Дунін-Борковський:містика Генерального обозного

Чому прославленного за життя чернігівського полковника та Генерального обозного за півтора століття після смерті прозвали українським графом Дракулою?

Звідки ростуть ноги у моторошної легенди про Василя Дуніна-Борковського – міфічного чернігівського упиря та ким насправді він був?

Другий після Мазепи

Вивченню легенди про Василя Дуніна-Борковського приділяли увагу багато істориків та дослідників. Красивий міф привертав увагу й українських телевізійників, а чернігівські екскурсоводи як одну із «родзинок» для туристів подають саме цю легенду.

У біографії Василя Дуніна-Борковського чимало «білих плям». Історикам відомо, що народився він 1640 року на Чернігівщині у родині польського полковника, католика Каспера Дуніна-Борковського. Шляхетний рід, очевидно, мав данське походження. Дехто з дослідників стверджує, що предки нашого героя були графами у Священній Римській імперії.

Батько Василя загинув ще 1649 року під час повстання Богдана Хмельницького. Є також версія того, що усю сім’ю малолітнього Василя перерізали на початку Національно-визвольної війни через те, що вони були католиками.

Як би там не було, після смерті батька Василь Дунін-Борковський виховується у православній родині.

Розповідати про юнацькі роки та поступове кар’єрне сходження нашого героя ми докладно не будемо. Зазначимо лише, що у вже у 32 роки молодий вибельський сотник стає чернігівським полковником. На відповідальну посаду його призначив тодішній гетьман Лівобережжя Дем’ян Многогрішний, якому Василь присягнув на вірність ще у 1669 році.

Подейкують, таку високу посаду Дунін-Борковський отримав не без сприяння свого вчителя - впливового архієпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського Лазара Барановича.

Підтвердженням цьому той факт, що наш герой неабияк опікувався відновленням чернігівських святинь. Вже за 3 роки після призначення на посаду він дає кошти на реставрацію перлини Сіверського краю – Спасо-Преображенського собору у Чернігові.

За його гроші у Чернігові були також відреставровані П’ятницька, Воскресенська та Єлецька церкви.
Чернігівським полковником Дунін-Борковський пробув 13 років, а у 1885 році гетьман Іван Самойлович призначає нашого героя на посаду Генерального обозного. У тогочасній Гетьманщині це була друга за впливовістю посада. Однак, таке призначення не влаштовує Василя Дуніна-Борковського.

Адже Самойлович ставить на посаду чернігівського полковника, яка таким чином звільнилась, саме свого сина Григорія. Очевидно, що у той час ця посада була набагато впливовішою за генерального обозного, який хоч і формально вважався другою людиною у державі, однак не мав, певно, впливу на прийняття рішень.

Знаємо, що у той же період проти Івана Самойловича формується опозиція. Наш експерт, директор Інституту історії, етнології та правознавства імені Лазаревського Олександр Коваленк зазначає, що є свідчення, що під час Кримського походу 1687 року наш герой першим поставив підпис під чолобитною за зміщення Самойловича.

Дунін-Борковський був одним із головних претендентів на гетьманську булаву, однак гетьманом стає Іван Мазепа.

Чому так сталося? Ходять чутки, що наш герой відмовився платити за посаду 10 тисяч карбованців(величезна на той час сума), як це запропонував йому князь Голіцин. Та достовірних підтверджень такому факту ми не маємо.

При Мазепі Василь Дунін-Борковський залишається другою людиною у Гетьманщині, і на булаву більше не претендує.

Є численні свідчення про те, що Мазепа та наш герой перебували у дружніх стосунках. По-перше, вони разом навчалися у Києво-Могилянському колегіумі. По-друге ж, обидва мали родичів у Польщі.

Як би там не було, аж до своєї смерті у 1702 році Василь Дунін-Борковський залишався вірним гетьманові Івану Мазепі. Сучасники згадували про нього як про вправного воїна, церковного мецената та впливового українського політика.

А вже за півтора століття наш герой асоціюватиметься зі кровожерливим вампіром…

Легенда про упиря: звідки вона?

Опiвночi з брами Єлецького монастиря вилiтала карета, запряжена вороними кiньми, яка несла покiйника Борковського в його маєток над Десною. Упир обходив свій дім. Перед сходом сонця вiн зупинявся бiля старої криницi, вказував на неї перстом, а потiм зникав. Коли ту криницю розкопали, то знайшли лаз до маленької печери, а в нiй — обтягнуту чорною шкiрою книжку зi зловiсними сатанинськими знаками…

Приблизно такою вже у 19 столітті подавали легенду про Василя Дуніна-Борковського чернігівські літератори та любителі містики. Ходили чутки, що коли чернігівці втомилися від нічних бешкетів генерального обозного, вони звернулися до архієпископа Івана Максимовича, який був близьким знайомим Дуніна-Борковського.

В одну із ночей біля Красного мосту нашого героя зустріли священники та Іван Максимович, які святим словом прогнали покійника. Коли ж на наступний день його труну розкрили, то колишній генеральний обозний виглядав як живий, а в зубах у нього була люлька.

Вперше така легенда зустрічається за півтора століття після смерті Василя Дуніна-Борковського. На загал її, так би мовити, розповсюдили етнографи Володимир Максимович та Петро Єфименко. Реальних свідчень «упирства» Борковського раніше ніж у 19 столітті не зустрічається.

Однак містичним чином усе до чого, нібито прикладав руку наш герой зазнавало руйнувань.

Дослідники пишуть: пожежі були у Воскресенській церкві та Спаському соборі. Під час революції зник подарований Єлецькому монастирю іконостас. Однак це все припущення.

Поза тим, якою б неправдивою не була легенда про Василя Дуніна-Борковського містичний образ чернігівського полковника послужив би непоганою ідеєю для фільму про українського Дракулу.

Зрештою, чим наш Борковський гірше за розпіареного румуна?

 Андрій Тіток.