: гостина у Саджавці

Марія Бобикевич-Устиянович (1859–1942) у 1905–1941 рр. з чоловіком жила в с. Саджавка на р.Пруті. Сюди до неї приїжджали Ольга Кобилянська (1918, 1928, 1929) та Петро Франко. Там зберігалися ряд робіт Корнила Устияновича.

Село Довге, на Дрогобиччині, було останнім етапом мандрівного життя Корнила Устияновича. Тут він помер 22 липня 1903 року під час розпису місцевої церкви, так і не закінчивши своєї праці. Він довго кружляв навколо родинного Миколаєва, народився недалеко і помер недалеко. Смерть художника, поета, письменника, драматурга, публіциста, українського патріота тоді мало хто помітив. Ні тогочасна преса, ні українські товариства, не вшанували гідно його пам’ять і одиноку могилу в Довгому ніхто не відвідав. Художник Іван Труш, який один відгукнувся на цю сумну подію, у своїй статті про Корнила Устияновича, вміщеній в “Літературно-науковому вістнику” у 1903 році, зазначав: “Устиянович, як маляр, був досить чуткий на зміни, яким підлягало малярство в останніх часах, його талант міг був виробитись навіть під старість, без огляду на невідрадний матеріальний стан артиста, треба лиш було, як не іншої суспільності, бо бодай невеличкого товариства, яке би могло було Устияновича артистично і інтелектуально піддержати”. Аналізуючи причини, які, на його думку, не дали повністю розвинутися таланту Корнила Устияновича, І.Труш зазначив, що ними були вплив Віденської Академії “заскорузлої в класицизмі, сліпої на реальні прояви життя”, і байдужа до мистецького життя громадськість, серед якої довелося працювати Устияновичу і яка тоді ще “не доспіла до мистецької культури”. Доля не була щедрою для Корнила Устияновича, йому фатально не щастило. Він всюди виступав піонером, торуючи шлях для інших, більш щасливих діячів. В цілому ж, як справедливо зазначив дослідник його мистецької творчості Я.М.Нановський, творчість Устияновича почала новий період реалістичного напрямку в українському мистецтві Галичини. Він, поза сумнівами, заслужив на добру пам’ять нащадків. А миколаївська земля може гордитися таким представником славного роду Устияновичів. Сучасне суспільство цілком дозріло, щоби сприйняти і деякі його твори, які не сприймала тогочасна критика і окремі з яких могли би добре послужити для патріотичного виховання молодого покоління.

Бойківська пара (до 1904)

Його ж історичні та мистецькі розвідки актуальні досі. Потрібні лише меценати типу Владислава Федоровича, щоби їх позбирати і видати разом з репродукціями картин, фресок, рисунків і карикатур. Тоді би можна було оцінити справжнього Корнила Устияновича. А це було би справжнім вшануванням його пам’яті .