Василь Андрусяк: полковник "Різун"

Січень особливими барвами героїзму і нескореності влився в історію багатостраждальної України. Цей час ознаменувався для України народженням провідника нації Степана Бандери, поетів Василя Стуса та Василя Симоненка, Актом вікопомної Злуки і кривавими Крутами. У цьому яскравому сузір`ї – легендарний командир УПА Василь Андрусяк (псевда «Чорний», «Різьбяр», «Різун», «Грегіт», «Коваль»). Полковник УПА, командир 22-го ТВ Станіславівський «Чорний ліс» (1945-1946 роки), талановитий природжений партизанський тактик, сміливий та мужній захисник України.

Василь Андрусяк

Народився майбутній повстанський командир 14 січня 1915 року у м. Снятині Станіславського воєводства у родині Василя та Євдокії Андрусяків. Крім нього у сім`ї ще зростали брат Олександр та сестри Марія й Анна. Його батько за фахом працював ремісником, відомий громадсько-культурний діяч у повіті. Ази першої науки Василь здобув в особі священника Йосипа Проця, який заклав фундамент релігійно-національного виховання. Хлопчина уже з раннього віку мав неабиякі здіб­ності, про що свідчив той факт, що він 11-річним (потрібно на той час мати 14 років) став учнем державної гімназії у Снятині, де вже навчалися його старший брат і сестри.

Снятин, 1942 р. Концерт на честь Тараса Шевченка. Сидить третя справа Євгенія Гуцуляк-Андрусяк. Стоїть в останньому ряду шостий зліва Василь Андрусяк.

Це – час панування Польщі на західноукраїнських землях, гноблення й утиски українців не могли залишити байдужим хлопця. Юнак мав постійні клопоти з польськими вчителями, які свідомо занижували йому оцінки за те, що усвідомлював себе українцем, не криючись ні перед ким. Серед своїх ровесників відзначався великими організаторськими здібностями. Саме Василь Андрусяк у 8-му класі гімназії створив молодіжно-патріотичний осередок ОУН. Польська поліція у 1933-му вистежила діяльність гуртківців і заарештувала їх, у тому числі й Василя як керівника. За антидержавну діяльність засуджений на 2 роки тюрми. Покарання відбував у Коломийській в`язниці. Вийшовши на волю, заснував осередок спортивного товариства «Сокіл», став активним учасником місцевої «Просвіти».

Юнацтво ОУН. Стійка біля Божого гробу в церкві св. Михаїла в Снятині 1942 р. На колінах перший зліва Володимир Гуцуляк, брат Євгенії. У центрі Василь Андрусяк.

Під псевдом «Чорний» очолив повітовий провід ОУН. Виступав організатором молодіжних зустрічей на історико-літературні теми у читальнях «Просвіти». Був знаною людиною на теренах краю. Тому не дивно, що прихід червоних визволителів і так званий вересень 1939-го стали для Андрусяка, як і для десятків тисяч національно-свідомих краян, випробовуванням волі і твердості духу. 5 жовтня 1939-го енкаведисти з приміщення «Сокола» забрали Василя і запроторили до коломийської в`язниці, на якій замість польського стягу височів уже червоний більшовицький прапор. Оскільки не вистачало в оперативників прямих доказів, та з огляду на те, що Василь вміло спростовував звинувачення, через три місяці його звільнили. У 1939-1940 роках Василь навчався у Коломийському педучилищі, опісля закінчення якого недовго вчителював у сільських школах.
У 1940-му з новою силою розкручується маховик арештів та репресій українства. Заарештували брата Олександра, друзів з підпільної боротьби Івана Баб`юка, Юрія Френзея, Михайла Гуцуляка, Стефанію Чермушку, Івана Якимця, Миколу Петровського, Анну Петровську та десятки інших патріотів. Майже всіх їх розстріляли московські опричники у Дем`яновому Лазу наприкінці червня 1941 р., коли панічно відступали від німецького вермахту. Василеві дивом вдалося вирватися з рук чекістів.

