Остап Дашкович:перший польовий командир

Року Божого 1475-го у православній шляхетській родині Дашковичів на Південній Київщині народився син, який був охрещений Остапом.

 Батько першого українського «польового командира» Іван був прикордонним урядовцем Великого князівства Литовського. Остап дуже гордився тим, що його дід Дашко, засновник роду Дашковичів, служив при дворі самого великого литовського князя Свидригайла. Відомо, що за військові вислуги у 1503 році польський король Олександр Ягеллончик надав Іванові Дашковичу землі на Наддніпрянщині. Дашковичі мали шляхетський герб «Леліва», який переходив з покоління в покоління та був викарбуваний на щиті Остапа Дашковича. Цей бойовий щит побував у багатьох жорстоких баталіях на теренах Русі, Литви, Московії та Криму, в тому числі і грандіозній Ольшаницькій битві 1527 року.

У добу пізнього середньовіччя давня Україна-Русь опинилася на перехресті польсько-литовсько-татарського військового й дипломатичного протистояння, де характер прикордонного життя на великому кордоні між християнською та ісламською цивілізацією спричинив існування тут своєрідної соціальної «нічийної зони». Тут між шляхтою і селянством заявили про свої права на окремий військово-лицарський стан козаки — найбільш загартовані, відважні й витривалі в боях зі степовими ордами представники місцевого люду. Протягом довгого часу велика територія Русі входила до складу Великого князівства Литовського. Литовський князь одночасно був і королем Польщі. Однак уряди цих двох східноєвропейських держав ніяк не могли забезпечити належну Військову оборону своїх південно-східних воєводств від постійних нападів татарських орд, які значно посилилися із встановленням у 1475 році зверхності Османської імперії над Кримським ханством.

Історичні джерела XV — першої половини XVII століття свідчать про масове виведення татарами з українських міст і сіл полонених, що з боку нападників звалося «ясир». Це, зокрема, траплялося у 1474, 1495, 1500, 1505, 1506, 1515, 1516, 1521, 1533, 1555, 1571, 1574, 1612 та 1646 роках. У результаті загальні втрати населення українських земель на той час становили близько 2 мільйонів 500 тисяч осіб. «Невільниками-українцями Туреччина аж кишіла», — так влучно охарактеризовував ті важкі для наших пращурів часи видатний український османіст Агатангел Кримський.

Вторгненням Османської імперії, Кримського ханства та Буджацької орди до українських земель протистояли лише гарнізони невеликих прикордонних замків, у яких місцеве населення могло сховатися від чергового набігу. Зважаючи на відсутність коштів, королі Польщі та великі князі Литви не могли сповна профінансувати війська для оборони краю, а посполите рушення збиралося занадто повільно, для того щоб оперативно відбивати постійні напади. Зупинити ворога не могли також і прикордонні сторожі, які виставлялися на шляхах його просування та річкових переправах.

Відповідальність за оборону України-Русі була покладена на місцевих урядовців — київського воєводу, канівського, черкаського, барського і вінницького старост. Але і вони не могли б упоратись із цим відповідальним завданням, якби не козаки. У боротьбі з мусульманською загрозою вони вибрали чи не єдиний дієвий засіб оборони — здійснення превентивних військових походів на територію ворога з метою розгрому турецьких фортець і татарських населених пунктів. Одночасно ці походи носили також і здобичницький характер (що з боку Османів і їхніх васалів трактувалося як грабіжництво), тобто мали за мету здобуття так званого козацького хліба — грошей, матеріальних цінностей, зброї, одягу, людей, коней, худоби тощо.

