Заповіт Мономаха:не осудіте мене, діти мої

«Повчання дітям» Володимира Мономаха — це визначна пам’ятка літератури Київської Русі. Збереглася в Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» під 1096 роком у кількох неповних частинах.
Точної дати написання не встановлено, більшість дослідників вважають, що твір написано ймовірно 1117-го, тобто понад 900 років з часу написання. Мономах написав також знаменитий закон — Статут, який складався з 69-ти статей, в якому були заміщені норми кримінального, цивільного та судового права, який регулював у країні правопорядок. Праця дещо подібна до «Руської правди», в якій було зібрано найвизначніші русько-українські права та закони з ХІ ст., авторство якої приписують Ярославові Мудрому, дідові Мономаха.

З літературної точки зору «Повчання» — це зразок популярного в античній та середньовічній літературі жанру повчань і водночас перша в давній українській літературі спроба життєписної розповіді. Відомо, що початки літературної праці в Україні походять від переписування та перекладання книжок. Книгами Святого Письма були Євангелія, Апостоли, Псалтирі та Літописи. Історично-літературний характер мали грецькі хроніки, події в яких записували по роках. Більше літературний розвиток починає розвиватися в часах величі Київської держави, коли на арену історичного життя виступив український народ. Зміцнів він за князів Володимира Великого (979-1015) та Ярослава Мудрого (1019-1054).
З’являються прекрасні твори «Слово про закон і благодать», «Похвала князеві Володимирові», «Паломник» ігумена Данила. Староукраїнські літописи, редактором яких був Нестор та інші авторі, описали життя Бориса і Гліба, хрещення України-Руси та ряд інших подій.
Визначне місце в становленні нашої літературі займає й князь Володимир Мономах. Його «Повчання» написані в дусі християнсько-релігійного настрою, мав він і має колосальне історичне значення. У літописі читаємо, що коли Мономах засів на Київському престолі, то «просвітив Русько-українську землю, наче сонце, промені пускаючи, і слава його розійшлася по всіх землях». Про нього 1873 року Микола Костомаров у своїй «Руській історії в життєписах її найголовніших діячів» писав: «Між давніми князями до татарського періоду після кн. Ярослава ніхто не залишив по собі такої гучної і доброї пам’яті, як Володимир Мономах, князь діяльний, сильний волею, котрий вирізнявся здоровим глуздом серед своєї братії, князів руських».

Його матір’ю була грецька царівна, донька кесаря Костянтина ІХ Мономаха. Він залишив по собі світлу пам’ять як розумний князь і добрий державний організатор. Своєю чергою, Володимир Мономах — це приклад доброго, справедливого християнського володаря. Він єдиний у Софії Київській із тогочасних можновладців, залишив на стінах собору два написи: «Господи поможи рабу Василеві (його ім’я при хрещенні) своєму грішному, поможи йому, Господи!» та «Господи, поможи рабу своєму Володимиру на многії літа і дай прощення гріха на день судний». Це виняткове твердження, яке додає князеві гідності та загальнонаціонального престижу. Крім цього, володар був наділений великим умінням в урядуванні державою та мав видатні виховно-педагогічні здібності. «Повчання» — оригінальний і глибоко продуманий трактат, який досі не втрачає своєї значимості. Володимир Мономах у своєму творі висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру, повчає своїх дітей, а заразом і весь народ, бути розумними правителями, захищати інтереси України-Руси, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися та поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим.
Свої настанови він підкріплює прикладами з власного життя, розповідає про численні походи, викликані необхідністю зміцнення єдності нашої великої держави та подає методи, як її захищати усіма засобами від зовнішніх ворогів. Перша частина «Повчання» складається з цитат із ворожільної Книги псалмів та апокрифів. Псалтир під час ворожіння найперше розкривався на тих сторінках, які були Мономахом найбільше читані. Чим раніше цитується той чи інший псалом, тим суб’єктивно важливішою була його тема для Мономаха. За законами психологічного захисту, з тексту, що «випав», будуть виписуватися якомога загальніші та нейтральні місця, тобто цитована та нецитована частини псалма перебувають у стосунку свідомого-підсвідомого у психіці людини: нецитована частина міститиме заборонені, витіснені теми, тінь особистості. Найпершим був процитований 42-й псалом: «Чого печалишся душе моя? Чого непокоїш мене?» У нецитованій частині 42 псалма Бог асоціюється з водними потоками: «Прикликає безодня безодню на гуркіт твоїх водоспадів, усі вали Твої й хвилі Твої перейшли надії мої».

Аналіз другої, автобіографічної частини «Повчання», дає підстави вбачати тут чітко прописану тему переправи через ріку Стугну 1093 року, яка спричинила значну психічну травму Мономаху. Завдяки копіткій праці Л. Махновця співвіднесення згадуваних Мономахом подій до конкретних років було зроблено висновок про феноменальне відтворення князем минулих подій у чіткій хронологічній послідовності. Вона мала два розділи — 1087-1093 рр. і 1094-1096 рр. Не виключена можливість, що насправді це один розділ (лакуна), а умовний її центр (1093 рік) і позначає лиху подію — смерть брата Ростислава у водах ріки Стугни на очах у Мономаха, котрий не зміг (чи не захотів?) його.
Вперше «Повчання» Володимира Мономаха опублікував граф О. Мусін-Пушкін 1793 року. У своєму творі князь прямо звертається до своїх синам і до всіх людей доброї волі бути справедливими, опікуватися вдовами та сиротами, боронити покривджених, «ні винного, ні невинного» не карати смертю, шанувати гостя, любити свою жінку, але не давати їй влади над собою. Працювати з раннього ранку («нехай не застане вас сонце в постелі»), ніколи не лінуватися, бо «лінивство — мати всього злого», молитися. У небезпеках нічого не треба лякатися, бо без Божої волі нічого людині не може статися. На доказ правдивості своїх слів, Мономах розповідає про свої воєнні походи та небувалі пригоди.
Він пише, я провів проти половців 83 походів, в яких зазнав численні небезпек, а також грізні події в час полювання: «На ловах два тури кидали мене з конем, олень колов, два лосі — один топтав ногами, а другий колов рогами, дикий кабан вирвав меч із піхви, ведмідь укусив у коліно. І з усіх тих пригод вирятував його Господь. «Повчання» Мономаха — це своєрідна дорога життя, яка віддзеркалює суспільство.
Багато староукраїнських писань згинуло в часи татарського лихоліття, на щастя, «Повчання» дійшло до нас. Володимир Мономах вважав, що виховувати дітей слід на позитивних прикладах батьків і дідів. Одним із основних засобів виховання князь вважав освіту: «Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчайтесь, як батько мій, удома сидячи, знав п’ять мов, через те й честь йому була в інших країнах». Великий князь радить своїм дітям любити Батьківщину, захищати її від ворогів, бути хоробрим і незрадливим, гуманним, чуйним до людей, поважати гостей і старших, опікуватися убогими.
Закінчується «Повчання» словами: «Та не осудіте мене, діти мої, ні інший хто прочитавши це, бо не хвалю я себе, ні одвагу свою, а хвалю Бога і прославляю милість його, що мене, грішного і недостойного стільки літ оберігши од того смертного часу. Не лінивим мене, недостойного створив був на всякі діла людські здатного».
Микола Костомаров у своїй «Руській історії в життєписах її найголовніших діячів» писав: «Лише Володимир Мономах у «Повчанні дітям» тримав високо прапор загальної для всіх правди і збирав під нього сили для Руської землі».

Ярослав Стех