Другий зверху Василь Андрусяк, псевдо «Грегіт», «Різун». Курінний УПА в Чорному лісі

Подолавши понад 20 км глибокими снігами чорногірські крутосхили, він потрапив до рук мадярських прикордонників, де його запроторили у концтабір. Він втікає, але його знову спіймали і повернули у табір. Відчайдух Василь утік вдруге і вдало. Добрався до Австрії, де проходив військовий вишкіл. Навесні 1941-го вступив до батальйону Ролянд. Взяв участь у поході на Україну. Восени того ж року повернувся додому й очолив Снятинський повітовий провід. Вдома дізнався про страшну звістку, що наприкінці 1940-го органи радянської влади вивезли на Сибір його батьків, сестру Марію, братову дружину з малими дітьми. Батько з мамою уже ніколи не повернуться з холодних красноярських країв. Їхні могили далеко від рідної землі. У 1942-1943 роках Василь під псевдом «Різьбяр» очолив Коломийський окружний провід ОУН, який охоплював територію сучасних Городенківського, Снятинського, Коломийського, Косівського та Верховинського районів Івано-Франківської області. Постали нові відповідальні завдання, тривав процес формування боївок, далі УНСО (Українська національна самооборона), яка переросла в УПА, боротьба з виявленням і знешкодженням агентів польської дифензиви, румунської сигуранци, радянського НКВС, гітлерівського гестапо. Повітові провідники щомісяця здавали звіти окружному, у т. ч. і служба безпека, на підставі цих звітів «Різьбяр» складав звіт за цілу округу.

Обласний провід ОУН мав регулярну достовірну інформацію. Виходячи з цього, повстанські зверхники розробляли тактику боротьби з коричневими наїзниками. Під керівництвом «Різьбяра» проведені успішні операції зі звільнення коломийського повітового провідника «Куряви» боївкою «Грома», де вирішальну роль відіграв Костянтин Геник «Крук» – референт СБ Косівського повітового проводу. До речі, той самий «Крук» у Коломиї застрелив німецького прислужника Рибчина, коли їхав фіякром додому. У липні 1943-го «Крук» у Шешорах на власній віллі застрелив директора шпиталю у Коломиї Станіслава Коліневича, який свого часу працював лікарем у польському концтаборі для січових стрільців. Там він знущався над полоненими, вводив їм смертельні ін`єкції, змушував хворих та поранених українців сідати на кутик стільця і з погордою та єхидством промовляв: «Ось твоя незалежна Україна під дупою». Навесні 1943-го окружний провідник «Різьбяр» із групою сміливців здійснив рейд теренами Снятинщини і Городенківщини. Розгромлено німецьку залогу у Городенці, захоплено вагон цукру, який мали відправляти до Німеччини, частину захопленого цукру розділили по теренових організаціях. Пізніше потрохи перевозили у гори для потреб УПА. Частину цукру завезли у Заболотів на склади, а далі невеликими партіями – у гори. Влітку 1943 року Андрусяк за завданням проводу один із перших відходить до УНС та організовує відділ особливого призначення (ВОП) у Чорному лісі. У липні 1943-го командував відділом із 17 вояків, а вже на початку серпня відділ «Різуна» разом із боївкою СБ «Чорноти» знищив фашистські склади із пальним та мастильними матеріалами у Тисмениці. Далі знищено «лігеншафт» у Марківці. У вересні відділ став чотою, у листопаді переріс у сотню «Змії». Наказом ГВШ УПА ч. 2/44 булавний «Різун» від 26 січня 1944-го підвищений до звання хорунжого, виконував обов`язки командира куреня «Скажені» групи Чорний Ліс. (ГДА СБУ Ф 13. Справа № 376. Том 60, аркуш 225).

Сотня «Змії» постійно оновлювалася, давала кадри для створення сотні «Месники» командир «Благий», а також сотня «Довбуш» командир «Гамалія». У травні 1944-го сотня «Дружинники» під командою «Черника» входила до куреня. У квітні-червні курінь успішно вів бої з червоними партизанами Кулагіна, завдання якого – опанувати Чорний ліс, але його повстанці очистили від кулагінців. 30 червня 1944-го курінь інспектував крайовий командир УПА – Захід майор Шелест, сотні вирушили у рейди. Сотня «Довбуша» залишилася у Чорному лісі, наприкінці серпня ввійшла в окремий курінь «Гамалії». Три сотні рушили рейдом на Захід. 9 липня курінь «Скажені» під командою «Різуна» на горі Лопата у Долинському районі вів жорстокий бій з полком гітлерівців та мадярів цілий день, ворожі втрати – не менше 150 чоловік. Після успішного бою сотні маршем пішли на Захід. Сотня «Дружинники» направилася під Перемишль, де перейшли фронт і стали основою формування куреня ВО 6 «Сян». Сотні «Змії» та «Месники» діяли у Дрогобицькій області, де вели бої з гітлерівськими й мадярськими частинами, які відступали, роззброювали їх. Вояки цих сотень у числі перших дали «Присягу вояка Української Повстанчої Армії» (УГВР), сотня «Змії» – 5 серпня, сотня «Месники» – 6 серпня. (П. Содоль. УПА 1943-1949. Довідник 2. Нью-Йорк. Пролог. 1995 р., стор. 167).

У період від вересня 1944-го до січня 1945-го курінь «Скажені» під командою «Різуна» рейдував по всій області, зводячи бої з військами НКВС, атакував обласний центр, низку райцентрів. 25 листопада ввечері повстанські сотні під командою «Прута» атакували Лисець, а «Благого» – Богородчани. Повстанці вривалися у райцентр, завдаючи ворогові значних втрат, знищили радянські установи. Ворогові прибула допомога – танки та панцерники зі Станіслава (П. Хмара. В огні повстання. УПА на відтинку Чорного лісу 1943-1945. Упорядники Степан Лесів, Ярослав Коретчук. Калуш. 2014, стор. 84). Щоб не попасти в оточення у Чорному Лісі, як це сталося з куренем «Гамалії» у листопаді 1944-го, хорунжий Різун» наказав усім сотням, які там знаходилися, вирушити у рейд. 4 грудня чотири сотні на чолі з «Різуном» залишили Чорний ліс і пішли рейдом на село Горохолино, а далі – на Отинію. У ході цілоденних боїв із переважаючим ворогом сотня «Чорноти» у районі села Велесниця розбила цілу роту більшовиків. (П. Мельник, стор 85). У непростій обстановці командир «Різун» прийняв рішення постійно рейдувати, змінювати місця постійної дислокації, атакувати ворога. Курінь «Благого» вдарив по Богородчанах, завдавши ворогові значних втрат. 15 грудня здобули фабрику взуття та шкіри у Тисмениці. 16 грудня повстанці «Прута» з командиром «Різуном» у райцентрі Тлумач звільнили із тюрми майже 100 в`язнів, знищили радянські установи. Сотня «Стріла» під орудою «Хмари» подалася на Гуцульщину у район Березовів, а сотні «Шума» і «Бойка» повернулися у Станіславську округу. (П. Хмара, стор. 87). У січні 1945-го Василь Андрусяк призначений командиром 22-ої ТВ «Чорний Ліс, підвищений до звання поручника». (П. Хмара, стор. 101).

