Анна Ахматова:таємниці роду та кохання

Їй приписували роман з Олександром Блоком, до неї намагався залицятися Осип Мандельштам, але безуспішно, а Борис Пастернак сім разів пропонував їй руку і серце.

Не довіряти красивим залицянням

Анна Андріївна Ахматова (справжнє прізвище — Горенко) народилася в сім’ї морського інженера, капітана 2-го рангу у відставці, на станції Великий Фонтан під Одесою. Мати, Ірина Еразмівна, повністю присвятила себе дітям, яких було шестеро. Через рік після народження Ані, сім’я переїхала в Царське Село. «Мої перші враження — зелена, сира пишнота парків, вигін, куди мене водила няня, іподром, де скакали маленькі строкаті конячки, старий вокзал і щось інше, що увійшло згодом у «Царськосельську оду».

У будинку майже не було книжок, але мати знала безліч віршів і читала їх напам’ять. Спілкуючись зі старшими дітьми, Анна досить рано почала говорити по-французьки.

З Миколою Гумільовим, який став її чоловіком, Анна познайомилася, коли їй було всього 14. 17-річний Микола був вражений її таємничою, чарівною красою: променисті сірі очі, густе довге чорне волосся, античний профіль робили цю дівчину не схожою ні на кого. На цілих десять років Анна стала джерелом натхнення для молодого поета. Він закидав її квітами і віршами. Одного разу, в день її народження, він подарував Анні квіти, зірвані під вікнами імператорського палацу. У відчаї від нерозділеного кохання, на Великдень 1905, Гумільов намагався покінчити з собою, чим тільки налякав і розчарував дівчину остаточно. Вона перестала з ним зустрічатися. Незабаром батьки Анни розлучилися, і вона переїхала з матір’ю до Євпаторії. В цей час вона вже писала вірші, але не надавала цьому особливого значення. Гумільов, почувши щось з написаного нею, сказав: «А може, ти краще будеш танцювати? Ти гнучка… » Проте один вірш він опублікував у невеликому літературному альманасі «Сіріус». Анна вибрала собі прізвище прабабусі, чий рід походив від татарського хана Ахмата.

Доля родоводу

Велика майстриня поетичного слова Анна Горенко мало знала про своїх предків по батьківській лінії. Її більше цікавили родинні легенди про "бабусю-татарку" на прізвище Ахматова. Можливо, саме тому вона обрала його своїм псевдонімом після того, як батько заборонив підписувати "декадентські" вірші родинним прізвищем... А між тим, родині Горенків було чим пишатися – нині ми знаємо про її історію набагато більше, ніж знала сама Анна Андріївна.

Московський дослідник родоводу Ахматової Вадим Черних твердить, що прадід поетеси по батьківській лінії, Андрій Горенко, походив з кріпаків поміщика Орлова, із села Матусів Черкаського повіту Київської губернії (тепер це Шполянський район). Народився Андрій Якович десь близько 1784 року. Призов у грудні 1805 року до армії по рекрутській повинності став для нього справжньою путівкою в життя – чоловік, який народився кріпаком, помер дворянином, а такі випадки в Російській імперії ставалися нечасто.

Дворянський титул Андрій Горенко виборов буквально на полі бою. Почав службу рядовим у 41-му єгерському полку, у складі якого брав участь у російсько-турецькій війні 1806-1812 років. Воював у Валахії та Болгарії. У 1810 році відзначився у битві біля ріки Темрук, де було взято в полон самого командувача турецького війська пашу Пехлівана. Коли розпочалася Вітчизняна війна 1812 року, Горенко бився з французами під Красним і Бородіном. За Бородінську битву Андрій Якович одержав срібну медаль. Пройшовши з полком увесь шлях до Парижа, він за взяття французької столиці нагороджений ще однією медаллю.

Під час війни з Наполеоном Андрій Горенко заслужив звання унтер-офіцера. Це звання дало змогу колишньому рекрутові одержати право на одруження. Він взяв шлюб з дівчиною на ім’я Мар’яна (на жаль, про неї нічого не відомо). А в грудні 1815 року Андрій Горенко став прапорщиком – у царській Росії це було перше офіцерське звання. Відповідно до тогочасних законів, кожен офіцер автоматично ставав дворянином, щоправда, передавати дворянство у спадок не міг.

