Віктор Чукарін (9 листопада 1921 – 25 серпня 1984) був видатним спортсменом. Гімнаст, якого неможливо було перемогти, двічі ставав абсолютним чемпіоном Олімпійських ігор (1952, 1956), володарем 11 олімпійських нагород (з них – 7 золотих), був чемпіоном світу (1954).
І це – коли йому було далеко за тридцять. Нині у такому віці більшість гімнастів вже на «спортивній пенсії». Але раніше здобувати перемоги у спорті не дозволила війна. Вона почалася саме того дня, коли він закінчив Київський технікум фізичної культури.
Віктор, прокопчений веселим чорноморським сонцем юнак, виріс на березі Азовського моря, в місті Маріуполі, на давньому гербі якого був орел. Родина Чукаріних перебралася сюди із степового села Приазов’я, бо місто розросталося і запрошувало людей – молодих, здорових, сильних. До таких і належав наймолодший Чукарін, життєрадісний, непосидючий, іноді бешкетливий хлопчисько. Якось побачив на стадіоні показові виступи гімнастів, якими супроводжувалися усякі масові заходи того часу, і вирішив спробувати у тому спорті свої сили. Повернувшись додому, негайно спорудив поперечку і спробував робити якісь вправи. З того почався шлях знаменитого спортсмена до олімпійського п’єдесталу. Але між тою саморобною поперечкою і великим спортом лежала велика прірва, наповнена гіркими випробуваннями.
Про нього, багаторазового олімпійського чемпіона, вийшло чимало публікацій та книг. Звісно, тодішня офіційна пропаганда ревно пильнувала, щоб спогади про Чукаріна мали більш-менш «причесаний» вид і узгоджувалися з ідеологічними постулатами. Проте доля великого спортсмена була встелена не лише пелюстками троянд, а й гіркими колючими тернами.
Випускника київського технікуму фізкультури з першого дня війни викликали у військомат, зарахували в артилерійську частину і відправили на фронт. Через кілька тижнів під Городищем, що біля Черкас, артилериста Чукаріна поранило в голову, а потім почалися табори полонених. На руці Віктора з’явилося татуювання – 10491, з яким він жив довгі чотири роки в німецькій неволі. Мабуть, йому повезло, що він потрапив в селянську родину на півночі, поруч із кордоном з Голландією. У перші місяці війни полонених було стільки, що їх віддавали на роботу, куди потрапив і Чукарін. Господарі цінили свого наймита, який опанував німецьку мову і міг спілкуватися, їли з ним за одним столом.
Відомий український тележурналіст Фарід Досаєв, теж випускник Львівського інституту фізкультури, плавець-олімпієць 1956 року, кілька років тому створив фільм про Віктора Чукаріна для циклу «Атлети віку». І Фарід Абдулович знайшов ту німецьку родину, в якій колись працював українець. Живою залишилася лише донька господарів Ленні Брюнс. Під час війни їй було 19, а Віктору – 20 років. Коли автори фільму приїхали до неї, вона, вже старенька, лежала в лікарні. Вони ледь вмовили лікарів допустити до неї з кінокамерою. Дасаєв зайшов у палату, а Ленні простягла руки до камери і промовила : «Лібе Віктор!» Вона знала, що він давно помер. А через кілька днів не стало і її.
