Яків Водяний увійшов в історію національно-визвольної боротьби українського народу за незалежність як отаман Холодного Яру, один із організаторів Вільного козацтва на Черкащині, непримиренний борець із більшовицькими військами, політичний і громадський діяч, письменник. Крім цього, перебуваючи в еміграції, він активно співпрацював із розвідкою УНР, про що збереглися свідчення в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України, а також оригінальна світлина.
Народився Яків Михайлович Водяний 20 жовтня 1886 року у місті Сміла Черкаського повіту Київської губернії у багатодітній сім’ї. У 19-річному віці у складі групи есерів взяв участь у підготовці повстання на Чигиринщині проти утисків населення царським режимом. За це був заарештований і висланий для відбуття адміністративного покарання у Чернігівську губернію. Звідти одразу втік і подався до Києва. Там долучився до есерівської організації «Українська народна оборона», став командиром бойової дружини. Навесні 1907 року знову був схоплений поліцією. Шість місяців провів у Лук’янівській в’язниці, після чого на три роки висланий до Сибіру – у Наримський край (нині у межах Томської обл., РФ).
Через два місяці втік. Від царської поліції переховувався у Львові. Невдовзі повернувся до Києва, вкотре був арештований і знову потрапив до Наримського краю. Перебуваючи у засланні, розповсюджував українські газети та часописи. Аби після звільнення не забрали до російського імператорського війська, за два місяці до завершення терміну заслання знову втік. На цей раз подався не в Україну, а на Далекий Схід – до місця найближчого осідлого мешкання українців у так званому Зеленому Клині.
У Владивостоці жив до кінця 1911 року, брав активну участь у громадському і політичному житті. Невдовзі змушений був емігрувати, побоюючись переслідувань. Спершу упродовж нетривалого часу перебував у Японії, а потім оселився в Австралії, де після натуралізації працював майстром на меблевій фабриці.
Але щойно почув звістку про повалення у Росії царя, одразу ж продав усе своє майно і повернувся на батьківщину. Влітку 1917 року Яків уже був у Смілі. Він виступав на мітингах, закликав свідомих патріотів до боротьби за самостійну Українську державу, до гуртування в загони Вільного козацтва.
За певний час ім’я Водяного вже було на устах у багатьох земляків. Його обрали головою Смілянського повітового комітету боротьбистів, за кілька місяців – начальником смілянської міліції, а в жовтні 1917 року на козацькому вічі Смілянського повіту – полковником.
Під його проводом смілянські вільні козаки брали участь у боях проти російського більшовицького війська, що поверталось із Західного фронту і спрямовувалося на придушення Української Народної Республіки. Успішною була операція Вільного козацтва, зокрема і смілянського, проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринської.
Там були зосереджені найкращі курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветградщини. У бою, що тривав цілий день, мало не захопили коменданта російських військ в Україні Михайла Муравйова, який пробивався з Одеси на північ. Під час цієї операції черкасцями командував Яків Водяний.
Цей період його життя частково відображений у документах Державного політичного управління (ДПУ) УСРР, в яких зібрані матеріали про діяльність УНР в еміграції. У довідці від 9 листопада 1931 року під назвою «Про Якова Водяного» зазначаються цікаві факти з його біографії. Зокрема, йдеться про те, що в Австралії він «прийняв англійське підданство і мав прізвище Водан Джеймс». А після повернення в Україну під час «виборів гетьмана в газетах з’явилося повідомлення, що Вільне козацтво бажає обрати Водяного гетьманом» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 1812. – Т. 1. – Арк. 345).
У 1919 році Я. Водяний був заарештований органами ЧК, засуджений до розстрілу, але врятувався втечею. У 1921 році керував одним із гайдамацьких загонів у районі Холодного Яру і діяв спільно з отаманами Ларіоном Загороднім, Юхимом Ільченком, Пилипом Хмарою та іншими.
Бойові дії тривали до 1922 року, коли внаслідок каральних дій ЧК більшість повстанських отаманів була заарештована або знищена. Водяний вирішив продовжувати боротьбу в еміграції. У травні 1922 року він нелегально перейшов кордон із Польщею і спершу оселився у містечку Гусятині. Робота у страхових та кооперативних товариствах давала змогу увесь вільний час використовувати для написання мемуарів про українські визвольні змагання, а ще – для створення драми «Холодний Яр».
Згодом Якова розшукали представники уенерівської спецслужби в еміграції і запропонували працювати на розвідку УНР. Думка про те, що зможе бути корисним для втілення в життя української ідеї в нових умовах, його дуже захопила. Невдовзі, коли спецслужбу Військового міністерства Державного Центру УНР у екзилі у 1927 році очолив Всеволод Змієнко, Водяний почав із ним співпрацювати.