6 січня 1945-го курінь Василя Андрусяка ліквідував пересильний пункт у селі Ріп`янка недалеко від Калуша, знищив 120 енкаведистів. 7 січня – запеклий бій у селі Рибному. Командир, як завше, перебував у найгарячіших місцях, підбадьорюючи стрільців своєю улюбленою фразою «Не чую війни!». 8 куль продірявили кожух, 2 влучили в руки, при цьому праву руку розтрощила розривна куля. Медсестра Богдана зупинила кровотечу, хірург Володимир Манюх наклав шину. Поранений «Різун» продовжував керувати боєм. (Михайло Андрусяк. Брати вогню. Коломия. 2005 р. стор. 603). Аж через тиждень у лісничівці біля села Петранки Рожнятівського району командира прооперував молодий лікар «Пастер» (Олексій Зеленюк). (М. Андрусяк, стор 604). Постійну медичну допомогу пораненому курінному надавав лікар Ярослав Мартинець «Берест» із Богородчан. Навесні 1945-го безстрашний повстанський командир нагороджений «Золотим хрестом 2 кляси» (Літопис УПА. Основна серія. Т. 3. Торонто. 1978 р. стор. 37). У 1945-му, будучи пораненим, у перерві між боями написав брошуру «Як перемагати». Одержав Четверту Срібну Зірку за поранення. (П. Содоль. УПА 1943-1949 р. Довідник. Нью-Йорк. Пролог. 1994, стор 64).

11 травня 1945-го Василь Андрусяк одружився з Євгенією Гуцуляк, з якою знайомий ще з 1930-х років.

Євгенія Гуцуляк-Андрусяк.

 Дружба молодих націоналістів переросла у палке кохання, яке вони пронесли чисто і світло через своє коротке молоде життя. (М. Андрусяк, стор 605). Закінчення Другої світової війни в Європі дало змогу сталінському керівництву перекинути великі військові з`єднання для боротьби з національно-визвольним рухом. У ситуації, яка склалася, потрібно було приймати неординарні рішення, діяти в залежності від обстановки.

Снятин – «Соколи», 1939 р. Сидять зліва направо: Євгенія Андрусяк, Василько Андрусяк, Регіна Горук, Зеньо Гоїв; стоять зліва направо: стриєчна сестра Олеся Слободян, Грищук, Анна Керницька, Софія Лукавецька.

Вищий провід УПА вирішив: вирушати у рейд у сусідні країни і донести правду про повстанчий рух нескореної України, продемонструвати перед світом незламність та нескореність української нації, і невипадково, що саме з 22-го ТВ «Чорний ліс», де командиром «Різун», у травні 1945-го курінь «Підкарпатський» під командою хорунжого Павла Вацика «Прута» вирушив у рейд на Польщу і Словаччину. Закерзоння стало головною ареною кровопролитної бойні між українцями та поляками. Ці землі населяли здебільшого українці, а потім їх включили до складу Польщі. Намагання польської влади позбутися українців на прадідівських землях стали головною причиною польсько-українського протистояння. Навесні 1945-го польські бойові відділи знищили українські села, зокрема, Завій, Середниця, Пашова, у селі Павлокома поляки знищили до 500 українців. (В. В`ятрович. Україна. Історія з грифом секретно. Харків. 2015 р., стор 225).
Відділи УПА провели кілька акцій, спрямованих проти польських жителів, адже саме повстанські відділи у 1945-му контролювали великі території. Окупаційна комуністична польська влада, як правило, перебувала у добре укріплених містах. Одним із таких місць, звідки час від часу здійснювали бандитські напади на українських жителів, стало містечко Бірча. Виходячи із ситуації, командування УПА на Закерзонні дало вказівку повстанським відділам здійснити акти відплати. Наприкінці 1945-го декілька сотень упівців здійснили два наступи. Оскільки курінь «Прута» перебував у рейді саме у тих краях, то вночі з 22 на 23 жовтня 1945 року українські сили прорвали оборону поляків, увірвалися у місто, розбили тюрму, визволили в`язнів, повністю знищили військові казарми. (В. В`ятрович, стор 227). Після цього курінь пішов рейдом на Словаччину, де головним завданням стала політична та пропагандивна робота. Словацькі громадяни у більшості ставилися до повстанців прихильно. Навіть існували випадки, де їх зустрічали музикою і квітами, допомагали харчами, на відміну від чеської адміністрації, яка ставилась вороже. (П. Мельник, стор. 178). У цілому за час рейду повстанці «Прута» пройшли з боями більше двох тисяч кілометрів. У листопаді 1945-го прийшли у Чорний ліс, де стали на постій недалеко від с. Грабівка. (П. Мельник, стор. 175). Курені 22-го ТВ восени 1945-го на теренах Карпатського краю продовжували активні бойові дії проти червонопогонників. Командир відтинку невгамовний «Різун» постійно рейдував по області, ставив нові завдання перед куренями щодо активізації боротьби. Наказом ГВШ УПА ч 3/45 від 10 жовтня 1945 року «Різун» підвищений до звання сотника з дня 31 серпня 1945 року. (ГДА СБУ. Фонд 13. Справа № 376. Том 60, аркуш 239).

20 жовтня 1945-го курінь «Сивуля» під командою «Іскри» Ігоря Дячишина атакувала промисловий центр Битків у Надвірнянщині, де спалено майже 20 нафтових вишок. Знищено ворожий гарнізон у Дзвинячі Солотвинського району, у районі села Маняви захопили багато зброї. Курінь «Бескид» на чолі з хорунжим «Довбушем» під час рейду на Тлумаччину напав на місто Тисменицю, де здобув велику кількість кожухів та шкіри, чимало зброї, розбив кілька станиць стрибків. (П. Хмара, стор. 165).

Командир «Різун» особисто підготував план нападу на Станіслав. 31 жовтня, саме перед святом Листопадового Зриву, курінь «Дзвони» під командуванням «Хмари» вів бої у місті у межах теперішніх вулиць Короля Данила, Вічевий майдан, Гетьмана Мазепи, село Пасічна. Повстанці випустили по ворогові півтора тисячі штук набоїв, кинули близько 50 гранат. Брехлива радянська пропаганда писала у пресі, що цей наскок зробили не упівці, а власовці. (П. Хмара, стор. 167-168). Курені «Сивуля» та «Смертоносці» (командири «Іскра» та «Чорний» Данило Рудяк із с. Назавизів Надвірнянського району) атакували районний центр Надвірну, де завдали енкаведистам значних втрат серед особового складу і в плані матеріальних цінностей. (П. Хмара, стор. 169).
Курінний «Довбуш» зі своїм куренем у складі сотень «Шаблі» і «Тура» наприкінці листопада успішно атакував Делятин: знищив радянські установи, спалив лісокомбінат на присілку Гориш. Повстанці прорвали кільце у районі гори Синячка і відійшли у напрямку села Рафайлів (Бистриця). (П. Хмара, стор. 173). Партизанські загони під командуванням «Грегота» користувалися великою підтримкою серед українських жителів. Повстанські відділи Чорного лісу вели запеклі бої з частинами НКВС і регулярними військами, кількість яких сягала до 10 тисяч, підсилених танками та авіацією. Повстанці вміло виходили з оточення, захоплювали районні центри Отинію, Тлумач, Лисець, Богородчани, Надвірну, Солотвину, Єзупіль, Тисменицю. Радянське командування стягнуло на терени Чорного лісу велику кількість агентурних працівників, перед якими ставили завдання – знищити невловимого партизанського командира «Грегота», який наказом ГВШ УПА ч. 1/46 від 15 лютого 1946 року підвищений до звання майора з дня 22 січня 1946 р. (ГДА СБУ Ф. 13. Справа № 376. Том 60, аркуш 249).