Втім, син Андрія Яковича Антон (1818-1891) обійшовся й без цього. У 14 років він став юнгою Чорноморського артилерійського училища. Був професійним військовим, брав участь у Кримській війні і обороні Севастополя, одержав орден Св. Анни ІІІ ступеня і орден Св. Володимира IV ступеня, чим набув потомственне дворянство. Дослужився до звання полковника.

Дружина Ірина Іванівна народила йому двох синів, серед яких був і Андрій (1848-1915), батько Анни Ахматової. У десять років Андрій Антонович став кадетом Чорноморської штурманської роти. Кар’єра морського інженера підняла його до звання мічмана й посади викладача Морського училища у Санкт-Петербурзі. Мирне життя не сприяло швидкому просуванню по службі, і Андрій Антонович дослужився тільки до звання лейтенанта й ордена Св. Станіслава ІІІ ступеня. Більше того, кар’єра мало не обірвалася після того, як жандарми перехопили його приватні листи в Миколаїв, у яких легковажний Горенко переконував приятелів вступати у фіктивні шлюби, щоб звільняти дівчат "із болота задушливої атмосфери батьківської домівки". У часи підйому революційного руху поліція дмухала й на холодну воду, тому лейтенанта Горенка визнали... неблагонадійним. Андрія Антоновича мало не відправили у заслання, але його справа потрапила до рук одного з керівників Петербурзького охоронного відділення, і той припинив її.

Кілька років Андрій Горенко плавав старшим штурманом на різних суднах, після чого, у віці 39 років, звільнився з військового флоту у званні капітана ІІ рангу й оселився з родиною в Одесі. Тут він працював у місцевій пресі. 1890 року він з дружиною Інною Еразмівною і трьома дітьми, серед яких була й Анна Андріївна, перебрався в Санкт-Петербург. На цивільній службі він дослужився до звання статського радника (для порівняння: таке цивільне звання мали віце-губернатори). Після цього Андрій Горенко залишив свою родину, чим викликав багаторічну нелюбов до себе з боку дочки Анни. Втім, коли він тяжко захворів, поетеса доглядала батька до самої його смерті.

Надзвичайно цікаво, за даними дослідників В. Лобицина і В. Дядичева, склалася й доля брата Анни Ахматової – Віктора Горенка (1896-1976). Перед революцією мічман Горенко служив на одному з кораблів Чорноморського флоту. У грудні 1917 року повсталі матроси заходилися розстрілювати офіцерів. Про загибель Віктора повідомили його родині, і Анна Андріївна написала з цього приводу натхненний поминальний вірш. Але насправді Вікторові довелося врятуватися – перед самим арештом він пішки пішов із Севастополя, добрався до Владивостока, а звідти – в Китай і Америку. В Нью-Йорку він, 58 років тому оплаканий сестрою-поетесою, помер 80-річним дідом...

Гумільов продовжував знову й знову робити їй пропозицію і тричі робив замах на власне життя. У листопаді 1909 Ахматова несподівано дала згоду на шлюб, приймаючи обранця не як любов, але як долю. «Гумільов — моя доля, і я покірно віддаюся їй. Не засуджуйте мене, якщо можете. Я клянусь вам всім для мене святим, що ця нещасна людина буде щасливою зі мною», — пише вона студенту Голенищеву-Кутузову, який подобався їй значно більше Миколи. Ніхто з родичів нареченої не прийшов на вінчання, вважаючи шлюб свідомо приреченим. Проте вінчання відбулося в кінці червня 1910 року. Незабаром після весілля, досягнувши того, до чого він так довго прагнув, Гумільов охолов до молодої дружини. Він став багато подорожувати і рідко бувати вдома.

Тому: вибираючи собі супутника життя, не варто орієнтуватися на якість його залицянь до шлюбу, кількість витрачених коштів на квіти і подарунки. Навіть найкрасивіші слова, сказані до весілля, не можуть бути гарантією майбутнього щастя. Досить часто, досягнувши бажаної мети, такі чоловіки починають заглядатися на інших жінок, продовжуючи самостверджуватися у власних очах.

