Ярослав Мудрий:таємниці руйнації

Держава Володимира Великого була надпотужною, її не можна було здолати із-зовні. Тому була застосована відпрацьована технологія взаємного нацьковування, отруєння і руйнування зсередини.

 Формування потужної хрестиянської держави – нового світового центру хрестиянства – стривожило не тільки Візантію. Воно занепокоїло все іудохристиянське лобі, адже тепер у духовних пошуках людства з’явилася реальна альтернатива. На той час у європейських народів існував вибір тільки між двома головними релігійними центрами – Римом і Візантією. За великим рахунком, це була ілюзія вибору, адже обидва центри представляли ту ж саму іудохристиянську єресь.

Аж тут раптом з’являється величезна, потужна, добре організована держава, що проголошує себе центром святості, розміщує на свій герб символ Святого духа і має рішучість досягнути перемоги Царства божого. Релігійною доктриною проголошується слов’янський варіант аріянства (арійського хрестиянства), яке відкриває простір для ефективної взаємодії з будь-якими етнічними традиціями. Сама наявність аріянства вже була страшною загрозою для фальсифікаторів вчення Ісуса Хреста, адже вказувала на наявність «іншого хрестиянства».

Держава Володимира Великого була надпотужною, її не можна було здолати із-зовні. Тому була застосована відпрацьована технологія взаємного нацьковування, отруєння і руйнування зсередини. На роль виконавця було обрано Ярослава – сина Володимира від Рогнеди.

ВИКОНАВЕЦЬ

Нам не відомо, коли він почав мріяти про те, щоб стати великим князем Русі, проте можемо сказати, що законних шансів у нього не було.

По-перше, Ярослав (983 р.н.) не був найстаршим сином, що до нього зазвичай переходила влада, якщо не було іншої волі батька. Старшими за Ярослава були Святополк (981) і Святослав (982).

По-друге, улюбленим сином Володимира був Борислав (Борис), старший син від хрестиянського шлюбу з принцесою Анною. Саме його Володимир цілеспрямовано готував у свої спадкоємці, тримав його поблизу себе, а після смерті Анни відразу ж заклав Софію Київську як храм-меморіал свого династичного шлюбу. Це також мало працювати на майбутнє Борислава.

По-третє, Ярослав не мав особистої харизми, адже був калікою – мав пошкоджену ногу, за що його прозивали «кульгавим» або «кривим»: «Рентген кісток показав, що в дитинстві княжич вивихнув праву ногу, а пізніше й переламав нижче коліна; зрослася вона неправильно».

Проте Ярославу, який після 1010 року був посаджений Володимиром княжити в Новгороді, хтось вклав у голову ідею, що він має стати великим князем Русі. І цей «хтось» дав для цього надпотужні грошові ресурси, за які Ярослав зібрав сильне військо, спроможне перемогти непереможного Володимира.


Хто інвестував гроші в заколот Ярослава і на яких умовах, ми незабаром дізнаємось. А поки що звернемо увагу, що ця інвестиція в Ярослава мала бути величезною, адже за відсутності особистої харизми і більш-менш пристойного приводу для війни, він міг покладатися тільки на наймане військо, а це справа надзвичайно дорога. Як пише історик Іван Крип’якевич, «Ярослав був скривджений природою тим, що був кульгавим… У своїм Новгороді він спирався на варязьку дружину, а коли місцеві бояри повстали проти нього, він він згнобив їх бунт кривавими екзекуціями» (Крип’якевич І. П. Історія України. — Львів: Світ, 1990. — С. 53).

Дізнавшись про те, що Ярослав готується до війни, Володимир передав управління військом Бориславу, своєму спадкоємцю. На допомогу мали прийти також половці, адже Борислав був у династичному шлюбі з половецькою князівною. Докладніше про хід війни можна почитати у згаданій вище праці «Історія Бориса і Гліба: легенда і дійсність».

Вся ця історія з хитромудрим Ярославом темна і заплутана. Якщо коротко, то Ярослав восени 1015 р. переміг Борислава і захопив Київ. Борислав намагався відбити Київ улітку 1016 р., та знову потерпів поразку. Проте Борислав залишився живим і почав збирати нове військо. Положення Ярослава було непевне, адже кияни (і не тільки вони) вважали його узурпатором престолу, а наймане іноземне військо вимагало платню.

Тоді Ярослав надсилає варягів, щоб вони убили Борислава, і вже за кілька днів найманці приносять Ярославу голову Борислава – повідомляє скандинавська «Сага про Еймунда». Це відбулося навесні чи влітку 1017 р. Скоріше всього, що подібним чином були вбиті й інші законні претенденти на престол – князі Святослав і Гліб.

