Осип Маковей:грані долі

Осип Степанович Маковей — український поет, письменник, літературний критик, публіцист, редактор багатьох періодичних видань, педагог і громадсько-політичний діяч. 

Він народився 23 серпня 1867 року в м. Яворові на Львівщині. Батько його був небагатий, але амбітний, займався сільським господарством і кушнірством. Мати була освіченою жінкою, багато читала, вільно розмовляла німецькою та польською мовами. Мрією батька було, щоб найстаршого сина вивести «у люди», вивчити «на пана», щоб тяжко в житті не трудився.

Після успішного закінчення яворівської початкової (польської) школи (1874-1879) хлопець став учнем єдиної тоді у Галичині української академічної гімназії у Львові (1879-1887). Серед учнів був незаможним, часто недоїдав. Його батьки не мали можливості матеріально допомогти синові. Осип мусів розраховувати на свої сили. Починаючи з другого класу він давав лекції менш здольним учням і тим собі заробляв на прожиток. Понад те він організував гурток «Згода» (1884), члени якого займалися переважно просвітництвом: зібрали понад 600 книжок, заснували бібліотеку, на своїх зібраннях виступали з рефератами, читали й обговорювали різні цікаві проблеми; проводили літературні вечори з нагоди ювілеїв письменників і культурних діячів; видавали газети «Молодецька праця», «Зільник молодецьких праць», «Зірка», «Чортик», гумористичне видання «Мишам на сніданок». В них члени гуртка друкували власні твори.
Маковей активно працював у гуртку, на засіданні якого читав свої перші літературні спроби: оповідання «Два дібрани», «Степ український», «Щасливий», «Приймак»; у рукописній газеті «Поступ» опублікував вірш «Поклик» (1884). Тим привернув до себе увагу не лише друзів, а й опонентів, зокрема «москвофілів», котрі писали проти нього доноси і друкували їх у «Слові» та «Проломі». За діяльність у гуртку декотрих членів вигнали з гімназії, а Маковея суворо попередили. Матеріальну скруту Осипа поглибила смерть батька 1889 року. Він був змушений не лише себе утримувати, але і допомагати матері та меншим братам, не покидаючи навчання.
Ця ситуація змусила О. Маковея працювати на різних роботах: писарем у синдикаті Львова, інструктором у бурсі, перекладачем соймових справ українською й уділяти консультації. Він навіть перебував на службі у цісарській армії. Щоденна муштра стомлювали фізично і морально. Почувався в’язнем, виконуючи ці обов’язки. Не писав нічого. Вояцьке життя урізноманітнював збиранням жовнірського фольклору. Зібрані у війську пісні ввійшли до упорядкованого Маковеєм великого збірника «Руські вояцькі пісні в Австрії» (1890-1891) із ґрунтовною передмовою упорядника. 1896-го Маковея рекрутували на військові маневри. Не думав, що через 18 років йому доведеться пройти пішки всю Україну — вже не для «забави» і «комедії» в пошуках уявного ворога, а насправді, під час війни.
Повернувшись із військових маневрів у ранзі резервного підпоручика, Маковей у 1887-1893 рр. продовжував студіювати філософію у Львівському університеті. При цьому став учасником з’їзду українських письменників у Львові з нагоди 100-річчя виходу в світ «Енеїди» Котляревського (1898), в якому брали участь Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий та десятки інших літераторів.
З 1899 року Маковей викладав україністику в учительській семінарії, в Чернівецькому університеті. Тут він захистив дисертацію про Пантелеймона Куліша, сприяв популяризації Юрія Федьковича, Сидора Воробкевича, Ольги Кобилянської й інших. У повісті «Ярошенко» описав події Хотинської війни 1620-1621 рр. 1907-го в газеті «Діло» Осип Маковей писав: «Ся війна описана майже день по дневі в різних пам’ятках і студіях. Усе це я уважно прочитав, а крім того, їздив ще в Бессарабію над Прутом та над Дністром подивитися на терен війни. Се дало основу повісті, і сю основу я міг лише у дрібничках змінити».
Серед першоджерел, які використав Маковей у роботі над повістю, одне з найголовніших місць належить «Історії Хотинського походу» (1646) Якова Собеського — безпосереднього учасника подій, одного з комісарів польської армії. Під керівництвом проф. Ягича він написав наукову роботу про поему видатного хорватського поета XVII ст. Івана Гундулича «Осман», яка зображує боротьбу поляків і запорізьких козаків проти турків та їхню переможну битву під Хотином. У своїх оповіданнях і новелах письменник змальовував важке життя галицьких і буковинських селян, будні мешканців маленьких містечок, картини української історії.
Виступав і як блискучий майстер сатиричної та гумористичної новели (збірки «Наші знакомі», «Прижмуреним оком», численні публікації поза збірками). Через напружені стосунки з декотрими духовними провідниками українських кіл (яких він викривав у сатиричних творах), письменник був змушений залишити Чернівці і 1913 року переїхати до Львова, де викладав у жіночій гімназії.