З часом козаки із Середнього Подніпров'я та Східного Поділля мало не щорічно робили «християнські набіги» на землі Північного Причорномор'я, Криму, поселень уздовж берегів Чорного моря, що належали турецьким султанам. Дана обставина дозволяє говорити про те, що велика частина українців розпочала жити, так само як і їхні сусіди, напівкочовим життям. Один з перших таких походів-набігів відбувся у 1492 році, коли канівські і черкаські козаки напали на татар поблизу контрольованого Кримським ханством поселення Тягинка у гирлі Дніпра. А перед тим, у 1489 році, на Таванській переправі сталося таке: «Нынеча пак сего лета наши послы Московские земли, Тферские земли и Ноугородские земли многие люди шли из Крыма с твоим послом Яном вместе; да как пришли на Тавань к перевозу, и твоего посла Яна перевозники через Днепр перевезли, а наших гостей не перевезли. Да пришед на них твоего пана Юрия Пацевича люди, в головах Богдан, да Голубец, да Васко Жила со многими людьми, да наших гостей перебили и переграбили, и товар у них весь поймали, многих людей до смерти побили и перетопили, а иных многих людей тех наших гостей и нынеча без вести нет». Богдана, Голубця та Васька Жилу можна назвати першими згаданими в історичних джерелах козаками. Так само і їхнього «пана» Юрія Пацевича (Паца), що був київським воєводою — одним з перших організаторів козацтва.

Сподвижником Юрія Пацевича був черкаський, а потім путивльський намісник Богдан Глинський, який у 1493 році організував похід українських вояків на щойно укріплену кримським ханом Менглі-Гіреєм Очаківську фортецю. Серед перших українських урядників, які відзначилися у наступальних походах та оборонних боях, бачимо і наступника Юрія Пацевича на посаді київського намісника — князя Дмитра Путятича. У грудні 1499 року кримський хан Менглі-Гірей І скаржився московському царю Івану III, що «литовські» козаки часто нападають на околиці Очакова, де чинять багато лиха. Від початку XVI століття розрізнені ватаги з українських земель здійснили не один напад на турецьких і татарських купців, які рухалися Дніпром або ж переправлялися через нього.

У другій половині 1511 року, вже перебуваючи на посаді овруцького намісника, Сенько Полозович знову розбив один з татарських загонів, який здійснював черговий набіг на українські землі. У зв'язку з цим, тогочасні літописці назвали його «Полозом-Русаком — славним козаком». Невдовзі інші прикордонні старости разом з козацькими ватагами здійснили військовий похід на турецьку фортецю Очаків. У 1516 році козаки вже обороняли від кочівників Волинь. За даними сучасника Мацея Стрийковського, тоді одному з козацьких загонів вдалося перехопити і повністю знищити татарський загін.

Та найбільш вправним, з історичного погляду, у військовій службі виявився черкаський і канівський староста України-Русі Остап (Євстафій) Дашкович. Він відіграв велику роль в організації козацтва, що означало переведення його зі статусу, по суті, грабіжницьких ватаг на права воєнізованих прикордонних підрозділів. Цей факт дав змогу багатьом історикам називати його одним з перших українських гетьманів, хоча очевидно, що він ще не займав такої посади серед козаків.

У 1501 році Остап Дашкович на посаді кричевського намісника організовував загони, які влилися до війська українського князя Михайла Ізяславського та разом пішли воювати проти московитів. Однак 4 листопада того ж року литовсько-українське військо було розгромлене поблизу Мстиславля. Незважаючи на таку невдачу, протягом 1502-1503 років Остап Дашкович продовжував неодноразово здійснювати напади на окраїни Великого Московського князівства. Можливо, що саме він у 1505 році брав участь у складній операції по організації звільнення князя України-Русі Костянтина Івановича Острозького з московського полону.

Протягом 1507-1508 років Остап Дашкович сам перебував у московській неволі. Потім він був посланий московським урядом допомагати князю Михайлу Глинському у повстанні проти центральної литовської влади, але перейшов набік польського короля. Близько 1510 року Сигізмунд І призначив його канівським намісником у Русі, а в 1514 році — ще й черкаським старостою. Згідно з документом, Остап Дашкович вже тоді виступав як «козак непосполитий».

