Володимир Винниченко:таємна пропозиція від Леніна

Рівно сто років тому, на початку 1917, протести, що стрімко наростали, приводять до національної революції і постання української держави.

Очільниками її стали - коли використати сучасні терміни - авторитетні інтелектуали.

Михайла Грушевського знали як історика та письменника, Симон Петлюра був публіцистом і редактором. Володимир Винниченко спершу здобув славу прозаїка й драматурга.

У 1910-ті роки Винниченкові романи "Чесність з собою" та "Записки Кирпатого Мефістофеля" зачитували до дірок. Письменник шукав нової моралі, моделей нової сім'ї. Саме за увагу до стосунків між статями йому повсякчас докоряла критика.

У белетристиці, в п'єсах він раз у раз звертався до отієї повище згаданої "чесності з собою": так він називає нову мораль, вважаючи, що людина може робити все, що хоче, не зважати на думку загалу, коли її не мучать докори сумління.

Уся ця антибуржуазна риторика не в останню чергу пов'язана з політичними симпатіями. Як і чимало його ровесників, Винниченко - марксист і соціал-демократ.

Паралельно з письменницькою розгорталася ще одна життєва історія, діяльність так званого "професійного революціонера". За приналежність до нелегальних акцій Винниченка вигнали з Київського університету, не раз ув'язнювали.

Його сюжети про таких-от "із фаху свого тираноборців" здебільшого зовсім не героїчні; виглядає, ризикованими справами незрідка захоплювалися, аби позбутися особистих гризот, притлумити хворобливі комплекси.

З початком революції проблема примирення ідей соціального та національного визволення обернулася для Володимира Винниченка болючим внутрішнім конфліктом.

Він стає членом Центральної ради, очолює Генеральний секретаріат, пише чимало найважливіших політичних документів. А в щоденнику, який скрупульозно вів упродовж десятиліть, - нарікає на фатальну незбіжність своїх соціалістичних ідей із реальністю.

секретаріат Центральної Ради першого скликання, 1917 рік. Володимир Винниченко - у першому ряду в центрі.

Марксистська ідеологія не надто допомагала, коли йшлося про згуртування сил навколо Центральної ради, про зміцнення держави. Найважливішою проблемою було не звільнення пролетаріату, а все ж задоволення вимог селянства - розподіл землі.

Одна з найвідоміших Винниченкових п'єс називається "Між двох сил". От власне, що між двох сил - між державницькими й соціал-демократичними цінностями - вибір давався Винниченкові неймовірно складно.

Так само складно виявилося примирити урядництво й творчість: він пише уривками, навіть у перервах між офіційними зустрічами й переговорами. І врешті, зрікається політики, обираючи еміграцію.

Опинившись на Заході, за кілька місяців завершує мемуарне "Відродження нації", даючи інтерпретацію щойно пережитого історичного зрушення.

Хоча вибір між ідеєю соціальною та національною йому, соціал-демократові за партійною приналежністю, зробити було складно, він усе ж на власному досвіді прийшов до знаменитого твердження, що російська демократія закінчується на українському питанні.

Пропозиція від Леніна

У Німеччині Винниченко хотів зосередитися на літературній роботі, та його чекав іще один неймовірний поворот політичної кар'єри.

Переможна "робітничо-селянська" влада таврувала УНР та її керманичів найстрашнішими гріхами. І раптом недавній голова уенерівського Генерального секретаріату й Директорії, ворог "робітників та селян" отримує від самого Леніна пропозицію очолити харківський радянський уряд.

Річ у тім, що проголошення України радянською аж ніяк не означало реальної влади. Повстанський рух придушити не вдавалося, уряд Християна Раковського ніякого авторитету не мав, тож поява одного з лідерів УНР мала би посилити симпатії населення.

Український політик висунув чіткі умови: найперше ішлося про реальну державну самостійність та незалежну армію.

Винниченко висунув радянській владі чіткі умови: найперше ішлося про реальну державну самостійність та незалежну армію

Переговори тривали складно, врешті у травні 1920 року Винниченко з дружиною під чужими іменами (паспорти забезпечила чеська влада) прибувають до Москви.

Лише для того, аби переконатися, що, як зафіксовано в щоденнику, іти з більшовиками - це душити власними руками і свою націю, і себе самого.

Вважаючи, що він нічого не зможе зробити для України в маріонетковому уряді, Винниченко назавжди покидає батьківщину.

Але застановляється над тим, чому ж російська національна ідея не підпорядковується ідеї соціальної рівності.

Враження від побаченого письменник невдовзі використає в одному з кращих своїх романів - антиутопії "Сонячна машина".

З допомогою технічного винаходу - зі звичайної трави навчилися робити хліб - проектується альтернативна реальність. Коли вимогу "хліб - голодним!", із якою перемогли більшовики, вдалося задовольнити, цивілізація, що не мала глибшого культурного підґрунтя, попросту занепадає.

Спонукою, яка знову дає поштовх для розвитку, стає, за Винниченком, закладена в людині спрага творчості, самореалізації. А тлом цього фантастичного сюжету стають епізоди революційної розрухи, насильства, терору. Багато чого він використав зі своїх щоденникових записів.

з художником

У Франції Винниченко часто зустрічався з художником Миколою Глущенком, до якогось часу не підозрюючи, що той виконує ще й обов'язки секретного співробітника радянських спецслужб.

Реабілітації визначного митця у СРСР пробували добитися не раз, але цензори мали неспростовний аргумент.

Річ у тім, що колись близька приятелька Леніна Інеса Арманд у цілком приватному листі до нього поділилася захопленим читацьким враженням від Винниченкового роману "Заповіти батьків".

Ленін, завжди маючи проблеми з естетичними оцінками, без зайвих церегелів назвав твір "архісквєрним". А його присуди впродовж десятиліть важалися непомильними.

Та і часи, і присуди міняються. Для того, щоб Винниченко повернувся до читачів, потрібна була своя держава.