Тарас Шевченка і Варвара Рєпніна:романтика відносин

ВарвараРєпніна -донька Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського, російського державного діяча, генерала від кавалерії, котрий майже 20 років займав становище військового губернатора у Полтавській і Чернігівській губерніях, народилася 31 серпня 1808-го в Москві та стала відомою письменницею. Родина жила в містечку Яготин, в якому за два роки до Варвари народився її брат Василь. Їхній батько мав великі маєтності в Яготині та навколо нього. Хоч був поміщиком, вважався доброї вдачі та чесною людиною, а до того ж багатющим колекціонером мистецьких картин. Цю збірку образотворчого мистецтва розпочав збирати ще Олексій Розумовський (1709-1771), народжений в селі Лемешах Чернігівської області.

У другій половині квітня 1843 року Тарас Шевченко виїхав із Петербурґа в Україну. Побував у Григорія Тарновського в Качанівці, у Києві познайомився з Пантелеймоном Кулішем, а в с. Мойсівка разом із Євгеном Гребінкою побував на балі власниці цього села Тетяни Волховської. Тут поет познайомився з Олексієм Капністом, потоваришував із ним, і на початку липня обоє приїхали в Яготин. Олексій Васильович був знайомий з усією сім’єю Рєпніних. Він порекомендував князю Миколі, щоб молодий художник зробив копії з деяких картин. Там Варвара Миколаївна вперше побачила Шевченка. Познайомитись їм вдалося пізніше, коли Капніст, котрий через недугу свого сина оселився в Рєпніних на кілька місяців, попросив дозволу привести свого знайомого до вітальні, щоб показати йому картини. Тоді Варвара й дізналася, що Шевченко — художник і поет.

Відтоді він увійшов у життя 35-річної Варвари Рєпніної. Доля її склалася нещасливо. На 21-му році життя залюбилася в ад’ютанта Лева Барашинського. Але Варвара-старша, уроджена Розумовська, категорично заборонила шлюб доньки, бо Барашинський походив із скромнішого роду в порівнянні Рєпніними. Той подав у відставку і зник.
Відтоді Варвара жила в журі, хоч побувала у Швейцарії, де познайомилася з письменником Шарлем Ейнаром. Під його впливом Варвара почала займатися доброчинними справами, написанням статей, повістей та інших прозових творів. Крім цього, виховувала двох сестер — Псьол-Олександру та Глафіру. Перша стала відомою українською поетесою, друга — художницею. До речі, вона намалювала портрет Варвари олійними фарбами, який помилково приписувався пензлю Шевченка. В Яготині, Тарас Григорович давав дівчини уроки живопису.
Наприкінці серпня Шевченко втретє приїхав до Яготина, щоб на замовлення Капніста і Тарновського виконати копії з портрета Миколи Рєпніна роботи швейцарського художника Йозефа Гонунґа. Під час цього приїзду Варвару Миколаївну з Шевченком познайомив її брат Василь. Та княжна зауважила, що вони знайомі.
Наступні дні Шевченка минали за роботою. Хоч у збірці Рєпніна були портрети роботи Володимира Боровиковського, Петра Левицького та французького маляра Еньйола, на котрих його було зображено у генеральському мундирі, замовникам подобався портрет у цивільному вбранні. Тож Шевченко працював над портретом Миколи, виконаного Горнунґом 1841 року. В час копіювання, Варвара часто спостерігала і розмовляла з художником, про що згадувала у своєму листі до Ейнара від 27 січня 1844 року.
На початку січня Шевченко намалював «Портрет Варі й Василька Рєпніних» — онуків Миколи. Про роботу над цим малюнком писала Варвара у тому ж листі: «Він працював у майстерні Глафіри над портретом діток мого брата, а я їх розважала, щоб вони сиділи спокійно».
Донька князя Миколи стала гарячою прихильницею Шевченкового таланту. Взяла на себе обов’язок допомагати йому піднятися вище в його творчому злеті. Захоплення поетичною творчістю Тараса поволі переростало в кохання до нього. Притаманне тактовне поводження поета сподобалося їй і перетворилося у щиру приязнь. Про свої взаємини з Шевченком досить детально писала Рєпніна в листах до Ейнара.