Осип Маковей зі штабом «Запорозької Січі» отамана Божка

Маковей був всебічно обдарований талантами з молодих років. Він вже в середній школі займався музикою, малюванням, та понад усе мав великий дар до писання. Тому цьому приділяв найбільше уваги. Кожна стаття була старанно оформлена і мала глибокий виховний зміст, за допомогою якого об’єднувала читачів. Письменник невтомно збирав матеріали, факти та події і за їхнім посередництвом подавав інформацію до відома читачам.
Крім журналістської праці Маковей займався педагогікою. Однак його найбільшим прагненням було здобути науковий ступінь. 1899-го він закінчив Віденський університет і став працювати викладачем учительської семінарії в Чернівцях, а через два роки таки отримав вчений ступінь доктора філософії.

Він відомий як перекладач із багатьох мов і збагатив українську літературу своїми інтерпретаціями творів польських (Адама Міцкевича, Генрика Сєнкевича, Олізи Ожешкової, Стефана Жеромського) та з німецьких (Генрих Гейне, К. Ф. Майєр), австрійських (Г. Зудерман, М. Ебнер-Ешенбах), данських (Й. П. Якобсен), французьких (Гі де Мопассан, Альфонс Доде, Еміль Золя, Е. М. Прево), англо-американських (Марк Твен, Джером Клапка Джерон) та інших авторів. Поряд із тим він був давав учням глибокі знання з нової української літератури (І. Котляревський, Т. Шевченко, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Шашкевич, Ю. Федькович, І. Франко, Ольга Кобелянська). Ясна річ, що особливу увагу приділяв він історії й українській мові.
Досить пригадати слова його пісні, яка була надзвичайно популярною серед українців «Ми, гайдамаки, вічно однакі — все проклинаєм ляцьке ярмо; йшли діди на муки, йдем і ми, правнуки, Ми за народ життя своє дамо!» Ця пісня та деякі інші Маковея співали навіть під час Московсько-більшовицької окупації. Їх співали і наші героїчні воїни УПА.

Осип Маковей з дружиною Ольгою Кордубівною

В останні роки життя Маковей працював директором учительської семінарії, виступав проти схоластики та консервативних поглядів на виховання. 1901 року Чернівецький університет надав йому ступінь доктора філософії за монографію «Панько Олелькович Куліш», опубліковану 1900-го і видану окремою книжкою. В лютому 1903 року Наукове товариство ім. Шевченка обрало його дійсним членом філологічної секції. Проте навіть ці високі наукові реалії не давали право обійняти посаду головного учителя. Довелося 1905-го скласти спеціальний іспит на диплом учителя німецької, польської й української мови та літератури в середніх школах цісарської Австро-Угорщини. З того часу і до смерті Маковей самовіддано поєднував педагогічну працю з літературною.
Останні роки служби Маковей працював перекладачем при штабі Карпатського корпусу. Весь час думав повернутися в Заліщики і відродити там життя в знищеній семінарії. Та замість очікуваного звільнення опинився в Одесі й аж у липні 1918 року нарешті повернувся до Заліщик. Тут він займається громадською роботою, відновив школу та організував у товариство взаємодопомоги «Сила» (1919-1939), яке захищало й допомагало родинам, потерпілим від війни й окупаційної влади.

Окремий розділ у житті Осипа займала вродлива Ольга Кобилянська, і хоча заміж не вийшла, але була безмежно закохана без взаємності в О. Маковея, як засвідчують її листи до нього. В лютому 1921 року польська влада заарештувала письменника за «українізацію» своєї гімназії й ув’язнила в Чортківській тюрмі. У повоєнні роки він видав книжку нарисів із часів війни під назвою «Криваве поле» (Львів, 1921); низку новел «Мухолап», «Дністровий крокодил», «Тяжка операція», «Бічні доходи», «Мирні батьки воєнних дітей», «Свідок», «Пригоди горобчика», «Ласка», «Тайна у фляжці води» та ряд нарисів і фейлетонів. 1923-го вийшла п’ята і остання прижиттєва збірка новел і нарисів «Прижмуреним оком», куди ввійшли сатиричні твори, написані у перед і повоєнний час.

За два дні до свого 58-ліття, 21 серпня 1925 року, Осип Маковей помер у Заліщиках. Відбувся велелюдний похорон, на якому народ відспівав йому на прощання: «Не тішся, враже, сорок поляже — тисяча натомість стане до бою».

Ярослав Стех

Цікаві факти з життя Осипа Маковея

Осип Степанович Маковей був і поетом, і прозаїком, і перекладачем, і громадським діячем, і журналістом, і публіцистом, взагалі людиною, яка працювала задля свого народу у всіх жанрах тогочасної народної культури, яка тільки-но от складалася в якихось своїх певних формах.