Не приносити себе в жертву

Навесні 1912 року вийшов перший збірник Ахматової тиражем в 300 екземплярів. У цьому ж році у Ганни та Миколи народжується син Лев. Але чоловік виявився абсолютно не готовий до обмеження власної свободи: «Він любив три речі: вечірній спів, білих павичів і стерті карти Америки. Не любив, коли плачуть діти. Не любив чаю з малиною і жіночої істерики… А я була його дружиною». Сина забрала до себе свекруха.

Анна продовжувала писати і з навіженої дівчинки перетворилася на велично-царствену жінку. Її почали наслідувати, її малювали, нею захоплювалися, її оточили натовпи прихильників. Гумільов напівсерйозно-напівжартома натякав: «Аня, більше п’яти непристойно!»

Коли почалася Перша світова війна, Гумільов поїхав на фронт. Навесні 1915 він отримав поранення, і Ахматова постійно відвідувала його в госпіталі. За доблесть, Микола Гумільов був нагороджений Георгіївським хрестом. При цьому, він продовжив займатися літературою, жив у Лондоні, Парижі, та в Росію повернувся в квітні 1918 року. Ахматова, відчуваючи себе вдовою при живому чоловікові, попросила його про розлучення, повідомивши, що виходить заміж за Володимира Шилейко.

Пізніше вона назвала другий шлюб «проміжним». Володимир Шилейко був відомим вченим і поетом. Негарний, шалено ревнивий, непристосований до життя, він, звичайно, не міг дати їй щастя. Її ж приваблювала можливість бути корисною великій людині. Вона вважала, що між ними не може бути суперництва, яке завадило шлюбу з Гумільовим. Вона годинами писала під диктовку переклади його текстів, готувала і навіть колола дрова. А він не дозволяв їй виходити з будинку, спалюючи нероздрукованимии всі листи, не давав писати вірші. Виручив Анну друг, композитор Артур Лур’є. Шилейко відвезли в лікарню для лікування радикуліту. А Ахматова за цей час влаштувалася на роботу в бібліотеку Агрономічного інституту. Там їй дали квартиру і дрова. Після лікарні Шилейко був змушений переїхати до неї. Але в квартирі, де Анна сама була господинею, домашній деспот затих. Однак влітку 1921 роки вони розлучилися остаточно.

Тому: ніколи не вибирайте собі супутника життя, керуючись бажанням його ощасливити. Адже для цього, в першу чергу, треба стати щасливою самій.

Не забувати про красу душі

У серпні 1921 року помер друг Анни поет Олександр Блок. На його похоронах Ахматова дізналася про те, що заарештовано Миколу Гумільова. Його звинувачували в тому, що він не доніс, знаючи про, нібито підготовлювану, змову. У Греції майже в цей же час покінчив з собою брат Анни Андріївни — Андрій Горенко.

Через два тижні Гумільова розстріляли, а Ахматова виявилася не в почестях у нової влади: і коріння дворянські, і вірші поза політикою. Навіть те, що народний комісар Олександра Коллонтай зазначила привабливість віршів Ахматової для молодих працівниць («автор правдиво зображує, як погано чоловік поводиться з жінкою») не допомогло уникнути цькування критиків. Вона залишилася одна, і довгих 15 років її не друкували. В цей час вона займалася дослідженням творчості Пушкіна, а її бідність почала межувати з убогістю. Старий фетровий капелюх і легке пальто вона носила в будь-яку погоду. Один із сучасників якось здивувався її чудовому, розкішному одягу, який виявився поношеним халатом. Гроші, речі, навіть подарунки від друзів у неї не затримувалися. Не маючи власного житла, вона не розлучалася лише з двома книгами: томиком Шекспіра і Біблією. Але навіть у злиднях, за відгуками всіх, хто знав її, Ахматова залишалася царствено величною і прекрасною.