Існує декілька версій стосовно смерті Василя Андрусяка. Одна із них: 24 лютого 1946 року командир з групою повстанців, включаючи політвиховника 22-ї ТВ Чорний ліс Бориса Когуча «Бояна», потрапив у засідку рейдуючої групи 215-ї СП ВВ НКВС під командуванням старшого лейтенанта Євтухіна у районі сіл Глибоке Богородчанського і Грабівка Калуського районів, де тяжкопоранений командир застрелився. (М. Андрусяк, стор. 606-607). Два тижні тіла убитих «Грегота» й «Бояна» енкаведисти возили населеними пунктами на острах місцевим жителям, а 9 березня 1946-го їх виставили на показ у райцентрі Богородчани. (М. Андрусяк, стор. 609). За іншою версією, висловленою головою ГО «Чорний ліс» Іваном Жириком, повстанці зуміли вирватися з оточення, серед них і «Запорожець», ім`я Петро, прізвище – невідоме, який тяжко поранив командира.

Провідний науковий співробітник Музею визвольної боротьби ім. С. Бандери в Івано-Франківську Петро Ганцюк також на основі тих джерельних матеріалів, які він мав змогу опрацювати, вважає, що «Запорожець» – агент НКВС, 1916 р. н., м. Проскурів (тепер Хмельницький), проходив службу в робітничій селянській армії (РСА), мав офіцерське звання, міг бути родом із Запорізької області. У вересні 1939-го прибув до міста Станіслава разом із частинами Червоної армії. Поступив на навчання у педінститут. Згодом недовго навіть учителював. В інституті зблизився й увійшов у довіру до патріотично налаштованої молоді. Працював у роки війни мельником у селі Старі Богородчани. Восени 1943-го вступив до сотні «Месники», яка ввійшла до складу куреня «Скажені» групи «Чорний ліс», згодом – куреня «Смертоносці». У березні 1945-го, після розгрому куреня, перейшов до куреня «Підкарпатський». (В. Момот. Сповідь «Невмирущого». Львів. 2004, стор 75). Влітку 1945-го чотовий сотні «Заведії» у званні старшого вістуна згідно з наказом ГВШ УПА ч. 3/45 від 10 жовтня 1945 року підвищений до звання булавного з дня наказу. (ГДА СБУ. Ф. 13. Справа 376. Том 88, аркуш 1110). Взимку 1945-го направлений у тактичний відтинок «Гуцульщина», де командував сотнею (В. Момот, стор. 76).
У січні 1946-го – командир сотні «Заведії» куреня «Підкарпатський» (Український національно-визвольний рух на Прикарпатті у ХХ столітті. Документи і матеріали. Том 2. Книга 2. (1945-1946 роки). Івано-Франківськ. 2010, стор 536) восени 1946-го знищений СБ ОУН (С. Левицький. Черлена. Івано-Франківськ. 2001, стор. 35).

Талановитий партизанський командир Василь Андрусяк наказом ГВШ УПА ч. 2/46 від 10 жовтня 1946 року підвищений до звання полковника з дня 24 лютого 1946 року та нагороджений найвищою Бойовою нагородою УПА – Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1-ої кляси. (ГДА СБУ. Ф 13. Справа №376, Том 60, аркуш 253). Ще за життя Василя Андрусяка про нього писали вірші і співали пісні. Зокрема, Борис Когуч «Боян» написав вірш «В Чорнім лісі», а Михайло Дяченко «Боєслав» – «Ми – смілі воїни суворі» .

Минає  більше сторіччя з часу народження непересічного партизанського тактика, легендарного командира, патріота-героя української нації, проте його ім`я не стерлося з народної пам`яті. Між селами Глибоке Богородчанського і Грабівка Калуського районів насипано Символічну могилу загиблого «Грегота». Щороку вдячні краяни і гості вшановують повстанця. У 1999 році відкрили пам`ятник у Снятині. З нагоди сторіччя від дня народження випущено пам`ятну медаль, у рідному місті його ім`ям названо вулицю і Музей визвольної боротьби, районні станиці ОУН-УПА Снятинщини та Калущини.

Плин часу бере своє. Уже останні когорти залізних і нескорених відходять у Вічність. З відстані часу величнішими і зримішими постають перед нами образи борців-патріотів за Українську Державу. У когорті повстанських командирів нескореної України Василь Андрусяк «Різун», «Грегіт» – на чільному місці.

Іван КМЕТЮК