Велесовиця:таємниця сакральної абетки

Питання формування стародавніх сакральних слов’янських текстів за допомогою особливої й унікальної абетки, яку зараз прийнято називати велесовицею, пов’язане з верствою найвищих осіб рахмано-волхвівської духовної системи, яка діяла на Землі у останні 80 тис. років.

Велесовиця — абетка давніх росів, основа сучасного українського алфавіту

Зараз назва цієї абетки не повністю відтворює історичну роль, духовну суть, особливе значення давнього письма, його вагу для людства. Адже носії такої, найвищі духовні особи, рахмани та волхви, власне і були тими історично загадковими аріями, котрих згадує «Велесова книга».

Унікальність цієї абетки полягає в головних принципах її побудови, які міцно пов’язують кожен звук і кожну літеру: у ній кожному окремому звуку відповідає тільки одна окрема буква (знак); у ній кожній окремій букві (знаку) відповідає один-єдиний звук.

Велесовиця у порівнянні з українським алфавітом

Такі принципи дозволили рахманам використовувати унікальну абетку для сакрального кодування священних текстів, для словотворення, для складання особливих слів-абревіатур із глибоким духовним смислом. Слова були спрямовані на славлення Творця, Прави (закону Творця), Світлого Ірію, душ славетних предків. Мова рахманів і волхвів спонукала до постійного контакту з вищими світлими силами, славила їх. Тепер ці сакральні слова-коди звучать для нас надто буденно, бо система прочитання закладеного в них глибокого духовного змісту зникла разом із її носіями.
Занесення з ворожого до Дулібії та Росі оточення у ХІ ст. нової абетки у формі кирилиці, стало актом підміни головних сакральних принципів арійської велесовиці іншими, надто заплутаними та складними. Кирилиця здивувала слов’ян нагромадженням значної кількості букв (в окремих варіантах — до 54 знаків!), що значно ускладнило письмове відтворення слов’янського звукового ряду.

Кирилиця – алфавіт створений Кирилом та Мефодієм за наполяганням візантійського імператора Михайла ІІІ

Одному звуку у ній могло відповідати кілька букв. Іноді таких було до чотрьох-п’яти (!) на один звук. Наприклад, звук «о» відтворювався літерами он, оук, ота, ом, одь, а звук «у» — буквами ук, оук, іжиця й іншими. Стосувалося це й інших звуків і літер. У кириличній абетці отримали місце букви без звукових відповідників у мові стародавніх слов’ян. Серед таких були букви псі, йота, іжа, ето, ень та інші. Складними були і граматичні правила.
Та особливу роль в історичній перспективі належало зіграти штучній трансформації кириличної літери оук (яка читалась спочатку як «о») в «у». Оук копіював написання велесовичного «о», як овал із двома рисками згори. Нове прочитання його вже як «у» дозволяло авторитарним Рюриковичам трактувати назву Рось як Русь, і на цій основі відверто привласнити собі усі надбання рахмансько-волхвівської системи та держав Дулібії та Росі.
За десятки тисячоліть свого існування арійська абетка ніколи не відчувала такої сили атак на собі, які були вчинені на неї у ХІ-ХІІІ ст. До ХІ ст. вона, не зазнавала принципових змін, легко переносила плин тисячоліть та не переживала суттєвих коригувань, як, наприклад, у часи запозичень нею нових для слов’ян звуків у 1 тис. н. е.
Привнесений новопосвяченими слов’янами зі слов’янських околиць звук «ф» у ній легко відтворювався як «х-в», чи просто позначався літерами «т» чи «х» (Фракія — Тракія). Звук «ю» відтворювався написанням букв «і-у».
Проте не слід відкидати невеликі зовнішні трансформації основних велесовичних знаків, які головним чином породжувалися способом написання текстів, застосованими до письма матеріалами, присутністю скоропису. Самих знаків вони принципово не змінювали.
Тому дослідники вважають, що саме український алфавіт є прямим спадкоємцем велесовиці (арійського сакрального письма). Саме український алфавіт, єдиний із усіх слов’янських, зберіг головні принципи рахмано-волхвівського письма: один звук — одна буква; одна буква — один звук. Саме його знакова система якнайточніше відповідає велесовиці і дозволяє досить легко її читати. Саме в українській мові, досі діє головний арійський принцип: як пишеться — так і промовляється.

Таємниця Велесової книги