Тому: в прагненні бути красивою, не варто забувати про те, що навіть найдорожче вбрання буде виглядати дешевою підробкою, якщо наше внутрішнє «я» не буде відповідати створюваному образу. Справжня велич — це зовсім не кількість наявних діамантів і навіть не модні брендові речі. Це щось, що не обчислюється грішми.

Уникати любовних трикутників

З істориком і критиком Миколою Пуніним Анна Ахматова перебувала в цивільному шлюбі. Для людей вони виглядали щасливою парою. Але насправді їх стосунки склалися в болісний трикутник. Цивільний чоловік Ахматової продовжував жити в одному будинку з дочкою Іриною та своєю першою дружиною Ганною Аренс, яка також страждала від цього, залишаючись в будинку на правах близького друга.

Ахматова багато допомагала Пуніну в його літературних дослідженнях, перекладаючи для нього з італійської, французької, англійської. До неї переїхав син Лев, якому на той час було 16 років. Пізніше Ахматова розповідала, що Пунін міг раптом за столом оголосити різко: «Масло тільки Іринці». А поруч сидів її син Левушка… У цьому будинку в її розпорядженні були тільки диван і маленький столик. Якщо вона і писала, то тільки в ліжку, обклавшись зошитами. Він ревнував її до поезії, побоюючись, що виглядає на її фоні недостатньо значущим. Якось до кімнати, де вона читала друзям свої нові вірші, Пунін влетів з криком: «Анна Андріївна! Не забувайте! Ви поет місцевого царскосельского значення».

Тому: навіть якщо ваш обранець клянеться у вічній любові і каже, що жити без вас не може, але при цьому залишає для себе «запасний аеродром», не розриваючи колишніх відносин — біжіть від такої людини як можна далі, адже вона створює максимально комфортні умови лише для себе, коханого.

Не буває випробувань просто так

Коли почалася нова хвиля репресій, за доносом одного з однокурсників заарештували сина Лева, потім і Пуніна. Ахматова кинулася до Москви, писала листа Сталіну. Їх звільнили, але тільки на деякий час. У березні 1938 року сина знову заарештували. Анна знову «валялася в ногах у ката». Смертний вирок замінили посиланням.

У Другу світову війну Ахматова, під час найтяжчих бомбардувань, виступила по радіо зі зверненням до жінок Ленінграда. Чергувала на дахах, рила окопи. Її евакуювали в Ташкент, а після війни нагородили медаллю «За оборону Ленінграда». У 1945 році повернувся син — із заслання йому вдалося потрапити на фронт.

Але після невеликого перепочинку, знову починається чорна смуга — спочатку її виключили зі Спілки письменників, позбавили продовольчих карток, знищили книгу, яка була у пресі. Потім знову заарештували Миколи Пуніна і Льва Гумільова, вина якого була лише в тому, що він син своїх батьків. Перший загинув, другий сім років провів у таборах.

Опалу зняли з Ахматової лише в 1962 році. Але до останніх днів вона зберегла своє царську велич. Писала про любов і жартівливо попереджала молодих поетів Євгенія Рейна, Анатолія Наймана, Йосипа Бродського, з якими дружила: «Тільки не треба в мене закохуватися! Мені це вже не потрібно!»

Тому: які б випробування не зустрілися вам у житті, пам’ятайте про те, що доля не дає їх нам просто так. Головне при цьому — витримати їх гідно. Так, як змогла це зробити великий поет Анна Ахматова.

ДОВІДКА
Анна Андріївна Горенко (псевдонім Анна Ахматова, 23 червня 1889 – 5 березня 1966), відома не лише як поетеса, прозаїк, літературознавець, перекладач (переклала на російську мову, зокрема, поезії Івана Франка), але й як людина надзвичайно драматичної долі. Її колишнього чоловіка Миколу Гумільова було розстріляно 1921 року за звинуваченням у заколоті, єдиного сина Льва Гумільова (у майбутньому – відомого історика-етнолога і поета) тримали в ув’язненні більше 10 років, чоловіка Миколу Пуніна тримали в таборах до самої смерті. Саму поетесу піддавали несправедливій критиці, десятиліттями не друкували, а з середини 1930-х років до кінця життя видавали з численними правками...

 

Похорон Анни Ахматової

rivnist.in.ua