У 1512 році канівський староста Остап Дашкович брав участь у поході київського воєводи Юрія Радзивілла на Новгород-Сіверський, де розбив 6-тисячне військо московитів. Разом з Андрієм Немиричем і кримським калгою Мегмед-Гіреєм узимку 1514-1515 років він намагався повернути під владу великого литовського князя та польського короля територію української Сіверщини. У 1516 році Остап Дашкович та Предслав Лянцкоронський, як засвідчує «Хроніка» Мартина Бєльського, очолили похід козаків на столицю однієї з татарських орд, що знаходилась у Північному Причорномор'ї — фортецю Білгород (Аккерман). Після знищення поселень навколо Білгорода та Очакова війська поверталися до Русі з багатою здобиччю, але поблизу озера Овидова їх наздогнали турецько-татарські загони. Миттєво зреагувавши, Остап Дашкович дав наказ організувати похідний оборонний табір з возів у формі «великого трикутника». Після відбиття першої атаки, через зроблені проходи перейшла у наступ козацька піхота, яка і розбила вщент нападників. Як занотував автор Густинського літопису: «Козаки побили турків і татар. Той же (Лянцкоронський), зібравши охотників кілька сот, пішов із ними аж під Білгород і там забрав множество товару, і коней, і овець татарських і турецьких, та й повернувся назад. Татари ж бо і турки, зібравшись, гналися за ними і настигли їх аж під Очаковом, біля Овидового озера, і билися з ними; та наші поразили їх і з великим добитком та в доброму здоров'ї повернулися».

Очевидно, що вдала військова операція 1516 року зробила Дашковича більш впевненим у власних силах і він вже одноособово починає керувати козацькими підрозділами. У1517 році від імені Великого князівства Литовського Остап провів переговори з Кримським ханством у Черкасах. Але, незважаючи на мирні домовленості, татари продовжували набіги на Україну. У 1518 році об'єднані загони Дашковича та Костянтина Острозького розгромили орди кримського хана на Волині. У тогочасних хроніках залишилося повідомлення, що українці знищили 300 нападників. Наступного року Остап Дашкович організовує похід на володіння хана, який скаржився Сигізмунду І: «Подніпровські ваші (тобто черкаські козаки) прийшли в улуси і городи наші погромили, багатьох людей наших побили, коні й вівці, отарам багато лиха вчинили».

Улітку 1521 року, домовившись про спільні дії з недавнім ворогом, він разом з кримським ханом Мегмед-Гіреєм здійснив похід на Москву та Казань, щоб допомогти хану зробити володарем Астраханського ханства його брата Сахіб-Гірея. Союзницькі війська перемогли московське військо на р. Ока, зруйнували Володимир і Нижній Новгород та понищили територію Великого Московського князівства з усіма поселеннями аж до самої Москви. Великий князь Василь III так був наляканий, що втік зі столиці і, за свідченнями сучасників, ховався у стодолі сіна. Під час облоги Москви, за спогадами сучасника Сигізмунда Герберштейна, трапився такий випадок: «...Намісник і інші захисники Москви визнали за краще умилостивити царя (хана) Мегмед-Гірея, приславши йому щедрі дари, особливо ж мед, щоб спонукати його зняти облогу. Прийнявши дари, Мегмед-Гірей обіцяв зняти облогу і покинути країну, якщо Василь (московський князь) грамотою зобов'яжеться бути вічним данником царя, якими були його батьки і предки. Отримавши складену згідно з його бажанням грамоту, Мегмед-Гірей відвів військо до Рязані, де московитам було дозволено викуповувати і обмінювати полонених, іншу здобич він виставив на продаж. У татарському таборі перебував тоді Остап на прізвисько Дашкович, підданий польського короля, який прийшов до Мегмед-Гірея з допоміжним військом, оскільки між польським королем та московським князем не було тоді ніякого перемир'я. Він весь час виставляв на продаж дещо із захопленого під стінами фортеці, маючи намір при нагоді увірватися у ворота слідом за московськими купцями і, вибивши звідти варту, захопити Москву».

