Володимир Винниченко:за завісою інтимного

Володимир Винниченко був вельми складною натурою. Це легко прочитується і в його щоденнику (нині в нас уже оприявнено чотири його томи), і в щоденнику та спогадах Євгена Чикаленка, який став не тільки одним із хрещених батьків Винниченка в літературі, а і його щедрим меценатом. Упродовж тривалого часу Чикаленко фінансово підтримував Винниченка, не відвертався від нього й тоді, коли дратувався Винниченковими творами, вважаючи, що він переспівує «челкашів» Максима Горького, вдається до епігонства Леоніда Андреєва та Арцибашева.

 

Коли Винниченко погрожував, що оскільки його не цінують українці,то він «піде на заробітки в російську літературу», тобто почне писати російською, то саме Чикаленко терпеливо переконував його не робити цього й працювати в українській літературі, де його дебют зустрів високу оцінку й Лесі Українки, й Івана Франка, й Михайла Коцюбинського. Очевидно, саме Чикаленкова терплеливість у відповідь на всі емоційні спалахи Винниченка і його нестримні ескапади на адресу всієї української громади мала чи не вирішальне значення в тому, що Винниченко таки лишився українським письменником. 

Винниченко, як і кожен видатний чоловік, мав успіх у жінок. Ним захоплювалися, в нього закохувалися. Любив жінок і він. Його стосунки з жінками були часом болісними й заплутаними. Досить бодай прочитати його роман «Записки кирпатого Мефістофеля», сюжет якого цікаво дешифрував Микола Шудря, розповівши про прототипів героїв твору. 
Доктор історичних наук Надія Миронець упродовж тривалого часу досліджує епістолярну спадщину Володимира Винниченка. Першим вагомим підсумком цих досліджень став том листування Володимира Винниченка і Євгена Чикаленка, що його оприлюднено у видавництві «Темпора». Читаючи ці листи, не можеш позбутися враження, що вглядаєшся у два виразні автопортрети. Ось терпеливий до людських слабкостей, готовий примиряти всіх з усіма, великодушний і щедрий видавець першої української щоденної газети «Рада» Євген Чикаленко, вірний своїй сентенції про те, що мало любити Україну до глибини душі – треба полюбити її ще й до глибини своєї кишені. Це окрема тема – меценатство Чикаленка; досить сказати, що не було тоді жодної помітної української справи, яку він не підтримав би фінансово. Ніхто не злічив і того, скільки грошей у загальному підсумку одержав од нього Володимир Винниченко, якому Чикаленко регулярно платив гонорар, по суті, за те, що він писав саме українською. 
Ось Винниченко – запальний, безапеляційний, безмежно конфліктний, вередливий, егоїстичний, який через це ускладнює свої стосунки з усіма людьми навіть і тоді, коли вони ставляться до нього з адорацією та щиро йому протегують. Тут можна назвати і Михайла Коцюбинського, на адресу якого злословив Винниченко, бо йому здавалося, що меценати дають Коцюбинському забагато коштів, а йому – замало. Тут і Володимир Леонтович, який мав вплив на чоловіка своєї тітки Василя Симиренка – Винниченкові здавалося, що Леонтович недооцінює його літературне значення, а тому й урізає розмір належної йому фінансової підтримки. Тут і сам Василь Симиренко, на адресу якого Винниченко вибухає злими ескападами. 

Розалія Ліфшиць

Після листування Винниченка з Чикаленком Надія Миронець узялася досліджувати амурну епістолярію Винниченка. Торік у дрогобицькому видавництві «Коло» вона оприсутнила книжку «Володимир Винниченко – Розалія Ліфшиць. Епістолярний діалог (1911–1918 роки)». А нині «Ярославів Вал» оприлюднив її книжку «Володимир Винниченко: таємниці кохання. Хронологія інтимів». Жанр свого твору Миронець означила з максимальною простотою – документальна розповідь, оскільки тут справді владарює документ, усе повістування засноване на документах. Ніякого авторського «гриму», жодних виправдань чи засуджень героїв, – тільки посутні пояснення і скупі довідки. А все решта – листи, листи. Написані і в хвилини високого душевного піднесення адресантів, і в час зневіри та душевного надламу, і в роззлощеності, і в розчаруванні, і в безнадії… 

Розалія Ліфшиць

У щоденнику Винниченка є такі слова: «Кохання – це зойк крові, це безумний, непереможний голод тіла, це наказ вічності, яка не допускає опору собі… Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, загадковою посмішкою… Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, скільки вистачить тіла і вогню. А любити одночасно можна тільки одного…» 
Такою й була життєва філософія цього Дон Жуана, який мовби колекціонував свої чоловічі перемоги і якого так любили жінки. Одна з них – Катерина Голіцинська, писала: «Я дійшла до такої слабости, що скажи він одне лише слово – і я пішла б сліпо за ним, куди він схотів би, перевернувши цілком догори ногами своє життя…» 
«Тавариш по партії» (вони обоє були членами Революційної української партії) Катерина Голіцинська (в дівоцтві Ярмут) якийсь час значила для Винниченка дуже багато, а він для неї – ще більше. Через нього вона навіть замахувалася на самогубство. 