Після цього Ярослав іде походом на наступного претендента – Святополка, але 22 липня 1018 року терпить поразку і втікає у Новгород. Проте набирає нове військо і навесні 1019 року розбиває Святополка. А вже на початку 1020-х років Ярослав будує у Вишгороді Борисоглібський храм-меморіал, в якому урочисто встановлюються гробниці його братів. Водночас на Святополка безсоромно чіпляють ярлик убивці, а офіційна історіографія нагороджує його прізвиськом Окаянний. Зверніть увагу на цю класичну схему дітей диявола: спочатку вбити, убитого негайно проголосити святим, а в злочині активно звинуватити непричетного.

Отже, у 1019 році Ярослав, ліквідувавши майже всіх конкурентів, став великим князем Київським. Проте він вважав за краще перебувати в далекому Новгороді, і тільки у 1036 році перебрався в Київ, після «випадкової» смерті останнього реального претендента на престол – чернігівського князя Мстислава Володимировича. Цього ж року Ярослав віроломно захопив псковського князя Судислава – наймолодшого сина Володимира – і «про всяк випадок» заточив його в темницю, де той провів 23 роки.

Це офіційна версія сучасної історичної науки, хоча насправді все могло бути значно паскудніше. Наприклад, вже згадуваний Олександр Кур стверджує, що Володимира Великого також було підступно вбито, причому його взагалі порубали на частини, тому в Десятинну церкву таємно привезли його останки, загорнуті в килим. Тож коли у 1638 році митрополит Петро Могила розкопав саркофаг-гробницю Володимира і Анни, то знайшов скелет князя з відрубаною головою, відрубаною рукою і посіченими костями (Кур А. А. Из истинной истории наших предков (1958). – М.: «Молодая гвардия», 1993. – с. 254–255).

Але продовжимо хронологію подій. Отже, у 1036 році Ярослав перебирається до Києва, де панує заснована Володимиром незалежна аріянська церква. І ось саме тепер, після смерті всіх синів Володимира і остаточного утвердження Ярослава, об’являється постать інвестора братовбивчої війни і з’ясовуються умови надання цієї сатанинської інвестиції. Увага!

ІНВЕСТОР БРАТОВБИВСТВА


«У 1039 році Візантія надсилає до Києва свого першого митрополита Феопемпта. Його діяльність розпочалася з висвячення Десятинної церкви. Повідомлення літопису про цей факт постійно викликає подив учених. Навіщо було висвячувати церкву, яка вже була висвячена в 996 році і в якій уже понад сорок років відправляли богослужіння? Такі дії суперечать церковним правилам. Все стає зрозумілим, якщо врахувати те, що Константинопольський патріарх не визнав самочинного охрещення і, можливо, за порушення церковних правил наклав анафему на Анастаса Корсунянина, який, за літописом, був головою Десятинної церкви і, відповідно, очолював новостворену церкву» (Історія релігії в Україні: У 10 т. / Редкол.: А. Колодний (голова) та ін. – К.: Укр. Центр духовн. культури, Інст. філософії НАН України, 1996–1998. – Т1. Дохристиянські вірування; Прийняття християнства / За ред. Б. Лобовика. – 384 с., с. 269).

Справа навіть не в самочинності, а в тому, що це була аріянська церква, яка з самого початку перебувала в гострому конфлікті з іудохрестиянською єрессю (монофізитством), що перемогла у Візантії. Зі свого боку, іудохристиянські ортодокси вважали аріян найнебезпечнішими єретиками (див.: Аріянство – релігія знань). Тому Феопемпт відразу ж взявся до перехрещення Київської церкви.

Для киян такі дії прибульця були шокуючим нахабством. Це якби до Києва приїхав якийсь черговий московський «кіріл» і оголосив усіх єретиками. Зрозуміло, що візантійський агент Феопемпт прибув не сам, а з численним апаратом вишколених «бійців у рясах» і пропагандистською літературою. Це були переклади з грецької, зроблені ще під керівництвом братів-диверсантів Кирила і Мефодія (див.: Кирилиця – інформаційна диверсія). Ці книги були написані мовою південних слов’ян, що проживали в околицях грецького міста Фессалоніки (Солунь, Салоніки) майже два століття тому. Їхня мова була більш-менш зрозумілою, але чужою для населення Русі, яке розмовляло майже сучасною українською мовою. Натомість ця «церковна» мова сприймалася народом як зіпсуття їхньої рідної мови і як навмисне знущання.