За здійснення московського походу 1521 року Остап Дашкович одержав почесні подарунки з рук короля Сигізмунда І — оксамит, сукно і 50 кіл грошима. Цей похід кримського хана Мегмед-Гірея та прикордонного старости України-Русі Дашковича можна вважати першим у ряду спільних українсько-татарських військових операцій XVI століття.

Наступного року Остап Дашкович разом з київським шляхтичем Горностаєм очолював велике литовсько-українське посольство до Криму. Перебуваючи в Криму, він також водночас збирав розвідувальну інформацію, яку надсилав королеві. Одночасно український урядовець виступав посередником у дипломатичному листуванні між ханом Мегмед-Гіреєм і королем Сигізмундом І. Протягом деякого часу Дашкович навіть був дипломатичним заручником у Бахчисараї — татари готувалися до походу на Астрахань і не хотіли, щоб Литовсько-Руська держава заважала їм у цьому.

Незважаючи на тимчасовий союз із Кримом, у 1523 році Остап Дашкович знову здійснив вдалі напади на Північне Причорномор'я, зокрема — фортеці Очаків та Іслам-Кермен, передмістя Очакова, який був центром провінції Османської імперії, було спалене козаками. Інша міцно укріплена турецько-татарська фортеця — Іслам-Кермен — взята штурмом і теж спалена, що свідчило про вміння козацтва не лише оборонятися та перемагати татар у степових поєдинках, але й застосовувати поширену в Південно-Східній Європі практику здобуття міст і містечок, укріплених валами, ровами, засіками та кам'яними мурами. Як засвідчував документ, війська на чолі з черкаським і канівським старостою «город Ослам (Іслам-Кермен) зламали і поруйнували й гармати побрали» та взяли у полон багато його жителів. Це стало серйозною втратою для кримських ханів і турецьких султанів, адже ця стратегічна фортеця контролювала велику територію південного українського Подніпров'я. Після цієї операції козаки Дашковича вийшли на своїх човнах у Чорне море та взяли на абордаж два кримських судна. До Черкас і Канева привели великий полон і військові трофеї, серед яких вирізнялися гармати. Через п'ять років, у 1528 році, Остап Дашкович разом з іншим українським старостою Предславом Лянцкоронським знову знищив відновлене турками передмістя Очакова.

У 1524 році, згідно з королівським універсалом Сигізмунда І, було сформовано спеціальний козацький підрозділ на чолі з річицьким старостою Сеньком Полозовичем та чорнобильським старостою Криштофом Кмітичем. У тому ж році вони здійснили вдалий похід у пониззя Дніпра, де блокували переправи кримської орди. З приводу цієї виправи Сигізмунд І писав: «Пан Семен Полозович и пан Криштоф поведаючи, иж они, яко слуги наши добрые и верные... собравши малый почот козаков, предся тым на низ Днепром до Киева и далей до Тавани на службу нашу ходили и, там будучи, послуги нам немало своее вчинили: тых людей неприятелей всех татар, который в панстве нашом были, тыждень через Днепр не пропустили, ино каждый день з ними битву мевали и много дей их вбили, а иншие дей сами тонули. Кгдыж они с тым малым почтом людей таковыи послуги нам, господарю, чынили, мы на то бачымы, кгды бы там тысяча або две людей наших козаков на Днепре мешкали, снать бы и овшем была от них большая и знаменитая послуга и оборона панством нашим. А так и ото жедамы вашое милости, рад наших, рачте о том радити и мыслити. И виделося бы вашое милости там, по Днепру, козаков имети на пришлое лето для осторожности и обороны панством нашим и ваша милость рачте обрати з дворян наших которого годного и доброго человека и казали бы ему скоро по Велицедни до Києва ехати и козаков збирати, и казали бы ваша милость к тому часу сукон и пенязей на них колко сот коп послати, а тыи козаки по Днепру на перевозах разложити...». Польський король також хотів «по Дніпру на перевозах розложити» застави. У вересні того ж року на Таванській переправі козаки з Русі «тиждень через Дніпро татар не пускали і на кожний день з ними битву мали і багатьох їх били, а інші самі тонули».

Претендент на кримський трон Іслам-Гірей у 1526 році вислав до Дашковича свого посла з листом, в якому зазначалося, що він є союзником Великого князівства Литовського. Окрім того, він звертався до українського урядовця з проханням забезпечити проїзд його посла до польського короля. Однак Дашкович відправив татарина до Бахчисарая, а сам відписав Сигізмундові І, що Кримське ханство готується до нападу на Литовсько-Руську державу. Для укріплення кордонів король послав до Черкас спеціальний загін на чолі з якимось Михайлом Козаком.

Остафія можна побачити на картині поруч із князем К. Острозьким.

І справді, узимку 1527 року до Русі вступило 34-тисячне кримсько-татарське військо. Князь Костянтин Острозький зібрав свої підрозділи та залучив до них козаків Остапа Дашковича. 27 січня поблизу села Ольшаниця на Київщині відбулася грандіозна як на той час битва, у якій вояки Дашковича разом з підрозділами шляхтича Юрія Слуцького взяли активну участь. Згідно з твердженнями окремих джерел, у цій переможній для Литовсько-Руської держави битві загинуло від 20 до 26 тисяч татар, а близько тисячі ординців було захоплено у полон. У зв'язку з цим «некоронованому королю» України-Русі князю Костянтину Острозькому влаштували тріумф у Вільні та Кракові.

Розголос про Ольшаницьку битву розійшовся всією Європою. У листопаді 1527 року півтисячі відбірних українських лучників на чолі з Остапом Дашковичем були запрошені для боротьби з турками до Угорщини. У травні наступного року про вербування «татарського війська» з України-Русі вже клопотався французький представник у Польщі. Восени 1528 року претендент на ханський трон Іслам-Гірей підійшов до тогочасної української столиці Черкас та просив притулку в Остапа Дашковича. Тоді ж черкаський староста разом з королівським урядником Михайлом Григоровичем та підрозділами того ж Іслам-Гірея воював у Північному Причорномор'ї з османськими військами.

Зібравшись із силами, татари вирішили помститися невгамовному козацькому вождю. Навесні 1532 року багатотисячна кримська орда разом з відбірними підрозділами турецьких яничарів (1500 чол.) і артилерією, що складалася з 50 гармат, оточила тогочасну столицю козацької Русі Черкаси. Упродовж місяця намагався захопити Черкаську фортецю хан Саадет-Гірей. Але всі численні штурми були відбиті оборонцями міста, на чолі яких стояв не хто інший, як Остап Дашкович. Під час облоги він не тільки керував обороною міста, але й проводив переговори із Саадет-Гіреєм. Черкаський староста зумів умовити кримського хана підписати мирну угоду з королем Сигізмундом І, а отже, кримська орда була змушена відійти із Середнього Подніпров'я. Пізніше Дашкович на сеймі польської шляхти вихвалявся здобутими ворожими трофеями, а також ядрами від гармат, якими обстрілювали Черкаси. Тоді ж Остап Дашкович отримав великі кошти на оборону краю з королівської скарбниці. Наш герой вмів не лише наступати й оборонятися, але й проводити вмілу розвідку та збір інформації про дії противника. Так, наприклад, він неодноразово повідомляв Сигізмунда І про підготовку татарських військ до походу на Велике князівство Литовське та Корону Польську і пов'язував це з тимчасовим припиненням внутрішньополітичної боротьби в Кримському ханстві, де він мав своїх вивідачів. Такі повідомлення надходили від черкаського і канівського старости постійно. Однак він і сам не цурався розвідувальних операцій, безпосередньо перебуваючи у стані ворога. «Він знав їх мову і, часто буваючи на розвідах, лишався невпізнаним у їх таборі; його вважали за татарина і завдяки тому, довідавшись про їх справи, він розбивав їх наголову, а посланців татарських, посланих до нього, виставляв на страшенну ганьбу» — описували сучасники військову сміливість і хитрість непереможного українця.

У 1533 році козацький воєначальник прибув на сейм Литовсько-Руської держави, де ви-ступив із промовою, в якій твердив про необхідність заселення дніпровських островів задля оборони від татар. Козацького ватажка можна назвати одним з перших вітчизняних теоретиків військової справи. Того ж року Дашкович у письмовому вигляді виклав польському королю свій проект оборони України та створення регулярної прикордонної служби. Згідно з його положеннями, біля татарських річкових переправ мали постійно вартувати козацькі підрозділи на човнах-«чайках». Інші козаки мали патрулювати традиційні сухопутні татарські шляхи. Нижче дніпровських порогів, на островах, він пропонував збудувати декілька міцних фортець. Хоча польський сейм і схвалив військовий проект Дашковича, який передбачав 2-тисячний козацький реєстр, але, зважаючи на відсутність коштів, не поспішав впроваджувати його в життя. Однак, як виявилося згодом, теоретичні викладки Дашковича не пропали марно — у 40-60-х роках XVI століття ними скористалися інші прикордонні старости й козацькі ватажки — Бернард Претвич та Дмитро Вишневецький. Восени 1533 року новий кримський хан Сахіб-Гірей переправився через Дніпро й зупинився поблизу Черкас. Черкаський староста повідомляв королівський уряд про небезпеку. У 1535 році Остап Дашкович знову здійснив черговий похід до Московського князівства. За свідченням сучасників, він очолював майже 3-тисячне козацьке військо, з яким «довго і широко московські землі воював». Наприкінці того ж року полководець помер і був похований в одному з православних храмів столиці українського Полісся — місті Овручі.

Окрім посад черкаського і канівського старости, з 1532 року Остап Дашкович мав ще й посаду «державці» волосних міст Чечерська і Пропойська. Як адміністратор на Черкащині та в Південній Білорусії, він слідкував за вчасним надходженням податків від господарства і торгівлі. Остап Дашкович володів поселеннями Жебровичі, Волевичі, Лука, Носів та Камениця. Мав братів Васька та Олехна. Перший з них був ковенським городничим, другий — вітебським ключником. Також Остап мав сестру Милохну, яка у лютому 1536 року отримала королівський універсал на всі маєтності свого брата.

Остап Дашкович був одружений і дуже кохав свою «другу половину», якій з далеких по-ходів обов'язково привозив різноманітні подарунки. Незважаючи на постійну військову діяльність, козацький вождь не забував підтримувати православні монастирі на землях України та Білорусії.

Життя та діяльність черкаського і канівського старости Великого князівства Литовського Остапа Дашковича протікали у складних умовах прикордоння й протистояння з Османською імперією, Кримським ханством і Московським князівством. Не пориваючи з традиціями Давньої Русі, використовуючи європейські й азіатські здобутки у галузі військового мистецтва, цей прикордонний український урядовець почав перемагати у багатьох битвах з турками, татарами і московитами, здобувати неприступні ворожі фортеці, вміло оборонятися як у польових умовах, так і в містах. Походи Остапа Дашковича до Причорномор'я, де його вояки сміливо атакували Білгород, Очаків, Іслам-Кермен та Перекоп, започаткували довголітню традицію боротьби українців за вихід до берегів Чорного моря. Остап став одним з перших козацьких «польових командирів», оскільки не тільки особисто керував численними військовими підрозділами, але й сам брав участь у розвідувальних операціях. Він також зумів узагальнити свій практичний досвід у першому вітчизняному теоретичному військовому трактаті 1533 року. Великим був його вклад у перемогу литовсько-українського війська над ординцями в знаменитій Ольшаницькій битві 1527 року. Діяльність Остапа Дашковича протягом 1501- 1535 років вплинула на подальшу організацію козацтва як потужної військової сили, що у наступальних і оборонних великих битвах та менших боях відстоювала Україну-Русь від численних нападів ворожих військ.
Док.іст.н. Чухліб Т.