Коли Капніст помітив дружні почуття Варвари до українського поета, то він та інші наклепники намагалися принизити Шевченка перед княжною та навіть підірвати віру в його благодійність, зокрема до бідних. Про втручання в цю дружбу Варвари та Тараса, шляхтянка згадувала у своїх листах: «Я гаряче захищала його від нападів і переживала, щоб навіть найменша плітка не спаплюжила його постать. Капніст ображений, що я люблю Тараса… Він докучав мені словами, що я голову згубила. А я дуже прив’язана до нього, і не відмовляюся, якщо б бачила з його боку любов, можливо, відповіла б йому страстю». Рєпніна згадувала Шевченка у своєму прозовому творі під прізвищем Березовський. У цій згадці відчувається палка любов, муки ревнощів і повне розуміння свого безнадійного кохання.
Вечори в Рєпніних минали в салоні. Тут сходилися аристократичні кола, слухали розповіді Шевченка про петербурзькі небилиці. Якогось вечора він читав їм поему «Слепая». Твір потряс Варвару Миколаївну. Вона писала Ейнару: «О, коли б я могла передати Вам усе, що тоді пережила. Які почування, які думки, яка краса, який чар і який біль охопили мене в часі цього читання. Моє обличчя все було мокре від сліз, і це було щастя, бо я мусила б кричати, якби моє хвилювання не знайшло цього виходу для себе; відчувала біль у грудях. Після читання не сказала нічого. Ви знаєте, що при всій моїй балакучості я втрачаю від хвилювання здатність говорити. Й яка м’яка, чарівна манера читати! Це була захоплююча музика, що співала мелодійні вірші… Шевченко зайняв місце в моєму серці, я часто думала про нього, бажала йому добра та бажала сама зробити йому добре, притім при моїй палкості, зараз можливо і найбільше. Потай, і без свідомості цього я відчувала заздрість, що він більше звертав увагу на Глафіру. Моя радість може бути занадто доброю, сум почав ставати недобрим».
Далі пішла мова, яка відкриває ставлення Варвари до Тараса Григоровича. З її слів дізнаємося про поета, котрого називає найяснішою зіркою на своєму небі. Вона розповідає біографію Кобзаря, про розмови з ним. Про своє захоплення його поетичними творами, про зневажливе ставлення до нього з боку декотрих поміщиків. Окремо подала один факт-сутичку з поміщиком Платоном Лукашевичем, котрий якось вислав до маєтку Рєпніних непристойно одягненого кріпака, щоб той щось переказав Шевченкові і негайно повернувся назад. Тараса обурило таке ставлення до кріпака, і він написав гнівного листа, відмовившись від будь-яких взаємин із поміщиком у майбутньому. У листі до Ейнара Варвара писала: «Бачила його в сльозах, і не знала що сказати, що зробити, щоб потішити його; притисла його голову до моїх грудей, обняла та поцілувала його руку, а хотілось би цілувати його ноги… Мені вдалося заспокоїти його».

В Яготині Шевченко намалював автопортрет, який подарував Рєпніній, а також написав «Тризну». Споглядаючи Шевченка, струнка княжна, чорноволоса, відчувала в ньому генія і людину з найкращими якостями. Варвара-старша помітила, що захоплення її доньки Шевченком зайшло задалеко. Тож почала остерігати і соромити доньку, котра, не зважаючи на те, що старша за Шевченка на шість років, по-дитячому заявляла матері: «Шевченко для мене не чужий… я дуже люблю його та вповні йому довіряю».
Яготинські дні закінчувалися. На останніх вечорах у салоні з чаєм велася бесіда про політику царя Миколи І, про декабристів, їхній героїзм та найбільше — про Академію мистецтв. Коли настав день від’їзду Шевченка в Петербург, Яготин був засніжений і з двору почувся стукіт кінських копит. «Я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила йому чоло, і він вийшов із кімнати», — писала Варвара в листі до Ейнара.
Інакше про це прощання вона написала Глафірі Псьол: «Ми поцілувалися, як родичі; він був для мене у ці останні три дні справді, як брат… Його портрети вдало намальовані та надзвичайно добре виконані». 10 січня Шевченко виїхав із Яготина. 27 січня Варвара в розлогому листі до Ейнара розповіла про походження Шевченка та зустрічі з ним під час перебування в Яготині.
У листі до Шевченка від 17 травня, Варвара повідомила, що одержала його лист і приємно було їй на душі прочитавши і дізнатися, що він успішно займається своїми справами. Описала життя в Яготині. Рєпніна власноручно занотовувала у свою записну книжку чи не всі свої листи. Відтак довідуємося, що обмін між Варварою та Тарасом люб’язними листами тривав і після розлуки. В них не було жодної інтимності. Варвара дійшла переконання, що її почуття до Шевченка були просто дружніми. Вона залишилася відданим приятелем поета на довгі роки.

У липні вона надіслала Шевченкові гроші за продаж 50 примірників поеми «Тризна». А як з’явилися в Петербурзі видання «Живописної України» й отримала три гравюри, то привітала його листом, прохаючи не покидати з рук пера та пензля. У наступних листах просила швидше надсилати більше гравюр, які може поширити в Полтаві, Києві, Одесі, Харкові, Чернігові, а решту передати Григорію Галану, котрий купував малярські твори Шевченка. Інші листи свідчать про схиляння перед величчю генія, проникнуті непохитною вірою в його талант.
Наприкінці лютого 1845 року Варвара повідомила Шевченкові про смерть її батька, й писала про одержані гроші з продажі офортів «Живописної України», а також про пересилку йому двох номерів «Отечественних записок» і фарби для малювання. Навіть під час заслання Шевченка, Рєпніна вислала йому 16 листів, висилала книжки та журнали.
1850 року Олексій Орлов, шеф жандармів і головний начальник війська в Оренбурзі, заборонив Рєпніній листуватися з Шевченком. Під час повертання поета зі заслання 1858 року через Москву, куди приїхала Варвара Рєпніна, 17 березня вона зустрілася з Шевченком. «Увечері потайки навідав давно не баченого друга мого, княжну Варвару Миколаївну Рєпніну», — занотував у «Журналі» Шевченко. Ще раз бачилися вони 24-го, і це була, либонь, остання їхня зустріч. Варвара Рєпніна пережила Шевченка на 30 років.

Павло Лопата