В цій німецькій родині довго зберігали сувенір, який 1942 року Віктор подарував їм на якесь свято. Що він міг подарувати? Зумів сплести з соломи у формі серця шкатулку. Там вони зберігали листування з ним. Коли 1952 року він став олімпійським чемпіоном, і газети різних країн розмістили його фото, Брюнси впізнали в ньому «свого» Віктора. Вони написали йому листа, вказавши таку адресу: «Львів, Віктору Чукаріну». Важко собі уявити, але лист дійшов! Зав’язалося листування, німці почали збирати витинки з газет, фотографії, сувеніри, листи від нього, навіть створили в помешканні невеличкий музей, присвячений олімпійському чемпіонові, який колись працював поруч з ними. Чукарін навіть хотів поїхати до них, але його не випустили з країни. Для приватних поїздок він був невиїзним, а у складі офіційних делегацій за ним завжди «приглядав» представник «Контори глибокого буріння». Була ще одна спроба Ленні зустрітися з Віктором під час Олімпійських ігор 1972 року, що проходили у Мюнхені. Вона приїхала до олімпійської столиці, але у ці дні вересня араби розстріляли групу ізраїльських спортсменів, і в олімпійському селищі ввели особливі заходи безпеки. А коли Чукарін звернувся до керівника гімнастичної делегації Юрія Титова за дозволом вийти до міста, то його не випустили на зустріч…
Боже провидіння берегло цю людину. Все-таки він пережив табори військовополених і потрапив на роботу. Останні дні війни він зустрів у концтаборі Зандбостель на березі Північного моря. У перші дні травня полонених завантажили на баржу, загнали людей в трюми, і заміновану вивели в море на поталу хвиль. Тільки через кілька днів британський сторожовий корабель натрапив на судно без керма і відтранспортував його у найближчий порт. Звільнені люди були подібні на живі скелети. Одним з них був Чукарін.
Повернувшись додому, він перебував під наглядом, адже був подвійним «ворогом народу» як син репресованого ще у тридцяті роки батька і як полонений. Довший час жив без паспорта, хоча мріяв повернутися на навчання у Київський інститут фізкультури. Нарешті восени 1946 якийсь із начальників в Маріуполі змилостивився над ним і дозволив видати документ. Та термін вступу до інституту минув, однак на щастя він довідався, що такий спортивний інститут щойно відкрили у Львові. Миттєво приїжджає до Львова, але теж вже запізно. Та знайшовся «ангел хоронитель» в особі колишнього викладача того київського технікуму фізкультури, який закінчував Чукарін, і майбутнього олімпійського чемпіона як виняток таки зарахували на навчання.
Йому було 26 років, і він знову почав інтенсивно займатися гімнастикою. І тренер трапився Петро Тимофійович Собенко, лагідна людина, але вимогливий фахівець зі спортивної гімнастики. Тренувався щодня, хоча таке ще не стало правилом для спортсменів, тренувався завзято і вперто повторював елемент за елементом, щоб досягнути довершеності. 1948 року вперше став чемпіоном СРСР у вправах на брусах. Це був його улюблений снаряд, на якому він особливо витончував свою програму. Чукарін за свою прихильність до брусів навіть отримав прізвисько «Брусевич». Завдяки фанатичній працелюбності 1949 року став абсолютним чемпіоном СРСР, але за кордон його ще не випускали. Вперше виїхав 1951 року, за рік до Олімпійських ігор у Будапешт, де проходив міжнародний фестиваль молоді та студентів. Розповідають, що з Москви прийшла телеграма відправити Чукаріна на змагання. Йому терміново зробили закордонний паспорт і відрядили в Угорщину. Мабуть, зрозуміли, що без чемпіона можна й не перемогти, а тоді була єдина вказівка, що радянські спортсмени – найсильніші у світі.
На Ігри 1952 року Чукарін поїхав лідером команди. Ціною виснажливих тренувань, неймовірної сили волі він став справжнім атлетом світового рівня. Він і став першим представником України, який здобув на Олімпійських іграх золоту медаль. Отримав її за найкращий результат в опорних стрибках. Це було 22 липня 1952 року – історичний день для олімпійського спорту України. Потім були наступні перемоги і, мабуть, тільки він міг розповісти, скільки мужності та сили волі вони йому коштували. Про це знала його дружина Клавдія Іванівна, з якою вони побралися у Львові 1948 року.
Це була спортивна сім’я, адже Клавдія Іванівна теж займалася гімнастикою, а потім багато років тренувала дітей в ДЮСШ. Вони познайомилися на змаганнях в Ленінграді, підтримували робочі стосунки – він допомагав їй як тренер. І лише через кілька років ці стосунки переросли у щось глибше, хоча вона й не вірила у серйозність їхнього роману: була на два роки старша за нього і мала семирічну доньку від першого шлюбу Інну. До речі, майбутню дружину славетного львівського плавця Георгія Прокопенка. Але Віктор був наполегливий, і Клавдія переїхала з Воронежа до Львова. Вони побралися і народили ще двох доньок – Віку та Олю. Мали дачу на Збоїщах, де у нечасті вільні хвилини пропадали на свіжому повітрі за роботою на землі.
Через чотири роки у Мельбурні Чукарін знову став абсолютним чемпіоном (у 35 років!). На цьому він завершив кар’єру спортсмена і одразу став тренером, а згодом і суддею міжнародної категорії. Здавалося, що знаменитий спортовець буде купатися у променях слави, а він, як і раніше, приходив щодня на роботу, скромно працював на кафедрі гімнастики інституту, тренував молодих гімнастів, і це було для нього найголовнішим.
Оця його скромність та порядність часто дратували чиновників від спорту, які постійно згадували його «неблагонадійність». Чукарін ніколи не намагався під когось прилаштуватися чи упадати перед керівниками спорту. Можна пригадати, що через оту непоступливість і вірність принципам порядності потерпів і його найздібніший учень Володимир Сафронов, якого принесли в жертву, не включивши до складу збірної команди на Олімпійські ігри 1976 року. Стільки праці і сподівань пішли намарне.
У нього справді були недоброзичливці серед високого спортивного начальства. Може, йому не могли пробачити принциповість у суддівстві змагань найвищого рівня, де до нього зверталися «допомогти» своїм. Відома історія, що мала місце на Олімпійських іграх 1960 року у Римі. Чукарін тоді входив до складу суддівської колегії. Там у боротьбі за золоті медалі зіткнулися японець Такаші Оно і киянин Борис Шахлін. До Чукаріна звернулися з проханням: «Мусиш зробити все, щоб переміг наш спортсмен. Ти – комуніст. На карту поставлено престиж країни». Віктор Іванович як член КПРС піддався на вмовляння і пішов наперекір власній совісті. Він вмовив своїх колег – фіна та німця – поставити такі оцінки спортсменам, щоб на перше місце вийшов Шахлін. Пізніше Чукарін признався, що йому було дуже соромно, коли трибуни свистом зустріли оцінки гімнастів. Після цього він прийняв рішення ніколи більше не йти проти сумління. Коли на наступних міжнародних змаганнях він не послухав вказівок і ставив справедливі оцінки, то пізніше над ним влаштували справжнє судилище і стали «не рекомендувати» на суддівство. Він це дуже болісно пережив і більше ніколи не сідав за суддівський пульт. Мужня людина, яка перейшла драматичні роки війни, повернулася у великий спорт і перемагала на найвищому рівні, не знайшла сили проти людських вад.
Чукарін був автором багатьох нових складних елементів, які донині виконують гімнасти. На жаль, тоді цим елементам не присвоювали імені. Це почалося від японця Цукахари, чиїм іменем названо різновид опорного стрибка. Потім було сальто на колоді Ольги Корбут, переліт Делчева на перекладині тощо.
Відомий львівський скульптор Чайка ще за життя нашого героя виліпив його скульптуру. Мужній атлет з поглядом переможця обіперся на спортивні бруси. Саме така скульптура стоїть на могилі Віктора Чукаріна на Личаківському кладовищі, на головній алеї трохи вище Івана Франка, ще одна така ж довго стояла у гімнастичному залі, а нині зберігається у читальному залі бібліотеки Львівського державного університету фізичної культури. Багато років проводяться традиційні змагання юних гімнастів в пам’ять олімпійського чемпіона. У Львові та Маріуполі його іменем названі вулиці. Цьогоріч рідний навчальний заклад проводив у вересні олімпійський тиждень, присвяченій своєму видатному випускникові, якому в листопаді могло б виповнитися 90 років… А два тижні тому, 1 жовтня, померла й Клавдія Іванівна Чукаріна, яку в останню дорогу проводжали три доньки, внучки і правнучки.
Іван ЯРЕМКО, книга “100 персон львівського спорту”
Колаж Василя Герея
Розміщення цієї публікаці на інших сайтах без відкритого активного посилання
на "На скрижалях" заборонено.
Читайте нас на
https://www.facebook.com/naskryzhalyah
Reviewed by Василь Герей
on
06:57:00
Rating:
Немає коментарів: