Лесь Мартович:за людську гідність

Лесь Мартович народився 12 лютого 1871 року в с. Торговиця (тепер Городенківського району Івано-Франківської області) в родині сільського писаря. Батько був бідний і наймався до праці в заможних господарів. Але був амбітний і кожну вільну хвилину використовував на самоосвіту. Багато читав, писав і дійшов до того, що з часом став сільським писарем.

Майбутній письменник зростав у такій атмосфері наполегливого навчання, серед бідних селянських дітей вирізнявся бистротою умислу. Спочатку вчився самотужки, а 1882-го закінчив початкову школу, після якої вступив до польської класичної гімназії в Коломиї, де навчався Василь Стефаник (його майбутній найщиріший приятель). 

Під впливом Івана Франка українська демократична молодь утворила в школі таємний гурток, одним із керівників якого й був Лесь Мартович. У гуртку була таємна скриня, в якій містилося понад 300 заборонених книг, яку молоді активісти й самі читали, і серед популяризували. Організовували читальні, виступали на селянських зборах, розповсюджували літературу, намагаючись якось розбудити селянську свідомість і втягти свідомих селян у суспільне життя, зробити з них активну діючу громадську силу. Паростки своєї праці побачили, коли серед селян з’явилися оратори, промовці, котрі популярно та переконливо вводили у всенародний обіг радикальні гасла — загальне голосування, свобода преси, податкові й аграрні реформи, соціальна рівність тощо. За таку діяльність Мартовича та Стефаника виключили з гімназії. Після чого вони заледве влаштувалися до Дрогобицької гімназії, яку Лесь закінчив 1892 року. В часи навчання в гімназії Мартович був змушений заробляти собі на життя приватними уроками чи канцелярською роботою в адвокатів. Крім цього, він збирав і вивчав фольклорні матеріали; видавав свою літографовану газету «Збірка», згодом був редактором львівської газети «Хлібороб» (1893), одержуючи мізерну платню, а в 1897-1898 рр. став редактором «Громадського голосу», який до того часу редагував Іван Франко. Лесь був членом Української радикальної партії. Після закінчення гімназії вступив на юридичний факультет Чернівецького університету. Але незабаром із цього університету перевівся до Львівського, а звідти 1902-го — до Віденського університету. На жаль, через матеріальну скруту та недугу навчання затягнулося. Його вдалося завершити право аж 1909 року в Львівському університеті.

Ще в студентські роки Лесь розпочав етап інтенсивної літературної творчості. Його твори стали систематично друкувати в львівських часописах. Він часто змінював місце свого проживання, жив у Коломиї, Чернівцях, Дрогобичі, Львові, Відні, Городку, Стрию, а починаючи з 1905-го часто хворів і це стало великою перешкодою у творчості.
Був змушений припинити адвокатську практику, яка й до цього не приносила йому значних прибутків. З 1911-го жив у селі Зарубани (тепер — Яворівського району на Львівщині) у свого вірного товариша І. Кунціва. Однак продовжував співпрацю з кількома львівськими періодичними виданнями та займався творчістю. 1914 року отримав наукову ступінь доктора права Львівського університету. Свої статті та літературні твори писав покутською говіркою. Його творча тематика була за змістом і формою наближена до Василя Стефаника та Марка Черемшини й їх називали «Покутською трійцею». Герої творів Мартовича — це селяни з найвіддаленіших сіл Західної України. У своїй творчості письменник відходить від народницького напрямку, а частіше розвиває глибокі соціально-економічні корені класової нерівності на селі («Мужицька смерть»). Мартович дуже любив селян і для них писав серцем.

Його виразна риса у творчості — поєднання трагічного з комічним, розумного з відсталістю, що супроводжується гумором, який часом переходить у гостру сатиру. Особливо вдалися Мартовичу образи селян у повісті «Забобон» (1911). Крім прози, він писав і поезію, сюжети до якої брав у давньоруських пам’ятках. Підбирав також мотиви з народних казок та анекдотів, біблійних легенд, інших народних запозичень. Писав цікаво, доступною мовою і його популярність зростала. Творчість Мартовича високо цінували І. Франко, О. Кобилянська, Леся Українка, О. Окуневська й інші. Готуючи альманах «В потоку життя», М. Коцюбинський писав: «Яне мислю його видавати без участі галицьких письменників що загнали у кут наших українських». «Я такий прихильник Вашого таланту, — звертався він до Мартовича, — так люблю перо ваше, що вже бодай для того варто мені щось надіслати». Українські часописи також радо друкували статті Мартовича. Його любили і поважали усі — за творчо художню винахідливість та дотепність, за допомогою якої письменник майстерно розкривав життя тої епохи, в якій жив.

Лесь Мартович був наділений винятковою спостережливістю, володів багатим арсеналом засобів, які промовисто використовував у своїх творах. При тому він геніально вмів свою тему розробити в образному гумористичному плані покутського селянства, що шукало своїх шляхів покращення свого життя. Письменник у своєму «Нечительнику» подав типовий образ із середовища знедоленої, приниженої та темної частини селянства, яка навіть за алогізмами і комізмом, мовно-стилістичними засобами показана влучно у своїй затурканості.
В українській літературі Галичини кінця ХІХ ст. значного поширення набув жанр казки, за допомогою якого можна було добре віддзеркалювати дійсність, оминаючи цензуру завуальовано передати реальну правду. Літературним праобразом Леся в «Іванові Рило» він нагадує казку Івана Франка «Свиня», спрямовану проти виборчих махінацій, за допомогою так званих хрунів. Таких хрунів не бракує і зараз в Україні, які за гречку продають свої голоси негідникам.
Варто також сказати, що головною перешкодою письменника були постійні переїзди, матеріальні нестатки, особиста невлаштованість, це все великою мірою виснажувало письменника і заважало йому в нормальній творчій праці. Тим більше, що недуга його прогресувала й навіть примусила відмовитись від юридичної практики. За таких обставин навіть колишній оптимізм і гумор покидали жартуна Леся. Лиха хвороба приневолювала, борги додавали розчарування і закрадалася в останні роки життя безнадія. Письменник, втомлений негодами, писав «Куди йти? Куди прихилити голову?» Бездомність змусила Леся переїхати на Жовківщину-Равщину й осісти в с. Улицько (тепер — Середкевичі). Його прийняв до себе вже згаданий Іван Кунців, котрий на добре і на зле став справжнім приятелем письменника. Звідси Мартович часто ходив у Монастирську церкву, співав у церковному хорі. Тут 1915-го його застала Перша світова війна. Австрійські війська прорвали російський фронт і після затяжних боїв захопили село, де жив письменник. Під час боїв садиба Івана Кунціва була зруйнована, а частина рукописів Леся Мартовича зникла.
Це велике горе глибоко заторкнуло письменницькі почуття. Крім загальної він недуги отримав нервовий розлад. В цій ситуації йому навіть призначили наглядача від військовополонених у с. Погарисько. Та хвороба звалила з ніг письменника і полонені годували його ложкою. Однак стан здоров’я з кожним днем неустанно погіршувався.

Помер письменник 11 січня 1916 року у селі Зубейки (тепер — Жовківського району Львівської області), а похований у сусідньому селі Монастирок. В останню путь Леся Мартовича проводжали Іван Кунців, кілька приятелів, селяни та троє полонених. Відспівували покійника троє священиків. Спочатку письменника поховали на старому цвинтарі, де на могильній плиті було написано: «Лесь Мартович — письменник, помер 1916-го». Минули роки, і про могилу ніхто й не згадував, аж 1949-го тодішній сільський голова взявся розшукати гробівець. І в результаті Леся Мартовича перепоховали, встановили пам’ятник, до якого веде алея могутніх тополь. У цій могилі спочиває той, хто за все своє життя написав усього 27 оповідань — «Хитрий Панько», «За межу», «Іван Рило», «Лумера», «Грішниця», «Прощальний вечір», «Відміна», «Нечитальник», «Село Підойми», «Стривожний дарунок» та інші, та повість «Забобон» , яку В. Гнатюк видав уже після смерті письменника (1917).

За словами Стефаника, «з селян намагався він зробити свідомим народом». Декотрі дослідники ранньої діяльності Мартовича порівнюють його талант із І. Франком і М. Павликом. З молодих років до кінця свого життя Лесь був селянський трибуном, журналістом і письменником-сатириком, котрий у гострій та яскравій формі боровся за утвердження людської гідності в усіх сферах життя. Вічна йому пам’ять!

Ярослав Стех