З другого боку, зрозуміла й рішучість Феопемпта, адже за все уже було наперед заплачено, а ліквідація незалежної Київської церкви була головною умовою інвестиції. Про це знав Ярослав, але про це не знали кияни.

«Вірогідно, що Феопемпт ще цілою низкою інших актів спробував принизити запроваджену Володимиром церкву, ображав патріотичні почуття народу. У 1042 році він був змушений втекти до Константинополя, а між Київською Руссю та Візантією спалахує війна. Іноді вважається, що причиною цієї війни стали дії першого митрополита, які були пронизані злістю щодо попереднього чину церковного життя» (Історія релігії в Україні, с. 269). Можливо, нахабство цього грека обурило навіть Ярослава: до здійснення своєї мети – узурпації влади – «кульгавий» ішов 22 роки, а цей візантійський вискочка захотів отримати «все й одразу».-https://www.ar25.org/article/yaroslav-mudryy-vnutrishniy-vorog.html

Проте, скоріше всього, грецький митрополит спровокував бунт проти Ярослава, який «виписав» з Візантії цього Феопемпта і покривав його. Щоб заспокоїти киян і переконати їх у своїй благонадійності, Ярослав розпочинає війну проти Візантії, що триває протягом 1043–1046 років.

ТИМЧАСОВЕ ВІДНОВЛЕННЯ АРІЯНСТВА


У 1044 році собор руських архієреїв, згідно з аріянською традицією, обирає свого митрополита. Ним став аріянин, місцевий святитель Іларіон, який отримав статус Митрополита Київського і всієї Русі. Він увійшов в історію як «перший Митрополит, поставлений на Київську кафедру собором руських єпископів», хоча насправді першим обраним митрополитом був Анастас Корсунянин.

Никонівський літопис, на відміну від інших, детальніше описує обрання Іларіона: «У Ярослава… ворожнеча і непорозуміння з греками були; і тоді Ярослав зі своїми єпископами руськими радився, роздумуючи згідно зі священним правилом…: два або три єпископи хай вибирають одного єпископа. І по цьому священному правилу і уставу божественних Апостолів зійшлись руські єпископи і поставили Іларіона русича митрополитом Києву і всій руській землі». Якщо говорити прямо, то аріянське священство за підтримки народу обрало свого митрополита і цим поставило Ярослава перед фактом.

Більше того, під тиском народу Ярослав змушений був скасувати всі попередні установи, здійснені Феопемптом. У ранніх текстах «Статуту Ярослава про церковні суди» є такі слова: «Це я, князь великий Ярослав, син Володимира, згідно з волею батька свого разом з митрополитом Ларіоном, скасував грецький номоканун» (Історія релігії в Україні, с. 270).

Скасувати візантійський «номоканун», тобто кодекс законів життя церкви, Ярослав міг тільки під сильним тиском, умовно кажучи, з ножем біля горла.

По-перше тому, що у Ярослава був контракт з Візантією, скріплений кров’ю убитого ним Володимира і його синів, тож порушення цього контракту означало смертний вирок.

По-друге тому, що добровільне визнання над собою влади місцевої церкви означало різке обмеження волі Ярослава, несло загрозу розкриття вчинених ним злочинів і справедливої розплати. Схоже, що на той час громада не знала про злочини Ярослава, інакше його біографія закінчилась би в 1042 році.

Скасування візантійського церковного статуту (номокануна) означало повернення до традиції аріянської церкви. «Вивчення системи права давньоруської юридичної пам’яті – Статуту Ярослава про церковні суди – показало, що вона значно відрізнялась від системи візантійських церковних прав» (Історія релігії в Україні, с. 271). Інакше й не могло бути, оскільки у Візантійській ортодоксії після Юстиніана (6 ст.) все вирішував імператор, а церква була інструментом державної машини. Натомість в аріянстві завжди панували принципи добору кращих, коли громади обирали собі брахманів-єпископів і наймали на службу князів.

«В літературі багато сперечалися про те, хто був першим київським митрополитом, і чи були такі при Володимирі взагалі. Між тим, Повість временних літ на це питання відповідає однозначно: перші півстоліття після офіційного прийняття Руссю хрестиянства митрополії в Києві не було. А що було? А було поєднання двох неоднакових форм, характерних для аріянства й ірландської церкви. Фактично глава Руської церкви не був навіть єпископом. Це, як зазначено вище, характерно для ірландської церкви, де абат монастиря (а в даному випадку привілейованого храму) стояв вище єпископів. Таке положення буде і в Новгороді 30-х років XI століття, коли церкву очолював якийсь Єфрем, що також не мав чину єпископа. Та й Іларіон, перший руський митрополит, в розпал конфлікту Ярослава з Візантією, обирався в митрополити з пресвітерів, минаючи єпископський чин, що в рамках візантійського православ’я не допускалося. Іншими словами, ірландська практика на Русі трималася досить довго і повсюдно. Але в заключному акорді, присвяченому князювання Володимира, літописець називає і єпископів у множині, з якими князь радився. Оскільки митрополії в цей час не було, єпископів, очевидно, або обирали за аріянським принципом з числа членів громади, або за ірландським принципом вони наслідували чин своїх батьків. Найімовірніше ж було і те, і інше. І в цілому це свідчить про слабкість в Києві та на Русі в цей час громад провізантійской спрямованості. І хоча Ярославу в 30-і роки XI століття вдалося затвердити митрополію візантійського підпорядкування, вона не змогла подолати опору вже існуючих місцевих громад» (Кузьмин А. Г. История России с древнейших времен до 1618 года: в 2 кн. – М.: Владос, 2004. – Кн. 1. – С.196–197).

Проте Ярославу таки вдалося подолати кризу і взяти реванш. Так, у 1046 році він налагоджує стосунки з Візантією, свідченням чого є закінчення війни і шлюб сина Ярослава – Всеволода – з візантійської царівною. Одночасно до Києва надсилається новий митрополит грек Єфрем. «Руська митрополія – Софія – перейшла в грецькі руки і стала з цього часу і протягом багатьох десятиліть опорою грецького впливу на Русі» (Історія релігії в Україні, с. 271).

Митрополит Іларіон, скоріше всього, віддалився в Печерський монастир і увійшов в історію як преподобний Іларіон Печерський, а також як літописець святий Никон Печерський. Він пережив Ярослава, який помер у 1054 році.

«Практично всі дослідники літописної спадщини схильні вважати, що з середини 11 ст. опозицією грецькому митрополиту стає Печерський монастир… Запровадження християнства на Русі супроводжувалося запеклою боротьбою нової церкви за свою самостійність. Проте з часом відбулося певне злучення церковних систем Візантії та Київської Русі» (Там же, с. 272). Простіше кажучи, українцям було насильно нав’язана іудохристиянська єресь у формі візантійської ортодоксії.

ФАТАЛЬНА ПОМИЛКА ВОЛОДИМИРА


Виникає запитання, чому проект святого Володимира з реставрації Золотої доби і творення Святої Русі потерпів поразку. Руйнівником проекту виступив Ярослав Кульгавий, якого пізніше придворні трубадури назвали «мудрим». Чому саме він виявився слабкою ланкою в системі державного управління і дозволив себе використати в ролі руйнівника, братовбивці і, скоріше всього, батькоубивці?

Вразливість Ярослава полягала в тому, що він з дитинства був калікою. Можна собі уявити, як його ображали діти-однолітки, як з нього насміхалися брати. Безперечно, це негативно відбилося на його світогляді, більше того – сформувало комплекс неповноцінності і прагнення довести всім, що він кращий, сильніший, талановитіший. Десь у глибині жевріло бажання помститися.

Фізичні вади завжди призводять до психічних і духовних деформацій, тому такі люди є вразливими. Вони найчастіше стають зрадниками або тиранами. Найвідоміший приклад – Йосип Сталін, який з дитинства був «сухоруким» і багато через це перетерпів. Фізичну слабкість він намагався компенсувати педантичністю, начитаністю, ситуативною хитрістю і виверткістю. Тому, можна сказати, він також був «мудрим», адже «мудрість» – це евфемізм (пом’якшення) до слова «хитрість». Пропаганда його зазвичай так і називала – «мудрий Сталін». Після приходу до влади він фізично ліквідував всіх реальних і уявних суперників.

Приклад зі Сталіним – це не виняток, а правило. Фізичні вади автоматично ведуть до духовних пороків. Це добре знали у давнину, тому на лідерів прагнули обирати людей фізично бездоганних. Людина з явними фізичними недоліками не могла бути ні князем, ні священиком. Фізичні вади з давніх-давен вважалися «печатками диявола», тож коли така людина ставала очільником, то це сприймалося як дуже поганий знак і передвісник біди для всього народу.

На практиці все було простіше. Якщо князь мав якісь вади, то це зменшувало його авторитет, за таким не йшли в атаку, за нього не мали бажання помирати. Якщо священиком був каліка, то це псувало людям настрій, відволікало їх від високих думок і підривало довіру до всієї релігії. Тому завжди було відомо, що людей з явними фізичними недоліками не можна призначати керівниками, бо це ставить під загрозу всю справу.