Винниченко охоче фліртував з усіма вродливими жінками, які траплялися на його життєвому шляху, легко зав’язував романи з ними, борсався у всяких «трикутниках», «чотирикутниках» і для деяких жінок зв’язок з ним завершувався тяжкими драмами. Миронець пише і про Катерину Голіцинську, і про Людмилу Гольдмерштейн, і про Софію Задвину, з якими Винниченко завів паралельні романи. Він мовби «програвав», апробував у житті сюжети своїх майбутніх творів, оскільки багато що з того виразно відлунилося в його романах та драмах. Незрідка інтимні колізії його героїв були колізіями з його амурної фактографії. Винниченко охоче «дарував» персонажам свої любовні історії, свої відчуття. І навіть смерть його сина від Катерини Голіцинської, яка звинувачувала в цьому Винниченка, ввійшла колізією в роман «Записки Кирпатого Мефістофеля». 

Неоднораз зверталися жінки до нього з розпачливими листами, сповненими благань та докорів, а він оборонявся своїм велемовним резонерством, повторював свої сакраментальні заклинання про «чесність з собою» – і відходив до іншого об’єкта захоплення. Часто в нього напоготові були революційні фрази про буржуазну мораль, як на нього, звичайний історичний мотлох, безнадійний анахронізм, із яким не мають рахуватися справжні революціонери. Як відомо, у революційному русі поєдналися і переплелися нещадний тероризм та романтичний ідеалізм, потоптання будь-яких етичних табу й безсоромна демагогія, цинічний популізм і свята переконаність у тому, що саме вони, революціонери, остаточно й назавжди перероблять цей недосконалий світ, що стоїть на неправді та експлуатації. 

Сказати відверто, Винниченко в цій епістолярії здебільшого виглядає не надто привабливо. Щось тут можна пояснити віяннями тодішнього часу, імморалістичною інфекцією, що поширилася чи не по всій Європі. Читачі Д’Антунціо, Пшибишевського, Арцибашева, Андреєва, Купріна це підтвердять. Щось пояснюється особливостями вдачі й виховання Винниченка, його нестримним егоцентризмом (про це неодноразово говорив йому в своїх епістолярних звертаннях Євген Чикаленко). Щось можна списати на карколомні повороти його долі, ускладненої революційною боротьбою. А щось стає зрозумілим як його невситима й жорстока допитливість експериментатора на жінках, коли він устигає спостерігати і за собою, і за фігурантками всіх «багатокутників», мовби нагромаджуючи фактографію, з якої виростатимуть сюжети саме тих його творів, які викликали таке категоричне несприйняття й неприйняття Євгена Чикаленка. 

Розалія Ліфшиць

У 1909 році Винниченко познайомився зі студенткою медичного факультету Паризького університету Розалією Ліфшиць, що походила із заможної єврейської родини. Досить сказати, що батько її був купцем першої гільдії. Між ними спалахнуло кохання. Вони вирішили взяти шлюб, що й зробили навесні 1911 року. У вересні того ж року Винниченко написав Люсі Гольдмерштейн, яка в сподіваннях, звичайно ж, пов’язувала своє майбутнє з ним: «Нарешті, я, Люсю, одружився. Дружина моя відповідає тим вимогам, які я завжди ставив своїй жінці. Вона єврейка, але вчить українську мову й охоче згоджується, щоб наша сім’я була українською… Як буде далі, я не знаю, але до свого часу я ні в чому не можу закинути своїй жінці…» Шлюб цей виявився щасливим. Щоправда, Винниченко, як це він сам описує в щоденнику, не поминав жодної нагоди завести амурну інтрижку й часто умудрявся скакати в гречку. 

Гадаю, полярно різною буде реакція читачів на цю книжку. Тих, хто шукає якийсь універсальний етично-моральний зміст, книжка роздратує. Мовляв, чого можуть навчити і в якому дусі виховуватимуть ці листи? Адже там немає висот благородства. Іншим ці правдиві людські документи – незрідка погано замасковані голоси звичайного егоїзму, якому найважливіші особисті інтереси – багато скажуть про складність гомосапієнса, його багатовимірність. Про те, що, звичайно, «людина – це звучить гордо» (за Горьким), але й воднораз, що людина – це тільки людина, а не ангел… 
Це дуже вдячна лектура для психоаналітиків, психологів творчості, які знайдуть відлуння епістолярії у творах Винниченка; це також важливий матеріал і для істориків літератури та літературознавців. А ще листування приречене на зацікавлення ним читацького загалу. Особисте життя видатних людей завжди викликає до себе жадібний інтерес. А особливо ж там, де є ось такі сенсації інтимного характеру. 

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