Під його проводом діяла добре організована група в містечку Гусятині і в селі Борсуки. Він мав свою агентурну мережу, яка добувала інформацію про справжній стан справ в Україні. Через перевірених агентів переправляв на українську територію листівки, журнали та іншу літературу, у якій звучав заклик не миритися з наявними порядками і боротися з радянською владою.
Інформація про те, що Яків Водяний з’явився на території Польщі і почав займатися контрреволюційною діяльністю, швидко дійшла до ДПУ. Чекісти розробили операцію з виманювання Якова на радянську територію. Досьє на нього постійно наповнювалося новими матеріалами. Про нього уже знали багато: і про місце мешкання, і про його найближчі зв’язки, і про уподобання.
Ось яку інформацію про Я. Водяного отримало ДПУ УСРР у 1928 році через свою агентуру: «25-го лютого в польський Гусятин приїжджав старшина петлюрівської армії Водяний Яків. Він об’їжджав всі села і містечка, де проживають укр. емігранти. Має доручення полковника Ковальського з Варшави прозондувати настрої емігрантів на випадок війни, а також вербувати серед них працівників для офензиви і дефензиви. Кажуть, що на випадок війни його переправлять на аероплані в тил червоних, де він буде піднімати повстання» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 12617. – Т. 17. – Арк. 62).
У 1930 році ДПУ УСРР надіслало у Москву в Іноземний і Контррозвідувальний відділи ОДПУ СРСР документ під назвою «Про Водяного». З огляду на реквізити на ньому, це була відповідь на запит із проханням надати інформацію про Якова Водяного і його зв’язки. У документі, з-поміж іншого, йдеться про таке: «Необхідно зазначити, що Водяний – давній український діяч дореволюційної формації, має великий досвід у підпільній і повстанській діяльності, земляк і особистий товариш, ще по дореволюційній спільній роботі, Андрія Лівицького» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 12623. – Т. 2. – Арк. 479).
Невдовзі Яків Водяний відійшов від розвідувальної діяльності, підтримуючи зв’язок лише шляхом листування з головою уряду УНР у екзилі Андрієм Лівицьким та керівником спецслужби Військового міністерства еміграційного уряду Всеволодом Змієнком. Але ці контакти, за його твердженням, мали приватний характер і роботи спецслужби не стосувалися.
Водночас органи ДПУ-НКВС, які вже мали достатньо інформації про причетність Я. Водяного до діяльності уенерівської спецслужби, не припиняли оперативного стеження за ним і не полишали надії поквитатися. Так, у документі від 9 листопада 1931 року, адресованому начальнику 3-го оперсектора ДПУ УСРР зазначається: «Основним завданням є виявлення і ретельне розроблення зв’язків Водяного і придбання спец агентури… Головний акцент у розробці зробити на виявлення нинішньої діяльності Водяного як агента розвідки УНР…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 1812. – Т. 1. – Арк. 344–346).
Неодноразово робилися спроби виманити його на радянську територію. Надсилалися листи від імені давніх друзів і знайомих, які розповідали про нібито щасливе й заможне життя на батьківщині і пропонували йому повертатися додому. Але Водяний, який знав дійсний стан справ в Україні і методи роботи радянських органів держбезпеки, не вірив цьому.
Розв’язка настала після того, як на Волинь і Галичину прийшла радянська влада. 27 вересня 1939 року Водяного знайшли й заарештували. Перебуваючи у в’язниці, він ще мав надію втекти, адже робив це неодноразово. Але більше не пощастило. До того ж чекісти вже знали майже все про нього і пильно наглядали.
На одному із допитів слідчий НКВС запитав Я. Водяного про плани Державного Центру УНР в екзилі щодо повалення радянської влади. Посилаючись на висловлювання керівника уряду УНР і свого товариша Андрія Лівицького, Яків зазначив, що перспективними планами у досягненні омріяної мети було і є виборення незалежності України і що при цьому головний розрахунок робився на інтервенцію іноземних держав проти СРСР і на підтримку в радянській Україні симпатиків УНР.
На судовому засіданні Військового Трибуналу Київського Особливого Військового Округу 7 лютого 1940 року Я. Водяний тримався гідно і на одне із запитань головуючого відповів: «Розвідку на користь УНР я проводив для інформування уряду УНР, який потребував інформації для дипломатичних представництв у міжнародних колах. Я усвідомлював завдання розвідки. Розумію, що розвідка є таємною війною, і я в цій війні брав участь…».
Але ніщо не врятувало життя колишньому холодноярському отаманові і уенерівському розвіднику. Вирок – «вища міра кримінального покарання – розстріл, без конфіскації майна, за відсутністю такого» – був виконаний 10 травня 1940 року.
За матеріалами СЗРУ
Колаж Василя ГЕРЕЯ
Розміщення цієї публікаці на інших сайтах без відкритого активного посилання
на "На скрижалях" заборонено.
Читайте нас на
Reviewed by Василь Герей
on
00:12:00
Rating:
Немає коментарів: