Софія Галечко:гра зі смертю

Історія Софії Ґалечко — це історія жінки, котра випередила свій час. Щоб стати першою жінкою із військовим званням хорунжої під час Великої Війни 1914-1918 років, їй довелося подолати чимало перешкод. Та із закінченням бойових дій кар’єра у війську й далі була відкрита лише для чоловіків.

Ці проблеми Софія Ґалечко порушує в листах до полковника УСС Романа Сушка, фрагменти з яких подаються тут вперше.

Напередодні Першої світової війни українці переживали добу всебічного підйому. Іван Лисяк-Рудницький зокрема писав: “Перешкоди на шляху, були настільки сильні, щоб стимулювати дух боротьби, але не в тій мірі, щоб стримувати рух вперед.”

Особливий статус мала Галичина, де діяло безліч громадських та молодіжних груп, товариств, котрі ставили на перше місце ідеї культурного й політичного відродження України. У цьому середовищі формувалась Софія Ґалечко, котра народилася 3 травня 1891 року в Новому Сончі у польсько-українській сім’ї.

Батьки згодом переїжджають до Львова. У Галичині поділи між поляками та українцями, були доволі виразні — нерідко «кордон пролягав через подружнє ложе», коли йшлося про змішані польсько-українські родини.

Дім Ґалечко «ведений був по-польськи», а Софія та молодший брат Генрик «не мали українського товариства». З дев’яти років дівчина відвідує польську дівочу гімназію ім. Юліуша Словацького у Львові. Навчання в гімназії відіграло знакову роль у формуванні світогляду молодої Ґалечко. За спогадами сучасниць, викладачі гімназії, серед яких були і професори Львівського університету, підтримували в ученицях ініціативність та самостійне мислення.

Значний вплив на гімназисток мали гасла освітніх та гімнастичних товариств у Львові, що сприяли формуванню громадянської гідності та національної свідомості. Можна припустити, що саме в гімназії Словацького, де окрім польок навчались українки та єврейки, Софія Ґалечко «віднайшла Батьківщину». Вона здійснює вибір на користь України, її історії й культури, хоча успіхи з польської мови і літератури принесли їй визнання у старших класах та золоту випускну медаль 27 червня 1910 року.

До подруг-українок Софія Ґалечко пише з Ґраца, куди вступає того-таки 1910 року на філософські студії. Її листи відображають сімейну драму Ґалечко, адже «в хаті прийшло до розколу»: донька прийняла сторону батька-українця, брат вибрав культуру матері — польську.

Український Ґрац
У Ґраці Софія українізується ще більше. Вона вступає до популярного українського товариства «Січ», де, за спогадами Степана Витвицького, всі жили зі собою в сердечній дружбі.

По неділях і у свята кожен студент йшов у народ: до робітничого Товариства «Поступ», «Робітничої родини» — для проведення вечорів, виголошення рефератів з обов’язковими дискусіями потому. Українське студентство одноголосно обирає Ґалечко представницею слов’янського Товариства «Allgemeiner Krankenverein» (Загальна Медична Асоціація) у Ґраці. Дівчина є учасницею гуртка «Рідна школа», «Взаїмна поміч», ініціаторкою дискусійних вечорів філософсько-літературного характеру. Крім того, Микола Угрин-Безгрішний вказує, що Софія при університеті заснувала крамницю з канцелярським приладдям та гуцульськими виробами, завоювавши популярність «між чужими і своїми».

Софія Галечко, хорунжа УСС. Відень, 1917 р.

Очевидно, значний вплив на Ґалечко справила класична філософія Іммануїла Канта, Йоганна Фіхте, Фрідріха Шеллінґа, Ґеорґа Геґеля. У творах цих філософів людина розглядалася як етична істота, скерована на творчу активність, прагнення свободи, жертовність заради спільноти: “Перемогу здобувають не сила рук і не досконалість зброї, а сила духу… Шляхетна людина має бути готова навіть померти, щоб порятувати націю, щоб нація жила і вона сама прожила в ній те єдине життя, яке їй хотілося прожити.”

«Крила вистрілили з рамен…»
Яке життя хотіла прожити випускниця факультету філософії Софія Ґалечко? Напевно, щасливе і самодостатнє. Та наприкінці університетських студій вона переживає особисту трагедію — втрату від туберкульозу доброго товариша й нареченого Андрія Куровця. Її бойова подруга Гандзя Дмитерко згодом зазначає, що Софія ніколи не поборола цієї страшної втрати, «бо була здібна до найбільшої посвяти».

Початок І Світової війни започаткував формування модерної української нації: молоді люди були готові не лише воювати заради ідеї державності, а й віддати за неї життя. Софія Ґалечко відвідує санітарні курси Червоного Хреста, згодом зголошується до Боєвої Управи у Відні, де проходить військовий вишкіл. Тоді дійшло до першої зустрічі з Оленою Степанівною — якій Софія сказала: “Пірвав мене стрілецький рух! Якщо Вас приймуть, то і я стану стрільцем. Нам треба діяти спільно!”

Олена Іванівна Степанів (псевдо — Олена Степанíвна) (7 грудня 1892, с. Вишнівчик, Перемишлянський повіт, нині Перемишлянський район, Львівська область — † 11 липня 1963, Львів) — український історик, географ, громадська та військова діячка, перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера, четар Української Галицької Армії.

Олена Іванівна Степанів (псевдо — Олена Степанíвна)

Маючи в шпиталі Ґраца працю, з оплатою 270 корон, мешкання і харч, Софія «заставила золотий годинник, 3 золоті перстені й літературу німецьку вартости 200 К., прочі всі золоті і срібні річи призначила на самопоміч УСС». З грошей, що залишились, молода дівчина купує мундир, білизну та черевики, зовсім не пристосовані до жіночої статури, «прочі позичила або по більшій часті дала на ріжні ціли, які уважала за добрі».

Матір не зрозуміла її патріотичного поривання, інші все списували на популярні в той час гасла фемінізму: “Се бажання показатися рівними мужчинам — навіть у війні… зродилося під впливом емансипаційної літератури.”

До легіону УСС Софія Ґалечко вступає 2 вересня 1914 року, як і решта підданих Австро-Угорщини, що не досягли призовного віку (студенти університетів Львова, Ґраца, Відня, гімназисти та жінки). Через день новобранці склали на Привокзальній площі у Стрию присягу й відбули на доукомплектування до сіл Горонда та Страбичів під Мукачевим.

У щоденникових записах санітарки Софії Ґалечко читаємо: “Вісім днів їзди поїздом, три дні голодівки… та приїзд до Горонди — а тепер тихі зітхання слабих у шпиталі. Мої мрії здійснилися — працюю для України, йду кувати кращу долю… Кинула я книжки, науку, старий, спокійний Ґрац, забула про рідню, про іспити й увесь світ… Крила вистрілили з рамен і лечу на стрічу сонцю золотому. Чи спалить воно мене, чи загріє своїм огнем?”

Хорунжа Ґалечко
З початком Галицької битви, Софія Ґалечко перебувала у складі 2-ї сотні 1-го куреня під командуванням Зенона Носковського. Вона пізнає важке фронтове життя. Молода дівчина доводить, що у виконанні службових обов’язків є незмірно амбітною і серйозною.

Софія Галечко (1891 – 1918) – перша українська жінка-офіцер (хорунжа УСС) Добровільно вступила до легіону УСС. Поштівка з колекції Юрія Завербного

Скажімо, у важких боях 3–5 листопада 1915 року сотні УСС під командуванням Семена Горука та Зенона Носковського зуміли не лише втримати власні позиції, захопити в полон противника, але й завдати армії Олексія Брусилова, що проривалася до Закарпаття, відчутних втрат. Після баталій в районі Тухолька-Гребенів командир 55-ї дивізії генерал Іґнацій Фляйшман прибуває в легіон, для вручення старшинам Зенону Носковському, Якову Струхманчуку, хорунжій Олені Степанівні та Софії Ґалечко перших бойових нагород — Медалі Хоробрості ІІ класу.

Горук Семен (Сень),військовик, отаман легіону Українських січових стрільців і Української галицької армії (УГА),народився 12 вересня 1873 року у Снятині на Івано-Франківщині. Поштівка з колекції Юрія Завербного

Згодом дівчина отримує звання підхорунжої та командира чети у сотні Зенона Носковського, в серпні 1915 року — звання хорунжої. Її побратими сходились на думці, що між стрільцями нічим не вирізнялась, хіба «невисоким ростом, прикметним обличчям і великою безпретензійністю». Проте, у «Звіті воєнного кореспондента» австрієць Франц Мольнар захоплено акцентує саме на «ясноволосій» Ґалечко, котра силою ідеї, за яку бореться, мала над бійцями «лагідну, але непоборну владу». Не терпіла жодних потурань, відмовилась від тримісячної відпустки, щоб поправити здоров’я, бо інші отримували лише 14-денну. На цьому наголошує й Осип Назарук: “«Оригінальний хорунжий УСС», «майже діточна» Ґалечко в цілком подертих черевиках не пристала на пропозицію обмінятись з кимось, аби нести варту в холодну дощову ніч.”

Осип Назарук. З приватної колекції Романа Метельського

Про це, як і про воєнні будні на семикілометровому фронті від Семиківців до Соколова впродовж 2 тижнів, драматичні пристосування й тактики виживання читаємо в записах хорунжої Софії Ґалечко «Третя чета». Стрільчиня подає картину «старої війни» на річці Стрипа: помалу стріляє артилерія, відчутний брак амуніції, а поява трьох накладів патронів прирівнюється до найкращого обіду або скрині зі золотом.

Старшини УСС: Софія Ґалечко, Теодор Мамчур, Зенон Носковський, Павло Семирозум, Роман Дудинський та чех Здіславський.

Хорунжа Ґалечко, попри наказ поручника відступити, намагається не здаватися, врятувати кожного бійця третьої чоти: “Бити, хлопці, стріляти! Це — зрада!”

У момент, коли ворог захопив обидва села й оточив курінь щільним кільцем, Софія Ґалечко рятує «свою» чоту. Вона одночасно визначає місця для тридцяти угорських новобранців, котрі не завше її розуміють, віддає накази телефоністу й відчайдушно борониться до останнього патрона, коли решта відступає: “Якась гарячка опановує мене. Беру кріс і стріляю, як на стрільниці.”

«Та золотая Стрипа…»
Третя чота відчайдушно захищалася, доки не надійшла допомога Семена Горука з частинами 130-ї бригади. Росіян відкинуто за Стрипу, але сотня Зенона Носковського майже знищена.

«Її чота», завдяки переконливості, волі хорунжої Ґалечко, таки рятує своїх «найменших і наймолодших» хлопців, весь курінь. Ціна — неймовірні фізичні й моральні зусилля, коли «сонність і якась смертельна втома оповають тіло». Та Ґалечко не боїться бою: “Кулі як рій бджіл, що висипався у ясний сонячний день, бренять кругом мене. Мені це чомусь байдуже… Тріскає шрапнеля. Хочеться мені сміятися, кепкувати з неї.”

Видається, що для неї це гра зі смертю, для бійців — приклад відваги й геройства, достойні найвищої пошани.

Бої над Стрипою описані у численних фольклорних піснях і баладах, нерідко з іменами та прізвищами стрільців.

Ось, наприклад, фрагмент балади, опублікованої у збірнику Оксани Кузьменко «Стрілецькі пісні» (Львів 2005):

Понад наші товаришки ревіли гармати,
Степанівна і Ґалечко вміли воювати.
Воювали, добували і славу, і волю,
Та не одну зіставили могилу на полю.

Бойове сестринство
У боях над річкою Стрипою перетнулись шляхи Софії Ґалечко та Гандзі Дмитерко, котра згадувала, що їй було дуже зручно жити разом з хорунжою.

Згодом добрих товаришок, як і решту уссусів, відправляють у тил до травня 1916 року: “Нас зараз відставили до кадри [у резерв — прим. ред.]. Мене приділили до канцелярської провінціятури, а Софія була без приділу.”

Софія Ґалечко і Гандзя Дмитерко. Відень 1916

У кадрі хорунжа Ґалечко, щоб заповнити час, веде переписку з рідними: німецькою з батьком і братом, котрий перебував на Італійському фронті, польською з матір’ю, до тіток і сестер у Львові пише українською.

Та перебування у тилу для Ґалечко дається важко — самотність і одноманітність тилового життя їй були особливо осоружні. Про це хорунжа неодноразово пише до Романа Сушка, в полку якого воювала сотня Зенона Носковського

“Я в кадрі. Справа моєї участі пішла до АОК. Маю повну надію, що вдасться мені вирватися звідси… розуміється, своїми силами… На жаль, поки що мушу сидіти тут і думати, думати як нечесно поступили зі мною мої товариші і постаралися усунути мене. Гандзя і Рисівна в кадрі, Підвисоцька теж рівно ж тут, а я за 2 роки служби діждалася, що мене хочуть викинути як пса. За що маю так мучитися?”

Вона описує зустріч з батьком у Львові, котрий, довідавшись про кадру, «зачав витягати такі висновки, що попрощалася і від’їхала. Я душевно така змучена, пригноблена тим всім, фізично дуже слаба — від часу від’їзду з поля ходжу вічно з гарячкою, не годна їсти, ані спати. Все пусте».

Жінка у війську: непереборні перепони від «своїх»
Наприкінці червня 1916 року усусівки Софія Ґалечко та Гандзя Дмитерко дістають відпустки і їдуть до Відня, щоб з’ясувати своє подальше становище у легіоні. У столиці Габсбурґів, де панує «моральна та матеріальна нужда і всі тікають на захід», ними опікуються жінки з Українського Жіночого Комітету. Світлина того часу зафіксувала трійку українок Софію Ґалечко, Гандзю Дмитерко та Ольгу Левицьку-Басараб.

Усусівки у військовому строї різко контрастують з «віденським» класичним образом Ольги — у капелюшку, світлій сукні, з дещо розгубленим виразом обличчя. Січовички коротко острижені, адже санітарні умови на фронті не дозволяли носити коси. Їхні риси серйозні, загострені, пози — розслаблені, «тилові».

Гандзя Дмитерко, Софія Ґалечко й Ольга Левицька-Басараб. Відень 1916

Після віденської Боєвої Управи, де Софії Ґалечко та Гандзі Дмитерко відмовлено у поверненні на фронт, знову кадра [резерв], листи-звертання до полковника Романа Сушка: “Дуже сердечно дякую за пам’ять. Сама думка, що хтось щиро думає за мене і не байдужа йому моя справа — так мило вразила мене. Здавалось мені, що се той давний Сушко в чорнім плащи з’явився переді мною і сказав пару щирих, теплих слів. Я вже так привикла до поведення панів, що мені дивно, як хтось инакше ся відізве до мене.”

І далі: “Скажіть полковникови, що се «милосердя» і бажання увільнити мене від служби в поли [полі] принесло мені такі «користи», що…”

Хорунжа Софія Ґалечко, вчорашня випускниця філософських студій, безпорадна перед патріархальним світом. Їй, героїні Першої світової війни, чиї портрети друкували усі європейські видання, відмовлено у вищому прояві свободи — виборі задля самої себе.

У листі від 22 липня 1916 року вона пише до Романа Сушка: “Якби Ви знали, як страшно тужу за життям в поли і як мені тут гірко жити… Прошу, вступіть до мене до Кадри, дуже хотіла б побачитись з Вами. Ось Кінець буде таким мабуть, як 3-х товаришів з кадри, які сами збожеволіли, або — пальну собі в лоб. Мені прямо страшно тут. Дурію. Се не фрази, але дійсно жити тут не годна. Як я Вам всім завидую. Се підло так когось викинути по два роки служби… Не знаю, за що я так мучуся.”

Листи Софії Ґалечко промовисто засвідчують глибоку незгоду усусусівки з нехтуванням права вибору жінок, в тому числі щодо військової кар’єри: “Ходжу з кута в кут і думаю. Числю кроки там і назад і мимоволі приходять мені на думку замкнені в залізній клітці і льви, і тигри… Дусить мене тут воздух, давлюсь каждим кусником ласкавого хліба… Я за горда наче, довго не видержу тут. Гай, гай, якби я могла писати щиро про всьо, подати Вам точні факти. Голова болить і пукає з болю… Прошу Вас лише, яко доброго товариша давніх луччих часів, щоби Ви спитали полковника чи згодився взяти мене в поле, бо я ані в Кадрі, або за фронтом в теперішніх обставинах жити не могла. Піду дуже радо яко стрілець-рядовик, знаю зовсім певно, що він се може зробити.”

Влітку 1916 року, за сприяння полковника Романа Сушка й вищого командування, Софію Ґалечко та Гандзю Дмитерко відправляють на передову. Проте тиловий (кадровий) досвід не залишився без наслідків. Олена Степанів зауважувала, що хорунжа жила самітно, окремо, не харчувалася спільно з товаришами, бо відносини в коші не вдовольняли її. Про це читаємо в листах Ґалечко: “Так тихо, тихесенько в хаті. Тільки пташки на грушці перед вікном розповідають собі тихо сонно якусь Казку. Сиджу в хаті цілими днями, щоби оминути всякі симпатичні стрічі і не чути на кождім кроці договорювання і «видів» панів стрільців, або повних журби питань, коли і куда їду, що роблю з собою.”

Січовичка знову звертається до рідні: відомо, що 1917 року вона надавала матеріальну допомогу своїй родині, коли у Львові було сутужно з харчами, ще раніше провідала у Калуші батьків нареченого — д-ра Курівця з дружиною.

«Потрапила у вир і не виплила…»
Софія Ґалечко розуміла, що її подальше самоствердження в армії можливе за умови постійного самовдосконалення. У паузах вона читає підручники з військової справи, розв’язує тактичні завдання, що давались їй легко.

Та навіть фаховість і досвід не допомогли українкам 1918 року, коли без подання причин їх звільнили з війська. Це поклало початок марґіналізації жінок в українських збройних формуваннях — УСС та УГА.

Для Софії Ґалечко то був підступний удар: “Сидіти тут в теплій хаті, далеко від бойової лінії тоді, коли инші поруч в обороні рідної землі — сидіти тут здоровому… чоловік дуріє прямо з болю. Всякі аргументи докази се лише пусті звуки… Знаю, що згину, мушу згинути — лише болить мене, що, може, чужі люде будуть тоді зі мною. А я би так хотіла бути до кінця межи своїми і сего дождатися не годна.”

Хорунжа Ґалечко не бачила майбутнього поза фронтом — удома її, як здавалось, не чекали, через хронічне запалення очей не могла студіювати й працювати, під час війни втратила важливі документи: університетський диплом, свідоцтво санітарної практики в шпиталях Ґраца.

Під час останньої зустрічі Олену Степанівну насторожив вигляд Софії: “Ґалечко здалась мені ще дрібнішою, лице ніби присіріло, тонкі пальці були у безнастанному русі, курила надміру. Вона переживала щось дуже глибоко…”

Величезне напруження п’яти воєнних літ, безнастанна боротьба за своє місце у війську, брак підтримки серед колишніх бойових товаришів допровадили Софію Ґалечко до краю відчаю: “Повідали же нині, що кілько товаришів впало… Як я їм страшно завидую того безмежного спокою, того маленького сірого клаптика землі. Якби так хто дійсно любив мене і бажав мені щастя, поміг би мені відправитися з тої клятої кадри в поле. Се було би дійсне милосердя.”

Жінку, котра вибрала військову службу, чоловіки вкотре відкидали. І це нехтування з боку «своїх» врешті довело Софію до трагічної межі.

У червні 1918 року Софії Ґалечко надають відпустку з натяком, що їй варто перейти на цивільну службу. Гандзя Дмитерко, котра могла б її підтримати у критичний момент, переїжджає зі сотнею на Херсонщину.

31 серпня 1918 року, перебуваючи у знайомої учительки Ірини Підвисоцької в селі Пасічна (нині Надвірнянського району Івано-Франківської області), Софія Ґалечко, не зрадивши ані словом свого стану, під час купання у ріці Бистриця «попала у вир і не виплила».

У вир Першої світової війни кинулися сотні українок, котрі записалися до військових формувань. Цей «вихід у світ» і слава, яку здобули усусусівки, воюючи у полі нарівні з чоловіками, зводились нанівець із завершенням бойових дій. Це породжувало цілий спектр проблем, призводило до трагічних наслідків.