Чи знав про це Володимир? Звісно, що знав. Але все ж таки призначив Ярослава князем Новгородським, хоча він не мав авторитету і міг управляти тільки за допомогою найманого іноземного війська. Можливо, Володимир надто любив свого сина або, принаймні, жалів його як свою рідну дитину, якій випало таке нещастя. Володимир прагнув святості й намагався діяти милосердно. Але жалість і милосердя до одного обернулася нещастям і жорстокістю для мільйонів нащадків на все наступне тисячоліття.

Якщо Ярослав справді мав схильність до мудрості, то його треба було віддати в науку, в монастир. Тоді він міг стати великим вченим, літописцем, радником. Але Володимир дав волю батьківським почуттям і припустився фатальної помилки. Через неї Ярослав опинився на місці, яке не повинен був займати. В термінах науки управління, він опинився на рівні власної некомпетентності. Насмішки оточення його ще більше озлобили, що проявилося в репресіях проти місцевого населення, повстанні новгородських бояр і його кривавому придушенні за допомогою найманої варязької дружини.

Отже, у 1014 році Ярослав відмовився платити податки, що автоматично означало оголошення війни своєму батькові. Отримавши величезні гроші від Візантії, він найняв потужне військо і проплатив найманих убивць, які у 1015 році жорстоко убили князя Володимира, порубавши на шматки. Згодом він, подібно Сталіну, ліквідував усіх своїх суперників, починаючи з князя Борислава, якого Володимир готував на свого спадкоємця.

Виконуючи свої зобов’язання перед Візантією, Ярослав ліквідував незалежну Руську аріянську церкву і загнав її у стойло візантійської іудохристиянської ортодоксії. «Першим руським князем, що спробував задля зміцнення власного становища опертися на допомогу Візантії, став Ярослав. Саме при Ярославі в Київській Русі була створена перша митрополія, підпорядкована Константинополю (1037 р.)» (Кузьмин А. Г. История России с древнейших времен до 1618 года: в 2 кн. – М.: Владос, 2004. – Кн. 1. – С.169). Унітарну державу Володимира він розділив між своїми п’ятьма синами, тож уже за століття Русь перестала існувати як єдина держава.

Ліквідувавши аріянську церкву, Ярослав започаткував знищення спільної духовної основи, яка вже почала об’єднувати величезні території Русі. Остаточна зачистка аріянства відбулася під час монголо-татарського нашестя, в ході якого були зруйновані головні аріянські святині – собор Пресвятої Богородиці (Десятинна церква) в Києві і собор Пресвятої Богородиці в стародавньому Галичі (див.: Аріанські храми в Україні).

На думку російського дослідника Петра Хомякова, співорганізатором «монголо-татарського нашестя» була іудохристиянська Московська православна церква. Належні їй церкви й монастирі бралися Ордою під охорону, натомість аріянські або руйнувалися, або перебудовувалися. Подібним чином раніше візантійські ортодокси ревно руйнували аріянські церкви в Болгарії (Хомяков П.М. Россия против Руси. Русь против России: историческое расследование. – Київ: НКР ВГОРУ, 2009. – 232 с., с. 78).

«Доба первісного (аріанського. – І.К.) хрестиянства в Київській Русі закінчилася двома подіями: монголо-татарською навалою і перенесенням резиденції київських митрополитів на північ, що заклали підвалини перетворення колишньої Київської митрополії на Московську. Одночасно в цей період боротьби з давньокиївським хрестиянством починає поступово перемагати візантійсько-цезарепапістська доктрина месіанського значення у християнському світі так званого другого Риму. З плином часу вона перетворилася на московсько-православну впевненість у месіанській призначеності Богом Москві прав третього й останнього Риму. Таким чином, можна констатувати, що хрестиянство в Київській Русі протягом X–XIII ст. мало низку притаманних лише йому особливостей. Вони відрізняли його ідеологію і практику від тогочасних Візантійської та Римської церков, йшли від ідеалів, накреслених митрополитом Іларіоном (аріянином. – І.К.)» (Харьковщенко Ю.Є. Християнство в цивілізаційному виборі Київської Русі // Гілея. – К.: Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2011, Вип. 47 (5).– С.340).

Ярослав Мудрий:невідоме і приватне

Нагадаємо, що погром Києва відбувся у 1240 році, а перенесення Київської метрополії на Суздальщину, в улус Золотої Орди відбулося у 1299 році за наказом Константинопольського патріарха. Візантія і Москва діяли узгоджено. Конаючий «другий Рим іудохристиянства» передав естафету «третьому Риму».

Ігор Каганець