Осип Степанович Маковей народився 23 серпня 1867 року в м. Яворові. Батько Степан займався сільським господарством і кушнірством. Мати Катерина на свій час була освіченою жінкою, багато читала, вільно розмовляла німецькою мовою. Хрестив Осипа Маковея отець Йосиф Лозинський (у музеї в Яворові зберігається відповідна виписка про хрещення).
Після успішного закінчення яворівської початкової виділової (польської) школи (1874-1879) хлопець став учнем єдиної тоді у Галичині української академічної гімназії у Львові (1879-1887). 1887-1893 рр. Маковей – студент філософського факультету Львівського університету.
З осені 1889 – по осінь 1890 рр. Маковей перебував на службі у цісарській армії. Вояцьке життя урізноманітнював збиранням жовнірського фольклору. Зібрані у війську пісні ввійшли до упорядкованого Маковеєм великого збірника «Руські вояцькі пісні в Австрії» (1890-1891).
Квітень 1895 – листопад 1897 рр. – відповідальний редактор чернівецької газети «Буковина». Особливо цінною у діяльності Маковея була допомога молодим письменникам увійти в літературу (О. Кобилянській, Є. Ярошинській, Марку Черемшині, Д. Лукіяновичу, С. Яричевському, Т. Бордуляку і ще понад двом десяткам авторів).
Навесні 1899 року Фонд сприяння молодим письменникам (за рекомендацією відомого славіста В. Ягича) призначив Маковею літературну стипендію для наукових студій слов’янської філології при Віденському університеті. Поглиблюючи свої знання, Маковей більше часу присвятив студіям слов’янським мов та літератури. Предметом особливого зацікавлення стала сербська література, зокрема епопея І. Гундулича (1588-1638) «Осман». У Відні О. Маковей знайшов чимало цікавих матеріалів про Хотинську війну (1621), які наштовхнули його на думку написати твір про цю видатну подію в історії слов’ян. Так була створена згодом його історична повість «Ярошенко» (1903).
З кінця 1899 року до осені 1910 року Маковей працював викладачем української мови та літератури в Чернівецькій учительській семінарії.
Протягом всього життя Осип Маковей вів щоденник – який не опублікований досі.
«Академічна громада», «Весняні бурі» – автобіографічні твори Осипа Маковея.
Маковей перекладав з багатьох мов, збагатив українську літературу своїми інтерпретаціями творів польських (Адам Міцкевич, Генрик Сенкевич, Еліза Ожешко, Стефан Жеромський), німецьких (Генріх Гейне), австрійських (Герман Зудерман, Марія Ебнер-Ешенбах), данських (Йенс Петер Якобсен), французьких (Гі де Мопассан, Альфонс Доде, Еміль Золя), англо-американських (Марк Твен, Джером Клапка Джером) авторів.
У своїй літературній творчості Осип Маковей користувався різними псевдонімами та криптонімами: О.М., О.М-ей, М-ей, Євмен, Соколик, О. Степанович, Омікрон, Стефан Ярошенко, Явор, Осип з Буковини.
Осип Маковей увійшов в історію української культури не тільки завдяки власним творам і своїй широкій культурницькій діяльності. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття майже 10 років Осип Маковей та Ольга Кобилянська були героями роману, створеного самим життям. Роману, який починався зі щирої дружби, продовжувався тісною співпрацею і закінчився освіченням героїні в коханні до героя. Збереглося 176 листів письменниці до Маковея, з яких опубліковано лише 67. А листи від нього вона знищила після їхнього розриву. Кобилянська завжди в своїх спогадах, у всіх автобіографіях згадувала благородний вплив, який справив на неї Осип Маковей, як літератор, передусім. Натомість Маковей в своїх автобіографіях жодним словом не згадує їхні стосунки з Кобилянською. Згодом Ольга Кобилянська у повісті «Доля» опише стосунки з Осипом Маковеєм.
Осип Маковей одружився з дочкою священика із Бережан – Ольгою Кордубою. Йому було 38 років, їй – 25.
Під час Першої світової війни письменника як офіцера запасу мобілізували на війну. Чотири роки життя Маковей віддав війні. Півтора року з них служив перекладачем з російської мови при штабі кавалерійської дивізії; у поштовій цензурі в Чернівцях. Останні роки служби Маковей – перекладач при штабі Карпатського корпусу.
У Чернівцях на будинку по вулиці Б. Хмельницького, 36, де мешкав Осип Степанович, і на будинку колишньої вчительської семінарії (нині педагогічний коледж Чернівецького національного університету) встановлено меморіальні дошки та пам’ятник О. Маковею. У Львові встановлено меморіальну дошку на фасаді колишньої Учительської жіночої семінарії (нині вул. Туган-Барановського, 7), де викладав Маковей. У Яворові погруддя біля садиби- музею і гімназії.

Похований Осип Маковей у містечку Заліщики, що на Тернопільщині.